Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 липня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
stromat.com.ua - плиты перекрытия
лічилка
Новини сайту

Євстафій Гоголь - гетьман і предок письменника

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1619-го у родині українського шляхтича з Поділля народився хлопчик, якого назвали Євстафієм. Очевидно, що його місцем народження стало невеличке подільське село під назвою Гоголі, яке перед тим заснував православний шляхтич з Волині Микита Гоголь. На жаль, його молоді роки залишилися поза увагою середньовічних літописців. Відомо, що з початком бойових дій між козацьким та польським військом у 1648 році дрібний православний шляхтич Гоголь перейшов на бік повстанців. Це було типовим явищем для початкового етапу війни. «Руські козаки, — доносили поляки своєму канцлерові Єжи Оссолінському про хід Корсунської битви 1648 року, — які були в таборі, по першім пориві табору, зараз же звернулися проти наших... Князь Вишневецький має 8000 війська, але їм не довіряє, бо вони є Русь».

* * *

У березні 1649 року Євстафію Гоголю довелося виявити неабиякі організаторські здібності для формування загонів з подільських селян і міщан у Подністров'ї. Утримання під своєю владою Поділля було одним з найважчих завдань гетьмана Богдана Хмельницького. Зборівський договір, укладений 8 серпня 1649 року між Чигирином і Варшавою, передбачав встановлення лінії розмежування між козацькою територією і землями, які відходили під контроль адміністрації Речі Посполитої. Подільське воєводство, за винятком південно-східної частини, відходило до Польщі, проте подільські полки ще протягом усієї осені утримували за собою територію по лінії Сатанів — Бар. Лише на початку 1650 року вони, керуючись безпосереднім наказом гетьмана, відійшли за визначений кордон.

Гоголь, незважаючи на п'ятий пункт Зборівського договору, де зазначалося, що король пробачав шляхті участь у війні на боці повстанців і обіцяв усілякі «достоїнства й уряди», продовжував вірно служити своєму народові й очолив один з багатьох військових загонів, які боролися за подільські землі. Перемога ж гетьмана Б. Хмельницького над поляками під Батогом 22-23 травня 1652 року викликала масове повстання українців на Поділлі. Гоголь отримав наказ звільнити цей регіон від польської шляхти, який він успішно виконав. У серпні тут знову почали створюватися українські владні структури.

Десь на початку 1654 року Євстафій став керувати Подільським (Могилівським, Подністрянським) полком. Очевидно, що на цю посаду його призначив гетьман Б. Хмельницький. Висловлюється також припущення, що після страти уманського полковника Й. Глуха Гоголь став його наступником на цій посаді. Близько 200 представників старшини і козаків Війська Запорозького брали участь у козацькій раді в Переяславі, яка ухвалила рішення укласти договір з московським царем. Імовірно, що на ній був присутній і Є. Гоголь. Однак, незважаючи на переяславсько-московські домовленості, війна за Правобережну Україну тривала. «Восени (1654 р.) гетьман коронний під Брацлав прийшов з військом, до них же і татари поза Бугом притягнули. Проти них послав Хмельницький наказного свого гетьмана Томиленка з військом козацьким». Це були, головним чином, правобережні полки. Допомога татар забезпечила полякам перемогу. Однак «полковник Зеленський брацлавський, Богун вінницький, Гоголь подністровський і інші з козаками відійшли до Умані».

29 червня 1657 року Євстафій Гоголь у чині подільського полковника в листі до Б. Хмельницького скаржився на поляків, що поступово завойовували територію Поділля. Він також повідомляв про перемогу над татарським загоном та відправлення одного з полонених до гетьманської резиденції. «Як маємо на тому пограниччі перебувати, не маючи нізвідки (військової допомоги), тільки мешкаючи у двох містечках з полком моїм?» — запитував полковник гетьмана. Вже після смерті Хмельницького, у жовтні 1657 року Євстафій Гоголь разом з іншою старшиною підписав Корсунський договір України зі Швецією, в якому визнавалася протекція короля Карла X Густава.

Очевидно, що він визнав Гадяцьку угоду з Польщею, але особисто її не підписував. Підтримуючи гетьманування І. Виговського, полк Гоголя восени 1658 року брав участь у битвах з російським воєводою В. Шереметєвим під Києвом. Однак через деякий час воєвода вже повідомляв цареві про те, що «гетьман Виговський приїхав у Київ з полковниками — подільським Остапом Гоголем, кальницьким А. Бештанком, корсунським наказним О. Правицьким... великому государю присягти». Урочистий акт присяги, в якому йшла мова про те, щоб бути під царською «високою рукою у вічнім підданстві», був складений козацькою старшиною на чолі з І. Виговським 9 листопада у Софіївському соборі в Києві.

Але невдовзі подільський полковник у складі війська І.Виговського знову воює з Москвою. 1 липня 1659 року Євстафій Гоголь та інші старшини Українського гетьманату — П. Дорошенко, І. Богун, Т. Носач, І. Силич, Т. Цицюра, Г. Гапонович, М. Ханенко, Ф. Лобода, І. Кравченко — звертаються до самопроголошеного «гетьмана» І. Безпалого з критикою його промосковських поглядів. Це звернення було укладено у таборі під Конотопом, а отже, Гоголь брав участь у Конотопській битві, де українці разом з татарами перемогли багатотисячну московську армію.

Коли на Генеральній раді 1659 року новообраний гетьман Ю. Хмельницький присягав на вірність цареві, Євстафій Гоголь не приїхав у Переяслав. Разом з іншими правобережними полковниками він був «залишений на кордоні проти ляхів і татар», а підпис за нього під текстом присяги був поставлений сином Б. Хмельницького. Та через деякий час полковник все ж таки визнав Переяславські статті-2, а отже, і російську протекцію. Як свідчать документи, на цей час Подільський полк складався з шести сотень із центрами в Могилеві (полкова сотня), Ярузі, Ярошеві, Курилівцях, Березівці, Вільхівцях і нараховував 1 тисячу 223 козаки.

На початку січня 1660 року Подільський полк спільно з Уманським, Паволоцьким, Кальницьким, Брацлавським та одним лівобережним полками взяв участь в облозі і взятті Бара. А в лютому об'єднане польсько-татарське 18-тисячне військо на чолі з коронним гетьманом С. Потоцьким оточило подільське місто Могилів, яке перебувало під владою Гоголя. Досвідчений Гоголь успішно керував діями могилівської залоги (всього у місті перебувало близько 8000 козаків), а також «на вилазках польських людей і татар побив багато». Могилів залишився українським, але польський наступ на Правобережну Україну продовжувався.

У травні того ж року відбулася козацька рада, на якій Гоголь запропонував нову тактику ведення війни з противником: на зиму відступати з усім військом на Запорожжя, а весною виходити з новими силами на волость і «воювати поляків». У червні 1660 року Гоголь приймав у Могилеві скинутого з волоського господарства Костянтина Щербана, про що повідомляв російського воєводу Г. Козловського. Восени того ж року подільський полковник знову відмовляється від протекції царя й визнає зверхність польського короля. Гоголь не лише підписав Слободищенський трактат з Річчю Посполитою, але й входив до складу козацької делегації, що проводила переговори з представниками польського короля.

Наступного, 1661 року, згідно з рекомендаціями Гадяцької комісії щодо виконання однойменного договору, на вальному сеймі полковникові Євстафію Гоголю та ще тридцять одному представнику козацької верхівки були надані права шляхти. Однак нобілітований шляхтич не став слухняним виконавцем королівської волі, про що свідчить такий факт: коли польський урядовець С. Бенєвський наказав подільському полковнику спорядити частину козаків проти турків, той виступив із гнівною промовою на козацькій раді, зазначивши, що не слід старих і заслужених козаків зараховувати до розряду «тяглих». Протягом 1661-1662 років Гоголь неодноразово скаржився гетьману Ю. Хмельницькому на польські війська, «які черкаські міста розоряють».

У січні 1663 року полковник Гоголь був серед тих, хто обрав на Чигиринській раді гетьманом П. Тетерю. Але невдовзі новообраний гетьман неодноразово скаржився на свого підлеглого в листах до короля: «Гоголь не тільки замарав себе, але й до мене всім, що ні робив, викликав таку відразу, що мене майже перестали любити». Євстафій Гоголь заслужив таку оцінку тим, що підтримав прихід військ царського ставленика І. Брюховецького на Правобережжя, а також мав зв'язок із провідниками антигетьманського повстання. Після наступу польських військ влітку 1664 року він назвав себе підданим московського царя та разом зі своїм полком перейшов з Могилева до Брацлава й там укріпився. Але С. Потоцький захопив у Львові двох синів подільського (на той час він ще очолював і Брацлавський полк) полковника, і Гоголь у вересні знову був змушений визнати протекцію польського монарха. П. Тетеря одразу ж вирішив перевірити відданість Гоголя, який вже кілька разів протягом незначного проміжку часу змінював політичні погляди. У листі до великого коронного канцлера Речі Посполитої М. Пражмовського правобережний гетьман зазначив, що, перейшовши на його бік, полковник «отримав наказ прискорити зі своїм полком похід проти спільного ворога для того, щоб справою показати свою відданість».

Із приходом у 1665 р. до влади П. Дорошенка, Євстафій Гоголь, який знав його ще з часів Хмельниччини, відразу ж перейшов під булаву нового гетьмана. 20 лютого 1666 року на Раді під Лисянкою були прийняті вимоги козаків на варшавський сейм. Інструкцію, крім гетьмана та генеральної старшини, підписали чигиринський, черкаський, корсунський, білоцерківський, паволоцький, уманський, тарговицький, кальницький, брацлавський, а також подільський (ним був Гоголь) полковники. У1667 році Гоголь на чолі свого полку всіляко підтримував політику гетьмана Дорошенка щодо протидії рішенням Андрусівського перемир'я між Москвою та Варшавою. 1668 рік був одним з визначальних для гетьманування П. Дорошенка та урядування його полкової старшини. Саме цього року Український гетьманат завдяки великим зусиллям був нарешті об'єднаний в єдиний державний організм. Євстафій Гоголь у цей час неодноразово виконував доручення гетьмана. Зокрема взимку він займає Канів, а потім приєднується до основних сил Дорошенка, які вели боротьбу з військами І. Брюховецького на Лівобережжі.

У березні 1669 року Гоголь разом з Тарговицьким полком С. Щербини та січовиками І. Сірка воював в околицях Очакова, де в полон було захоплено значну кількість татар. Саме тому Гоголь був відсутній на раді біля р. Росави неподалік від Корсуня (представників козацтва від правобережних полків було 500 осіб, лівобережних — 20, Запорозької Січі — 11), на якій більшість її учасників схвалили намір П. Дорошенка визнати зверхність турецького султана. Але той факт, що подільський полковник продовжував виконувати накази Дорошенка, свідчить про його згоду на протекторат Османської імперії.

У серпні коронний гетьман Ян Собеський повідомляв до Варшави про те, що «з Порти до Дорошенка з хоругвою й іншими ознаками влади прямує паша, якого супроводжує Дорошенків брат (Григорій. — Т.Ч.) зі своїми брацлавськими і Гоголевими людьми». Очевидно, що під «Гоголевими людьми» розумілися козаки Подільського полку. Окрім того, згідно з листом Собеського, паша взяв у заручники синів Євстафія Гоголя і відправив їх до молдавської столиці Ясс.

Восени гетьман Дорошенко, який намагався об'єднати під своєю владою всі українські землі, вислав з Чигирина загони козаків на чолі з наказним гетьманом Я. Корецьким та полковником Євстафієм Гоголем. Вони мали «визволяти» лівобережні міста з-під влади гетьмана «його царської милості» Д. Ігнатовича (Многогрішного). Після того, як Корецький з Гоголем переправилися через Дніпро, до них приєдналися Лубенський, Миргородський та Полтавський полки, а також три тисячі білгородських татар. 12 жовтня 1669 року під Лохвицею відбулася вирішальна битва. Д. Ігнатович на чолі Київського, Переяславського, Прилуцького, Ніжинського, Чернігівського та Стародубського полків (близько 20 000 чол.) розбив козаків Дорошенка, «а Гоголь з іншими утік за Дніпро».

У березні 1671 року польський уряд не виконав вимог українського посла Петраковського, тому після його повернення до резиденції П. Дорошенка останній домовився з Бєлгородською та Очаківською ордами про спільний похід. Разом із козацькими підрозділами під керівництвом наказного гетьмана Гоголя вони мали відвоювати в поляків південно-західні території України. Наслідком українсько-татарського походу було звільнення Бара й Меджибожа. З помсти за вбивство перед тим своїх послів козаки також спалили всі села, які належали шляхтичу Ковецькому. Однак вже у вересні коронний гетьман Я. Собеський зі значними силами вирушив на Правобережну Україну. Після багатоденної облоги Могилева — резиденції Євстафія Гоголя — поляки ввійшли в місто. Під час оборони фортеці загинув син полковника (згідно з іншими даними, був поранений його пасинок Баляцко), а сам він з незначною кількістю козаків зумів відійти на другий берег Дністра — у Молдавію, де з дозволу господаря Дуки й отаборився. Через кілька днів полковники Гоголь, Мігалевський та Кияшко відправили листа до Собеського, в якому давали згоду підкоритися гетьману М. Ханенку, що визнавав зверхність польського короля. Від коронного гетьмана їм було видано «асекурацію», але полковник з товаришами не скористався нею, оскільки разом з молдавським господарем пішов до Волоського князівства. Через деякий час Гоголь знову повернувся до України, де був ув'язнений гетьманом М. Ханенком, але невдовзі знову бачимо його в таборі іншого правобережного гетьмана — П. Дорошенка.

За Бучацьким договором 1672 року між Польщею й Османською імперією територія Поділля відходила до Порти. Представники гетьмана Дорошенка (можливо, серед них був і Є. Гоголь) також прибули до Бучача й хотіли взяти участь у переговорному процесі, але польські комісари категорично відмовили їм. Річ Посполита не бажала виконувати досягнутих домовленостей. У жовтні 1673 року під Хотином її війська на чолі з Я. Собеським перемогли багатотисячну армію Гусейна-паші. Останній чекав на допомогу кількох тисяч козаків, яких мав привести Євстафій Гоголь. Однак достеменно невідомо, чи полковник брав участь у самій битві.

Водночас Бучацький договір « розв'язав руки» московському царю та лівобережному гетьману І. Самойловичу, війська яких на початку 1674 року розпочали наступ на Правобережну Україну. Полковник Гоголь був серед тих дорошенківців, яким доручалося захищати Корсунь. Однак відчуваючи наближення військ Самойловича та Ромодановського та зважаючи на їхню перемогу над основними силами Дорошенка, Євстафій Гоголь з іншою старшиною переходить до лівобережних козаків і на початку березня у Лисянці складає присягу цареві. 17 березня на Генеральній раді в Переяславі він у присутності семи правобережних полковників повторює присягу вірності сюзеренові й відправляє листа до царя з повідомленням про свою покору й проханням оборонити Правобережну Україну від польського наступу. У квітні полковник Гоголь отримав грамоту від Олексія Михайловича «з милостивим словом».

Після цього Могилівський полк розпався на дві адміністративні частини — Подільський та, власне, Могилівський під владою лівобережного гетьмана. Могилівським полковником став ще один соратник Б. Хмельницького — М. Зеленський. Він неодноразово скаржився І. Самойловичу на подільського полковника Гоголя, який «найняв коменданта в Могилеві у Собеського і віднімає рубіж України, отчизни нашої, по Мурахву-ріку». Таким чином, свою вірність монархові (у даному випадку московському) Гоголь вже вкотре засвідчував тільки на папері. У травні 1674 року він знову приймає зверхність Дорошенка, а отже — і турецького султана. Наприкінці червня Гоголь був вигнаний з Могилева представником лівобережного гетьмана М. Зеленським.

Щоб відновити свою владу на території Подільського полку, Євстафій Гоголь звертається по допомогу до бейлербея Кам'янецького еялету Халіла-паші, а також до сина кримського хана Селамет-Гірея. Для того, щоб залучити на свій бік більше військової сили, подільський полковник склав присягу алепському паші Капланові Мустафі у вірності султанові Мегмеду IV. Можливо, що влітку Гоголь за наказом Дорошенка очолює українське посольство до Стамбула. Очевидно, це сприяло тому, що татари все ж таки допомогли полковникові влітку того ж року утвердитися в Могилеві. У серпні подільські козаки на чолі зі своїм полковником допомагали туркам здобути Ладижин.

Восени 1674 року Ян Собеський, вже як польський король, вирушив на правобережні землі України, щоб закріпити там свою владу. Учасник походу польський шляхтич Я. Тушинський залишив цікаві свідчення про Є. Гоголя, який «перед козацькою війною бавився розбоєм, потім завжди був при козаках у бунтах, потім піддався туркам, коли ті прийшли під Мотилів... ». Коли ж значно численніші війська Речі Посполитої підійшли під мури цього міста, український полковник полонив і видав польському полковнику М. Жевуському двох татарських мурз, які від імені султана збирали стації з міського населення. «Відразу по цьому пішов Гоголь до короля присягу чинити », — засвідчував щоденниковий запис. 28 жовтня 1674 року Ян ІП Собеський повідомляв канцлерові Великого князівства Литовського про підданство йому подільського й брацлавського полковника Євстафія Гоголя.

Перехід зазначених полків на бік короля мав велике значення для зміцнення влади Речі Посполитої на Правобережній Україні. Це переконливо засвідчує універсал Яна III Собеського від 22 листопада 1674 року, який дарував жителям цих полків великі вольності й привілеї. Зокрема, зазначалося, що полковнику Гоголю «під уряд його віддаємо міста Могилів, Шаргород, Ожаринці, Ярохов, Яругу, Білу, Михайлівку, Бушу, Рашків, Ямпіль, Чернівці, Кам'янку, Криницю, Цекинівку, Кузьмин, Копайгород, Лучинець, Мурахву, названі з усіма селами і присілками, які до них належать...». Крім того, козаки, що мешкали в цих містах, звільнялися від «усілякої зверхності панів дідичних... усіляких уставів, данин, чиншу, робіт...». Король заради того, щоб козаки й сам полковник були вірними польській протекції, навіть дозволив їм займатися пивним і горілчаним промислами. Другий королівський універсал надавав містечко і млин у Подільському воєводстві пасинкові Євстафія Гоголя Баляцкові, якого теж було звільнено від усіх податків і стацій. 6 грудня, згідно ще з одним привілеєм Яна III Собеського, Гоголь отримав у володіння с. Вільховець (сучасна Хмельниччина).

Очевидно, що 22 листопада 1674 року Гоголем також була складена присяга на вірність польському монархові. Зміст присяги є дуже цікавим з огляду на його антитурецьку спрямованість: «Присягаю пану Богові всемогутньому, у святій Трійці єдиному, щонайяснішому Янові III, з Божої ласки королеві польському і Великого князівства Литовського, і найяснішим його королівським наступникам, також Речі Посполитій вірним буду до останньої миті мого життя і останньої краплі крові моєї та вирікаюсь протекції турецької і татарської, ані приймати її більше не буду, навпаки, скільки матиму сил і розуму, спрямую їх на викорінення бусурман з держав його королівської милості...». Король Речі Посполитої як справжній сюзерен письмово затверджував зобов'язання захищати свого підданого. «...На фундаменті присяги, сьогодні особисто перед нами виконаної (Гоголем)... і ми навзаєм дальшу ласку нашу і протекцію обіцяємо, обіцяємо також і по наступниках наших», — такими монаршими словами закінчувався листопадовий універсал щодо призначення Гоголя гетьманом.

4 квітня 1675 року датовано королівський універсал до Могилівського, Брацлавського, Кальницького, Уманського городових полків, де зазначалося: «Для кращого... урядування гетьманом наказним уродзоного Гоголя призначаємо...». В обов'язки новопризначеного гетьмана-васала перед королем-сюзереном входило «управляти, запобігати ворожим задумам, забезпечувати спокій і послух у містах, боронити від безправ'я і розбоїв, чинити кожному справедливість, непослух карати, додержуватися даної королеві присяги, бути щодо нього доброчесним і вірним». Згідно зі «стародавніми правами і звичаями», правобережним козакам дозволялося скликати Генеральну раду, «щоб на ній викласти свої скарги, якщо б ще хто-небудь чогось потребував...». Окрім вказаних чотирьох полків під гетьманське управління надавалися також охотницькі полки С. Артиша, Барабаша та Кваші.

Влітку Гоголь разом з полковником М. Кияшком неодноразово розбивав загони турків під Кам'янцем-Подільським, а восени звернувся зі скаргою на погане постачання своїх відділів особисто до Яна III Собеського («в малій ціні вірне підданство моє королеві»). У грудні він зустрічався з королем та великим коронним гетьманом Д. Вишневецьким у Львові, де, очевидно, планувалися спільні військові операції проти турок.

У лютому 1676 року наказний гетьман правобережного Війська Запорозького брав участь у коронації Яна III Собеського у Кракові. Це єдиний факт в історії українсько-польських відносин, коли козацький гетьман брав участь у таких урочистостях. Вальний сейм Речі Посполитої знову нобілітував Євстафія Гоголя, адже після своєї першої нобілітації в 1661 році він кілька разів зраджував Короні. Разом з наказним гетьманом до «клейноду шляхетства польського» було приведено козацьких полковників С. Корсунця, М. Лукейчика, А. Зелен- ського, сотників В. Іваненка, Г. Бернашовського, Я. Озаринського, С. Багринського, осавула П. Калькуля, обозних К. Гасаненка й А. Ясеновського. Однак проблема функціонування інститутів Українського гетьманату на Правобережжі так практично і не вирішувалася панівними колами Польщі. Тому, повернувшись з Варшави, Євстафій Гоголь зібрав старшину і доповів їй, що «поляки недобре з нами товаришують..., а як бачу лядську неправду проти нас і там раджу, що потрібно нам пану гетьману задніпровському поклонитися». Отже, знову йшлося про перехід під зверхність московського царя. Старшинська рада навіть відрядила посольство до канцелярії І. Самойловича. Але ці переговори не закінчилися прийняттям якогось рішення. Очевидно, що Ян III Собеський все ж таки якимось чином зумів переконати свого підданого залишитися на боці Речі Посполитої. Від того часу Гоголь почав переманювати до себе на службу козаків лівобережних полків, чого дуже боявся Самойлович. Останній постійно нагадував охотницькому полковнику І. Новицькому, щоб той охороняв жителів прикордонних містечок від «наклепів і знаджувань» Гоголя.

Згідно з положеннями Журавненського договору 1676 року, до Польщі відходили землі по Білу Церкву й Паволоч. Решта території Правобережної України залишалася під протекторатом султана. Тому наказний гетьман разом з полками Кобелзького, Корсунця і Шульги (майже 2000 осіб) за рішенням польського сенату від 23 жовтня 1676 року передислокувався в Димерське староство на Поліссі. Під його управління надавалися Чорногородська, Коростишівська та Димерська фортеці. Варшавський сейм 1677 року ухвалює постанову «Консервація війська Запорозького», де зазначалося: «Нагороджуючи вірних козаків Запорожських до нас і Речі Посполитої: послуги і на дальшу Речі Посполитій заслугу зберегти, обіцяємо їм, і ухвали Сейму теперішнього постановляємо, місця певні в Україні для осідання і мешкання назначить...». Також з коронного скарбу козакам Євстафія Гоголя було видано 60 000 злотих. Димерське староство лежало неподалік від Києва, що сприяло активнішій політиці у справі запрошення на Правобережжя лівобережних козаків.

У березні 1677 року на «правий берег» Дніпра перейшов колишній переяславський полковник Дмитро Райча. Це дуже занепокоїло царя Федора Олексійовича, і він вимагав від І. Самойловича утримувати « малоросійський народ від переходу до Гоголя ». Через погрози останнього захопити Київ лівобережний володар булави навіть відклав свою поїздку до Москви. Про серйозність цієї проблеми свідчить той факт, що кремлівський уряд вислав І. Самойловичу 10 000 золотих рублів у подяку за перехоплені листи Євстафія Гоголя до великого коронного гетьмана Речі Посполитої С. Яблоновського. До лівобережного гетьмана їх привіз полковник І. Шульга, який перед тим був одним з найближчих соратників правобережного гетьмана.

Із початком діяльності на теренах Правобережної України князя сарматського Малої Русі-України» Ю. Хмельницького Гоголь налагодив з ним зв'язки. З Білої Церкви повідомляли до Варшави, що «тільки димерські козаки тримаються орди, забрали гармати з Корсуня, хотіли для Хмельниченка і орди взяти залогу з людей, але ті відмовилися». Одночасно козацький провідник намагався встановити стосунки з волоським господарем, для чого направив до нього свого представника. Польську владу занепокоїла така поведінка, адже вона хотіла зробити з Євстафія Гоголя слухняну маріонетку. Особливо був розгублений воєвода Руського воєводства, який запитував у найвищого урядовця Белзького воєводства про те, що йому робити з непокірним наказним гетьманом.

Кінець 1677 року був нещасливий для гетьманування Гоголя. Від нього на лівий берег Дніпра перейшло близько 2 тисяч осіб. Самойлович вихвалявся, що незабаром до нього прийде сам Гоголь, і стверджував, що з «лядським» гетьманом залишилося тільки тридцять козаків. 8 квітня 1678 року Гоголь написав листа до І. Самойловича, в якому повідомляв про підготовку нового походу турецького султана на Україну, а також про переговори Яна III Собеського з московським посольством з приводу союзу християнських держав проти «невірних». Наприкінці листа Гоголь дав згоду визнати владу лівобережного гетьмана: «... зараз самого себе твоїй милості віддаю». Майже одночасно про можливість турецького нападу на Україну Євстафій Гоголь повідомив й ігумена Микільсько-Пустинного монастиря Г. Кирдиновського. Однак наказний гетьман польського короля так і не перейшов на бік Російської корони — відчуваючи наближення смерті, він наприкінці 1678 року подався до Спасько-Преображенського Межигірського монастиря, де й помер на початку наступного року.

Ознайомившись із короткою біографією соратника Б. Хмельницького, бачимо, що можна провести багато аналогій між життєдіяльністю історичного Євстафія (Остапа) Гоголя й літературного Тараса Бульби. І той, і другий були полковниками Війська Запорозького. У них було по двоє синів приблизно одного віку. Сини полковника Євстафія Гоголя навчалися у вищому навчальному закладі Львова. Так само й літературні Остап з Андрієм здобували освіту, хоча й у Києві. У повісті Миколи Гоголя старший син Тараса гине від рук поляків, а молодший переходить на бік братовбивць. Тут простежується пряма аналогія з долею синів пращура письменника: один з них (теж старший) гине у 1671 році від рук жовнірів під час оборони Могилева, а інший невдовзі, у 1674 році, переходить на бік поляків, які перед тим вбили його брата. Саме втікаючи від польської погоні з Могилева, під час переправи через Дністер, старий подільський полковник Євстафій Гоголь ледве не загинув. Чи не нагадує це відомий сюжет із втечею від «ляхів» гоголівського Тараса Бульби, хоча вже й доповнений описом невдалої переправи козацького ватажка через Дністер? Таким чином, можливо, що прототипом відомого літературного героя всесвітньо відомої повісті «Тарас Бульба» був не хто інший, як заслужений козацький старшина, гетьман Правобережжя останньої чверті XVII століття Євстафій Гоголь.

Відносно того, чи був письменник Микола Васильович Гоголь нащадком правобережного гетьмана, можемо навести такі факти. У грудні 1674 року король Ян III Собеський надав Євстафію Гоголю привілей на володіння селом Вільховець (воно існує й донині в Новоушицькому районі Хмельницької області). Ця королівська грамота цікава тим, що її копія була використана у 1784 році дідом видатного письменника, писарем військової канцелярії Опанасом Дем'яновичем Гоголем-Яновським, для підтвердження свого шляхетського (дворянського) походження. Очевидно, саме дід Опанас розповів своєму синові Василю, батькові майбутнього письменника, про їхнього знаменитого пращура. А той вже переповів це маленькому Миколі, який таким чином з раннього дитинства знав про своє славетне козацьке коріння, а навчаючись у Ніжинському ліцеї, почав збирати додаткові дані про довголітнього полковника Війська Запорозького та наказного гетьмана. А вже під час перебування у Петербурзі Микола Гоголь підбирає різноманітні матеріали, пов'язані з українською минувшиною, для того щоб написати «в шести малих або чотирьох великих томах» історію своєї батьківщини — України. І хоча цей рукопис не дійшов до наших днів, знаємо, що талановитий письменник написав ряд історичних статей.

Соратника Б. Хмельницького, який протягом двадцяти семи років був полковником Війська Запорозького й останні п'ять років свого життя очолював козацьку організацію Правобережжя, було поховано 3 січня 1679 року в Межигірському монастирі, що неподалік від Києва. Багато десятиліть потому тут зберігалося Євангеліє львівського видання 1644 року у срібно-золотому обрамленні, подароване Євстафієм Гоголем ченцям незадовго до смерті. Окрім того, певний час тут знаходилися і його гетьманські клейноди. Символічним є те, що у Свято-Духівській церкві Спасо-Преображенського Межигірського монастиря портрет козацького провідника «в чорних з червоними травами рамах» знаходився поруч із зображенням Б. Хмельницького.

Довгий час тут також зберігався поминальний синодик родини Гоголів, складений, очевидно, вже після смерті гетьмана. До нього було внесено такі імена: Тимофій, Ганна, Матвій, Іван, Гафія, Мотрона, Осип, Лук'ян, Саватій, Авраамій, Марія, Ірина, Даміан, Марія, Іван, Павло, Остап, Ірина, Віра, Настасія, Ілля, Мартин, Прокіп, Марія, Остап, Григорій, Васа, Василиса, Василь, Гафія, Феодосія, Василь. Тут подаються всі родичі гетьмана і його дружини до часу та, можливо, після його смерті. Згідно з основними принципами складання таких синодиків, він починав запис з основоположників роду — тут Тимофій і Ганна. А далі поминалися їхні діти, діти їхніх дітей і т. д.

На обкладинці львівського Євангелія, яке подарував Гоголь у Межигірську обитель, зроблено напис, що 3 квітня 1661 року подільський полковник Війська Запорозького Гоголь купив цю книгу разом із дружиною Іриною, синами Прокопом і Іллею та дочкою Настасією і «придав [її] на вічні часи до храму». Вже після смерті Євстафія Гоголя на Євангелії з'явився ще один напис: «Літа 1679 місяця Генваря дня 3 погребен е[сть] в монастыри общежителном Межигорском Киевском, в церкві Г[оспод]ня Преображенія, в склепі благочестивій православний раб Божий Еустафій Гоголь, Гетман войска его Королівської] М[илості] Запорож-[ського].».

Сьогодні дорогоцінне українське Євангеліє зберігається в Краснодарській крайовій науковій бібліотеці Російської Федерації. А старовинний Межигірський монастир, де окрім Євстафія Гоголя знайшли свій останній прихисток ще багато видатних діячів України, був зруйнований у 1934 році для розміщення на його території дач для комуністичних «бонз». На жаль, і в наш час пам'ять про далекого пращура всесвітньо відомого письменника Миколи Гоголя та його сподвижників належно не пошанована — на території старовинного Межигір'я під Києвом (яке дивним чином перейшло у приватну власність) не встановлено жодного меморіального знака на честь гетьмана Євстафія Гоголя, його попередників, сподвижників та наступників.

***

Із кінцем гетьманування Євстафія Гоголя закінчився певний період у відносинах між Українським гетьманатом та Річчю Посполитою, що розпочався з підписання Юрієм Хмельницьким Чуднівського трактату. 1660-ті — кінець 1670-х років можна охарактеризувати не інакше як періодом процвітання своєрідного «козацького колабораціонізму», або ж відходу частини козацької еліти від більшості досягнень Української ранньонаціональної революції. Ще воюючи з Богданом Хмельницьким, польська влада зрозуміла, що найліпше щодо непокірної України проводити політику військових походів і таємної дипломатії, підкупляти старшину та здійснювати інші заходи, які були направлені на розкол серед козацької верхівки. Варшава також різними засобами впливала на вибір гетьманів, які б потім виконували її волю.

Зважаючи на непоступливість Петра Дорошенка, варшавські урядові кола у 1669 році ініціювали появу в Україні гетьманського уряду Михайла Ханенка, а після його переходу на бік московського царя — і гетьманування Євстафія Гоголя. Саме тому широко пропагована в той час ідея «трьохнародової» Речі Посполитої так і залишилася лише теоретичним надбанням частини українських та польських інтелектуалів другої половини XVII століття. По-різному можна оцінювати діяльність Євстафія Гоголя на посаді наказного гетьмана від імені короля Речі Посполитої. Однак не підлягає сумніву факт, що він за допомогою прийняття різноманітних іноземних протекцій робив усе можливе для того, щоб не дати загинути козацькому устроєві на Правобережжі. Очевидно, що розуміння політичних прагнень Івана Самойловича до об'єднання України під єдиним державним управлінням спричинило перехід далекого пращура всесвітньо відомого письменника Миколи Гоголя під владу гетьмана лівобережної частини Українського гетьманату.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

“Мiсто Холм в Русi” (“Civitas Chelmensis in Russia”) – такий напис над панорамою мiста помiстив Федiр Раковецький, який гравiрував iлюстрацiї до книжки єпископа Максимiлiяна Рило про здiйснену у 1765 р. коронацiю чудотворної iкони Пречистої Дiви Марiї в холмському греко-унiятському, тобто руському, соборi. У ХVIII сторiччi напис цей нiкого не тривожив – адже Холмська земля була частиною Руського воєводства i хоч входила до складу Польської Корони, недоречним було заперечувати iсторичну приналежнiсть цiєї територiї до Русi. Був це ще час, коли історично-етнічна Русь і політична Польща співіснували на одній території. Але вже півтора сторіччя пізніше, коли й холмські русини запрагнули бути не етнографічною особливістю краю а частиною української нації – стало тут надто тісно й під час ІІ світової війни полилася тут кров.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka