Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1672-го, жовтня 11-го дня, в родині шляхтича Великого князівства Литовського Степана Орлика народився син, якого назвали Пилипом. Він побачив світ у селі Касу- та Ошмянського повіту Віденського воєводства Великого князівства Литовського, в шляхетській чесько-білорусько-литовській родині. Відомо, що у 1673 роді батькові майбутнього гетьмана, Степану Орлику, виповнився 51 рік, коли він героїчно воював і загинув у складі польсько-литовської армії під час битви з турками поблизу Хотинської фортеці. Пилип свого батька майже не знав, адже на момент його смерті йому не було й року. Степан Орлик передав своєму синові шляхетський герб «Новина». Малого Пилипа виховувала мати — Ірина Малаховська. Вона походила з православного литовсько-білоруського шляхетського роду герба «Гримала».

***

Наприкінці XV століття поселення Касута було маєтком-замком урядовців Великого князівства Литовського, спочатку — княгині Ядвіги Гольшанської, а з 1518 року ним володів віденський каштелян Станіслав Кезгайло та його сини. Вже тоді тут нараховувалося 206 селянських дворів. Протягом XVI — на початку XVII століття Касута належала відомому литовському магнатському роду Сапєг. У 1638 році новий власник касутського панського маєтку Свяцький збудував тут православну церкву Воскресіння Христового, невдовзі біля неї утворився й православний монастир. Майже одночасно в Касуті виник уніатський (василіанський) монастир, у лоно якого невдовзі перейшло і місцеве православне братство разом зі своїми храмами. Під час революційних подій Хмельниччини замок був зруйнований селянами, але через деякий час відновлений.

Як опинилися представники відомої у Європі родини баронів Орликів у білоруській Касуті? Можна припустити, що це трапилося після того, як територією Чехії (саме там проживала одна з паростей Орликів) прокотилися жорстокі бої і справжні погроми у ході Тридцятилітньої війни 1618-1648 років. У результаті цього тут знищили близько 80 % місцевого населення різних станів. Очевидно, що саме тоді один із пращурів П. Орлика змушений був покинути Моравію, що знаходилася в Чехії, й на запрошення однієї з місцевих шляхетських родин переїхати до Великого князівства Литовського. Можливо, що Орликів до Литви запросив вітебський воєвода Сапєга.

На сьогодні мала батьківщина відомого українського гетьмана являє собою невеличке село Вілейського району Мінської області, що за 103 кілометри на північний захід від Мінська. Назва села бере свій початок від назви річки Касутки, яка впадає у річку Вілію, від якої, у свою чергу, названо й сусіднє місто Вілейка, що на сьогодні є районним центром. Сучасна Касута підпорядкована Рабунській сільраді Вілейського району Мінської області й знаходиться неподалік населеного пункту під назвою Криве Село.

Ще наприкінці XVIII століття на малій батьківщині майбутнього гетьмана височів старовинний дерев'яний храм Успіння Пресвятої Богородиці, де за православним обрядом десь наприкінці 1672 року — на початку 1673 року хрестили Пилипа Орлика. Зараз на цьому місці стоїть храм св. Петра і Павла, який був збудований вже у середині XIX століття. Окрім того, в Касуті збереглися залишки фундаменту старовинного панського замку.

Можливо, що початкову освіту Пилип здобув у школі білоруської Касути при місцевому монастирі св. Василіан. Є також припущення, що він навчався в Єзуїтській академії міста Вільно (Вільнюса). У зв'язку з майновими проблемами, на початку 90-х років XVII століття Ірина Малаховська продала свої маєтності у Білорусі й переїхала із сином до Києва. Тут Орлик вступив до філософського класу Києво-Могилянської академії, яку закінчив у 1694 році. У стінах цього відомого на всю Європу навчального закладу майбутній гетьман виявив особливий хист до іноземних мов, богословських наук, історії, логіки, риторики й, особливо, поетики. Саме тоді він навчився досить гарно віршувати, що невдовзі стало йому в пригоді.

Вже у 1695 році Пилип Орлик опублікував латиномовний панегірик «Алцід Російський, тріумфальним лавром укоронований» на честь військових перемог гетьмана І. Мазепи. Ці перемоги були здобуті під час війни європейської «Священної ліги» (до якої входила й Московія, а отже, і залежна від неї на той час Лівобережна Гетьманщина) з Османською імперією. Сміливі походи козацького війська до Нижнього Подніпров'я та Північного Причорномор'я й завоювання таких турецьких фортець, як Кази-Кермен, Мустріт-Кермен, Шах-Кермен, Муберек-Кермен надихнули Пилипа Орлика, який на той час працював писарем у канцелярії київського православного митрополита, оспівати військові звитяги українців у віршованій формі. У цій брошурі, яка, до речі, була видана у Вільно, а отже, засвідчувала зв'язки Орлика з малою батьківщиною, молодий поет, вдаючись до алегорій античних часів, показав значний вклад Іван Мазепи у війні Московської держави з турками й назвав його величним, «російським Алцідом», тобто руським/українським Гераклом. Зокрема, поет писав:

Там богатирський слід твій вчують ладний, На колос впишуть: «Кров пролив поганів Гетьман Мазепа, збивши бусурманів...»

Окрім того в цьому панегірикові говорилося й про велике піклування гетьмана Мазепи про справи Української Православної церкви. Зокрема, у додатку до книги Орлик вказував на те, що український правитель за власні кошти обвів кам'яною стіною Києво-Печерську лавру й позолотив куполи її церков, а також відбудував монастир св. Миколи Пустельного та «уфундував» церкву на території Києво-Могилянської академії.

Замисел твору «Алцід Російський» був значно ширший, ніж просте вихваляння заслуг можновладця. Автор намагався витворити ідеологему, яка могла б виконувати певні функції у світоглядній системі українців, тобто, якщо говорити сучасною мовою, він «виписав» національну ідею. Одним з головних її постулатів стало апелювання Орлика до античної римської спадщини та переконання читачів у тому, що українські правителі є християнськими праведниками й діють згідно з Божим промислом, а тому прирівнюються до провідних великокнязівських дворів Європи.

Перший поетичний твір Пилипа Орлика був гідно оцінений сучасниками й сприяв знайомству автора з багатьма представниками тогочасної української еліти. Його стали запрошувати до себе на різні урочистості впливові козацькі старшини, і саме під час весілля полковника Івана Обидовського у 1698 році консисторський писар познайомився з донькою полтавського полковника Павла Герцика Ганною. Невдовзі вони вже й самі побралися, а в 1699 році в них народилася донька, яку нарекли Анастасією.

На честь весілля впливового козацького старшини І. Обидовського та його бойових звитяг під час Азовських і Дніпровських походів українського війська, Орлик ще в одному своєму поетичному творі під назвою «Гіпомен Сарматський» («Сарматський лев») романтизував перемоги цього українського полководця над Османською імперією і Кримським ханством:

Ти, Обидовський, в юних літах, знати,
Вже таку ціну береш ти, що Марс у свої карети
Сидить завчасу, вабить до булату.
Тобі милий шлях пилявий, йдеш із Гектором до слави...

Свій твір, який опублікували окремою брошурою в друкарні Києво-Печерської лаври, Орлик зачитав під час весілля І. Обидовського (який, до речі, був племінником Мазепи), з дочкою генерального судді Василя Кочубея Ганною.

Досить промовистим виглядає той факт, що у «Гіпомені Сарматському» Пилип Орлик розвинув свої тези щодо вироблення головної української ідеї того часу. Вони були акумульовані у висловлюванні: «Київ — це Рим новий». Очевидно, що тут ішлося не лише про Київ як православну столицю, але й бажання бачити це старовинне українське місто новим політичним центром даного регіону Європи. На думку Орлика, Гетьманщина мала повне право на успадкування не лише культурних, але й політичних традицій античного Рима.

Відомо, що до літературного доробку Пилипа Орлика належали й інші поезії, зокрема, твір під назвою «Церква тріумфальної мудрості Божої» на честь київського митрополита Варлаама Ясинського. На жаль, цей панегірик, який видали окремою книжечкою, поки що не віднайдено. Окрім того, серед поезій нашого героя були також вірші на вшанування миргородського полковника Данила Апостола та шведського короля Карла XII Густава. Поетичні твори вихованця Києво-Могилянської академії по праву належать до кращих зразків епохи Високого бароко й складають золотий фонд української літератури.

Знайомство з багатьма представниками тогочасної української еліти, а також одруження з донькою полтавського полковника Ганною Герцик сприяли тому, що Пилип Орлик стрімко просувався щаблями службової кар'єри. Він залишив працю писаря в консисторії Київської митрополії й перейшов на службу до Генеральної військової канцелярії, яка знаходилася в Батурині. Тут він спочатку зайняв посаду рядового канцеляриста, і невдовзі завдяки власним здібностям, зокрема доброму володінню п'ятьма іноземними мовами, став старшим канцеляристом, а потім і керуючим справами головної адміністративної установи Української козацької держави.

Захоплення Пилипа Орлика європейською літературою (відомо, що в його батуринському будинку знаходилася велика бібліотека) зблизило його з І. Мазепою, а вже у 1702 році гетьман став хрещеним батьком другої дитини Пилипа і Ганни Орликів — Григорія. Природний поетичний талант, глибока ерудиція, освіта високого європейського рівня за короткий проміжок часу допомогли Орлику стати знаним політиком свого часу й зайняти місце «правої руки» гетьмана Мазепи.

Із 1698 до 1706 року Орлик був спочатку військовим канцеляристом, а потім і регентом (старшим над канцеляристами) у Генеральній канцелярії Війська Запорозького. Посада канцеляриста не тільки добре оплачувалася, але й була досить високою у тогочасній козацькій ієрархії. Звичайно, що як і скрізь, канцелярські чиновники займалися суто бюрократичною працею — складали універсали та листи, провадили діловодство, слідкували за архівом, вели записи та обрахунки й переймалися іншими справами. На той час вітчизняні «бюрократи» ще мали велике «навантаження» — обов'язок перебувати у складі дипломатичних посольств та виконувати певні функції під час різноманітних офіційних заходів. А для цього треба було не тільки мати освіту і вміти читати й писати, але й вільно володіти кількома мовами, знати дипломатичний етикет і звичаї багатьох країн світу. Цими якостями був наділений і Пилип Орлик. Ще в 1707 році він служив у Генеральній військовій канцелярії на посаді регента, а писарський уряд обійняв лише на початку 1708 року, коли йому виповнилося 36 років.

Щоб зрозуміти ті великі повноваження, які були покладені на генерального писаря, спочатку слід пояснити, які функції у структурі козацької держави виконувала Генеральна військова канцелярія. По суті, вона була таким собі Кабінетом Міністрів, до повноважень якого належали цивільні та військові справи загальноукраїнського значення, а також проведення зовнішньої політики гетьманату.

Ця установа під керівництвом гетьмана та управлінням генерального писаря здійснювала управління козацькою державою, розсилаючи універсали та листи через полкові канцелярії. Саме у Генеральній військовій канцелярії формувалися посольства до інших країн та складалися листи до іноземних правителів. Центральне місце у канцелярії відводилося генеральному писарю, якого за кордоном досить часто називали канцлером або ж секретарем. На нього покладалися обов'язки не лише голови канцелярії та довіреної особи гетьмана, але й «міністра закордонних справ».

Про те, що Пилип Орлик був «правою рукою» Мазепи, свідчив той факт, що він був посвячений у найпотаємніші справи гетьмана. Зокрема, саме він під диктування свого патрона протягом 1706-1707 років шифрував надзвичайно секретні листи до княгині Анни Дольської, яка виступала посередником у стосунках між українським урядом та польським королем С. Лещинським. Як засвідчував пізніше полтавський полковник І. Іскра, «більше усіх знає всі таємниці змови Мазепи писар Орлик, тому що через його руки проходить вся гетьманська переписка».

Згідно зі своїми обов'язками генерального писаря, П. Орлик брав участь у всіх козацьких радах, де не тільки занотовував хід подій, але й активно підтримував політику гетьмана. Адже серед старшини, як правило, не існувало одностайності щодо ухвалення тих чи інших рішень. Розуміючи, що генеральний писар є його однодумцем у всіх державних справах, гетьман Мазепа запропонував йому скласти взаємну присягу у вірності. Пізніше, описуючи події

1707 року, Орлик писав, що І. Мазепа «поцілував хреста із животворящим деревом, що лежав перед ним. А до мене повернувшись, сказав такі слова: „Покладаюся я на тебе кріпко і сподіваюся, що ані совість твоя, ані цнота, ані поштивість, ані вроджена кров шляхетська, не допустить тобі, аби мене, пана й благодійника свого, зрадив..."». Треба зауважити, що в наступні роки Орлик не зрадив ні своєму наставнику, ні високим ідеалам, які той сповідував.

Саме Пилипу Орлику восени 1708 року гетьман Мазепа доручив скласти інструкцію на латинській мові для свого посланця до шведського короля Карла XII Густава з пропозицією про перехід під його зверхність. Під час повстання проти влади Московського царства, яке розпочалося наприкінці жовтня того ж року, генеральний писар Орлик продовжував виконувати свої посадові обов'язки, а також був найпершим помічником, дорадником та виконавцем усіх розпоряджень свого гетьмана.

Очевидно, що саме рукою Орлика було написано український варіант договору зі Шведським королівством, який було укладено у селищі Гірки під Новгородом-Сіверським 29 жовтня 1708 року. У цій угоді засвідчувалося, що «Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством... стани України заховають всі вольності згідно зі своїми правами та стародавніми законами».

Після Полтавської катастрофи 1709 року Орлик разом з Мазепою та Карлом XII Густавом відступив до Бендерської фортеці, що належала Османській імперії. Трагедія поразки під Полтавою та втеча до «диких околиць» глибоко запала в душу козацького провідника (зокрема, він неодноразово згадував про це у своїх листах та щоденнику), але не зламала в ньому патріота своєї землі. Пилип Орлик неодноразово засвідчував свою відданість гетьману навіть тоді, коли Мазепа, перебуваючи вже на смертному одрі, віддалив його від себе, сподіваючись передати гетьманську булаву своєму племінникові Андрію Войнаровському. Однак останній не підтримав починань свого іменитого родича, а старшина та козаки, зважаючи на те, що Орлик довгий час був «правою рукою» Івана Мазепи, а також на його освіченість, порядність та професіоналізм, зажадали бачити його своїм гетьманом.

Після смерті Івана Мазепи на козацькій раді поблизу турецької фортеці Бендери у Молдавії 5 квітня 1710 року генерального писаря Пилипа Орлика обрали гетьманом Війська Запорозького «обох боків» Дніпра. Тоді ж було укладено документ, який увійшов до скарбниці вітчизняної та світової політико-правової думки під назвою першої Конституції України. Він завершувався присягою П. Орлика на вірне служіння Шведській короні, яка мала охороняти його права як правителя козацької держави.

У вступній частині цього історичного акта вказувалося на причини, які спонукали до підпорядкування Українського гетьманства на чолі з І. Мазепою, а потім і його наступником П. Орликом, під монаршу владу Карла XII Густава: «Напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам'яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом за добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і втрати, за незчисленні відваги і воєнну криваву працю, хотіла неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке Низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей час знаки, докази й печатки».

Отже, зважаючи на порушення російськими царями своїх сюзеренних зобов'язань, даним актом законодавчо закріплювалася незалежність козацької України від Московії, що, згідно з тогочасними політико-культурними уявленнями, забезпечувалося й гарантувалося монархом Шведського королівства. 10 травня 1710 року Карл XII Густав надав такий гарантійний документ гетьману, яким не тільки підтверджував права і повноваження гетьмана та провідного стану держави — козацтва, але й гарантував незалежність України та непорушність її кордонів.

На честь новообраного гетьмана шведський король у своєму таборі дав урочистий прийом, на якому Пилип Орлик виголосив чудову промову на латинській мові в стилі античних давньогрецьких ораторів. У ній були й такі слова: «Чи мені... рівнятися з Іваном Мазепою, якому по славі та популярності не було рівної людини у нашій Вітчизні. Чи мені, який не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар правління Україною?.. Чи мені, подібно Тезею, блукаючи по кручених шляхах, вивести із лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну — нашу Отчизну, яку стереже московський дракон, і повернути її колишню волю? ». Французький посол Дезайер, який пізніше спілкувався з гетьманом Пилипом Орликом, залишив про нього такі свідчення: «Новий запорозький гетьман Орлик з розумом і освітою. Він гарно тримається й зовсім молодий. Гетьман казав мені, що впевнений у визволенні України з-під Московії. Він прохав протекції для своєї нації Його Християнської Величності, кажучи, що в інтересах Франції, щоб Порта почала війну з московитами».

Після Полтавської катастрофи амбітний король Швеції будував плани щодо відновлення втрачених позицій і відвоювання в Польщі та Московії спочатку Правобережжя, а згодом і всієї території України. 1 грудня 1710 року у похідній резиденції шведського монарха в Бендерах відбулася нарада за участю гетьмана Пилипа Орлика, кримського хана Девлет-Гірея і Ю. Потоцького — представника «опозиційного» польського короля С. Лещинського. Тоді було узгоджено майбутню військову операцію щодо походу з метою відвоювання Києва та України в Петра І. У зв'язку з цим, гетьман П. Орлик послав до України своїх представників, які розповсюджували серед населення гетьманські універсали із закликом визнавати його владу та вербували серед місцевої старшини прихильників ідеї відмови від зверхності Москви й переходу під Шведську корону.

Перед тим як вирушити у похід проти росіян та поляків, Орлик заручився підтримкою Карла XII Густава, який надав гетьману спеціальний універсал-звернення до правобережних українців, де, зокрема, говорилося про те, що «підступні, ворожі плани Москви сягають навіть далі, щоб козаків, удатних і славних на війні, вигнати з давніх місць проживання й вислати в райони, віддалені від їхніх прадавніх земель». Під час походу на Правобережжя Орлик у своїх листах до канцелярії шведського короля постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади на Правобережній Україні.

Треба наголосити на тому, що український гетьман не зрікався короля Швеції навіть у дуже складних і небезпечних для його життя ситуаціях, зокрема, під час походів турків і татар до штурму табору Карла XII Густава у Варниці на початку лютого 1713 року (т. зв. «калабалик»). Як свідчать джерела, кримський хан Девлет-Гірей у цей час направив до Орлика турецького урядовця і двох мурз, щоб ті поцікавилися в гетьмана, кого він буде підтримувати — короля чи султана з ханом? На таке питання гетьман заявив, що він ніколи не зречеться шведської протекції. «...Девлет-Гірей не зміг ані переконати мене, ані [злякати] погрозами, що він відрубає мені голову біля дверей мого помешкання й забере мою родину в полон, якщо я... не прийму заступництва турків», — писав згодом Орлик у своєму щоденнику. На чолі декількох десятків козаків гетьман бився разом із трьома сотнями гвардійців Карла XII Густава проти 20 тисяч татар і 6 тисяч турків у Варницькому таборі.

Навіть після спішного від'їзду короля Швеції з території Османської імперії до Стокгольма Орлик продовжував закликати Карла XII Густава не полишати займатися справами України. Серед іншого він радив монархові укласти договір з королем Речі Посполитої: «Якщо Його Величність король шведський укладе з Августом II мир, щоб я, Військо та Україна, раніше включені в ту угоду, не були ганебно покинуті на мусульманське рабство, оскільки я абсолютно не згоден на турецьку протекцію над Україною».

Гетьманування Пилипа Орлика було насичене подіями різного характеру, однак найголовнішим серед них стало ухвалення в 1710 році договірного документа між українським гетьманом, шведським королем та козацькою старшиною. Цей акт конституційного характеру не лише підсумував державно-політичний та суспільний розвиток України від часів Богдана Хмельницького, але й накреслив основні напрями існування козацької держави в майбутньому.

Відразу ж після виборів Пилипа Орлика гетьманом, між ним та козацькою старшиною 5 квітня 1710 року у Бендерах, як вже зазначалося, було укладено угоду під назвою «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького». Серед істориків різних країн вона дістала такі назви, як Конституція Пилипа Орлика, Бендерська конституція, Козацька конституція, або ж Конституція України 1710 року. Звичайно, що з одного боку цей акт можна оцінювати лише як договір між гетьманом та старшиною, на зразок угод, що укладалися між королем та шляхтою сусідньої Речі Посполитої. Однак, з іншого боку, це був перший «писаний» узагальнюючий політико-правовий акт, що утверджував основні нормативні положення, за якими мало існувати українське суспільство в межах тогочасної Української держави — Війська Запорозького.

Слід відзначити, що хоча реалізація положень Конституції козацької держави й була досить обмежена внаслідок несприятливої міжнародної ситуації та поразки українців у Полтавській битві 1709 року, але протягом декількох років її статті частково діяли на теренах Правобережної України. Перша українська Конституція 1710 року, яка була укладена між гетьманом П. Орликом та козацькою старшиною, переконливо засвідчила прагнення більшої частини тогочасної української еліти жити згідно з власними звичаями, традиціями і законами.

Тримаючи гетьманську булаву, Орлику потрібно було, окрім суто політичних справ, проводити й активну військову діяльність задля відвоювання України у московського царя Петра І та польського короля Августа II. Зважаючи на те, що козацьких полків не вистачало для самостійних бойових операцій, гетьман вирішив заручитися підтримкою не тільки шведів, але й Кримського ханства.

23 січня 1711 року між Українським гетьманатом та Кримським ханством була укладена мирна угода, в якій визнавалося, що «хай вона [Україна] — буде вільним народом». Вона мала чітко виражений антиросійський характер і передувала спільному походу гетьмана П. Орлика та хана Девлет-Гірея на Правобережну Україну. У складі союзницької армії перебувало близько 4 тисяч запорожців кошового отамана Костя Гордієнка, 2 тисяч поляків опозиційного польського воєводи Ю. Потоцького та більше ніж 20 тисяч буджацьких татар і ногайців. Наприкінці січня Орлик вирушив відвойовувати рідну землю, а вже на середину лютого 1711 року під контролем гетьмана опинилася значна територія Східного Поділля.

Під час першого етапу походу вдалося заручитися підтримкою майже всього місцевого українського населення. Про це свідчив і сам московський цар Петро І, який на початку травня писав до Меншикова, що Орлика підтримує вся «Задніпровська» Україна. Наступника Мазепи у його прагненні поширити свою владу на Правобережжя підтримали такі місцеві урядовці, як полковники Богуславського полку Самійло Іванович (Самусь), Корсунського полку — Андрій Кандиба, Уманського полку — Іван Попович та полковник Канівського полку Данило Ситинський. Об'єднанню українців також сприяли універсали гетьмана Орлика до «войовничого малоросійського народу» із закликом виступати проти російського царя. Один із них був виданий гетьманом 9 березня 1711 року під час перебування в Лисянці. Універсали Пилипа Орлика мали розголос на всій території Правобережжя й розповсюджувалися включно до володінь лівобережного Переяславського полку.

Неприступною залишалася тільки Біла Церква, фортифікаційні споруди якої відігравали важливе значення у військово-стратегічних планах українського гетьмана. 25 березня його війська розпочали приступ добре укріпленої, з численним гарнізоном фортеці. Хоча запорожці разом з татарами й оволоділи передмістям, але триденний штурм Білої Церкви не дав результатів. Не витримавши, татари покинули Орлика і, розсіявши свої загони по Наддніпрянщині, почали грабувати місцеве українське населення, плюндрувати міста і села, захоплювати ясир. Польські підрозділи Потоцького вирушили на Волинь, а сам Пилип Орлик із запорожцями, зважаючи на ці обставини, змушений був відступити до Фастова.

У цей час Орлик також намагається залучити на свій бік лівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Він звернувся до нього з пропозицією об'єднати зусилля для возз'єднання України та звільнення її від російської присутності. У цьому, на думку правобережного гетьмана, їм мали допомогти шведський король і турецький султан, які постановили, щоб Україна залишалася «вільною Річчю Посполитою». Та, на жаль, Скоропадський, зважаючи на попередній гіркий досвід Мазепи, не тільки не підтримав починань більш молодого гетьмана, а, навпаки, вислав на Правобережжя козацькі підрозділи для боротьби з Орликом. Хоча це й не стало на заваді планам українсько-татарсько-польського війська — ще у першій половині березня під Лисянкою лівобережні полки були ними розбиті.

Великою проблемою для українського гетьмана, як вже зазначалося, була поведінка татарських «братів», що не дотримуючись попередніх домовленостей, вийшли з-під підпорядкування. До честі Пилипа Орлика, він усіма засобами намагався утримати хана Девлет-Гірея від цих дій. Спочатку гетьман нагадав ханові про положення січневого українсько-татарського договору, де йшла мова про неможливість такої поведінки татар. Коли це не переконало кримчан, він вказав Девлет-Гірею на його зобов'язання перед Карлом XII Густавом про те, що в ясир братимуть лише ворогів, а не місцеве населення. Однак це також не справило враження на татар — вони і далі продовжували свою традиційну справу. Про неправомірні дії татар Орлик повідомив турецькому султану Агмеду III, який пішов назустріч проханням гетьмана й наказав своїм підлеглим повернути всіх українських полонених до тих місць, звідки вони їх взяли.

Зрада Кримського ханства спричинила відхід від Орлика правобережних козацьких полків, які були змушені повертатися захищати рідні оселі. А тому гетьман, позбавлений підтримки татар і правобережців, у середині квітня 1711 року вирішив залишити територію України.

На жаль, захист шведського короля та військова підтримка союзників не допомогли Пилипу Орлику відвоювати Правобережну Україну в російського царя та польського короля. Більш того, саме намагання Орлика повернути під свою владу ці землі змусили царя Петра І та лівобережного гетьмана Скоропадського протягом другої половини 1711-1712 років за домовленістю з королем Августом II здійснити примусовий згін населення правобережного регіону України на Лівобережжя.

Як засвідчував 10 березня 1712 року сам Орлик у листі до великого візира Османської імперії, російські війська залишили Правобережну Україну «жахливо і неможливо спустошену, випалену й знелюднену ». Отже, справа об'єднання правобережної та лівобережної частини козацької держави вже вкотре зазнала відчутного удару. Однак Орлик не заспокоївся і наприкінці 1712 року вислав на Правобережну Україну козацькі підрозділи під керівництвом наказного гетьмана Д. Горленка. Проте 4 грудня під Уманню орликівці зазнали поразки від коронних військ Августа II на чолі з М. Любомирським. Невдовзі вони все ж таки оволоділи значною територією Правобережжя й перебували тут з лютого до листопада 1713 року, а окремі підрозділи — до початку 1714 року. І хоча шведський король Карл XII Густав на той час вже знаходився далеко від кордонів України, Орлик у своїх листах до нього постійно повідомляв про те, як розвивається процес утвердження його влади «на правому березі» Дніпра. На жаль, ця визвольна акція гетьмана знову закінчилася невдачею.

Але ще задовго до військових походів на Правобережну Україну в 1711 та 1713 роках Орлик почав налагоджувати тісні стосунки з Османською імперією. Саме українські дипломати, вислані Орликом до Туреччини на початку 1711 року, за допомогою французького резидента у Стамбулі Дезаєра добилися у турецького султана Агмеда III оголошення війни Московській державі. Османська армія переправляється через Дунай і підходить до Пруту в районі молдавського містечка Фальчі. У свою чергу московська армія з метою завоювання придунайських князівств рухалася від прикордонних Сорок до тогочасної столиці Молдавії міста Ясси. У зв'язку з цим, багато істориків зазначало, що т. зв. Прутський похід Петра І мав за мету утворення такого собі «Орієнтального цісарства», тобто великої православної імперії на теренах колишньої Візантії. Однак не так сталося, як гадалося.

Данський посол Юст Юль залишив спогади про те, що під час просування московитів до Пруту запорожці К. Гордієнка за наказом Пилипа Орлика атакували військовий обов Пеегра І й відібрали 700 (!) підвод із хлібом і мукою, а також постійно відрізували їм шлях у напрямку до найближчих річок.

Влітку 1711 року війська гетьмана Орлика брали участь на стороні султана в битві між турецькою та російською арміями на річці Прут, поблизу молдавського містечка Станілешті. 8 липня відбувся бій, який закінчився великою поразкою росіян. Об'єднані підрозділи турків, татар, шведів та українців вдалим маневром швидко оточили московських стрільців, які навіть не встигли як слід утворити оборонний табір. Після цього союзницькі війська без перешкод звели навколо війська Петра І земляні вали, на яких було встановлено гармати. Бомбардування деморалізованої російської армії тривало в ніч з 9 на 10, а також протягом усього дня 10 липня. У результаті цього було вбито близько 3 тисяч московських воїнів. Якби турецьке командування не наказало припинити вогонь, російська армія була б ущент знищена. У штабі Петра І, готуючись до полону, почали палити секретні документи. Пізніше цар згадував, що під Прутом «ледве так не трапилося, як зі шведами під Полтавою».

Треба наголосити на тому, що близько 7 тисяч українських козаків під керівництвом Пилипа Орлика та Костя Гордієнка відіграли досить суттєву роль у перемозі Османської імперії, Шведського королівства та Кримського ханства над московитами, й таким чином відплатили своїм ворогам за поразку під Полтавою.

Щоб уникнути ганебного полону, Петро І за порадою своєї дружини Катерини наказав зібрати гроші та відправив свого урядовця П. Шафіровадля «переговорів» звеликим візиром Баталджі Мегмед-пашею. Той мав підкупити великого візира й підписати з турками мирну угоду на будь-яких умовах, тільки б випустили залишки російської армії на чолі з царем з полону-оточення. Як засвідчують окремі джерела, за 850 кілограмів золота тогочасний османський прем'єр-міністр погодився зняти облогу. Про те, яку роль відіграв такий «міждержавний хабар», свідчив факт заснування Петром І у 1712 році ордена святої великомучениці Катерини (інша назва — «Визволення») — на згадку про те, як цариця вчасно підказала зручний вихід із, здавалося б, безнадійної ситуації.

Отже, улипні 1711 року поблизу Прута між Османською імперієюта Московською державою був підписаний т. зв. Прутський мирний договір, за яким росіяни віддавали туркам Азов, а також мали знести ряд новозбудованих фортець у Приазов'ї та Нижньому Подніпров'ї. Питання про політичний статус України стало одним з головних під час переговорів — цар змушений був « відняти від неї руку» на користь кримського хана та гетьмана П. Орлика. У зв'язку з укладенням цього договору, який ознаменував поразку Петра І в російсько-турецькій війні та відмову царя від Правобережної України на користь султана, наприкінці жовтня 1711 року Орлик знову вислав до Стамбула делегацію з метою дієво вплинути на процес ратифікації положень договору.

Очевидці зазначали, що, дізнавшись про умови Прутського договору, Орлик швидко виїхав з Бендер до Ясс умовляти великого візира Баталджі Мегмед-пашу, щоб той просив султана не ратифікувати його. Гетьман вимагав, щоб царські війська не лише покинули всю територію України (а не тільки Правобережжя), а й повернули її законно обраному гетьману забране «майно». Ставлення до російської присутності на українських землях було однозначним: «...Щоб московити, залишаючи козацьку державу, за своїм звичаєм не руйнували Україну».

Українське посольство у жовтні 1711 року до Стамбула очолив прилуцький полковник Д. Горленко, до нього також входили генеральний суддя К. Довгополий, генеральний писар І. Максимович, генеральний осавул Г. Герцик та кошовий отаман К. Гордієнко. У своїй інструкції Орлик наказував послам, щоб вони вимагали від султана зміни пункту Прутського трактату, що торкався України й був досить неясно сформульований. Генеральна старшина мала відстоювати такі положення: 1) Порті необхідно визнати суверенітет гетьмана над Україною з «обох боків Дніпра»; 2) Україна має управлятися гетьманом, що обирається вільними голосами; 3) Порта не може самовільно зміщувати обраного гетьмана; 4) султан повинен змусити Москву назавжди відмовитися від претензій на Україну; 5) Кримське ханство не може домагатися панування над Україною; 6) протекція шведського короля над українським гетьманом має зберігатися; 7) мають бути забезпечені автономні права Запорозької Січі тощо. Активна діяльність українців у Стамбулі та їхній вплив на переговори султана з російським послом П. Шафіровим дуже стурбували московських дипломатів. «Малоросійські зрадники підбурюють турецький двір проти Росії, і вони якраз і є головною причиною, яка перешкоджає укладенню миру», — відзначав Шафіров у листі до свого царя.

Таким чином, українські дипломати повинні були укласти договір з Портою про перехід України під управління гетьмана Пилипа Орлика за султанської протекції. Разом з тим, посольство мало із собою три варіанти інструкцій: у першому наголошувалося на тому, що українці мали залишатися під захистом Шведської корони; у другому висловлювалося бажання здобути заступництво султана; третій варіант не розголошувався і його тримав у себе член посольства, генеральний писар І. Максимович, який мав оголосити побажання Орлика лише за певних обставин. До речі, підтримка тісних відносин відразу з обома монархами поставила Орлика в незручне становище перед ними. Султан вимагав особистої присутності гетьмана на переговорах у Стамбулі, а шведський король забороняв Орлику їхати до столиці Порти. «Карл XII наказав мені не приставати до турків. Я підкорився його наказам, які суперечили моїм інтересам», — згадував Орлик вже під час свого перебування в еміграції.

Внаслідок діяльності тогочасної українсько-турецької комісії було укладено два договори між гетьманом Орликом і султаном Агмедом III. Перший з них, що був оформлений між 25 та 28 грудня 1711 року як султанська грамота, забезпечував П. Орлику владу над «козаками обох боків Дніпра». Тобто, під гетьманську булаву мала відійти як Правобережна, так і Лівобережна Україна. Однак спротив російських дипломатів на чолі з П. Шафіровим і, найголовніше, виконання Петром І Прутських домовленостей, змусили Агмеда III переглянути цей проект договору в новому варіанті (від 16 березня 1712 року). На жаль, у ньому вже не згадувалося про передачу українському гетьману Лівобережжя.

Найголовнішим положенням цього договору було: «...Ми (турецький султан. — Т.Ч.) оцю Україну по цей бік Дніпра, яка на основі воєнного права перейшла до нашого непереможного цісарства від московського царя, передаємо і ласкаво відступаємо у повне володіння вищейменованому гетьманові козаків українських і запорозьких, найяснішому Пилипу Орлику і його нащадкам, гетьманам українським і запорозьким... під нашою непереможною протекцією». Таким чином, опираючись на положення Прутського договору з Росією, Туреччина віддавала правобережні землі України у «повне володіння» гетьмана Орлика. З іншого боку, відмова від претензії на Лівобережжя дала змогу Агмеду III укласти нове перемир'я з Петром І терміном на 25 років, яке було підписано у Стамбулі 3 квітня 1712 року.

Цей мирний договір між Росією й Туреччиною викликав бурхливий протест українського лідера. Він знову звернувся до турецького візира, намагаючись якнайґрунтовніше аргументувати свою позицію і при цьому посилаючись на історичне право обраних українцями гетьманів володіти всією Україною: «Не лише всі мої попередники з усім Військом Запорозьким добивалися визволення від московського ярма Лівобережної України, найближчої до Московщини за Правобережну, але й сам гетьман Мазепа ні для чого іншого з'єднав зброю Війська Запорозького зі зброєю війська Його Величності шведського короля і разом пішов під протекторат Блискучої Порти, як тільки для того, щоб зробити самостійною всю Україну, і передусім Лівобережну...».

Як ніхто інший, Орлик розумів, що віддання йому згідно з грамотами Агмеда III Правобережжя не вирішить проблеми утвердження тут його влади. Про це переконливо засвідчували не лише наслідки походу 1711 року, але й тогочасна міжнародна ситуація. Адже на Правобережжя, окрім Москви, претендувала ще й Варшава, а тому, якщо б Орлик навіть і затвердився у цьому регіоні, ці дві могутні держави не дали б змоги володарювати йому тут довго. Разом з тим, не вирішувалася головна проблема для українських гетьманів, яка існувала вже півстоліття, від початку 60-х років XVII століття, — питання про об'єднання України під єдиною булавою.

Поступово Орлик у своїй політиці відходить від орієнтації на військову підтримку Туреччини. Він продовжує триматися Карла XII Густава, який ще перебував у Бендерах. Доки існувало переконання, що султан і хан допоможуть Орликові звільнити не лише спустошену Правобережну, а й Лівобережну Україну, гетьман співпрацював з турками й татарами, визнаючи їхню зверхність, але не пориваючи зі шведським королем. Але як тільки така можливість була втрачена, він звернувся по допомогу до польського короля Августа II Сильного. Однак і це не допомогло гетьману втримати під своєю владою хоча б територію Правобережжя.

22 квітня 1714 року Османська імперія підписала договір з Річчю Посполитою, згідно з яким Правобережна Україна відходила до володінь польського короля. Зважаючи на турецько-польські домовленості, український гетьман змушений був вивести свої війська з Правобережжя, а вже в червні 1714 року виїхав з найближчим оточенням і сім'єю до Швеції.

У Шведському королівстві Орлик разом з родиною та найближчими соратниками знаходився протягом п'яти років. Шведський історик Альфред Єнсен описував його перебування у цій країні як «безвідрадно тяжке». Однак, незважаючи на матеріальну скруту та важкі умови проживання, гетьман не забував про ще тяжче становище його батьківщини й звертався до Карла XII Густава, щоб той клопотався про звільнення полонених московитами українців, а також не забував про те, що Україна знаходиться «під тиранським ярмом московського панування і дихає лише надією на слушний час для звільнення від того ярма».

11 жовтня 1720 року зі Стокгольма через німецькі та австрійські князівства Пилип Орлик переїхав до Чехії, потім до Польщі, а звідти — до володінь Османської імперії: Молдавії, Румунії, Болгарії та Македонії. Протягом 1722-1734 років він живу містечку Салоніки в Греції, а потім у Яссах, що в Молдавському князівстві. Власне, саме переїзд гетьмана-емігранта зі Швеції до Туреччини був одним з найскладніших періодів у його перебуванні за кордоном. Адже тоді Петро І наказав своїм агентам заарештувати непокірливого українця. Про важливість спеціально розробленої в Санкт-Петербурзі операції по захопленню Пилипа Орлика та його родини свідчило й те, що її безпосередньо очолював найближчий улюбленець російського царя Павло Ягужинський.

Саме після переслідувань таємною службою Петра І мазепинців по території усієї Європи (зокрема, в Гамбурзі було схоплено племінника Мазепи А. Войнаровського, у Варшаві — брата дружини Орлика Г. Гёрцика), Ягужинський у 1722 році був призначений на одну з найвищих державних посад у Російській імперії — генерал-прокурора Сенату. З огляду на те, що Орлику було відомо про «московські домагання та розшук» (саме так він під час перебування в Сілезії занотував у своєму щоденнику 14 квітня 1720 року), він чітко дотримувався законів конспірації, а тому йому вдалося уникнути арешту росіянами.

Поселившись у Салоніках, гетьман-емігрант знайшов можливість для зустрічей з місцевими англійським та французьким консулами. Він також налагодив контакти з послом Франції у Стамбулі, а з 1725 року почав активну переписку з польським королем у вигнанні Станіславом Лещинським (той перебував у Парижі). Історики й до цього часу задумуються над питанням, як гетьману Орлику в умовах еміграції та безгрошів'я вдавалося вмовляти працювати на себе численних довірених осіб, посланців та агентів. Серед них були православні, католицькі та протестантські священики й ченці, турецькі, грецькі й болгарські купці, шведські, польські, французькі, російські, данські, німецькі дипломати та офіцери.

Орлик постійно турбується про розвиток політичних подій на Лівобережній Гетьманщині та Запорозькій Січі. Відомо, що 5 березня 1724 року грецький купець розповів йому про смерть гетьмана І. Скоропадського та запровадження царським урядом Малоросійської колегії. « Титул гетьмана України буде ліквідовано», — записав він із цього приводу у своєму щоденнику. Пізніше православні ченці з Афона донесли П. Орлику про те, що російський цар заставляв українських козаків рити канал між Ладогою та Волгою, посилав їх воювати далеко — на Кавказ із Персією, та призначав на полковницькі уряди замість українців росіян, сербів і молдаван. Православний єпископ з Галацу, який певний час перебував в Україні, якось розповів гетьманові-емігранту, що він під час своєї поїздки бачив сльози на очах окремих українців при згадці імені Орлика.

Відомо, що, проживаючи в Салоніках, Пилип Орлик постійно цікавився європейською пресою. Так, наприклад, у 1727 році з амстердамської газети він дізнався про обрання лівобережним гетьманом Данила Апостола й з цього приводу постійно називав його у своєму щоденнику «недолугим волохом».

Про порядність та надзвичайну моральність Орлика говорить те, що, проживаючи десятиліттями далеко за межами батьківщини, він щорічно у дні Полтавської трагедії та смерті гетьмана Мазепи ходив до церкви молитися за свого наставника і загиблих у боротьбі за незалежність соратників. Перебуваючи у вимушеній політичній еміграції до самої своєї смерті у 1742 році, Пилип Орлик неодноразово листувався та зустрічався із представниками багатьох європейських і азіатських країн задля однієї мети — зробити Україну вільною від «московського ярма».

Гетьманський син Григір Орлик був одним з наймолодших мазепинців, які опинилися за кордоном і переслідувалися тогочасними російськими спецслужбами. Втечі й погоні, переодягання і видавання себе за інших осіб, зустрічі з величними монархами й жорстокими розбійниками, участь у битвах регулярних армій і вуличних бійках — ось стислий перелік подій, які постійно супроводжували життя сина Пилипа Орлика.

Свою дипломатичну кар'єру на службі уряду Франції Григір Орлик розпочав з поїздки до Османської імперії та Кримського ханства. Після повернення до Парижа він мав аудієнцію у французького короля. 9 червня 1733 року Людовік XV прийняв молодого дипломата. Монарх розпитував його про подорожі до Стамбула та Бахчисарая, цікавився службою Григора у Карла XII Густава та просив висловити свої враження про хрещеного батька Івана Мазепу.

Мало хто знає про те, що саме Григір Орлик відіграв важливу роль у проголошенні польським королем Станіслава Лещинського. Влітку 1733 року, після смерті Августа II, коли боротьба профранцузького і пронімецького угруповань у Польщі за королівський трон досягла найвищої точки кипіння, Орлику було доручено таємно доставити одного з найвірогідніших кандидатів на трон — С. Лещинського — з Парижа до Варшави, де той мав взяти участь в елекційній боротьбі. Ця подорож була дуже ризикованою, адже шлях пролягав через землі Гамбурзької коаліції, яка була вороже налаштована до французького двору. Однак, разом ще з одним французьким офіцером, за фальшивими паспортами, Орлику вдалося за два тижні, із 26 серпня до 8 вересня, подолати всі перешкоди й привезти Лещинського до Варшави. 12 вересня останнього було проголошено королем Речі Посполитої. За це Людовік XV вручив Орлику надзвичайно коштовний діамант, а французька королева подарувала йому свій портрет.

Бездоганно виконуючи накази і доручення французького короля, Григір, тим не менш, намагається якось вплинути на свого патрона в справі вирішення долі своєї батьківщини. З грудня 1731 року він подав до рук Людовіка XV меморіал, в якому відзначав, що «інтерес Франції та її слава покликають її дати захист пригніченим націям, а чи можна знайти більш пригнічену націю, як козацьку?.. Немає вже на Україні жодних вольностей, існує лише фантом свободи...». Гетьманич просив звернути увагу на те, що Росія, згідно із Прутським трактатом, відмовилася від козацтва, а після цього підступно окупувала Україну. Це певною мірою вплинуло на короля, який наказав своїм посланцям у Туреччині і Криму просити султана і хана допомагати гетьманові-емігранту Пилипу Орлику.

У серпні 1734 року Григір під виглядом татарського купця пробрався на Лівобережну Україну, де зустрівся з полтавською та чернігівською козацькою старшиною. Вони запевнили, що шанують і пам'ятають його батька і готові при нагоді виступити за сина такої поважної людини. Лише випадковість врятувала в цей час сина гетьмана від арешту росіянами, що розшукували його.

У зв'язку з російсько-турецькою війною 1734-1739 років, Григір Орлик за вказівкою батька склав план визволення України і подав його на розгляд французькому урядові. «...Як тільки турки почнуть наступ на Київ, — а тут ключ цілої України, — батько мій розішле універсали по всій Україні для козаків, які повинні будуть підняти зброю проти віковічних ворогів... Вся Україна повстане, як тільки мій батько на чолі із запорожцями з'явиться на кордонах, маючи підтримку Порти та Франції». У цей же час Григір Орлик виношував утопічний план перенесення Запорозької Січі разом з усіма козаками до Франції. А невдовзі, у зв'язку з початком шведсько-російської війни у 1740 році, гетьманич звертається за допомогою вже до уряду Швеції із пропозицією спільно боротися проти Росії: «...Порта допоможе у всьому задля повернення від Росії права на вільне посідання України, що належить батькові та його нації».

Після смерті свого батька у 1742 році Григір у розпачі звертається в листі до французького міністра закордонних справ Амельйо: «Ви не можете уявити собі мого горя: батько був для мене всім — другом, порадником і вождем. Він був живим доказом, що людина з принципами може донести раз обрані ідеали до кінця свого життя». Безмежна любов і велика повага до батька супроводжували його сина протягом усього життя.

Пилип Орлик, перебуваючи на чужині, весь час вів особистий щоденник, який, по суті, став його його своєрідним заповітом для наступних поколінь. Щоденник гетьмана, який має обсяг понад 2000 (!) сторінок і відтворює період з 1720 до 1733 року, зберігається в архіві Міністерства закордонних справ Франції в Парижі. Свої записи Пилип Орлик робив польською мовою з вкрапленням українських, латинських, французьких, турецьких, сербських та грецьких поодиноких слів і окремих фраз. Сучасний французький історик Даніель Бовуа відзначав, що записи гетьмана-вигнанця Пилипа Орлика за своїм змістом є не лише подорожнім щоденником, але й видатним збірником, який, з одного боку, є мішаниною різних речей, що передають дух часу та глибоко особисті реакції автора на всі сторони побуту, а з іншого — відтворюють все, що доходило до Орлика з міжнародного життя. Символічним виглядає висновок відомого вченого щодо порівняння Пилипа Орлика з видатним європейським просвітителем Вольтером. Окрім того Бовуа засвідчив велику історичну цінність щоденника, який «реєстрував усвідомлення української ідеї в Європі».

Виникає питання: а чому це Орлик писав польською мовою? Тут треба зазначити, що з урахуванням того, що українські землі довгий час перебували у складі Польсько-Литовської держави, ця мова стала однією з основних, поряд з українською, якою послуговувалася у діловому мовленні та письмі козацька еліта. Слід нагадати й про те, що Пилип Орлик народився на теренах Великого князівства Литовського, де разом з литовською та українською у повсякденному вжитку була й польська мова. Отже, нічого дивного немає в тому, що свої записи уродженець історичної Литви та представник козацької старшини вів саме цією мовою.

Наскрізною думкою, яка проходить через увесь щоденник, стало об'єднання й державне існування України під гетьманською булавою Орлика, як законного спадкоємця Богдана Хмельницького та Івана Мазепи. Поряд з особистими думками автора тут у вигляді копій з листів вибірково відтворена переписка гетьмана з багатьма можновладцями Європи та Азії.

У зв'язку з довгочасним відлученням від можливості знати об'єктивну власну історію, сьогодні досить часто серед української громадськості (зважаючи на засилля іноземного інфор-маційного продукту) виникає запитання: як оцінювати наслідки Полтавської битви 1709 року і чи не треба нам разом з північними сусідами святкувати «славу російської зброї» ?

Поза тим, яке ставлення має бути до цієї події в українців, ще у 1728 році дав відповідь у своєму щоденнику Пилип Орлик: «У вівторок, у день нещасливої для нашої сторони Полтавської баталії, по якій втратили ми все, що мали і чим володіли, і почали перегрінацію, яку по різних землях вісімнадцять літ уже континуємо, і Бог знає, коли їй буде кінець, — сей, кажу, оплаканий день вислухав я службу Божу... що нас, як ласкавий батько, своїм каранєм до поправи життя напоминав... Та у всім нехай повниться його Свята Воля». Тим самим активний учасник Полтавської битви з українського боку давав приклад своїм нащадкам, як відзначати і 300-літній ювілей цієї « нещасливої для нашої сторони баталії »: йти до церкви та молитися за упокій загиблих під час цієї катастрофічної для наших пращурів битви.

Відомо, що окрім авторства Конституції 1710 року, поетичних творів та щоденника перу Пилипа Орлика належав Маніфест до європейських націй, який було оприлюднено весною 1712 року. Головною ідеєю цього документа (що, до речі, до болю нагадував Маніфест до європейських монархів 1658 року гетьмана Івана Виговського!) було пояснення основних мотивів боротьби за визволення українців з-під влади Москви. Зокрема в ньому проголошувалося: «Ми не можемо дивитися холоднокровно на нещастя, яким віддана наша нація. На порушення її прав у так багатьох випадках ми, одначе, не будемо діяти з почуттям помсти, але ми керуємося виключно мотивом справедливості та згідно з правом, яке дозволяє кожному захищати свою власну справу й свою власну мету».

«Ніколи не перестану шукати всіх легальних засобів, щоб заявити мої права й права моєї нації на Україну», — писав в одному із своїх останніх листів до сина Григора у 1741 році Володар гетьманської булави в еміграції Пилип Орлик. Цим він не тільки засвідчував свій високий громадянський патріотизм та непереможну політичну волю, але й заповідав наступним поколінням українців бути незламними в боротьбі за свою свободу.

Як не дивно, але до цього часу збереглася й булава Пилипа Орлика, яка в результаті виборів дісталася йому в спадок від Івана Мазепи. Цей найвищий клейнод Української козацької держави сьогодні знаходиться серед скарбів Кабінету раритетів єпархіальної бібліотеки містечка Лінчопін, яке є адміністративним центром провінції Естерготланд на півдні Швеції. Відомий шведський історик українського походження Богдан Кентржинський у 1962 році у своїй книзі «Мазепа», що вийшла друком шведською мовою у Стокгольмі, уперше помістив фото цією булави з таким підписом: «Гетьманська булава з узором, вибитим сріблом та золотом, згідно з традицією належала наступнику Мазепи Пилипу Орлику, що жив у Швеції у 1715-1720 рр.». На жаль, треба відзначити, що булава потрапила до шведської колекції коштовностей після того, як Пилип Орлик, не маючи грошей на прожиття у цій північній країні, вимушений був віддати її (відомо, що у гетьмана залишалася ще одна булава) під заставу місцевим купцям. Однак саме цей вимушений і прикрий факт допоміг збереженню цього унікального атрибута гетьманської влади до нашого часу.

Лише у 1996 році одну з центральних вулиць Києва було перейменовано на вулицю Пилипа Орлика. Тоді ж там встановили меморіальну дошку із бронзовим зображенням гетьмана. А нещодавно у Києві встановили пам'ятник видатному гетьману. У 2005 році в місті Вілейка Мінської області, за ініціативою громадського об'єднання українців «Ватра» та посольства України в Республіці Білорусь, були проведені історичні читання «Вілейська земля — колиска видатного державного діяча, автора першої української Конституції, гетьмана Пилипа Орлика». За результатами читань утворили Громадську комісію із вшанування пам'яті Орлика, куди увійшли відомі в Білорусії люди — вчені, викладачі, архітектори, державні й громадські діячі. У селі Касута встановили пам'ятний знак у вигляді каменя та меморіальної дошки з портретом Пилипа Орлика на ньому.

***

На чолі козаків-мазепинців зі зброєю в руках Пилип Орлик довгий час намагався повернути Україну під свою владу. У цій нелегкій борні з Московією Петра І та Польщею Августа II він у 1711 році переміг російського царя поблизу Пруту й тим самим помстився йому за Полтавську катастрофу. Однак політична доля склалася так, що протягом багатьох десятиліть цей український гетьман вимушений був перебувати далеко за межами Батьківщини. Пилип Орлик очолив першу у вітчизняній історії українську політичну еміграцію й перед лицем усього світу оголосив ідею Івана Мазепи. Відомо, що протягом 32 років вигнання гетьман Орлик шукав підтримки у правителів таких держав, як Австрія, Англія, Ватикан, Голландія, Данія, Польща, Пруссія, Франція задля відновлення своєї законної влади в Україні та її об'єднання в єдиній козацькій державі. Пилип Орлик залишив нам велику політико-правову, мистецьку та епістолярну спадщину, серед якої — універсали й маніфести, листи і щоденникові записи, вірші та поеми. Однак найбільшою заслугою гетьмана стало вироблення та ухвалення на початку XVIII століття першого українського конституційного акта, положення якого переконливо засвідчили: українці завжди хотіли бути вільним, демократичним та заможним народом. Справа мазепинців відродилася вже у XX столітті, коли українська нація, спираючись на героїчний досвід кращих своїх представників, серед яких одне з чільних місць належить справді великому українцю — гетьману Пилипу Орлику, гордо заявила перед усім світом про свою незалежність.