Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 22 липня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Большая распродажа спортивной обуви купить кроссовки доставим обувь в любой город, Киев, Харьков.
лічилка
Новини сайту

Дем'ян Ігнатович (Многогрішний) - гетьман родом із Сіверщини

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1621-го у сім'ї посполитого українського селянина Ігната, що проживав поблизу містечка Коропа на Чернігівщині, народився син, якого назвали Демком. Змолоду Дем'ян встиг узяти участь у багатьох битвах під проводом Богдана Хмельницького. А з 1664 року бачимо його вже полковником Чернігівського полку, у 1668 році він став активним учасником повстання гетьмана Івана Брюховецького проти Московського царства. У роки тимчасового возз'єднання Правобережної та Лівобережної України гетьман Петро Дорошенко призначив його генеральним осавулом у своєму уряді. Залишений наказним гетьманом над лівобережними полками України, у грудні 1668 року на козацькій раді у Новгороді-Сіверському за участю Чернігівського, Стародубського і Ніжинського полків Дем'ян Ігнатович (Многогрішний) був обраний «сіверським» гетьманом. * * *

У зв'язку з поверненням Петра Дорошенка на Правобережну Україну (де треба було відбити наступ військ Корони Польської та придушити виступ Петра Суховієнка), на Лівобережжя почало наступати військо Московського царства. Росіяни оволоділи Ніжином, вирізали більшість місцевих жителів та почали рухатися на Чернігів. Щоб захистити Чернігово-Сіверщину, Дем'ян Ігнатович звертається за військовою допомогою до Петра Дорошенка, однак той надав у розпорядження наказного «сіверського» гетьмана лише кілька тисяч вояків. З невеликою кількістю козаків Ігнатович наважився атакувати окупаційні війська на чолі з Г. Ро-модановським поблизу Седнєва. Однак частина старшини виступила проти намірів наказного гетьмана воювати з росіянами. У результаті цього Ромодановський захопив Чернігів. З огляду на це Дем'ян Ігнатович змушений був розпочати переговори з противником. З таким відповідальним завданням до Москви відправляється його рідний брат, полковник Війська Запорозького Василь Ігнатович.

Окрім того, наприкінці вересня 1669 року Дем'ян Ігнатович (Многогрішний) звернувся до відомого церковного діяча України-Русі, чернігівського архієпископа Лазаря Барановича з проханням виступити посередником у політичних переговорах між ним та царем Олексієм Михайловичем. У листі до священика гетьман писав, що коли цар простить українців за виявлене «свавільство» під час повстання Брюховецького, то вони згодні знову перейти під зверхність Москви. Однак це могло статися лише за умови збереження за Українським гетьманатом традиційних вольностей на основі Переяславсько-Московських домовленостей 1654 року: «...Коли великий государ наш, його царська пресвітла величність, нас, своїх підданих, захоче при попередніх вольностях покійного, славної пам'яті Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, і всьому Війську Запорозькому, в Переяславлі ухваленими статтями і привілеями підтвердженими, зберегти». Тоді ж Дем'ян Ігнатович пропонував цареві вивести свої гарнізони й відкликати воєвод з усіх українських міст. При цьому «сіверський» гетьман вказував на причини антиросійського повстання 1668 року, які полягали у насильстві воєвод над місцевим населенням та ігноруванні влади козацьких полковників і сотників.

1 січня 1669 року до Москви з Батурина вирушило велике представницьке посольство з дипломатичною інструкцією, в якій, зокрема, говорилося: «Хоча в тих статтях славної пам'яті Богдан Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, і все Війеько Запорозьке били чолом великому государю нашому, його царській пресвітлій величності, щоб у стольних українських містах були воєводи із ратними людьми його царської пресвітлої величності на оборону від неприятелів, а саме: в Переяславі, в Ніжині, в Чернігові, але вони замість оборони більшу нам пагубу і знищення нанесли і то в тій мірі, що ратні люди вашої царської пресвітлої величності у наших містах у бідних людей частими грабунками, пожежами і вбивствами до смерті і різними та всілякими мучительствами людям доткали, а над те до наших норовів та звичаїв не є звиклі. А коли на якому не є із ратних людей злодійських когось на покражі чи вбивстві піймають, відтак до тих-таки згаданих воєвод коли чолобитну подавали, а в чолобитній прохання, щоб святу управу вчинили, то вони завжди протаювали і не чинили. Через це не від чого іншого ця теперішня війна почалася і зросла, тільки від того, та ще й змінник Брюховецький війну почав у той-таки час. Отож, його царській пресвітлій величності, государю нашому, мають бити чолом від нас, Війська Запорозького, і від усього народу християнського малоросійського, щоб зволив ратних людей своїх із наших міст вивести і прямо на тому поставити, щоб ми в казну великого государя нашого, що доведеться у рік, з усієї України давали оброк через своїх людей, яких Військо Запорозьке відбере ту казну збирати, а хто буде гетьманом у Запорозькому Війську, має те відсилати в казну його царської пресвітлої величності, і те ще не в ці часи, але коли б Україна могла прийти до свого першого стану, щодо того у великих государів милості просити тому, бо ті воєводи, незважаючи на постановлені статті, у козацькі права та вольності вступалися і козаків судили, чого ніколи у Війську Запорозькому не бувало, а це в ці часи Запорозьке військо перетерпіло. А коли Військо Запорозьке собі вольності матиме, ніколи не буде підлягати зміні й у постійності перебуватиме неодмінно й несхитно».

За дорученням гетьмана Дем'яна Ігнатовича генеральний обозний Петро Забіла та генеральний осавул Матвій Гвинтовка мали просити у московського царя, щоб «від гетьмана, і від полковників, і від осавулів, сотників, отаманів, черні, і від усього Війська Запорозького, і від усього народу православного християнського, щоб той наш прямий устрій, який мали при своїх містах, куплений і завойований від лядського війська (а теперішнього часу його в нас воєводи в містах повідбирали), був нам повернений і відданий; і на те милосердний і милостивий отецький указ вашої царської пресвітлої величності щоб був до воєвод, смиренно просимо й молимо, припадаючи до лиця землі, щоб при нас був, а той наряд у нас не війною забраний, але так, насильством, вони ж завжди при війську малися».

Після отримання через деякий час царської згоди на прийняття лівобережних полків під «високу руку», Дем'ян Ігнатович повторював, що він готовий це зробити, але лише у разі підтвердження московським урядом українсько-російських домовленостей 1654 року, а не «на яких інших статтях». Якщо це буде зроблено, то наказний гетьман обіцяв привести під російську протекцію не лише Лівобережжя, але й Правобережжя, що, вірогідно, передбачало попередню згоду між ним та Петром Дорошенком.

Однак Глухівський договір, який було укладено між Українським гетьманатом і Московським царством 6 березня 1669 року, повертав українсько-російські відносини не до 1654 року, а до правових умов Переяславської угоди 1659 року. З одного боку це було уступкою з боку України, але з іншого — Глухівський договір був набагато кращим щодо збереження «прав і вольностей» українських станів, ніж українсько-російські угоди 1663 та 1665 років. Зокрема, стаття 17-та договору в Глухові дозволяла українським дипломатам брати участь у російсько-польських переговорах: «А коли які розмови будуть, що стосуються справ малоросійських міст, і в той час вони, посланці, покликані будуть...». У статті 27-й зазначалося про те, щоб козаки з «обох боків» Дніпра не ворогували між собою, а спільно боронили українські землі від татарських нападів. Це було б можливим, говорилося далі, за умови визнання гетьманом Дорошенком царської протекції. Глухівська рада за участі представників більшості лівобережних полків, окремих міст та духовенства підтвердила гетьманський статус Дем'яна Ігнатовича вже як «повноцінного» керманича Лівобережної України. Усі присутні нараді на чолі з гетьманом присягнули на вірність цареві. Новообраний гетьман отримав від царя булаву, бунчук і корогву.

Незважаючи на оголошення про «вічну вірність», гетьман Дем'ян Ігнатович (Многогрішний) не збирався бути слухняною маріонеткою в руках царя Олексія Михайловича. Наприклад, коли у жовтні 1669 року московські та польські комісари, що засідали в Андрусові, запросили на переговори представників Лівобережної України як споглядачів (ті мали б бути присутніми без права голосу), то Дем'ян Ігнатович відповів: «...На посольському з'їзді обох сторін Царської Пресвітлої Величності і короля польського і князя литовського і послам і комісарам у посланнях бути Федору Завадському, судді полку Ніжинського, Лаврентію Борозні, Леонтію Артемовичу Полуботку, Єремію Єремієву; а на з'їзді їм при польських послах сидіти, тому що Царська Величність їх за служби пожалував дворянською честю; а як вони служили перед цим і Польському королю, їм також за служби давано шляхетство і привілеї королівські у них є... а тільки їм не сидіти, і їм за честь свою стояти і того не уступати». Лівобережний гетьманський уряд погоджувався брати участь у польсько-московських переговорах, але на паритетних засадах — «за честь свою стояти», — тим самим перетворюючи переговорний процес у трьохсторонній. Через два роки уряд Дем'яна Ігнатовича налагодив тісні стосунки з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, а їхня позиція щодо сприйняття перманентних дипломатичних зустрічей Польщі й Росії почала повністю збігатися й була направлена на об'єднання розділених між двома державами українських земель під владою іншого монарха — у даному випадку султана Османської імперії. « Україна має зараз пана, який буде знати, що з ними робити, і як їх стримати», — заявляв полякам під час переговорів у 1672 році представник Високої Порти.

Стосовно повернення Києва до Речі Посполитої гетьман Дем'ян Ігнатович звертався до московського царя Олексія Михайловича з такими патріотичними словами: «Але, о Всесильний Боже! — не витерпівши їхніх замислів, за свою образу постав, послав і збудив Військо Запорозьке, відтак і досяг того, що всіх ляхів з України вивели, що для всіх є достовірне і явне. Тепер же все духовенство Київського братства і все Військо Запорозьке почули про те, що конечно [Київ] буде відданий і відступлений його королівській величності, і вже на теперішньому сеймі постановили, що всі Божі церкви православні, що їх будував блаженної і святої пам'яті святий Володимир Великий із правовірними й православними великими князями, предками вашої царської пресвітлої величності, уже мають бути віддані і на костели перетворені, а святі й чудотворні мощі преподобних святих отців у Польщу порізну розвезені, — постановили, через що, коли та чутка пройшла скрізь, вся Україна у немалому сум'ятті перебуває, і Військо Запорозьке почало в тому сумніватися і печалитися, про що всі, припадаючи до лиця землі й пресвітлого престолу вашої царської пресвітлої величності із усім духовенством Київського братства, і від усього духовенства — архієпископів та єпископів, архімандритів та ігуменів, і всякого чину духовного й мирського, і Війська Запорозького, просимо й молимо: змилуйся, великий государю наш, ваша царська пресвітла величність, помазанику Божий, не подавай своєї отчини у лядське іго, Божих церков, і святих, і чудотворних мощів преподобних отців, таж-бо ті ненастанно біля святого престолу молять Всесильного Бога про змирення миру, і про святий спокій, і про тишу, за вашу царську пресвітлу величність, і за весь синкліт, і за нас, Військо Запорозьке, ми ж за віру православну стоятимемо і не пускатимемо іновірних. Для цього, для ліпшого увірення, на свідчення того, яснопреосвященний у Бозі, превеликий його милість отець Лазар Баранович, архієпископ Чернігівський, Новгородський і всього Сівера, до преподобного в Бозі, превеликого пана отця Інокентія Гізеля, архімандрита великої, святої, чудотворної Києво-Печерської лаври, писав, що із Польщі все православне духовенство прислало щодо того свої листи, а преподобний архімандрит відписав до архієпископа Чернігівського, а він до вас, великого государя нашого, до вашої царської пресвітлої величності посилає, зголошуючи такий людський намір, і постанову, і замисли, що там учинити і як православ'я викоренити — і ті листи вам, великому государю нашому, вашій царській пресвітлій величності, будуть зголошені».

На початку весни 1670 року гетьман скликав у гетьманській резиденції в Батурині старшинську раду, де з огляду на складну воєнну та політичну ситуацію, запропонував усім полковникам Лівобережної України скласти йому особисту присягу у вірності. На цій раді Дем'ян Ігнатович твердо заявив, що не буде терпіти свавільства з боку старшини й буде усіма можливими засобами його приборкувати. Тоді гетьман виголосив таку промову: «Чую я, що козаки всіх міст мене люблять; якщо і вправду так, то ви б били чолом великому царю про обрання другого гетьмана, я клейноди військові уступлю тому, кого ви оберете. А поки я буду гетьманом, свавільників буду приборкувати, скільки в мене буде сил, на тім я присягав великому царю; не так як Івашко Брюховецький... Скільки свавільникам не крутитися, крім великого царя дітися нікуди».

У контексті спротиву положенням російсько-польського Андрусівського перемир'я 1667 року слід розглядати й проблему про належність території Засожжя. Як відомо, проблема розмежування прикордонних територій між Великим князівством Литовським та Українським гетьманатом виникла ще у середині XVII століття. З того часу, коли гетьманський уряд Богдана Хмельницького почав претендувати на землі Південно-Східної Білорусі у війні з Річчю Посполитою, питання про належність земель, де компактно проживало руське населення, постійно хвилювало не тільки Варшаву й Москву, але й Чигирин та Вільно. Від 1654 року козацькі підрозділи володіли частиною Литви — містами Гомелем, Старим Биховом та Чичерськом з околицями, а також територіями так званого Засожжя (поселеннями з правого берега р. Сож). Територіальні війни Українського гетьманату з Литвою за білоруські землі не припинялися і після 1659 року, з часу укладення гетьманом Юрієм Хмельницьким Переяславських статей-2 з Московським царством. Військові та дипломатичні конфлікти між Литвою та Україною виникали раз по раз протягом 1660-1680-х років і припинилися лише на початку XVIII століття, у зв'язку з подіями чергової Північної війни.

Нове загострення політичної ситуації навколо територіального спору за прикордонні території Литви виникло у зв'язку з укладенням Андрусівського перемир'я 1667 року між Річчю Посполитою та Московською державою. Згідно зі ст. 3-ю московсько-польського договору південні білоруські землі, що перед тим контролювалися гетьманським урядом Івана Брюховецького, були повернуті Великому князівству Литовському: «...Жодний город, і місто, і волость, не переходячи, однак, кордону воєводства Полоцького, Вітебського і Мстиславського, повіту Оршанського, Мозирського, Річицького і Браславського, також і інфлянтського кордону, так як ті кордони були в давньому своєму омеженні перед війною і з усіма уїздами, селами та волостями зобабіч річки Дніпра та Двини й інших рік до тих-таки воєводств та повітів, які належать до утримання його королівської величності і Річі Посполитої, за винятком Веліза, який для святого миру відлучений від Вітебського воєводства в бік його царської величності — це визначено цим трактатом на примирні літа».

У жовтні 1670 року в дипломатичній «Інструкції», відправленій разом з послами гетьмана Петра Дорошенка на черговий сейм у Варшаві, відзначалося, що «Войско Запорозкое в воєводствах Киевском, Черниговском и Брацлавском по тую границу, якая в нижшом пункте выражена... Межи Короною и Войском Запорозким абы тым моцней и вечне тривати могла належитая згода, пассом нас Войско Запорозкое, то есть воеводства Подолского по Межи- бож, Киевское и Брацлавское все по Горинь за поветом Пинским, Мозырским, Речицким, оныя яко пред тым под залогами нашими будучие в оседлости, и права наши выделивши абы одграничити рачили, пильно послове наши при том стояти повинны. ...А любо жадный коронный и Великого князства Литовского войска в Украину за границу вступовати никогды не мают». По суті, такі вимоги Українського гетьманату щодо означення власних кордонів суперечили положенням Андрусівського перемир'я 1667 року між Річчю Посполитою та Московським царством. Цікаво, що політичні претензії правобережного уряду Петра Дорошенка на частину земель Пінського, Мозирського та Річицького повітів, а також Гомельського староства Мстиславського воєводства Великого князівства Литовського довелося практично втілювати у життя лівобережному, «сіверському» гетьманові Дем'янові Ігнатовичу (Многогрішному). На переломі 1670-1671 років він наказав седнєвському сотнику Яну Коломбецькому зайняти спірні території вздовж річки Сож.

На такі дії Батурина відразу ж відреагувала Москва. У грамоті царя Олексія Михайловича до Дем'яна Ігнатовича за 14 червня 1671 року, яка зобов'язувала провести відповідне розслідування цього міжнародного територіального конфлікту, відзначалося, що 17 та 18 травня того року до московського царя смоленський воєвода І. Хованський надіслав листи віденського воєводи і литовського гетьмана Михайла Казимира Паца разом зі списками з двох листів седнєвського сотника Яна Коломбецького, які він писав до підстарости і війта та всіх міщан Гомельського повіту Великого князівства Литовського: «А в листах его гетманских написано: с немалым де подивлением он имеет бытии, что сотник седневской, с ведомости и с повеления твоего гетманского, перешед рубеж, которой по Андрусовским посолским договорам учиненный, силою своею знаменами к бою прибранными воинскими людьми по Сожу и за Сожею рекою вновь рубеж закладывает, и между нами обоими великими государи веру, пред Богом учиненную, нарушает и к войне также и к разрушению, за укрепленными договоры, причину величества до полномощных послов писал, дают: волости и деревни, с людьми и с землею, к Гомелскому и к Речицкому уездом належащие, своевольством поймал... И мы, великий государь, наше царское величество, указали тебе, нашего царского величества гетману Демьяну Игнатовичю, про то про все розыскать подлинно: седневский сотник, которые к Гомелскому и к Речицкому уездом належащие за Сожею рекою волости и деревни поймал, или те волости и деревни в нашей царского величества стороне?».

У зв'язку з такою ситуацією цар Олексій Михайлович запитував українського гетьмана про те, «есть ли на те деревни какие наши царского величества жалованные грамоты, или королевского величества привилеи и ваши гетманские универсалы, по чему ему в тех урочищах владеть?» і посилав з Москви до Батурина для проведення спеціального «розыску» пристава А. Тутихіна. Російський монарх також сподівався на те, що після проведення цього розслідування й покарання винних у майбутньому «таких ссор меж нас, обоих великих государей, посолским договором противности и нарушения не было».

Наприкінці 1671 року Дем'ян Ігнатович з приводу «засожської проблеми» та належності столичного Києва польському королеві зробив таку гучну заяву: «Якщо царська величність дозволив наші землі потроху віддавати королю, то нехай би віддав уже нас усіх, король нам буде радий. Але в нас є на цьому боці Дніпра війська тисяч зі сто, будемо боронитися, а землі своєї не уступимо. Чекав я до себе царської величності милості, а царська величність дозволив нас у неволю віддати. Наших купців польські люди грабують і в тюрмах тримають, села навколо Києва плюндрують, а великий цар нічого їм не робить і нас не обороняє. Коли б ми самі себе не обороняли, то давно б поляки нас у неволю взяли, а на захист від московських людей сподіватися нічого».

Та найбільшою проблемою для Росії і Польщі стало несподіване зближення інтересів Демка Ігнатовича (Многогрішного) і Петра Дорошенка. Вже від 1670 року їх підозрювали в змові, про що повідомляв до Варшави гетьман «його королівської милості» Михайло Ханенко 18 жовтня: «...Дорошенко і Многогрішний, забувши Бога, між собою присягу вчинили та постановили, щоб ні під вашою королівською милістю, ні під московською, але під турком були». Протягом 1671 року лівобережний гетьман дозволяв своїм охотницьким полкам переходити на Правобережжя для допомоги Петру Дорошенкові у відбитті наступу польської армії. У липні 1672 року комендант Білоцерківської фортеці повідомляв до Варшави, що Лівобережжя на чолі з гетьманом Ігнатовичем збунтувалося проти царської протекції й «Дорошенкові про те знати дали, який їм посилає кілька тисяч козаків, і кільканадцять — Орди...». Далі польський урядовець відзначав, що «з тієї-то причини Многогрішний до столиці московської взятий, що заодно з ним (Дорошенком) розуміти хотів». Тоді ж Ігнатович отримав 24 тисячі єфимків від Петра Дорошенка для виплати своєму війську.

Ігнатович не дуже подобався московському цареві ще й тому, що наполягав на поверненні з московського полону одних з перших українських «політичних в'язнів» — київського полковника М. Попкевича, овруцького полковника Децика, баришівського сотника Переяславського полку І. Воробея, осавула Ніжинського полку Л. Бута, писаря Переяславського полку Ф. Тризни, ігумена Мгарського монастиря В. Загоровського і двох братів Кульженків з Переяслава.

З огляду на ці та інші причини, царські резиденти у Батурині А. Танєєв і Г. Неєлов інспірували змову проти гетьмана. Вночі 8 березня вони зустрілися з опозиційно налаштованою старшиною й заручилися їхньою підтримкою. Через кілька днів російські стрільці, знову ж таки вночі, оточили гетьманський будинок, а генеральний писар Карпо Мокрієвич разом з полковниками Дмитром Райчею і Петром Забілою зайшли у спальню до Ігнатовича і схопили його. Він намагався вирватися, однак був поранений з пістоля у плече. Вже 28 березня опального гетьмана доправили у кайданах до Москви разом з рідним братом Василем. Після допитів і тортур, 28 травня 1672 року їх вивели на страту, однак в останній момент катові передали царську грамоту про помилування. У заслання до Сибіру разом з гетьманом відправилася вся його сім'я — дружина Настасія, сини Петро та Іван, донька Олена, брат Василь і племінник Михайло. Окрім того на заслання був відправлений і найближчий соратник гетьмана — Микита Гвинтовка із сім'єю. Певний час важливих в'язнів тримали в Тобольському острозі. Потім Дем'ян Ігнатович перебував в Іркутській в'язниці. Лише у 1682 році гетьман був нарешті звільнений, після чого певний час відбував військову службу у місті Селенгінську в Забайкаллі. Знову був заарештований у 1684 році й випущений на волю через два роки. Перебував у складі російських посольств під час підписання Нер- чинської угоди 1689 року з Китаєм та переговорів з урядовцями Монголії у 1691-1694 роках. Виконуючи обов'язки начальника («їздця») округу, на чолі бурятських племен разом із сином Петром керував обороною Селенгінська від нападу монгольських військ.

У 1701 році Дем'ян Ігнатович за козацьким звичаєм постригся у ченці одного із забайкальських православних монастирів. У 1703 році Дем'яна Ігнатовича (Многогрішного) поховали на кладовищі поблизу Спаського собору в Селенгінську. Ще до середини XIX століття над його похованням зберігалася надмогильна плита з відповідним написом.

***

Зближення Дем'яна Ігнатовича з правобережним гетьманом Петром Дорошенком, зайняття Українським гетьманатом південних білоруських земель Великого князівства Литовського у 1670-1671 роках, відверті заяви щодо російсько-польського миру стали головною причиною зміщення Дем'яна Ігнатовича з гетьманської посади на початку 1672 року. Адже московський уряд готувався до переукладення Андрусівського перемир'я з Варшавою задля підготовки до можливої війни з Османською імперією, а конфлікт на українсько-литовському пограниччі заважав примиренню між Короною Польською та Литвою з одного боку й Московським царством — з іншого. Під час свого короткочасного правління Дем'ян Ігнатович намагався започаткувати династичне управління Українським гетьманатом і передати булаву своєму брату Василеві або ж старшому синові Петру.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Тудовляни – етнографічна група білорусів на заході колишнього Ржевського уїзду Тверської губернії (за іншою версією, залишки окремого корінного слов’янського етносу цих країв). У вузькому сенсі – мешканці старовинних волостей Старий Туд, Молодий Туд і Туд-Скаваратинь на обох боках річки Туд, правої притоки Волги. У широкому сенсі назва «тудовляни» вживалась етнографами XIX століття для позначення всього білоруськомовного населення Верхньої Волги.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka