Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 21 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Доля Павла Полуботка

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1660-го у козацькій родині Леонтія Полуботка в містечку Любечі на Чернігівщині народився син, якого назвали Павлом. Родина Полуботків мала шляхетський герб «Приятель». Батько Павла був заслуженим козацьким старшиною й очолював Переяславський, а потім Чернігівський полк Українського гетьманату. Майбутній наказний гетьман навчався у Києво-Могилянській академії. Змолоду одружився з Єфимією Василевич — племінницею гетьмана Івана Самойловича. Довгий час входив до значкового товариства Війська Запорозького, а в 1705 році за наказом гетьмана Івана Мазепи був призначений полковником Чернігівського полку.

На прохання польської сторони про допомогу, за наказом Петра І від 20 лютого 1704 року, гетьман Іван Мазепа послав на допомогу Августу II 6-тисячний підрозділ, а навесні того ж року задля упередження шведського наступу гетьман вступив на Правобережну Україну із 40-тисячним військом. У вересні козацькі полки на чолі з Мировичем змусили шведські війська відійти від Львова. У жовтні 1704 року кількатисячний козацький підрозділ поблизу річки Одер, неподалік від селища Всхов, вступив у бій з основними силами шведської армії на чолі з Карлом XII. «Тут дорогою король натрапив 2500 козаків, що простували були до шлезького кордону. Ці козаки йшли з облоги з Польщі й нічогісінько не знали про те, що прийшов наш король. Вони спокійно собі стояли в одному дубовому гаї і мало не всі позлазили з коней. Коли вони побачили наше військо, то відступили до якогось села, та наші гналися за ними вслід і застрелили багатьох з них. Козаки поховалися по хатах, а здебільшого поставали поміж хатами й багато стріляли, але не заподіяли нам великої шкоди, бо Його Величність загадав зараз-таки з одного боку стріляти на них з гармат, а з другого боку наскочила кіннота й понищила усіх, хто чинив опір... Начальник цих козаків звався сотником, але ще на початку бою його забив гарматний набій. Але 40 чоловік з них король взяв у полон, і забрав їх із собою на прохання короля Станіслава». Протягом жовтня-листопада 1704 року декілька тисяч українських козаків з корпусу наказного гетьмана Павла Полуботка допомагали Августу II у боротьбі зі шведами та королівською опозицією поблизу Варшави й інших польських міст.

16 травня 1705 року, під час перебування в Батурині, Іван Мазепа писав, що «дістав наказ Його Царської Пресвітлої Величності, щоб з усім Військом Запорозьким іти на Брест-Литовський, а там чекати на другий наказ, щодо напрямку подальшого маршу». Для виконання чергового розпорядження з Москви гетьман відіслав 3-тисячний підрозділ до Полоцька та Вітебська. На початку квітня український гетьман отримав ще один указ від свого монарха, в якому зазначалося: «...Самому тебе, верному подданному нашему, убрався в тридцатитысячном числе, итти ныне прямо к берегу Днепровому, а Днепр переправясь, итти в польских краях прошлогодним путем, а не к Брести Литовской, и быть в тамошнем воинском походе для охранения Малороссийского нашего краю и для поиску и промыслу над неприятелем, буде где случай позовет... ».

Наприкінці червня 1705 року гетьман одержав вказівку від Петра І рухатися на чолі 30-тисячного війська до міста Сандомира. У липні Мазепа успішно переправився через річку Случ та підійшов до Збаража. На початку серпня Мазепа вже був разом з військом поблизу містечка Залозців на Тернопільщині. У листі до російського урядовця Ф. Головіна гетьман висловлював сподівання, що невдовзі він на чолі української армії вирушить до Гродна, але в середині серпня 1705 року дістав розпорядження від царського канцлера рухатися «обережно в бік Варшави», оскільки її окупували війська шведського короля. Наприкінці серпня українські війська перейшли Віслу й розмістилися у Люблінському воєводстві, звідки Іван Мазепа писав до О. Меншикова: «...Под Варшаву на потуги шведскіи итти не могу, бо и во всих монарших указах пространно изображено, абым баталеи неприятелеви не давал и о вашем, заховуючи осторожность, уступал».

Перебуваючи в обозі під Красним Ставом, 1 жовтня 1705 року у черговому листі до Меншикова Мазепа просив видати царський указ, щоб «виправою под Варшаву значной партии войска учинил над непріятелем воєнній експеримент», і повідомляв, що перед тим вже відправив до околиць столиці Речі Посполитої 9-тисячний корпус на чолі з чернігівським, гадяцьким та ніжинським полковниками. Внаслідок зміни воєнної ситуації, у другій половині вересня Мазепа за царським указом вже готував свої полки для походу до польського міста Замостя.

На початку жовтня 1705 року українська армія знаходилася неподалік від Замостя. Тут український гетьман отримав розпорядження від Ф. Головіна щодо входження до міста під виглядом польських військ і залишення у місті боєздатного гарнізону з артилерією. У цей час Мазепа скаржився Петру І на дії польських союзників, які «не тилко утиски в добування збожія, но и забойства чинят». Тоді ж гетьман Мазепа одержав «статті» від Петра І з наказом залишити 25 тисяч «чоловік добрих» у Белзькому та Руському воєводствах, а самому повернутися поближче до українсько-польського кордону, «у зручне місце, але ближче ніж сто верст до рубежу не наближуватися, і там розташуватися. І так в Україні все зможе управляти, і полякам не без страху буде».

Згідно з царським наказом та за «королівською згодою» Августа II Саксонського, в листопаді 1705 року гетьман розпорядився « війська регіменту мого на зимові квартири в воєводстві Белзькім, у землі Холмській» розташувати під керівництвом наказного чернігівського полковника Павла Полуботка. 9 листопада гетьман Мазепа видав спеціальний універсал щодо переміщення і дислокації українського війська на східних землях Речі Посполитої. Сам Мазепа, виконуючи царське розпорядження, рушив перезимувати до міста Дубна. Там наприкінці листопада розмістилася похідна військова канцелярія Українського гетьманату. 26 листопада 1705 року українському гетьману надіслав чергове розпорядження Ф. Головін, який за царським указом наказував Мазепі надіслати 7-тисячний козацький підрозділ для з'єднання із саксонськими військами та облоги разом з ними польських міст Кракова і Сандомира. Павло Полуботок виконав і це доручення гетьмана, однак улітку 1706 року він вже був у Чернігові.

Павло Полуботок не підтримав перехід Івана Мазепи на бік шведського короля. 6 грудня 1708 року на козацькій раді в Глухові, що була організована за наказом Петра І, він був одним із претендентів на гетьманство. Проте булава дісталася Івану Скоропадському, а кандидатуру Полуботка відхилили через побоювання царя Петра І в його можливій «зраді». Літописець засвідчував: «...Зібрали негайно раду, що складалася з козаків, з їхніх начальників і поспольства, і подали государеві призначених кандидатів, найгідніших людей з найперших полковників своїх — чернігівського, Павла Полуботка, стародубського, Івана Скоропадського. Государ з них вибрав і призначив у гетьмани останнього, людину надійну і заслужену, а про Полуботка сказав: «Цей дуже хитрий; він може Мазепі уподібнитися». Тому, листопада 7 числа, на тій раді, що зібралася, загальними голосами того Скоропадського й вибрали».

Протягом 1709-1721 років чернігівський полковник надавав своїх козаків для різних військових операцій, що проводилися у ході Північної війни. У лютому — серпні 1721 року він очолював 10-тисячний корпус козаків, який за царським наказом будував Ладозький канал неподалік Петербурга. Окрім того, Павло Полуботок займався адміністративною та господарською діяльністю на Чернігівщині. Він також брав участь у представницькому посольстві Івана Скоропадського до Москви в 1718 році. У 1722 році планувалося, що Павло Полуботок очолить козацьке військо у поході на Кавказ.

З огляду на те, що у січні 1722 року гетьман Іван Скоропадський відбув до Москви, він залишив Павла Полуботка наказним гетьманом на Лівобережній Україні. Наприкінці червня того ж року Скоропадський повернувся до України, а Полуботок 1 липня звітував йому про свою діяльність у Глухові. Однак через два дні довголітній гетьман Лівобережної України помер і постало питання про його наступника. У зв'язку з цим усім полковникам було розіслано універсал, що був підписаний генеральною старшиною, про продовження наказного гетьманства Павла Полуботка до того часу, як буде обрано «повночинного» володаря булави згідно з українською владною традицією. Одночасно старшина звернулася до російського уряду з проханням призначити час і місце виборів нового гетьмана. Сенат надіслав слав у відповідь грамоту, в якій взагалі замовчувалося про можливість виборів гетьмана, а Полуботок називався чернігівським полковником.

Полуботку-Полуботку, Наказний гетьмане! А хто ж тобі гетьманськую Булаву дістане? Полуботку-Полуботку, Голубе-соколю! А як же ж ти підіймешся За козацьку волю? Полуботку-Полуботку, Рідная дитино! —

так вже набагато пізніше, у XIX столітті, видатний український поет Степан Руданський оцінював тогочасну складну ситуацію.

Петро І призначив президентом Малоросійської колегії Степана Вельямінова й направив його до України з великими владними повноваженнями. Однак головним завданням російського урядовця був нагляд за діями наказного гетьмана Павла Полуботка та української старшини. Перша суперечка між представником Петербурга і гетьманським урядом виникла щодо податків: Вельямінов хотів робити на користь царя великі хлібні та грошові збори, а Павло Полуботок не бажав цього робити. При цьому наказний гетьман посилався на те, що від часів правління Богдана Хмельницького такої практики не було. Більш того, Полуботок видав універсал про скасування податків, які запроваджувалися Малоросійською колегією. Це було дуже сміливим кроком з його боку, адже він протиставляв себе не тільки президенту колегії Вельямінову, але й самому царю Петру І. Окрім того, тим же універсалом наказний гетьман запроваджував на Лівобережній Україні новий судовий устрій.

28 грудня 1722 року цар повернувся з Астраханського походу до Петербурга. З огляду на це, Павло Полуботок наказав скликати делегатів від усіх полків та значного військового товариства до Глухова, для того щоб скласти відповідний лист-прохання (чолобитну) від їхнього імені та відвезти її до Петра І. 30 січня наступного року до Москви, де перебував цар, відправилася поважна делегація на чолі з В. Кочубеем та Г. Граб'янкою. Вони мали погодити термін обрання нового гетьмана та прохати царя скасувати указ про впровадження спеціальних російських комендантів в українських містах тощо.

23 квітня 1723 року російський цар видав указ про обмеження прав наказного гетьмана за рахунок збільшення повноважень Малоросійської колегії. У зв'язку з цим в Україні розпочалися заворушення, які підтримувалися старшиною та Павлом Полуботком. 22 травня наказний гетьман разом з найближчим оточенням виїхав до Петербурга, де подав «чолобитну» цареві з проханням відновити старовинні «праваі вольності» Українського гетьманату. У відповідь Петро І наказав заарештувати сміливців, їх почали допитувати із застосуванням тортур. Саме тоді серед українського люду стали поширюватися чутки, що гетьмана допитував сам Петро І.

18 грудня 1724 року Павло Полуботок помер від тортур, фізичного виснаження і загострення хвороб у в'язниці Петропавлівської фортеці. Його поховали на кладовищі поблизу церкви св. Сампсонія Прочанолюбця на Виборзькій стороні (зараз — Сампсонівський собор). 17 лютого 1725 року у головному соборі тогочасної української столиці — місті Глухові — була відправлена панахида за своїм правителем.

Однією з легенд, яка почала супроводжувати нашого героя після його смерті, став міф про існування «бочок із золотом» Павла Полуботка. Вони начебто на початку 20-х років XVII сто-ліття опинилися в одному з банків Лондона, де й були залишені під великий річний відсоток. Можливо, що цей скарб і справді існує, але... не в далекій Англії, а у нас — в Україні.

Розповіді про незчисленні багатства гетьмана Полуботка, які з'явилися у тому ж «романтичному» столітті, дуже хвилювали українську громадськість протягом всього XX століття. Особливо питання про «золото Полуботка» загострилося з відродженням у 1991 році Української держави. Саме тоді на одному з пленарних засідань Верховної Ради України народні депутати на всю країну оголосили про те, що Англія нібито винна Україні фантастично велику суму грошей: у перерахунку на кожного українця це складало близько 38 кілограмів золота.

Павло Полуботок був одним із найбільших землевласників в Україні-Русі, адже йому належало близько 2 тисяч селянських дворів, садиби у Чернігові, Гадячі, Любечі, Лебедині, Михайлівці, Коровинцях, Оболоні, Боровичах. Він мав невелику бібліотеку, колекцію картин, ікон та зброї. Наказний гетьман цікавився історією й упорядкував коротку «Хроніку», що охоплювала події в Україні-Русі на протязі 1452-1715 років. Він також був благодійником і покровителем чернігівського Вознесенського собору. З 1680 до 1717 року Павло Полуботок був одружений з донькою гадяцького полковника Михайла Василевича, племінницею гетьмана Івана Самойловича Єфимією, а через деякий час після її смерті одружився з донькою полкового судді Ніжинського полку Романа Лазаревича Ганною. Павло Полуботок мав двох синів — Андрія та Якова і трьох доньок — Олену, Ганну і ще одну молодшу Ганну. І сьогодні в містечку Любечі, що на Чернігівщині, збереглася кам'яниця, збудована Павлом Полуботком. А поруч височать старезні дуби, під якими, очевидно, спочивав наказний гетьман. А можливо, саме під ними й закопані незчисленні скарби Полуботка?

***

Павло Полуботок хоч і не був повноправним, тобто виборним правителем Українського гетьманату, однак зумів за час свого недовгого наказного гетьманування провести економічну (податкову) та судову реформи. Він вправно протидіяв діяльності Петра І та Малоросійської колегії щодо обмеження автономних прав Лівобережної України. Перекази про сміливу промову Павла Полуботка на захист українців від сваволі російських вельмож ще довго ходили Україною-Руссю після трагічної загибелі гетьмана у застінках в'язниці Петропавлівської фортеці. Однак головним спадком Павла Полуботка залишається пам'ять про його незламний патріотизм, адже навіть в обмін на залишення йому великих багатств він не відмовився захищати свою батьківщину та помер за її майбутню свободу.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи - він будував нові міста, села. Він заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці і русь, іноязичники й ляхи, - нотував літописець, - идяху день і ніч», і підмайстери і майстри, і ремісники різних фахів, які втікали від татар, «бЪ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и леса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльности, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми. Княжий двір Данила у Холмі став визначним культурним осередком, в якому складали літопис, що став частиною Волинського. Знавці вважають його «перлиною» серед українських літописів. Писав його спочатку «печатник»-канцлер Кирил, а пізніше єпископ Іван. Двір Данила відзначався пишнотою, розкішшю. Як при европейських королівських дворах, тут відбувались турніри, виступали співаки, музики. Вживалося тут різних мов, але панувала латинська, властива тодішнім королівським дворам Західньої Европи. Державу Данила добре знали в Европі: вона репрезентувала і Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: «Галиція розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pluribus nominatur», себто Галичину ототожнювали з Руссю.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka