Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 вересня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Максим Залізняк - гайдамацький гетьман

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1739-го в козацькій родині Іова Залізняка, на хуторі Івківці на Чигиринщині, народився син, якого назвали Максимом. Після смерті батька Максим подався на Запоріжжя, де спочатку був джурою у Тимошівському курені, а потім став козаком Пластунівського куреня. У 1762 році бачимо його січовим підпушкарієм, який відповідав за стан гармат Запорозької Січі. Після цього перебував на заробітках, а в листопаді 1767 року повернувся на Правобережну Україну й розпочав життя послушника Мотронинського монастиря поблизу Чигирина. Однак наступного року Максим Залізняк несподівано став «гетьманом і князем Смілянським», що сталося під час великого селянського повстання на теренах східних воєводств Речі Посполитої.

* * *

Отаман Тимошівського куреня Запорозької Січі Василь Корж в одному зі своїх рапортів так описував ранні роки біографії Максима Залізняка: «Числясь при курене Тимошевском, родился в Польской области: (на Правобережній Україні) села Івковець, Максим Жализняк с приходу своего годов с пять находяшися на заработках в услужении, а в 1762 году, как отсель отлучился, проживал аргатуя (на заробітках) в Очакове, отколь всяким промыслом бадался (займався). По бытности же в 1762 году, подпушкарием, как з Сечи отлучился, находился по низу между козаками, потом в турецком городе Очакове находился в шинковом промысле, где будучи, обходился ли честно или нет, — за отдаленностью не знаем...».

У XVIII столітті чи не найбільш поширеною формою соціального протесту на Правобережній Україні були втечі з панських маєтків та скарги селян на своїх власників, а також посесорів, орендарів, економів тощо. У скаргах до різних адміністративних та судових інстанцій відображалося тяжке становище жителів сіл української частини Корони Польської та висловлювалося прохання зарадити їхньому лихові. Селяни зверталися до судових органів з тим, що їх «...якщо хто не піде на відкладену панщину, адміністратор зараз же його кладе і б'є, через що не лише молоді хлопці, а й наші діти утриматися не можуть... Якщо не буде полегшення, то й нам самим тяжко витримувати». Зазвичай, селянські скарги залишалися без уваги й тому селяни переходили до більш рішучих форм соціальної боротьби — повстань.

Період безкоролів'я після смерті польського короля Августа II, протистояння нових претендентів на корону, втручання в польські справи російських урядовців спричинили в 1734 році значний спалах організованого козацького і селянського збройного виступу на українських землях Корони Польської. Користуючись тим, що командування військ Російської імперії, яке перебувало на польсько-російському кордоні, звернулося до магнатських «армій» — підрозділів так званого надвірного козацтва, що переважно формувалися з українців, — з проханням виступити проти прихильників шведського ставленика на престол Станіслава Лещинського, сотник Шаргородської надвірної міліції Верлан розпочав гуртувати навколо своєї сотні всіх невдоволених польським режимом селян. Окремі джерела стверджували, що в деяких місцевостях бунтівливого Правобережжя були створені козацькі органи самоврядування. «Вони гублять всі вас своїми податками і зборами, і захопили у вас все те, що було у вас і що повинно було належати вам по праву... Об'єднайтеся усі під нашими прапорами і йдіть з нами бити панів...» — звертався до селян один із тогочасних ватажків козацький ситник Москаль. Як бачимо, ідея справедливого суспільного устрою, де панувала б забезпеченість селян землею і була відсутня панщина, проектувалася саме на козацький стан.

Пам'ять про часи Хмельниччини досить міцно вкоренилася у свідомість не лише козацтва і православного духівництва східних Київського, Брацлавського й частково Волинського і Подільського воєводств, але й селянства. Яскраво свідчить про це повідомлення ігумена Христонопільського монастиря Кирила Срочинського за 1766 рік. Зокрема, він відзначав, що поблизу села Ольшани «обрали собі ватажками кількох козаків, і особливо одного, по імені Захарій, у народі Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись... Селянин, який забрав з церкви гармату зі святим таїнством, те переховував у своїй хаті, щоб вона, зрозуміло, не дісталася в руки уніатів...».

Іноземці, які проїжджали через українські землі Речі Посполитої, неодноразово відзначали жорстоке поводження магнатів зі своїми посполитими. Так, наприклад, австрієць Йоган Йозеф Кауш відзначав у своїх «Листах Пастофіля», що включно до 1768 року володарі приватних міст на Київщині та Брацлавщині мали право страчувати їхніх жителів за будь-яку провину. Зокрема, австрійця вразила новина, що у 1754 році один магнат (прізвища його не вказувалося) наказав повісити 5 міщан лише за те, що вони підібрали декілька рибин на березі його озера. У1763 році інший коронний « олігарх » спалив 5 українських дівчат « за чари ».

У відомому документі, так званому маніфесті «Селянської конфедерації, на ринку в Торчині (Тульчині) знайдений проект після ярмарку 1767 року», є заклик відновити збройну боротьбу доби Хмельниччини й стати на захист права «успадкування власності на землю, а також права користуватися частиною лісу». Разом з тим, невідомий автор цього маніфесту погоджувався: відпрацьовувати панщину 3 дні на тиждень з господарства; виконувати «підащану» повинність (два рази на рік ходити на відстань до 12 миль); платити з робочого кошене більше 3 злотих; здобувати право вільного переходу з помістя в помістя лише за умови, що будуть залишати замість себе іншого господаря. У Торчинській супліці 1767 року висувалася і важлива політична вимога — мати право представництва нижчих станів у сеймі Речі Посполитої.

Весною 1768 року Максим Залізняк та його сподвижники розпочали одне з найбільших тогочасних повстань нижчих станів у Східній Європі, яке в історіографії дістало назву Коліївщини. Очевидно, що походження цієї назви бере свій початок від польських слів «kolej», «ро kolej», «kolej по», що означає несення надвірної козацької служби при магнатських помістях — «sluzba kolej па». Адже основу повстанських загонів складали саме «колійщики», тобто чоловіки, які перед тим служили у надвірних військах польської магнетерії. Коліївщина продовжила традиції попередніх визвольних змагань українців. «Понєваж не за майно стараємось, тільки щоб віра християнська... більше не осквернялась і щоб не було ворогів на державу», — заявляв пізніше один із ватажків повстанців Семен Неживий про причини збройного виступу проти влади Речі Посполитої.

Безпосереднім поштовхом до початку Коліївщини на чолі з Максимом Залізняком стали дії представників Барської конфедерації, що поширилися на території Руського, Белзького, Волинського, Подільського, а також Київського та Брацлавського воєводств. Конфедерати розсилали універсали до місцевої шляхти і навіть селян (відомий документ під назвою «Універсал до хлопів, що закликає до повного підданства», що вийшов з табору конфедератів у 1768 році), які закликали до переходу у їхнє підпорядкування, але у разі непокори часто силоміць примушували місцеве населення присягати на вірність у їхній боротьбі проти королівської влади. Крім того, як засвідчували сучасники, релігійні гасла маршалка К. Пуласького відштовхували від себе не тільки православних, але й уніатів (греко-католиків).

Дії польських конфедератів нерідко супроводжувалися пограбуванням місцевого сільського населення, побиттям православних священиків, спаленням церков. Лише у Каневі конфедерати захопили 300 заручників, яких жорстоко били й калічили. «...Від початку Барського шляхетського збурення зазнали великих утисків» — зазначалося у «Маніфесті козаків воєводств Київського і Брацлавського». Канівський міщанин Сидір Іванович засвідчував, що «конфедерати нападали на православних, загрожували їх життю і здоров'ю, катували їх, били, грабували, калічили і вбивали».

Вступ на Правобережжя в червні 1768 року російських підрозділів і початок воєнних дій проти барських конфедератів породили в частини пригнобленого люду ілюзію щодо ймовірної допомоги з боку росіян. На той час серед українського населення ходили чутки, що «ці всі прикордонні місця приймаються під Російську державу і назавжди з-під володіння польського звільняються». З іншого боку, провідники повстання, очевидно, були причетні до виготовлення фальшивих універсалів, які розповсюджували у містах та селах Київщини і Поділля начебто від імені цариці Катерини II.

У містах і селах Київського і Брацлавського воєводств Корони Польської Максимом Залізняком створювалися органи управління, які наслідували риси полково-сотенного устрою. Згідно з реляцією сучасника, шляхтича Крушельницького, Залізняк написав листа, який «промовляв, що належить відібрати Україну в ляхів аж по Случ і Дністер, витяти жидів, Січ наново утворити і в той самий спосіб звільнити козаків від панського ярма». Шляхтичі Тучабський і Квасневський свідчили про те, що повстанці обрали «гетьманом і князем Смілянським» Максима Залізняка; «полковником і князем Уманським» Івана Ґонту; «радцею Уманщини» козака Уласенка.

Сучасники також стверджували, що на певному етапі повстання 1768 року Максим Залізняк «почав відділяти козаків від хлопів і віддавати останніх під владу поставлених ними ко-мендантів, а по другим селам поставили отаманів, які слідкували за тим, щоб хлопство госпо-дарювало і працювало на них, козаків, щоб на них збиралися з хлопства прибутки і щоб увесь отримуваний від них провіант і фураж вчасно доставлявся у військо».

Згідно зі свідченнями запорозького козака Лавріна Кантаржея, «Залізняк всякого їм по достоїнству жалує і дає письмовий від себе всяким людям наказ, щоб всі під його наглядом були... і за всім порядком, що виходить від нього, залишалися під його владою, а тих, хто не слухається, жорстокими штрафами лякав». Сам очільник повстання Максим Залізняк, за спогадами шляхтича С. Крушельницького, оголошував листа, в якому говорилося, «що треба відібрати Україну в Польщі аж по Случ і Дністер». Тобто йшлося про відновлення кордону Українського гетьманату від часів Хмельниччини.

13 червня 1768 року, перебуваючи в Умані, Максим Залізняк видав свій універсал про призначення Федора Осадчого старшим над мешканцями містечка Теплик та Теплицького ключа: «Я, Максим, полковник Низового Запорозького Війська, даю від себе документ Федору Осадчому, аби він мав і іншу громаду ключа того містечка в добрім стані тримав: як то, аби мав владу судити, радити і у всіх випадках добре управляти, добрим добре воздавати, а злих бунтівників смертельними киями карати, а міщанам й іншим громадам ключа вищеназваного містечка наказую, щоб вони його у всіх випадках слухали, бунтів між собою не робили».

Як стверджує документ, Максим Залізняк «мав управительну резиденцію над цим містом Уманню і всією Уманською губернією, і всілякі між місцевими жителями розправи проводити. І коли до нього з міста Умані обивателі прийшли, вимагали вибрати від нього керівників, то він, Залізняк, оголосив їм, що начебто послав від себе в Київ до командуючого там генералітету лист про присилку звідти до Умані потрібних керівників». Давав проїзні документи купцям, що проїжджали Черкащиною. Очевидці відзначали, що на початку повстання Максим Залізняк мав при собі осавула з перначем, одну корогву і вісім прапорів. Якщо вважати, що кожна сотня повинна була мати свою відзнаку, то спочатку у Залізняка було близько 800 чоловік.

У розпал Коліївщини Максим Залізняк уже мав тридцять прапорів, тобто майже 3 тисячі козаків. Окрім того на озброєнні перебувало 15 гармат. Залишився навіть опис прапорів та озброєння: «А за ним (Максимом Залізняком) їде по два, усе по два з ратищами, і в передніх пар, може, у трьох, ратища з короговками двойчатими, так що оце половина буде біла, а половина красна, а знову половина жовта, а половина чорна, або червона, або синя. А по самому заду йде чоловік з десяток пішо без ратищ і без усього, а тілько колки позасмалювали та й ідуть. То вже винники тощо, що поприставали в гайдамаки». Виступи селян і козаків проти шляхти розпочалися в багатьох містечках і селах Правобережжя. Там почали діяти повстанські загони під проводом С. Неживого, М. Швачки, А. Журби, О. Бондаренка, Й. Шелеста, Носа, Бандурки та ін.

На початку червня 1768 року повстанці на чолі з Максимом Залізняком вирішили захопити місто Умань, яке на той час, по суті, було столицею Правобережної України. Перед штурмом міста до «коліїв» приєднався полк надвірного козацтва на чолі з Іваном Гонтою. Разом вони здобули Умань, знищивши там близько двох тисяч шляхтичів, євреїв та «уніатів», які зі зброєю в руках відчайдушно захищали місто. Більшість українців, що перебували в обложеному місті, у ніч перед штурмом перейшли на бік повстанців. Максим Залізняк та Іван Гонта запропонували обложеним здатися за умови збереження життя, однак комендант гарнізону відмовився це зробити. Умань була взята повстанцями 0 червня 1768 року.

Повстання 1768 року відзначалося широкою соціальною базою, вищим рівнем організації (наявність єдиного керівного центру, поділ війська на окремі підрозділи тощо) та ідеологічною спрямованістю. Чи не найголовнішим лозунгом повсталих було питання відновлення повноцінного функціонування православної віри. Масовими були випадки, коли козаки і селяни заставляли католиків, уніатів та іудеїв силою перехрещуватися у «свою віру». Один із учасників повстання Іван Байрацький 9 серпня 1768 року на допиті розповідав слідчому в Києві, що він воював «за те, що в селі Млієві титареві Данилу, а як прозвали його, не сказано, за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили й інші благочестивим монастирям руйнування чинили».

Особливої масштабності і драматизму повстанню на чолі з Максимом Залізняком надала масова участь у ньому селянства. Одним із проявів селянського світогляду були тогочасні народні прислів'я, які у концентрованій сатиричній формі висвітлювали ставлення українських «хлопів» до вищих станів: «Коза дере лозу, козу дере вовк, вовка дере пан, пана дере жид — а жида дере чорт!». Під час повстання 1768 року багато орендаторів, які переважно були єврейського походження, було вбито козаками і селянами, що прагнули до помсти за вчинені перед тим кривди. Разом з тим людські втрати серед шляхти і євреїв під час Коліївщини безпідставно завищуються у сотні разів. Хоча відомо, що згідно з переписом 1764 року у Київському воєводстві (до якого належала Умань) проживало всього 22 тисячі 352 особи єврейського походження, у Брацлавському — 20 тисяч 337 осіб. Маловідомим і дуже цікавим залишається факт не зменшення, а збільшення єврейської людності в Київському і Брацлавському воєводствах Речі Посполитої протягом 1770-1780-х років.

«Жителі шляхетських, королівських і церковних маєтків! Ваш час прийшов. Прийшла пора звільнення від іга та гноблення, які ви терпіли від панів своїх. Зглянувся Бог з високого неба на важку долю, почув Ваші сльози і стогін і послав Вам захисників, які помстяться за злочини, які нанесли Вам пани. Отже, йдіть на поміч тим, хто хоче Вас звільнити, зберегти Вашу свободу. Зараз прийшов час розплати за всі Ваші муки, побої, вбивства, знущання, а також за нечувані знущання, які Ви до цього часу терпіли від своїх панів. Посилаємо до Вас керівників, яким Ви повинні вірити і за якими повинні йти із зброєю — хто яку має. Залишайте свої хати, дружин і любимих дітей. Не будете жалкувати, адже скоро побачите, що Бог послав нам з вами, правовірними, перемогу і будете вільними панами, коли знищите це зміїне гніздо, тобто Ваших панів, які до цього часу п'ють вашу кров...», — проголошував «Універсал до польських селян», який був знайдений під Смілою. Як бачимо, провідною ідеєю цього документа був не лише заклик до «розплати», але й питання відновлення «свободи» задля того, щоб бути «вільними панами».

Вражені розмахом повстання у східних воєводствах, представники сейму 1768 року ухвалили дві постанови про відібрання права у магнатів карати своїх підданих та запровадили положення про кару смертю для шляхтича за вбивство селянина. Серед причин Коліївщини шляхта називала й «королівську тиранію», що, зокрема, прозвучало у Маніфесті польських конфедератів від 9 серпня 1770 року: «...зміцнилася і ствердилася тиранія, свідком того піднятий бунт України».

Про те, як тогочасний український люд сприймав повстання Максима Залізняка, свідчить одна з народних пісень:

Отак Максим Залізняк Із панами бився, І за те він слави Гарной залучився. Лине гомін, лине гомін По степу німому, Вертаються козаченьки Із бою додому.

Тарас Шевченко порівнював Коліївщину з революційними подіями у Західній Європі і так оцінював дії козаків і селян на чолі з Максимом Залізняком: «...В чому іншому, а в цьому відношенні мої покійні земляки анітрохи не поступалися перед будь-якою європейською нацією, а в 1768 році Варфоломіївську ніч і навіть першу французьку революцію перевершили. Одне, в чому вони різнилися від європейців, — у них (українців) усі ці криваві трагедії були справою всієї нації і ніколи не розігрувалися з волі одного якого-небудь пройдисвіта, подібного до Катерини Медичі, що допускали нерідко у себе західні ліберали».

Придушення Коліївщини на чолі з Максимом Залізняком король Станіслав Август Понятовський називав «війною проти хлопства» та погоджувався на те, «щоб задовільнити тамтешніх поміщиків карою селян», яка дуже йому «подобалася». Також король Речі Посполитої хвилювався з приводу збунтованого в Україні селянства, що вже починає повертати проти своїх панів.

Повстання на чолі з Максимом Залізняком було жорстоко придушене польськими та російськими військами. Гетьман повстанців був схоплений і на допиті на питання слідчого « Как тебя зовут, чей сын и прозванием, какой веры и с какого звания, где жительство имеешь?» відповів: «Зовут меня Максимом, Иевлев син, Зелезняк, веры греческого исповедания, из мужиков, жительство прежде имел я польской области Чегиринской губернии, в местечке Медведевке, а потом, по смерти отца, пошел в Запорожскую Сечь тому уже назад пятнадцать лет, а из оной же области в монастыре Мотроневском, в который я пришол прошлого году в ноябре месяце». Очевидно, що вказуючи місцем свого народження Медведівку, Максим Залізняк хотів відвести загрозу від знищення хутора Івківці, де він народився.

Російський військовий суд вирішив відправити керівника Коліївщини та його сподвижників на заслання до Сибіру. Однак 1 листопада 1768 року, по дорозі до Білгорода, поблизу Охтирки, під час ночівлі в слободі Котельва Максим Залізняк організував втечу. Разом з товаришами він розібрав двері, забрав в охоронників 10 рушниць та списи. Під час втечі звільнилося 52 козаки. У документі зазначалося, що разом з гайдамацьким гетьманом втекли: отаман Павло Таран та козаки Влас Лаєвський, Макар Чорний, Омелько Чуб, Іван Білий, Степан Якубович, Михайло Моторний, Кіндрат Верховійт, Андрій Калиболоцький, Іван Зеленський, Іван Лисий, Андрій Білий, Лук'ян Довгопалий, Юхим Прейма, Максим Рудь, Яким Жерлай, Гаврило Таран, Влас Сокур, Радко Марковщина, Іван Губа, Корній Червий, Давид Вербенко, Степан Саганяк, Семен Тарасенко, Андрій Майданник, Хома Дурний, Каленик Медведівський, Федір Волошин, Яків Щербитенко, Литько Грива, Петро Бондуренко, Павло Стовбовий, Іван Таран, Гридько Кочар, Мойсей Неживенко, Євтух Безкуздий, Микита Таран, Корній Білий, Кирило Стирчак, Денис Кобиняк, Іван Завірюха, Харко Круглий, Михайло Білоус, Пилип Безрукавий, Грицько Таран, Іван Шрам, Василь Гаєнний, Демко Балаган, Іван Жулай, Федір Булка, Лецько Бурган, Олекса Смішко, Нестор Литвиненко, Кирило Мадсейчан, Гаврило Губа, Семен Іванович, Дем'ян Чернявський, Петро Таран, Михайло Чорний, Федір Ковбаса, Василь Таран, Михайло Плохій, Василь Скулчан, Ничипір Лаштабей, Ігнат Побошкородич, Федір Губа, Василь Морчук, Трохим Чуприна, Іван Байрицький, Хома Сукур, Павло Лабазин, Мойсей Павлов та Яків Безрідний.

Невідомо, як далі склалася б доля нашого героя, але 20 грудня 1768 року Максим Залізняк з 32 соратниками був упійманий на території Полтавського полку й відправлений під посиленою вартою до Сибіру. В одному з народних переказів, який довгий час поширювався в Україні, відзначалося, що Максиму Залізнякові знову вдалося втекти із заслання і після цього він начебто ще брав участь у повстанні яїцького козацтва проти російської влади на чолі з Омеляном Пугачовим.

Коли і де загинув, або ж умер власною смертю Максим Залізняк, ми не знаємо. З цього приводу Тарас Шевченко написав у поемі «Гайдамаки»:

Де Залізняк, душа щира, Де одпочиває? Тяжко ж важко! Кат панує, А їх не згадають...

Хоча про Максима Залізняка згадують і сьогодні: у селах Медведівка та Івківці, що на Черкащині, йому встановлено пам'ятники. «Це був середній на зріст, широкоплечий, сіроокий чоловік з темно-русявим оселедцем чуба, закинутим за праве вухо», — згадували очевидці про зовнішній вигляд гетьмана Коліївщини.

***

Повстання 1768 року на чолі з Максимом Залізняком сягало своїм корінням ще в попереднє XVII століття, коли на теренах від «Дніпра до Случі» утворилася й довгий час існувала козацька держава — Український гетьманат. Після скасування гетьманського устрою на Правобережній Україні на початку XVIII століття та Лівобережжі — у 1764 році, Коліївщина стала одним із проявів стремління українців до відновлення традиційної і самобутньої влади. Гетьманування Максима Залізняка було коротким, але яскравим прикладом прагнення відновити втрачені владні позиції і завершило великий період вітчизняної історії, коли правителями в Україні-Русі були не іноземні королі, царі чи хани, а українські гетьмани.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

В українській мові «Тмутараканню» називають щось дуже далеке і глухе. Це князівство унікальне для історії Київської Русі, оскільки, відірване на сотні кілометрів від Русі – Середньої Наддніпрянщини – князівство зберігало лояльність метрополії – Києву і Чернігову – попри мандрівки між Тмутараканню і Києвом численних орд іноетнічних кочовиків. У Тмутаракані, як правило, княжили князі Чернігівської династії. Більша його частина розташовувалася на Керченському півострові, з поширенням на частинами території степового і гірського Криму.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka