Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Цени на женски обеци с истински камъци
лічилка
Новини сайту

Самійло Самусь - борець за Україну-Русь та козацькі вольності

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1656-го в родині переяславського козака Івана народився син, якого назвали Самійлом. Невідомо, в якому році Самійло подався на Запорозьку Січ та здобув прізвисько Самусь. На Правобережну Україну запорожець Самусь прийшов улітку 1684 року разом з козацьким полковником Семеном Палієм, що сталося після дієвої допомоги королю Речі Посполитої Яну III Собеському та імператору Австрійської імперії Леопольду II у Віденській Кампанії проти Османської імперії. Невдовзі Самійло Самусь став наказним гетьманом правобережного Війська Запорозького від імені польського короля, а в 1702 році підняв повстання проти Корони Польської та вперше у вітчизняній історії почав підписувати свої універсали як «гетьман український».

Через кілька днів після знаменитої битви за австрійську столицю, 18 вересня 1683 року, армія Яна III Собеського разом з імператорськими підрозділами була вже неподалік від Братислави. Король знову писав до Кракова про необхідність якнайшвидшого прибуття козацьких полків з України. У відповідь на лист короля його дружина француженка Марія Казимира відповідала: «...Відділ війська Коронного під керівництвом його м[ило]сті Даниловича, разом з козаками, які звідусіль щоденно прибувають, посувається значно швидше. Поляків і козаків разом є дві з півтисячі або навіть більше...». 20 вересня військо Речі Посполитої зупинилося навпроти Братислави й чекало на зведення мостів через Дунай.

У листі до короля від 24 вересня Марія Казимира пропонувала встановити «власну пошту» , тобто поштовий зв'язок між Краковом і польським обозом в Угорщині, для чого просила короля виділити 20 козаків. З реляції священика Бернарда Бруліга, який був настоятелем одного з християнських монастирів на території Моравії у Словаччині, знаємо, що через його «кляштор» у другій половині вересня марширували козацькі полки. 28 вересня Ян III Собеський повідомляв про те, що до його армії, яка знаходилася неподалік містечка Сан-Петер, приєдналися полки Якуба Ворони та Яна Менжинського. Тоді ж полковникові Семену Палію з іншими козацькими підрозділами (серед них були й сотні, які очолював Самусь) наказувалося йти «звичайною дорогою за іншими».

Про участь майбутнього білоцерківського (фастівського) полковника Семена Палія у віденських подіях свідчив пізніше сам Ян III Собеський, який в одному зі своїх пізніших листів писав до цього козацького старшини: «Вдячні богатирю з-під Відня, вірної і зичливої твоєї прислуги, яку весь час нам і Речі Посполитій засвідчуєш...». Полк Семена Палія, а також сотні Самійла Самуся та Захарія Іскри знаходилися серед тих підрозділів, які прийшли до Австрійської імперії із Запорозької Січі.

Отже, протягом 26-27 вересня 1683 року до армії Речі Посполитої влилося близько 1 тисячі 400 козаків. Козацьке військо у складі армії Речі Посполитої поділялося на полки, які в свою чергу ділилися на сотні, а ті — на курені. Українські підрозділи спочатку підпорядковувалися польному гетьману Корони Польської і воєводі Волинського воєводства М. Сенявському, а після його хвороби — великому коронному гетьману і воєводі Руського воєводства С. Яблоновському. Невідомо, чи обрали згідно із звичаєм прибулі до Угорщини козаки наказного гетьмана. Очевидно, що безпосереднє командування здійснювалося полковниками, які збиралися на військові (похідні) старшинські ради. На ці ради традиційно також допускалися генеральний писар та військовий суддя. Полковники командували за допомогою середнього офіцерського (старшинського) складу, до якого входили: полкові писар, осавул, хорунжий та сотник. Своя старшина була і в козацьких сотнях, яку окрім сотника представляли сотенні — осавул, хорунжий та курінний отаман. Найнижчу ланку репрезентували «служиві молодці», з яких призначалися прапорний, пушкарі, довбиш і трубач. Окремі козаки виконували роль лікарів, яких називали цирульниками. Зазвичай під час походу в козацькому війську був і свій священик — капелан.

На початковому етапі після віденського походу король неодноразово звертався до своєї дружини з проханням якнайшвидше присилати йому козаків: «Скільки вже є тих там козаків, хай вже йдуть швидше з Литвою, для кращої їхньої безпеки». З огляду на те, що королівське військо внаслідок втрат у боях та в результаті хвороб значно зменшилося (джерела засвідчують, що в ньому залишилося тільки 16 тисяч вояків), нетерпіння Яна III Собеського було цілком вмотивованим. 27-29 вересня польські та українські частини здійснили переправу через великий Житній Острів (болотиста територія міжріччя між Дунаєм, Малим Дунаєм та Вагом), а вже 2 жовтня авангард армії дійшов до містечка Комарна. Тут знову між польськими та австрійськими воєначальниками відбулася нарада відносно подальшого руху союзницького війська, на якій було вирішено йти у напрямку Естергома.

Козацькі розвідники були розіслані у напрямку фортеці Паркани, куди рухалися основні частини армії Яна III Собеського. 6 жовтня військо Речі Посполитої вже було за 20 км від Парканів, а наступного дня, у четвер, королівська армія наблизилася до містечка. Висланий на чолі передової розвідки коронний стражник С. Бідзіньський, який очолював дві драгунські хоругви, отримав наказ короля збирати на Дунаї човни для передачі їх козакам, які мали забезпечити переправу. Окрім того, планувалася участь козацької флотилії у можливих локальних сутичках з турками на річці Гран, яка протікала поблизу. Саме місто оточували дерев'яно-земляні укріплення з ровами та валами з частоколами. Польська розвідка не встигла повідомити короля про прихід під Паркани 5-тисячного підрозділу Кара Мегмеда-паші, а тому в першій битві під цим містечком війська Речі Посполитої зазнали відчутної поразки. Поляки та українці втратили вбитими від 500 за одними відомостями і до 3 тисяч чоловік — за іншими. Сам Ян III Собеський ледве утік з місця бою в оточенні лише семи шляхтичів, серед яких був і луцький староста А. Мянчинський.

Через два дні, в суботу 9 жовтня, відбувся вирішальний бій з військом Кара Мегмеда-паші, яке збільшилося до 14 тисяч чоловік. Війська європейських союзників нараховували близько 30 тисяч вояків. Фронт битви розтягнувся майже на 5 км. Перемогти їх вдалося завдяки вдалому маневру польської королівської піхоти на чолі з В. Лещинським і В. Щукою та козацьких підрозділів. Самійло Самусь разом з іншими козаками несподівано вдарив у північний фланг турків і змусив їх відступити. Сучасниками тих подій, зокрема самими Яном III Собеським та австрійським імператором Леопольдом II Габсбургом, ця битва оцінювалася навіть вище, ніж історичний бій під мурами Відня. Адже у битві під Парканами загинуло близько 9 тисяч турків на чолі з бейлербеєм Боснії Гизир-пашею та бейлербеєм Караману Мегмед-пашею. У полон було взято близько 1 тисячі 500 мусульман разом з бейлербеєм Силістрії Мустафа-пашею і бейлербеєм Сиваша Галіл-пашею.

Козацький літописець Самійло Величко, на основі тогочасних «летючих листків», описав таку картину двох битв поблизу Парканів: «Король... з усім своїм кінним військом відразу рушив налегці у погоню за турками до замків Нових Парканів. Але там фортуна йому відмінилася, бо хоча було забито 6000 яничарів, однак кінні турки, зібравшись у великому числі, міцно й сердито вдарили на польські й козацькі війська і, зламавши їх, учинили їм значний ущербок, де й самому королеві із сином довелося б випити невільничу чи смертну чашу, коли б свої воїни не дали йому в тому разі рятунок. Коли потім ззаду наспіли німецькі й польські війська з обозом, піхотами та гарматами, турків було до решти зломлено й прогнано аж до Стригона (Естергома)».

З огляду на вагому участь українських козаків у цій битві, король дозволив їм забрати із спішно залишених османським гарнізоном Парканів усі наявні матеріальні цінності. Після чого місто було спалено. Сучасники засвідчували, що турки панічно втікали з міста й скупчилися на мосту через річку Гран. Той не витримав такої кількості людей і впав, а багато турецьких вояків попадало в річку й випливло на острови. Однак там їх «охочими козаками, що вплав за ними відправилися, на островах ущент знищено».

Баші-турки, як бидлята, Пошли в Дунай, небожата; Там же ляхи їх рубали, Кров'ю Дунай фарбували,

- описував ті події львівський православний єпископ Йосиф Шумлянський. А невідомий очевидець стверджував, що «з козаками нам дуже добре», і засвідчував, що поки польські хоругви відпочивали після Парканської битви, загони козаків здійснювали рейди у навколишній місцевості й робили засідки на турків.

27 жовтня 1683 року підрозділ Самуся відзначився під час облоги та штурму колишньої столиці Угорського королівства, а тепер османської фортеці Естергома. Треба сказати, що це місто обороняло близько 7 тисяч турецьких вояків. Поразка під Парканами змусила турків направити на підмогу гарнізону Естергома елітні підрозділи бейлербея Анатолії Газінедара Гасана-паші. На військовій нараді великий візир Кара-Мустафа дуже непокоївся про стан обороноздатності фортеці. Перед штурмом Естергома до польсько-австрійських сил нарешті приєдналися німецькі полки (більш ніж 5000 чол.) з Бранденбургу та Баварії на чолі з електором Максиміліаном II Емануелем, які йшли з-під Відня.

Величко цілком правильно описував ситуацію, що склалася поблизу цієї фортеці, коли поляки, австрійці й українці турків «не без свого ущербу докінчили — одні впали на землю від християнської зброї трупом, а інші потопилися у Дунаї: зламався був міст; місто ж Стригон дісталося тоді в християнські руки». Інший козацький літописець Іван Янушкевич писав, що Ян III Собеський «місто велике цесарське, назване Стригоння, яке турки завоювали були, в сто літ того ж дня, якого взяли, цесареві відшукав. І там кавалерію турецьку тисяч 80 трупом поклав, а татари втекли, бо їх там убито тисяч три...».

9 листопада 1683 року християнська армія підійшла до словацького міста Сецени (у джерелах також згадується як Щецени, Сечень, Сечин). Цю турецьку фортецю обороняли 560 сіпагів, 300 яничарів, а також місцеве мусульманське населення. На озброєнні у місцевого гарнізону було більше ніж 20 гармат великого калібру. Сеценський замок, окрім кам'яних мурів з вежами, оточували три лінії валів з дерев'яними засіками висотою до 4 м. Цю важливу інформацію роздобула козацька розвідка. Польський мемуарист Я. Пассек, зі слів свого племінника Станіслава, який брав участь у поході до Угорщини й Словаччини, яскраво описав епізод, пов'язаний з розвідувальною операцією напередодні штурму. Її доручили козакам із сотні Самуся, які мали добути язика з турецької залоги. Кільканадцять сміливців зробили засідку серед дерев саду, який розташовувався неподалік фортечної стіни. А двоє козаків підійшли під самий мур і викликали на себе вогонь з рушниць. Один з українців зробив вигляд, що його вбито, і впав на землю. Його товариш спочатку почав трясти «тіло», а потім почав знімати з нього вбрання. Тим самим він давав зрозуміти ворогу, що той убитий. Побачивши це, турки почали стріляти ще більше, а тому козак почав втікати до військового табору. Через деякий час з міста вийшов турок, подивився навколо і, нікого не побачивши під деревами, почав знімати червоний жупан з «мертвого» козака. Почав розщібати йому ґудзики, а той схопив його за шию й покликав побратимів, які вискочили із засідки й схопили довірливого турка. Той відразу ж був конвойований до короля Яна III Собеського і розповів важливі відомості: «...Випросив король з язика, що при надії на Бога Сечин може стати нашим, і наказав готуватися до штурму».

За військовим планом, який був складений напередодні, місто з одного боку мали атакувати австрійські та бранденбурзькі підрозділи, а з іншого — річпосполитські підрозділи. 15 листопада 1683 року першими атакували передмістя Сецен козацькі полки та хоругви луцького старости А. Мянчинського. «А вони (козаки) пішли так швидко, відважно і мужньо, що під димом опанували зараз не тільки передмістя і стодоли, але й першу палісаду і браму та заткнули в ній свої прапори з хрестами; і моєму серцю на потіху, швидше, Ваша Милість, розкажіть його милості отцю нунцію, бо напевно виправили свою репутацію [козаки] і в усіх заслужили собі на велику славу», — так описував король Речі Посполитої перший штурм добре укріпленої фортеці й звертався до Марії Казимири, щоб та швидше повідомила про це папського нунція у Польщі, який, у свою чергу, сповістив би про цю допомогу Ватикан. Під час цього наступу українці втратили до 20 чоловік убитими і ще з десяток були поранені.

Участь козаків, в т. ч. і сотень на чолі із Самусем, у Віденській кампанії та взятті турецьких фортець на території Угорщини і Словаччини дозволила отримати дозвіл Яна III Собесы кого на перехід козацтва на обезлюднений в результаті багатолітніх війн «правий берег» Дніпра. У лютому 1685 р. варшавський сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну конституцію-постанову про повернення українському козацтву «їхніх прадавніх вольностей, свобод і привілеїв» та дозвіл заселяти спустошені землі Правобережжя. Одним з привілейних листів короля і скористався Самусь, який відважився відродити з попелу Вінницький полк правобережної частини колись єдиного Українського гетьманату. Через три роки, у 1688 році, волинська шляхта вже відзначала на своєму сеймику, що «...козаків незносна кількість у Київськім і Брацлавськім воєводствах». А у 1692 р. польські урядовці бідкалися, що полк Самуся «густо заселений», а отже, там можуть вдатися до «свавільств».

Цілеспрямовані зусилля Самуся призвели до того, що Вінницький (Кальницький) козацький полк під його керівництвом нараховував близько тисячі чоловік, з яких дві сотні входило до реєстру українського війська, що підпорядковувалося Речі Посполитій. Старшина полку складалася з осавула, писаря, хорунжого та обозного, а також трьох сотників (отже, полк поділявся на три сотні), сотенних осавулів і хорунжих. У 1686 році козаки на чолі із Самусем брали участь в одному з військових походів польської армії на чолі з великим коронним гетьманом Речі Посполитої С. Яблоновським до зайнятої турками Молдавії. Того ж року до полку Самуся приєдналася певна кількість козаків-кіннотників, які прибули із Запорозької Січі.

Треба відзначити, що Вінницький полк протягом 1686-1699 років брав участь у більшості військових операцій армії Речі Посполитої проти Османської імперії та залежного від неї Кримського ханства. Так, саме завдяки козакам Самуся королівський комісар С. Друшкевич у вересні 1691 року оволодів міцно укріпленою турецькою фортецею Сороки. У 1692 році 700 кіннотників та у 1693 році 400 піхотинців на чолі із Самусем знову допомагали полякам утримати цей важливий оборонний пункт на території Молдавського князівства. У 1691 році козаки Самуся самостійно ходили на Білгород, взяли у «турків возів 50 і самих турків немало». А в 1694 році Самусь з козаками «під Сорокою залишається, ходив на села гетьмана ханського (Стецика) і, зруйнувавши їх, тим значну користь приніс», — повідомляв польського короля його секретар Д. Вільчек. У червні 1695 року правобережні полки на чолі із Самусем здійснили похід на Дубоссари, під час якого зруйнували турецьку фортецю і захопили значні трофеї.

Надійність і безвідмовність полковника Самуся у військових справах спонукала Яна III Собеського призначити його гетьманом Війська Запорозького на Правобережній Україні. Очевидно, що це сталося після смерті наказного гетьмана Гришка — на початку 1693 року. Відомо, що 27 лютого того року Самусь повертався із зустрічі з королем, на якій, мабуть, і був затверджений гетьманом «його королівської милості».

Тактика на співпрацю з урядом Речі Посполитої проти турок і татар забезпечувала відносний захист населення Правобережжя від наїздів ординців, а також давала змогу Самусеві значно поповнювати полкову скарбницю. Адже майже кожен бойовий виїзд козаків оплачувався польською владою. Про це дуже красномовно свідчить «Щоденник військових видатків С. Яблоновського в 1693-1696 pp.», відшуканий нами в одному з архівів Польщі. Протягом 1693 року Самусь чотири рази їздив до великого коронного гетьмана за «уконтенуванням» своїх козаків.

Окрім того, козаки Самусевого полку отримували гроші за привезених полонених татар і турків (16.IV — три татарини; 9.VIII — один; 29.ІХ — один; 14.X — два), за перемогу над татарськими загонами (5.IX) та за відомості військового характеру й доставку листів (9.VI; 16.VI; 1 .VII; 20.VII; 19.ІХ; 5.XII). Всього у 1693 році коронний гетьман заплатив козакам Вінницького полку 5372 таляри. У січні того ж року С. Яблоновський наказував Самусеві, щоб той переманював до себе козаків Палія з метою ослабити «свавільний» полк. Однак Самусь не поспішав з виконанням цього наказу, хоча у березні наступного року був змушений взяти участь у поході регіментаря Б. Вільги проти фастівського полковника.

Записи «Щоденника» за 1694 рік засвідчують, що вже «5 січня Григорій, сотник Самуся, тижні зо два тому привів язика з двома козаками». За це вони отримали 189 талярів. 4 березня «брат Самуся» одержав для свого родича 1209 тал. 21 березня від Самуся з відомостями до Яблоновського приїхав полковий суддя. Він же знову перебував у резиденції коронного гетьмана з 25 травня до 28 квітня й отримував щоденно 5 тал. 8 квітня Самусь отримав «китайки на хоругви», що оцінювалися в 94 тал. 1 листопада «козаки Самуся-гетьмана... приїхали для учинення реляцій з Буджака» й отримали 201 тал. 8 листопада Самусеві козаки привели язика, за що взяли 166 тал. 1 грудня у Яблоновського знову були представники Правобережжя «з новинами», а 14 грудня «обозний Самуся за свій кошт і осавул».

Таким чином, протягом 1694 року козаки Богуславського полку одержали 2043 таляри. У тому ж році півтисячі кіннотників з полку Самуся були внесені до реєстрових списків, які нараховували 2000 козаків, що перебували на утриманні Речі Посполитої.

Згідно із щоденниковими відомостями, початок 1695 року відзначений тим, що «від Самуся-гетьмана сотник з 12 козаками привели 2 татар, під Кам'янцем взятих». Вони були ви-нагороджені 437 тал. З 9 до 13 серпня з відомостями від наказного гетьмана Правобережної України у С. Яблоновського перебував сотник Рубан із сімома козаками. 5 вересня за платою приїжджав ще один сотник Самуся на ім'я Максим. А наприкінці року, 30 грудня, його козаки відзначилися тим, що привели до коронного гетьмана трьох полонених турків. За 1695 рік із скарбниці С. Яблоновського козакам було виплачено 1819 тал.

Окрім того, у квітні 1695 року сенатська комісія Речі Посполитої прийняла рішення виплатити правобережному Війську Запорозькому 27 858 злотих. Це було здійснено 10 жовтня того ж року згідно з документом «Плати і дарунки Війську Козацькому, яке прийшло з поля в 1696 р.» для 2050 козаків. Цей документ засвідчив, що наказному гетьману Самусю особисто видали грошей і сукна на суму 1000 злотих, його полковнику — 300, полковому осавулу — 40, хорунжому, писарю, судді та п'яти сотникам — по ЗО, чотирьом сотенним хорунжим — по 15, обозному — 30, довбушеві, двом трубачам і двом пушкарям — по 15. Всього на 479 козаків (окрім перерахованої старшини) було видано 5748 злотих. Отже, кожен «рядовий» одержав по 12 злотих на руки. Разом з оцінкою виданого «сукна», «атласу», «паклаку» на козацький одяг загальна сума отриманих полками Самуся грошей становила 9041 злотий.

Ймовірно, що у 1695 році був складений ще один реєстр козацького війська загальною кількістю 2000 осіб, де кінний полк «Самуся — гетьмана наказного» нараховував 600 козаків. Тут слід підкреслити, що складені наприкінці 80-х — у середині 90-х років XVII століття реєстри (компути) не охоплювали всієї маси козацтва правобережної частини Українського гетьманату. Так, якщо, наприклад, згідно з компутовими та оплатними списками 1694- 1695 років до полку гетьмана Самуся входило від 500 до 600 козаків, то насправді його полк складався із двох тисяч, а то й більше людей. Одним з підтверджень цьому була секретна інформація, оголошена сенатській комісії у квітні 1695 року.

Протягом 1696 року Самусь лише чотири рази посилав своїх старшин і козаків до коронного гетьмана Яблоновського. В одному випадку, 24 березня, «брат Самуся-гетьмана приїхав від Війська Запорізького в справах», у другому — «козаки Самуся привели язика (26.IV), у третьому — «козак від Самуся прибув з листами» (10. VI), у четвертому — 13 листопада сотник Самуся і бунчужний одержали певну суму талярів. У цьому році наказний гетьман Самусь отримав від Яблоновського всього 827 тал.

Протягом 1693-1696 років, майже кожен рік, гетьман Самусь висилає козацькі делегації до польського короля, а інколи (у 1693 та 1694 pp.) особисто зустрічається з Яном III Собесь- ким. Під час цих зустрічей обговорювалися різні проблеми функціонування козацьких інститутів на Правобережній Україні — представники гетьманської адміністрації вимагали від польської влади відновлення традиційних «прав і привілеїв».

Самуся постійно тривожила думка щодо відновлення гетьманської влади на Брацлавщині та організації там козацького устрою. У 1696 році він робить чергову спробу утвердитися в цьому регіоні України, розгромивши маєтки вінницького старости К. Лещинського в околицях Вінниці. За рік перед тим Самусь намагався укріпитися в Немирові та Шаргороді. 20 лютого 1696 року С. Яблоновський видав універсал до наказного гетьмана Самуся про те, щоб той вивів з маєтностей луцького єпископа Жабокрицького своїх козаків і заборонив їм у майбутньому займати ці землі.

Козацько-шляхетське протистояння на Правобережній Україні закінчується тим, що польський сейм 1697 року скасовує «дозвільну» постанову щодо козацтва 1686 p., якою забороняє йому розміщатися в земських угіддях. Отже, Самусь почав поступово втягуватися у конфлікт з місцевою польською владою, який розпочався ще у 1688 році і до того часу уособлювався з українського боку, головним чином, спротивом полковника С. Палія. Але поки існувала реальна турецько-татарська загроза оволодіти Правобережжям, верховна влада Речі Посполитої в особі короля закривала очі на претензії гетьманів і полковників Війська Запорозького щодо встановлення своєї влади в Україні. Тим паче, що одночасно зі «свавільствами» правобережні козаки продовжували нищити татарські загони як на власній території, так і на ворожих землях. 17 жовтня 1696 року Самусь повідомляв С. Палія про похід у Польщу 40-тисячної орди на чолі з кримським ханом і пропонував полковнику напасти на них по дорозі.

Перед цим, у липні, наказний гетьман повідомляв своїх полковників, насамперед Палія, про смерть багатолітнього патрона правобережного Війська Запорозького — польського короля Яна III Собеського. У зв'язку з чим, козацтво почало хвилюватися щодо його наступника, адже, як би там не було, але саме цьому королю воно завдячувало за своє відновлення на землях Правобережної України. Хоча, треба відзначити, що раніше, у 60-70-х pp. XVII століття, Ян Собеський приклав багато зусиль для знищення тут козацького устрою.

Протягом довгого часу польська шляхта не могла вибрати собі нового зверхника, а тому Самусь все більш відкрито починає спілкуватися з гетьманом Лівобережної України І. Мазепою. Він неодноразово звертається до нього з листами, що містили різнопланові відомості військово-політичного характеру. Раніше статус наказного гетьмана від імені короля не дозволяв Самусеві напряму листуватися з лівобережним гетьманом і він домовився із С. Палієм, щоб той передавав його повідомлення до фастівського полковника Мазепі. Таким чином останній знав про те, що відбувається не лише на Правобережжі, але й у Польщі.

Після того як польський сейм все ж таки спромігся обрати на королівський трон саксонського курфюрста Августа II, полковники правобережного Війська Запорозького на чолі із Самусем одразу ж запевнили його у своїй вірності як «найяснішого антесесора». Гетьман відправляє до Варшави посольство, яке б мало розв'язати різні питання функціонування козацтва в межах українських воєводств Речі Посполитої. «Листи і посольство Вірності Твоєї, перше до нас, приймаємо тим серцем панським, яке всім підданим у державі тим відкритим ласками і доброчинністю освідчити хочемо. Не потолкуєш, Вірність Твоя, на особливу нашу прихильність, що послуги свої нам і Речі Посполитій зичливо і хвалебно при воєнних оказіях віддавати будеш... Уконтенування для молодців Війська Запорозького, опираючись на звичай Речі Посполитої, вже обчислене і до Львова спроваджене», — писав Август II до Самуся 21 серпня 1698 р. у відповідь на його посольство. Також новообраний король дякував за присланого полоненого турка й запевняв наказного гетьмана у «доброчинних наших респектах».

Зважаючи на суперечності між королівською владою і польським сеймом, рішення і накази короля не поспішали виконувати у віддалених українських воєводствах. Шляхта Брацлавщини скаржилась на те, що Самусь разом зі своїми козаками збирає у їхніх маєтностях прибутки, а тому вони просили центральну владу очистити їхнє воєводство від «ребеліянтів». Відчуваючи натиск місцевої шляхти та військ регіментаря Б. Вільги, Самусь повідомляв 21 січня 1699 року з Вінниці до І. Мазепи: «Прошу, щоб мені можна було із цього рубежу в ті сторони до Дніпра наближатися...адже пани поляки хочуть мене вигнати». Невдовзі так воно й сталося. Червневий сейм 1699 року ухвалив постанову про знищення «козацької міліції» на Правобережній Україні. Виконуючи сеймове рішення, на українські землі вирушило коронне військо, яке швидко опанувало Немировом та Брацлавом (де розміщувалася полкова канцелярія А. Абазина), а також резиденцією наказного гетьмана Самуся — Вінницею. Туди увійшли 5 гусарських хоругв і 2 піхотних полки армії Речі Посполитої. Саме тому частина Вінницького козацького полку змушена була передислокуватися на Київщину, в район Богуслава. Тут Самусь заснував Богуславський полк.

Ще перед вступом польських хоругв в Україну Самусь як наказний гетьман організував посольство до Варшави, яке мало домовлятися про «спокійне перебування козацтва у своїх осідлостях». Однак козацькі посли на чолі з полковником 3. Іскрою не були прийняті королем — їхні вимоги вислухала рада сенату. У розмові сенатори лише повторили зміст попередньої заборонної постанови й наголосили на тому, що старшині забороняється набирати до себе нових козаків.

«У такий спосіб Річ Посполита платила козакам за участь в її обороні», — оцінював поведінку коронної влади у 1699 році польський історик Й. Янчак. Зі свого боку зазначимо, що саме небажання політиків Речі Посполитої (а перед тим майже півстоліття точилася українсько-польська боротьба) визнати хоча б мінімальні політичні права за українським козацтвом знову штовхало останніх до боротьби проти польських владних структур. І хоча наступного року полк української кінноти з Правобережжя знову виступив на боці армії Августа II (під час облоги нею Риги), іскра, що була вкинута у бочку з порохом на сеймі 1699 року, невдовзі спалахнула величезним полум'ям — правобережне Військо Запорізьке, очолюване наказним гетьманом Самусем, відкинуло політику декламацій і компромісів й обернуло шаблі та мушкети проти своїх нещодавніх покровителів, які зі смертю короля Яна III Собеського відмовилися від своїх попередніх зобов'язань перед провідниками козацтва.

Навесні 1702 року у Фастові відбулася козацька рада, куди традиційно були запрошені представники інших верств українського суспільства — від православної шляхти (серед них одну з головних ролей відігравав Д. Братковський), міщан (поряд з іншими їх репрезентував межигірський війт Ю.Косовський), нижчого духовенства (клеванський священик з Волині Іван). Від козацької старшини на раді виступили наказний гетьман Самусь, полковники С. Палій, 3. Іскра та А. Абазин. Були розв'язані такі питання: по-перше, не відступатися з Правобережжя без боротьби й проводити агітацію серед місцевого населення, щоб збирати сили для антипольського повстання; по-друге, захопити найсильнішу польську фортецю Біла Церква; по-третє, у ході повстання заявити про об'єднання з Лівобережною Україною й провести об'єднавчу козацьку раду.

Безпосереднім поштовхом до збройного виступу стало те, що великий коронний обозний (очевидно, не без дозволу самого короля) прислав до Богуслава свого представника й наказав «відібрати у Самуся військові клейноди, які після Могигйя йому в нагляд вручені, як-то: булаву, бунчук, печатку і п'ять гармат. Така неповага переповнила чашу терпіння козаків та їхнього гетьмана, який відмовився віддавати свої атрибути влади полякам. Не стерпівши образи, Самусь, як засвідчує джерело, «...тих присланих поляка і жидів до смерті побив, а потім до Корсуня: губернатора тамошнього і драгунів скільки було і жидів всіх смерті віддав же, також і в Лисянці то учинив». Свої жорстокі дії по відношенню до місцевої польської шляхти й верхівки єврейського населення Самусь пояснював тим, що від місцевого українського люду постійно «чув відчай», а тому мусив боротися за їхні права, які протягом багатьох десятиліть утискалися політичною й торговельно-економічною владою східних воєводств Речі Посполитої. Ось що, наприклад, писав гетьман Самусь до польського урядовця Є. Любомирського: «...Чинш, панщизну, данини й інші здирства почали робити, так теж і оренди в кожному селі жидам на велику нашу шкоду поставили».

Образи й прагнення повсталого козацтва (до яких долучилася й частина патріотично налаштованої православної шляхти та дрібного духовенства) були викладені гетьманом Самусем у документі під назвою «Маніфест до білоцерківської громади» та ряді листів — до гетьмана І. Мазепи, представників лівобережної старшини та правобережного козацтва. Так, наприклад, у листі Самуся Івановича, «гетьмана українського» (саме так він був підписаний!) до козацької старшини Поділля від 7 вересня 1702 року зазначалося: «...Цареві Московському і пану гетьману Мазепі цілою душею присягнув... служити вірно на службі монаршій і регіментарській за весь народ православний український, щоб від того часу ляхи з отчизн наших українських відійшли і вже більше на Україні не розпоряджалися...». Заява про підданство Петру І й І. Мазепі свідчила ні про що інше, як про бажання об'єднати право- і лівобережну частини Українського гетьманату. Однак ні російський цар, ні його регіментар Мазепа не поспішали визнавати протекторат над правобережним козацтвом, зважаючи на укладений «Вічний мир» між Польщею й Росією. Протягом серпня-вересня Самусь неодноразово писав і відсилав своїх представників до лівобережного гетьмана, прохаючи про допомогу, але той відповідав, що без наказу російського монарха не може цього зробити. Мазепа хоча й хотів об'єднати Україну, але на той час сподівався зробити це іншим шляхом — за допомогою міжнародних домовленостей Петра І й Августа II Сильного.

Розуміючи, що лівобережний уряд вагається щодо підтримки повстання, гетьман Самусь зібрав п'ятитисячне військо й вирішив самостійно атакувати Білу Церкву — 4 вересня він вже був біля її мурів. 12 вересня відбувся перший штурм, який завершився невдало, внаслідок нестачі в козаків боєприпасів, озброєння та спеціальної техніки. Однак це не дуже засмутило Самуся, який вирішив досягти свого задуму мирним шляхом. Він звертається до білоцерківських міщан із закликом підтримати повстанців і перейти на їхній бік. «...Міщани не міщанами, через панщину велику милості не було. Вже й козак, хоч найслухняніший, то нижчий у них, бо вже всім ярмо на шиї козацькі мали тією осінню остаточно бути», — вказував на причини свого збройного виступу Самусь. Якщо вся Україна від Дніпра до Дністра підніметься на «ляхів», то вони швидко опиняться за давнім польсько-українським кордоном (по р. Случ») і скрізь запанують «вольності козацькі», — агітував білоцерківців козацький провідник. Він вирішив більше не атакувати місто, тим самим даючи його міщанам та польському гарнізону певний час на роздуми. Залишивши кілька тисяч козаків біля стін Білої Церкви, Самусь разом з основними силами вирушає на Вінниччину для об'єднання із брацлавським полковником А. Абазином (який перед тим відвоював Брацлав) і визволення від польської присутності подільських міст і містечок.

14 жовтня Самусь звернувся до великого коронного гетьмана Є. Любомирського з листом, в якому писав, що «вольностей згідно права нашого не маємо в Україні», а вже 26 жовтня повстанці розгромили коронні війська та частини посполитого рушення Я. Потоцького й Д. Рушиця під Бердичевом. Протягом жовтня-листопада козацькі підрозділи С. Самуся, А. Абазина, С. Палія, М. Омельченка, 3. Іскри оволоділи такими містами, як Вінниця, Немирів, Котельня, Бердичів, Бихов, Бар, Дунаєвці, Шаргород, Буша, Рашків, Калюс та інші. Колишня столиця правобережних гетьманів Ю. Хмельницького, С. Куницького, А. Могили, Гришка містечко Немирів було атаковане з двох боків: самусеві козаки штурмували з півночі, абазинці — з півдня. Місцева залога боронилася три дні. Четвертого дня козаків підтримали міщани, які розпочали боротьбу з поляками в самому місті. Таким чином був опанований Немирів, звідки Самусь вивіз 12 гармат. Отже, зважаючи на попередні здобутки, козацька влада охопила протягом невеликого проміжку часу більшу частину Правобережжя — Київщину, Східне Поділля й навіть окремі райони Західної Волині та Галичини.

Такий стрімкий розвиток подій занепокоїв польського короля і змусив його видати універсал до Самуся й «усього козацького війська» з наказом не «узурпувати» Україну, перестати бунтувати й розійтися по домівкам. Окрім того, пропонував направити українську войовничість проти спільного ворога — шведів, які на чолі з Карлом XII Густавом увійшли до Польщі. Також Август II Сильний обіцяв правобережному козацтву, що призначить спеціальних комісарів, які б вивчили (?) завдані йому «кривди». Начебто король не був ознайомлений з політикою утисків козаччини і взагалі українського люду в попередні роки! Саме тому Самусь вже не довіряв своєму колишньому патрону, який перед тим наказав відібрати у нього гетьманські клейноди.

А як реагував на тогочасні події в Україні інший впливовий монарх — російський цар Петро І? У грудні 1702 року він звертається з листом особисто до Самуся (якого називає «Самусь Іванов») та С. Палія й пропонує їм звільнити завойовані правобережні міста на користь поляків, при цьому зовсім нічого не згадуючи про можливість своєї протекції над Правобережною Україною. На початку наступного року в листі до Августа II Сильного цар писав: «Також що й не належало б нам, Великому Государю, до них, Самуся і Палія [писати], тому що вони піддані Вашої Королівської Величності і Речі Посполитої, про те наші, Великого Государя, грамоти послали, щоб вони від цього злого бажання перестали. Отже, сподівання Самуся на підтримку російського монарха і втягнення Москви до українсько-польського конфлікту не справдилися.

Хоча віра повстанців і їхнього керівництва в «доброго православного царя » танула на очах, вони не збиралися відступатися від своїх задумів. Облога Білої Церкви, яка тривала з 2 вересня, завершилася капітуляцією польської залоги перед десятитисячним козацьким військом 10 листопада. До рук гетьмана Самуся і його прибічників потрапили великі трофеї: 28 гармат, 11 бочок пороху, 2 бочки сірки, 6 тисяч великих і 10 тисяч малих ядер, кількасот гранат, свинець, різна військова зброя, амуніція, припаси тощо. Того ж дня Самусь відсилає листа до І. Мазепи з повідомленням про взяття польської фортеці «українською зброєю» й пропонує останньому направити до Білої Церкви «якусь знатну надійну людину» на посаду коменданта та «людей із сотню-другу, які б перебували в місті на правах залоги». У цій справі лівобережний гетьман 20 листопада звертається за дозволом до Петра І, але натомість не отримує від царя ніякої відповіді.

Взяття Білої Церкви козацькими військами стало кульмінацією у розгортанні повстання на Правобережній Україні. Вже на початку наступного, 1703, року сюди вступає 15-тисячна коронна армія на чолі з польним гетьманом А. Синявським. Він відвойовує в Самуся Бар, Хмільник, Немирів і починає підготовку до штурму Білої Церкви. Правобережний гетьман знову (вже вкотре!) звертається за військовою допомогою до Мазепи, але не одержує її в повному обсязі — лівобережний правитель надіслав лише незначну кількість боєприпасів та грошей.

Зібравши розрізнені козацькі загони, Самусь вирішив дати бій польським хоругвам під Старокостянтиновим. Але більш чисельні сили противника під керівництвом Й. Потоцького та Я. Вишневецького розгромили повстанців, які втратили вбитими й пораненими близько півтори тисячі чоловік. За свідченнями сучасників, після цієї битви Самусь «у силі своїй став слабий». У січні-лютому 1703 року козацький устрій на подільських землях був повністю розгромлений. Самусь разом з уцілілими підрозділами відходить до Білої Церкви, де разом із С. Палієм вирішує боротися до останнього. «Старшину бунтівників у більшій частині страчено, тільки Самуся не можемо дістати», — повідомляли у квітні того ж року польські воєначальники. У цей час гетьман та правобережні полковники укріплювали Білу Церкву, Богуслав, Фастів і Корсунь.

Розуміючи, що в цих старовинних козацьких містах повстанців буде перемогти важче, владні структури Речі Посполитої знову вдалися до дипломатичних заходів. Ще 12 січня Август II Сильний звертається до Петра І з проханням заборонити лівобережним козакам переходити на Правобережжя для допомоги Самусю (а такі випадки були непоодинокими), а також карати тих, хто вже брав участь у повстанні. Російський цар відразу ж реагує на це звернення короля і 25 лютого відсилає до правобережної козацької старшини лист, в якому, зокрема, говорилося: «... а тобі, кінному охотницькому полковникові (Палію) і кінному охотницькому полковнику Самусю Іванову, якщо б і кривда яка з боку Його Королівської Величності від кого була, і про те довелося бити чолом Його Королівській Величності, і ті б всі противності заспокоєні були добрим охороненням і заспокоєнням всенародним... а від початого свого противного на сторону Королівської Величності наміру перестали».

Крім того, між Польщею та Росією розпочинається переговорний процес, метою якого було укладання військово-політичного союзу. Поряд з повстанням на Правобережній Україні, причиною початку цих переговорів стало вторгнення до Речі Посполитої шведських військ Карла XII Густава, який мав далекосяжні плани щодо утвердження свого впливу в цьому регіоні Європи. 30 серпня 1704 р. польські та російські дипломати уклали так званий Нарвський трактат, згідно з яким «українське замішання» й «узурпація» влади козацькою старшиною мали бути придушені спільними зусиллями обох сторін, а цар здобував право ввести свої війська на Правобережжя.

Незадовго до цього, 1 січня 1704 року, Самусь спільно з 15 старшинами вирушив на Лівобережжя для зустрічі з І. Мазепою. Метою цього «посольства» була передача Самусем лівобережному регіментареві своїх клейнодів, а отже, такою дією було б визнано єдиного гетьмана з «обох боків Дніпра». Також «тогобічні» полковники хотіли просити Мазепу про гетьманські універсали для їхніх полків на Правобережжі. Спочатку Самусь побував у Переяславі, де мав зустріч з місцевим полковником І. Мировичем. Потому він рушив до Батурина й на деякий час зупинився в Ніжині. Саме тут його застав присланий Мазепою осавул з наказом гетьмана залишити привезені клейноди в Ніжині або забрати їх назад. Лівобережний гетьман відмовився їх взяти з огляду на те, що вони були надані польським королем і їхнє прийняття означало б порушення умов російсько-польського «Вічного миру» 1686 року. Таким чином, Самусю нічого не залишалося, як повернутися на Правобережжя.

Але невдовзі проблема об'єднання України під єдиною гетьманською булавою вирішилася зовсім іншим шляхом. У зв'язку із шведською загрозою, Август II Сильний попросив Петра І надати йому посильну військову допомогу. Російський монарх у свою чергу наказав правителю лівобережного Українського гетьманату вирушити на Правобережну Україну для об'єднання з польськими військами. У травні 1704 року здійснилася давня мрія І. Мазепи та Самуся про злуку «обох боків Дніпра» — лівобережні козацькі полки вступили на Правобережжя. Вже в 20-х числах травня Самусь разом із С. Палієм та 3. Іскрою приєднався до підрозділів Мазепи. 15 червня в таборі поблизу Паволочі Самусь передав тепер вже «обобічному» гетьману свої клейноди — булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство.

І. Мазепа залишив Самуся на посаді полковника Богуславського полку, а також наказав йому виділити дві сотні досвідчених вояків, які б увійшли до складу гарнізону Білоцерківської фортеці. У червні 1705 року розпочалася нова бойова операція лівобережного козацького війська. За наказом Петра 140-тисячна армія під керівництвом І. Мазепи рушила в напрямку Львова. У цьому поході брали участь і богуславські козаки на чолі із Самусем. Досягнувши кордонів Белзького воєводства, гетьманський уряд тим самим поширив свою владу на всю територію Правобережної України. І хоча польські урядовці виступали проти цього, до кінця липня 1708 року (цього місяця гетьман разом з військом покинув терени Правобережжя) тут під захистом І. Мазепи урядувала місцева козацька старшина. До існуючих Корсунського, Білоцерківського, Богуславського і Брацлавського полків приєдналися відроджені Уманський, Чигиринський та Могилівський.

Полковник Самусь продовжував боротьбу зі шляхтою, а тому поляки неодноразово вимагали передачі їм тієї території України, яка, згідно з договором 1686 року, відійшла до Речі Посполитої. Звертаючись до Петра І, вони в лютому та липні 1707 року пропонували йому арештувати Самуся, як це було зроблено раніше із С. Палієм. І хоча тоді російський уряд не прислухався до порад своїх союзників, він все-таки пішов на цей крок трохи згодом і вже за зовсім інших політичних обставин. Натомість Самусь залишався на чолі свого полку і протягом 1708 — першої половини 1711 років, захищаючи «права і привілеї» населення Богуславщини. На жаль, з огляду на відсутність повноцінних джерел, не маємо більш повної інформації про цей період його життя та діяльності. Знаємо лише, що він підтримав прихід на Правобережжя наступника Мазепи гетьмана П. Орлика й розповсюджував серед українського населення його «закличні» універсали.

У березні 1711 року, відразу ж після переходу козацькими військами Орлика Дністра, полковник Самусь вислав до Орлика своїх представників, а згодом приєднався до нього з усім складом полку під Білою Церквою. Невдалі штурми колись завойованої Самусем правобережної фортеці, яка тепер знову опинилася в руках поляків, спричинили відхід П. Орлика до Бендер. Полковник Самусь не захотів покидати України й у квітні 1711 року обороняв Богуслав від більш численних сил командувача російських військ М. Голіцина, що діяв на Правобережжі спільно з підрозділами польного гетьмана А. Синявського. Під час довготривалого й жорстокого бою росіяни змогли оточити козацькі полки й полонити Самуся із сином, а також брата К. Гордієнка й майже всю старшину Богуславського й Корсунського полків. Очевидець того бою засвідчував, що, незважаючи на втрату керівництва, українці й далі мужньо оборонялися — зброю до рук брали навіть старі та діти.

Таким чином, треба зазначити, що протягом останніх десятиліть XVII століття правобережні козацькі полки брали участь майже у всіх військових діях, які проводила Річ Посполита проти Османської імперії та залежних від неї держав. Крім того, європейська програма дій, вироблена країнами, що входили до антитурецької «Священної ліги», передбачала самостійні походи українського козацтва проти турків і татар. Зважаючи на це, правобережні полки під керівництвом С. Самуся та інших полковників близько півтора десятка разів разом із лівобережними козаками здійснювали великі антиосманські операції.

Правобережний гетьман Самусь повторив долю білоцерківського полковника Семена Палія, який ще в 1704 році був арештований за наказом російського уряду. Хоча, на відміну від фастівського полковника, Самуся, з невідомих нам причин, невдовзі відпустили. Знаємо також про те, що у 1713 році він заповів Свято-Преображенському Межигірському монастирю, що під Києвом, свій «млин у Богуславі, що нижче нового мосту», а також ліс, сади і власну землю. До речі, Самусь, як і багато інших тогочасних провідників Українського гетьманату, відзначився великим меценацтвом й опікою щодо церкви. На початку XVII століття на свої кошти він заснував на березі р. Рось Богуславський монастир, неодноразово дарував цінні речі й гроші для багатьох київських храмів. Поховати себе він заповідав у Межигір'ї, для чого дав на потреби місцевого монастиря 300 червінців «за свій похорон і поминання». Вмер довголітній полковник Війська Запорозького та гетьман Правобережної України не пізніше 1715 року.

Самійла Самуся було поховано у Свято-Преображенському Межигірському монастирі, там, де й знайшов свій останній притулок у земному житті не тільки його вірний соратник Семен Палій, але й попередники на гетьманській посаді — Євстафій Гоголь та Андрій Могила.

Відомо, що у 1703 році на Переяславщині проживали рідні Самійла Самуся, в т. ч. і його рідний брат. Ще наприкінці XVIII століття на Полтавщині існувало село Самусівка, де проживав правнук гетьмана, значковий товариш Іван Якович Самусь. Він був сином онука Самуся, Якова Степановича, який довгий час був одним із сотників Лубенського полку.

***

Пам'ять про славетного запорозького козака Самуся, який був спочатку полковником Вінницького (1685-1699 pp.), а потім Богуславського (1699-1711 pp.) полків, виконував обов’язки наказного гетьмана від імені польського короля (1693-1702 pp.), був гетьманом Правобережної України (1702-1704 pp.) й керував «другою Хмельниччиною», жила серед українського народу на протязі багатьох століть після його смерті. Відомо, що на початку XX століття одна з доріг на Київщині носила назву «Шлях Самуся». Цей історичний шлях тягнувся від Обухова до сіл Тростянка і Яцки й зникав у степах коло Ксаверівки. «Стара дорога є у великім пошануванні у людей», — записав у своїх нотатках відомий краєзнавець Київщини Руліковський. У людській пам'яті залишилися певні асоціації з цим шляхом — місцеві жителі казали, що він служив кордоном від Польщі. Очевидно, тим самим вони віддавали заслужену шану гетьманові Самійлові Самусю як борцеві за «козацькі вольності» та єдину Українську козацьку державу.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Близько двох років прожили норвежці в Києві, а по тому виступили в похід на Норвегію, де 1030 року неподалік міста Стікластіре здибалися з об'єднаними датсько-норвезькими дружинами. Саги розповідають, що Олаф стояв на чолі свого війська. Норвежці не використовували в боях коней, більше того, вони навіть не вміли їздити верхи. Олаф же, як і Гаральд, навчилися цьому в Києві...

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka