Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 липня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Трагедія Івана Брюховецького

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1623-го в родині українського шляхтича Мартина Брюховецького народився син, якого назвали Іваном. Кілька років він навчався в Києво-Могилянському колегіумі, а з 1648 року бачимо його слугою при гетьманському дворі Богдана Хмельницького. Одночасно наш герой виконував важливі дипломатичні доручення: їздив у складі українських посольств до Трансільванії та Польщі. Пізніше Брюховецький став відповідати за виховання молодшого сина гетьмана — Юрія Хмельницького, й, по суті, став опікуном гетьманича після смерті батька. Саме він організував скинення Івана Виговського та обрання на гетьманську посаду свого підопічного згідно із заповітом Богдана Хмельницького. Восени 1659 року Іван Брюховецький подався на Запорозьку Січ, де його обрали кошовим отаманом.

У 1661 році Іван Брюховецький ще перебував на Запорожжі та підписував свої листи як кошовий отаман. Саме з цього часу він розпочав боротьбу за право оволодіння булавою Лівобережної України. Насамперед, з декількома запорозькими старшинами він поїхав до Москви, де попросив царя підтримати його у боротьбі за владу в обмін на поступки в майбутньому (у разі, якщо він стане гетьманом) щодо обмеження його ж прав як правителя молодої держави. Зрозуміло, що царський уряд Олексія Михайловича з великим задоволенням сприйняв такі пропозиції Брюховецького.

Виконуючи свої обіцянки перед Москвою, восени 1662 року Іван Брюховецький заявив, що Україна взагалі не потребує уряду гетьмана (?), а Україні необхідно, щоб правив «...князь Малоросійський від його царської величності, на яке князівство бажаю Федора Михайловича мати...». Восени того ж року він оголосив, що усі прибутки, які збиралися в Україні, будуть направлятися в царську скарбницю. Окрім того кошовий отаман взагалі відмовлявся від претензій на вищу політичну владу в українському суспільстві: «...У Війську Запорозькому в них того від віку не було, що гетьман і полковники, і сотники, й усякі навчальні люди міщанами і селянами в містах і в селах володіли без привілеїв королівських; тільки бувало за якісь за великі служби король кому на котресь місце привілей дасть, тим... по привілеям королівським і володіли...». Зрозуміло, що після таких заяв, як відзначали дослідники цієї проблеми, політичні акції Івана Брюховецького в Москві значно зросли. Серед українського люду Брюховецький показував себе як людина, що має заступництво православного монарха, та мав у його особі не лише політичну, але й військову підтримку. Саме за сприяння російських воєвод та значних військових підрозділів 17-18 червня 1663 року на «Чорній раді» поблизу Ніжина його обрали гетьманом «Війська Його Царської Милості Запорозького».

Восени того ж 1663 року в Батурині відбулися українсько-російські переговори, у результаті яких 21 листопада з певними застереженнями з боку гетьманського уряду було ухвалено Батуринські статті, які регламентували взаємовідносини між московським царем Олексієм Михайловичем та українським гетьманом (який поширював свою владу на Лівобережжя та Запорожжя) Іваном Брюховецьким. Вони підтверджували та доповнювали Переяславські статті 1659 року і складалися всього з п'яти статей. У першій гетьманський уряд брав на себе зобов'язання утримувати за свій рахунок московське військо, яке знаходилося в Україні, а також російські гарнізони в містах Лівобережжя. Друга стаття повторювала 16-й пункт Переяславської угоди 1659 року й проголошувала, що гетьман має ловити й повертати до Москви збіглих звідти до України росіян. У третій статті говорилося про запровадження козацького реєстру й опису прибутків гетьманського уряду. Але козацька старшина відмовилася затверджувати це положення. Четверта стаття оголошувала заборону продажу хліба «за Дніпро», окрім Києва. Згідно з 5-ю статтею українцям заборонялося продавати росіянам горілку і тютюн.

Таким чином, з цього часу українсько-російські відносини мали опиратися на доповнені у Батурині статті, які були ухвалені ще урядом Юрія Хмельницького у Переяславі. Відразу ж після укладення угоди 1663 р. Іван Брюховецький звертається до московського уряду з проханням надати йому право на ведення самостійної дипломатії з австрійським цісарем та кримським ханом. Невдовзі він отримав дозвіл з Москви на переговори з Кримським ханством.

Протягом квітня — травня 1664 року полки на чолі з Іваном Брюховецьким взяли участь у кількох битвах з військами великого коронного гетьмана Речі Посполитої Стефана Чарнецького і правобережного гетьмана Павла Тетері, однак не змогли добитися своєї мети, а лише укріпилися в районі Канева. Звідти наприкінці літа — восени вони здійснили ряд безуспішних рейдів з метою оволодіння різними правобережними містами й селищами. Лише в травні наступного року війська Брюховецького разом з російськими й калмицькими підрозділами зуміли здобути перемогу над польською армією Станіслава Яблоновського під Білою Церквою та оволодіти Фастовом, Корсунем і Мотовилівкою. Однак наприкінці червня 1665 року, перед загрозою надходження багатотисячної татарської орди, Іван Брюховецький відступає на Лівобережну Україну. А вже у вересні він вперше в українській історії очолює представницьке посольство, що виїхало до Москви для укладення договору з царем. Так завершилася спроба цього лівобережного гетьмана, використавши російську протекцію, об'єднати всю територію Українського гетьманату під своїм правлінням.

Навесні 1665 року до Москви прибув головний політичний суперник гетьмана — єпископ Мефодій, який перед тим був призначений місцеблюстителем кафедри Київського митрополита. Під час переговорів у Посольському приказі він запропонував обмежити не лише повноваження гетьманського уряду, але й скасувати ряд «привілеїв» для українського козацтва. Зокрема, він пропонував: залучити всі податки, які збиралися з українського люду, до царської скарбниці задля подальшої виплати козакам за військову службу та на утримання в Україні московських ратників; вивести з-під гетьманського підпорядкування міщанське населення лівобережних міст; збільшити чисельність московських гарнізонів на Лівобережжі. Єпископа Мефодія підтримував також впливовий київський полковник В. Дворецький, який у серпні звертався до воєводи П. Шереметева: «...Жебы его царское пресветлое величество места все и села, будучие на Вкрайне, на себя взял, жебы большей нами гетманы не владели, бо от того псуются вельми; великих скарбов набывши, не хотят не кому послушными, але хотят быть великими монархами. Лучшей будет, як будут воеводы, жиючие на Вкрайне, владеть всеми маетностями, не потреба будет некому просить о хлебе для ратных людей». Власне, пропозиції Мефодія та Дворецького, на думку дослідників, і спонукали московський уряд до майбутніх «реформаторських» заходів стосовно Лівобережної України.

Восени 1665 року між гетьманським і царським урядами, у результаті майже місячного перебування української делегації з 535 осіб у Москві, було укладено новий договір. 11 вересня українці прибули до російської столиці, а вже через декілька днів московський цар поставив перед урядом Івана Брюховецького вимогу остаточно вирішити справу щодо надходження українських податків до царської скарбниці. Спочатку гетьман заперечував проти цього і при цьому відзначав, що ніяких грошових зборів з жителів Лівобережжя збирати «отнюдь немочно; да и заводить то ныне ненадобно, потому время воинское и шаткое поставят себе в оскорбление и чаят от того шатости ». Та через деякий час Брюховецький погоджується на те, щоб грошові і натуральні податки збиралися українськими урядовцями і передавалися до Москви. Однак тут уже не погоджувалися росіяни — вони вимагали, щоб цією важливою справою займалися московські військові воєводи, які знаходилися у найбільших українських містах. Царський уряд також вимагав від гетьмана погодитися на те, щоб до компетенції воєвод перейшло право управляти некозацьким населенням міст і сіл України. Нерозв'язання цих питань призводило до постійних конфліктів між гетьманським урядом і воєводами. Останні скаржилися до Москви, що Брюховецький залишає їх «злиденними, голими й голодними». У свою чергу лівобережний гетьман повідомляв Олексію Михайловичу, що київський воєвода І. Чаадаев не дозволяє йому відібрати у міщан Києва королівські привілеї, а інший воєвода Г. Ромодановський погано виконує свої військові обов'язки.

Російська сторона під час переговорів у Москві запропонувала Брюховецькому «...ударить челом государю всеми малороссийскими городами». Більшість з політичних ідей Брюховецького про обмеження суверенітету гетьманської влади «дивним чином» збігалася з поглядами на цю проблему царя та його оточення. У даному випадку треба звернути увагу на той момент, що коли Іван Брюховецький у 1665 році пропонував московському монархові суверенно «володіти» козацькою Україною, то чи не означає це, що до цього часу, починаючи з 1654 року, він не мав на неї таких прав?

Перед укладенням українсько-російського договору, 1 листопада, Іван Брюховецький виголосив промову такого змісту: «...Чтоб Великий Государь... пожаловал их, велел Малороссийские городы принять и с них всякие доходы имать в свою государеву казну, и послать в них своих, Великого Государя... воевод и ратных людей...». Так звані Московські статті 1665 року передбачали заборону гетьманському урядові проводити самостійну зовнішню політику. Та чи не найголовнішим обмеженням державних прав Українського гетьманату було положення про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові та висвячення на митрополичу кафедру російського церковного ієрарха. Очевидно, що ідея російського представництва на кафедрі Київської митрополії належала самому Брюховецькому і була спричинена його протистоянням з колишнім «блюстителем» Мефодієм.

Московські статті в значній мірі змінили характер попередніх правових відносин між Українським гетьманатом та Російським царством, а саме обмежили внутрішню автономію Війська Запорозького. Тиск промосковськи налаштованої внутрішньої опозиції, в умовах несприятливої міжнародної кон'юнктури, змусили гетьмана прийняти невигідні для справи зміцнення політико-соціального статусу козацтва умови Московського договору 1665 року, за якими Військо Запорозьке втрачало права адміністративної автономії, понижуючи свій статус до автономії станової.

Перед самим від'їздом до України Іван Брюховецький вже не тільки як гетьман-регіментар, але й московський боярин подав на ім'я царя пункти-прохання, які не увійшли до Московських статей і включали також ряд запитань до царського уряду: 1) про військову допомогу (запитуючи про кількість московських військ, які прийдуть в Україну і терміни їхнього прибуття); 2) щоб цар дав йому (а також його дружині та дітям) грамоту на вічне володіння Шептаківською сотнею у Стародубському полку з усіма селами; 3) підтвердив магдебурзьке право м. Гадячу; 4) надати по одному селу Переяславському, Ніжинському, Київському, Лубенському, Чернігівському, Прилуцькому, Полтавському, Миргородському, Стародубському і всім, які «під рукою государською на цьому і на тому боці Дніпра», полковникам; 5) видати царську грамоту війтам і міщанам, які були членами українського посольства; 6) щоб наданий гетьману двір у Москві «осібно» був; 7) чи будуть постійно належати Війську Запорозькому Низовому мельниці на р. Ворскла?; 8) щоб мельниця його зятя, яка стоїть на Переяславській загаті, належала до гетьманського двору; 9) дати дозвіл на стосунки з Калмицькою ордою; 10) щоб цар наказав розшукати «німчина» Якова Тура і полковника Грана, які чинять побутові розбої у Гадяцькій волості; 11) щоб була вчинена царська милість по чолобитним від козацької старшини і черні, яка перебувала у складі посольства; 12) не посилати з Києва (?) до Переяславського монастиря ігуменів, які мали б призначатися за дозволом «гетьмана і Війська Запорозького».

Разом з тим, лівобережний гетьман подав до Малоросійського приказу список, де вказувалося про потрібну кількість московських «ратних людей» у таких українських містах: у Києві росіян мало бути 4000 чоловік, Чернігові — 1000, Переяславі — 1000, Ніжині — 300, Новогородку — 300, Острі — 300, Полтаві — 500, Кременчуку — 300, Кодаку — 300, Каневі — 500. Окрім того, при гетьманському дворі мало постійно перебувати 100 ратників. Також обговорювалося питання допомоги цих гарнізонів військам І. Брюховецького під час «воєнної нужди». У відповідь цар Олексій Михайлович видав указ, за яким кількість царських військ значно збільшувалася: у Києві, окрім 4000 піших, мало бути ще 1000 кінних, Чернігові — 1000 піших і 200 кінних, Переяславі — 1700 піших і 300 кінних, Ніжині — 1000 піших і 200 кінних, Полтаві — 1000 піших і 500 кінних, на Запорожжі — 1000 чоловік, а при гетьмані — 300 ратників.

20 березня 1666 року гетьман Іван Брюховецький надіслав до Москви «статті», які, на нашу думку, започатковували новий етап у відносинах між українським та царським урядами. Тепер, незважаючи на існування угод Переяславських 1659 року, Батуринських 1663 року та Московських 1665 року, які окреслювали кардинальні питання взаємовідносин, гетьман звертався до свого покровителя з проблемами більш дрібного та поточного характеру. Отже, у першій та другій «статтях» було викладено таке: скарга на «злі задуми» лубенського полковника Г. Гамалії, неправомірні дії якогось К. Давидовича, який привіз до України дитину (?) московського патріарха Никона та перебування під арештом овруцького полковника Децика. Відзначалося, що всі вони перебувають в ув'язненні в очікуванні указу з Москви. Царська резолюція щодо цього пункту була такою: «Которые люди у него, гетмана, сидят за караулом в каких своих винах, и он бы тех людей судил и карал по их войсковым правам; а буде виноватым по их войсковым правам будет свобода, а от них чаят впред какого дурна, и тех бы людей присылал к нему, великому государю, в Москву». У третьому пункті говорилося: «Мефодій, єпископ Мстиславскій и Оршанскій, со всем Кіевским духовенством писал к нему (Брюховецькому. — Т.Ч.), чтоб из них обран был митрополит на Кіевскую митрополію. И он писал к нему: без воли государской учинить того не может, да и не время тому быть». Натомість цар схвалював таку поведінку свого регіментаря. Четверта «стаття» містила пункт-прохання щодо ініціативи київського духовенства та полковника В. Дворецького відкрити в Києві «латинські» школи. Відповідь з Москви була на диво досить демократичною: «Буде им против их вольностей будет не в оскорбление, и тех бы школ не заводить; а буде им против их вольностей, то будет в оскорбление, и Великий Государь их пожаловал, велел им в Кіеве школы заводить и людей в них учить, кіевских жителей; а из непріятельских городов (Правобережної України. — Т.Ч.) в те школы никого не пускать и не учить, чтоб от них смуты и всякого дурна не было». У п'ятому пункті говорилося про «об'яву» гетьмана І. Брюховецького оженити сина єпископа Мефодія на «Дубягівні, в якої два рідних сини служили у короля». За це гетьмана хвалили й застерігали берегти нареченого від «усякого дурна». Повідомлення про укладення мирної угоди між Кримським ханством і Ногайською ордою, напад калмиків на татарські землі та польсько-татарський наступ на прикордонні міста Миргородського полку містилися в шостій, сьомій і восьмій «статтях», за що у царській резолюції було наказано похвалити гетьмана. У дев'ятому пункті гетьман сповіщав про відомості, що надійшли до нього і які свідчили про можливість відходу Запорозької Січі від царської зверхності та їхній перехід на сторону турків та П. Дорошенка. На що І. Брюховецький послав до запорожців своїх представників умовляти їх не робити цього. З огляду на це, царська резолюція знову була похвальною.

Десята «стаття» містила питання щодо дозволу посилати «хлібні запаси» на Запорожжя. У відповідь було сказано: «Хлебные запасы в Запороги по весне посылать, также и в городы в Кыев и в иные государевым ратным людем на корм, по Батуринским статьям, покаместа опищики городы не опишут и по описке воеводы примут». Царський дозвіл був даний українському гетьману і щодо одинадцятого пункту, в якому Брюховецький прохав Олексія Ми-хайловича звернутися до калмиків, щоб вони весною прийшли на допомогу в Україну. «Своеволных собраные, которые начала своего не смотря и не повинующеся, покинув домы свои, в розных городах и деревнях купами и досады людем чинят; также и Ивана Донца прибралось было из Белгородских полков с человек пехоты в повете Гадяцкой; и он сослався писанием со боярином со князем Борисом Александровичем Репниным, розогнати их велел и ныне не осталось нигде», — відзначалося у дванадцятому пункті. «Гетмана за то похвалить» — такою була чергова відповідь. Скарга на те, що у полку російського воєводи Ф. Протасьєва, який перебував в Україні, залишилося менше ніж 300 чоловік, а останні розійшлися, складала тринадцяту «статтю». Царська реакція була категоричною: «переменить» цей полк разом із Протасьєвим. У наступній статті Іван Брюховецький знову скаржився на російських воєвод, які забирали «військові армати» в тих містах, куди були призначені. Натомість гетьман зазначав, що артилерійські арсенали належали полковникам, а воєводи мали «прийняти наряд» на місто. Царська резолюція підтверджувала бажання гетьмана. Відносно проблеми перебування та утримання в Україні, поблизу Глухова, 500 молдаван у складі хоругви райці Митрашка говорилося у п'ятнадцятій «статті». «Говорить гетману, чтоб он его с полком взял к себе и послал бы его в Заднепрские городы, где пристойно, чтоб от них непріятелем был; а куда его с полком пошлет, о том бы писал к нему, великому государю, и в Киев к боярину и к воеводе» — давали розпорядження з Москви. Щоб московський цар дав наказ переяславському воєводі надіслати 500 ратників до Канева, який «нині малолюдний» — відзначалося в сімнадцятому пункті. Олексій Михайлович погоджувався це зробити, але через деякий час. У вісімнадцятій «статті» повідомлялося, що згідно зі свідченнями захопленого на Правобережжі язика, там 20 лютого відбулася козацька рада. На ній П. Дорошенко разом зі старшиною вирішив усіх поляків вислати з Правобережної України до Польщі, а самим «приклонитися» до кримського хана, з яким весною наступати на Лівобережжя. І знову Брюховецький отримував подяку за вчасне повідомлення. Остання «стаття» також свідчила про події, що відбувалися на іншому березі Дніпра: київський воєвода вивів з Димера козаків, що оборонялися полякам, які за допомогою своїх підрозділів у Білій Церкві понищили це містечко і багато жителів узяли в полон. У резолюції цар наказував розібратися в цьому питанні.

Таким чином, можемо стверджувати, що так звані «Московські статті-2» висвітлювали той механізм взаємовідносин між гетьманом і царем, який встановлювався з урахуванням положень попередніх Московських статей, цар перетворювався з протектора на суверена козацької держави і відтепер мав право ухвалювати рішення щодо майже кожного більш-менш важливого питання, яке стосувалося майже усіх сфер життя Українського гетьманату. Інша справа, що такі рішення він повинен був приймати на прохання гетьмана, або ж ставлячи його до відома. Це свідчило про те, що політична автономія на Лівобережній Україні все ж таки зберігалася.

Вже через місяць, у листі до Олексія Михайловича від 15 квітня 1666 року, гетьман Брюховецький дякував за затвердження « Московських статей-2 » та присилку до українських міст «ратних людей». Одночасно він відзначав, що московських солдатів прийшла дуже мала кількість і її не вистачить для відбивання ворожих нападів на прикордонну територію України. Знову наголошувалося на проханні щодо царського указу (п. 11 «Московських статей-2») про прихід Калмицької орди на допомогу козацьким військам та повторно вимагалося заборонити воєводі Протасьєву(п. 13) чинити «насильства» в Україні. Також Брюховецький скаржився цареві на присланого ним для різних судових розслідувань стольника П. Ізмайлова. Але той, згідно із словами гетьмана, «ніякої ні малої справи не учинив кінця».

Разом з тим, частина козацької старшини не сприймала багатьох ініціатив свого гетьмана. Так, єпископ Мефодій у своїй травневій розмові з воєводою П. Шереметєвим повідомляв, що велике невдоволення діями Брюховецького, який «учал делать своєнравством», висловлюють на Запорожжі та в Полтавському полку. Зокрема, він призначив полковників у Полтаві, Переяславі та Миргороді без проведення козацької ради, а миргородського полковника Гамалію, лисянського полковника Височана, військового суддю Незамая, «не сыскав за ними вины», відіслав до Москви. Окрім того, до російської столиці без козацького суду відсилалися й інші козаки й старшини, а «...в Малоросійских де краях люди таковы, что им легче смерть принять, нежели их к Москве отсылать». Окрім того, епископ Мефодій разом з іншими священиками був невдоволений тим, що у Московських статтях був пункт щодо призначення на Київську митрополію росіянина, і тим самим українське духовенство начебто визнавалося невірним московському царю.

Опозиція, яка сформувалася до гетьманського уряду Івана Брюховецького в рядах православного духовенства, була представлена не лише єпископом Мефодієм, але й впливовим архімандритом Києво-Печерського монастиря Інокентієм Гізелем. Той теж повідомляв до Москви, що козацтво не сприймає владу Брюховецького, заявляючи, що «у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и волности наши от нас все отходят, да и приход де к нему стал тяжек».

У цей час лівобережний гетьман виправдовувався перед російським воеводою П. Шереметєвим у тому, що повільно впроваджує податкову систему згідно з Московськими статтями. Це аргументувалося тим, що «великі побори» можуть викликати невдоволення серед українського населення, а тому треба «імати з них по невелику».

19 червня 1666 року гетьман у черговий раз листовно звертається до Олексія Михайловича. Цей лист, очевидно, був викликаний звісткою про початок засідань російсько-польської комісії, яка мала б виробити умови майбутнього мирного договору між Московською державою та Річчю Посполитою. Що стало «мило жаданою новиною» для Брюховецького, який, зважаючи на це, відкликав свої війська з-під Гомеля та інших прикордонних міст. Він також повідомляв про те, що надіслав до Москви курінного отамана Л. Селецького. Той мав дізнатися від царя про те, як, у зв'язку з постановами російсько-польської комісії, лівобережний гетьман «...мав отчину вашої пресвітлої царської величності від всіляких неприятелів оберігати... ». У листі зазначалося, що гетьман згідно з царськими настановами розіслав у всі міста універсали, в яких українським купцям Лівобережжя дозволялося торгувати і на Правобережній Україні. Окрім того, І. Брюховецький писав про прийом російських урядовців, які мали проводити перепис на Лівобережній Україні — їм у допомогу надавалося по два чоловіки, призначені гетьманом. Одночасно Брюховецький скаржився на одного з московських перепищиків, стольника К. Хлопова, який його «обезчестив», не прибувши на аудієнцію й приславши замість себе помічника С. Скриплєєва, що передав гетьману царську грамоту з обірваною печаткою.

22 червня московський цар Олексій Михайлович послав на Лівобережну Україну свого представника — «жильця» Я. Болотникова, а 7 липня — стряпчого І. Свіязєва. Болотников передав гетьману Брюховецькому дві царські грамоти. У першій з них зазначалося, щоб він не посилав своїх військ проти поляків і литовців (ішлося про проблему Гомеля). Друга грамота містила подяку лівобережному гетьману за сприяння під час перепису московським урядовцем К. Хлоповим жителів Глухова. А стряпчий І. Свіязєв мав провести переговори з гетьманським урядом щодо недотримання Брюховецьким царських указів та своїх донесень у Москву відносно відводу козацьких військ з Білорусі. 5 липня російські дипломати, що брали участь в андрусівській комісії, опираючись на свідчення польських комісарів, повідомляли: «Черкаскіе полки опять задоры и зацепки почали чинить и подступают под Кричев около Слуцка, Глузска, Турова и Пинска... против великих и полномочных послов с Польскими и Литовскими комиссары договор чинят противно...». Саме тому цар через свого стряпчого наказував українському регіментарю розібратися у цій ситуації і «смертною карою» покарати винуватців. Після цього І. Брюховецькому наказувалося прибути до Андрусова для доповіді щодо білоруського конфлікту, а також скласти для царя спеціальний «статейний список».

Можливо, що дії українського гетьмана у тій ситуації були свідомо направлені на зрив російсько-польських переговорів, а може, й справді він не міг керувати Чернігівським, Ніжинським і Стародубським полками, які були під Гомелем (перед тим він говорив, що відправив їх до Білорусії, побоючись за їхні можливі антигетьманські та антимосковські виступи), але під час розмови із Свіязєвим гетьман виправдовувався й говорив, що свої війська з білоруських земель він відкликав, а натомість на Лівобережжя у цей же час здійснювали напад правобережні козаки Дорошенка разом з поляками і татарами. У зв'язку з активізацією П. Дорошенка та антиросійським повстанням у Переяславському полку, Брюховецький звертався через російського посла до Олексія Михайловича з проханням про присилку йому на допомогу «ратних людей».

17 липня 1666 року гетьман знову скаржився у Москву надії «зрадника» Дорошенка, який переманював до себе лівобережних полковників. А в тому його начебто підтримували поляки. Знову висловлювалося прохання щодо надання військової допомоги у вигляді надіслання московських гарнізонів до Переяслава, Кременчука, Канева, Миргорода, Лубен — тих міст, які вже перейшли, або ж збиралися перейти під владу П. Дорошенка. 22 липня у черговому листі до царя Брюховецький вже відвертіше висловлювався про підступність Польщі, яка, на його думку, може укласти мир із Кримським ханатом проти Московської держави. У цьому теж проглядався певний спротив лівобережного гетьмана майбутньому російсько-польському перемир'ю.

На початку серпня, з огляду на розвиток повстання у Переяславському полку, Олексій Михайлович відправляє до України І. Леонтьева, який мав передати царські грамоти П. Шереметєву, а також усім московським воєводам в українських містах. їх зобов'язували повідомляти про «всякі козацькі справи» гетьману (отже, до того вони цього не робили) та надсилати до нього бунтівників. Російський урядовець від царського імені мав такі завдання: подякувати Брюховецькому за дії щодо придушення повстання; сказати йому, що надалі козакам забороняється жити в Переяславі, й переселити їх за місто — у слободи; щоб лівобережний гетьман написав листа до кошового отамана Запорозької Січі, аби він не піддавався повсталим, а воював проти царських ворогів. Також Леонтьев мав пояснити гетьману причину невиконання його прохань щодо присилки російських гарнізонів та повідомити, що замість воєводи Ф. Протасьєва до України надсилається Д. Лихачов з путивльськими «ратними людьми». Окрім того росіянин мав узнати, чи не вводилися гетьманом нові податки, адже, як повідомляли царю, на це скаржилися польському королю запорожці. Гетьман у розмові з І. Леонтьєвим відзначав, що поки що неможливо виселити козаків з Переяслава, адже це може викликати повстання в інших полках. «...А се де еще с Малоросійских городов на великого государя податей никаких по се время не сбирано и вновь никаких податей не наложено» — так відповідав Брюховецький на питання щодо введення нових податків.

У свою чергу лівобережний гетьман вже вкотре скаржився у Москву на поведінку російських воєвод і пояснював, що саме з-за цього в українських містах починаються антиросійські повстання. «...Воєвода Федор Протасьев и иные начальные люди как сами чинили, так и ратных людей, под начальством их будучих, допускали неправды, обиды, утеснения и насильства и неизносные беды людем, в ключе Гадяцком в городех будучим, чинити...», — писав Брюховецький у листі від ЗО вересня до царя Олексія Михайловича. Про це йшлося і в наступному зверненні гетьмана до Москви, де, зокрема, говорилося, що воєвода Г. Вердеревський «зятя его Михеенка (Брюховецького. — Т.Ч.)... бить велел, в тюрму сажал безвинно... тот Ивашка (представник російського воєводи Фірсов. — Т.Ч.)... несказанные обиды переяславским жителям чинит...». Але, незважаючи на це, І. Брюховецький у тому ж листі вже вкотре просив російського монарха терміново посилити гарнізони у багатьох містах Лівобережної України.

Наприкінці січня 1667 року до Москви прибувають українські посли Я. Лизогуб та К. Міга- левський. Згідно з дипломатичною інструкцією, отриманою ними від гетьмана, було укладено чергові українсько-російські статті: 1) українці повідомляли царя про те, що, незважаючи на його укази, до України так і не надійшла військова допомога, а тому вони знову просили вирішити цю проблему. Царська резолюція: «...ратные люди по указаним статьям в Малоросійскіе городы присланы вскоре будут»; 2) віддати в Малоросійський приказ лист від запорозьких козаків до гетьмана. Резолюція: «...посланы были в Запороги одни сукна: 50 половинок...»; 3) передати двох язиків, які були взяті у сутичці з «ляхами чигиринськими» під Чигирином, а також розповісти про ситуацію на Правобережній Україні. Резолюція: «За службу похвалить его (Брюховецького) и за языки. И о том написать, что с великим государем у короля Польского учинился мир и войны на обе стороны не будет; и он бы, гетман, на тое сторону Днепра войск и подъездов не посылал...»; 4) «О клятвопреступном изменнике Дорошенко объявить, что ныне он королю Польскому изменивши, на верность хану Крымскому и всем ордам со всеми своими тамобочными изменниками присягу совершивши, хотя себе, что Волоский воевода, воеводство себе удельное укрепить, подлинно бити ляхов на Украйне...». У царській резолюції на цю статтю було сказано, щоб Брюховецький не посилав на Правобережну Україну своїх військ і постійно повідомляв про те, що там відбувається; 5) з огляду на те, що гетьманському урядові стало відомо, що кримський хан пропонує цареві укласти мирний договір, повідомити Олексія Михайловича, що це «його, нового хана, явная обмана бусурманская». З цього приводу мав бути виданий царський указ; 6) повідомити царя про наказ турецького султана молдавському і волоському господарям іти війною на Україну. Також мав бути виданий указ щодо цього; 7) об'явити, що всі українські жителі дуже бояться наступу турецьких військ, а тому просити царя прислати допоміжні війська. Резолюція: написати про це в «доповіді»; 8) розповісти про те, що в Києві, Каневі, Переяславі «малолюдно», а також, що в прикордонних містах «ратних государевих» людей немає, та повідомити, що всі «ратні люди» воєводи Протасьєва розбіглися. Відносно цього мав вийти царський указ; 9) сказати про випуск грошей Дорошенком, який він налагодив у м. Тарговиці. У резолюції була похвала гетьману та наказ писати до Москви про всі новини; 10) повідомити про наступ поляків на Чернігівський і Стародубський полки і про те, що ніжинський протопоп Симеон обманув царя, повідомивши про облогу Чигирина татарами. Про це царю було відомо, говорилося в резолюції; 11) запропонувати цареві спільний військовий похід з метою відвоювання Чигирина. Резолюція: «Отнюдь не ходить и не посылать»; 12) повідомити, що Дорошенко вигнав з багатьох правобережних міст польських комендантів, а його брат Андрій звільнився з полону; інформувати про атакування двома польськими корогвами з Білої Церкви населених пунктів Переяславського полку. Резолюція: «ведомо... похвалить»; 13) поінформувати, що царські урядовці не мають книг для переписування і звертаються по них до гетьмана; лише один К. Хлопов правильно зробив перепис. Резолюція: похвалити К. Хлопова, послати до перепищиків указ та видати їм потрібні книги; 14) просити про видання царського указу щодо ніжинського полковника М. Гвинтовки, який був арештований гетьманом. Тут резолюції, по суті, не було; 15) повідомити про будівництво гетьманом під Конотопом церкви Сорока Мучеників на честь загиблих росіян та просити царя про фінансування відлиття дзвонів та надання двох гармат «з казни». Резолюція царя: «За строение похвалить; а о споможенье указ впредь будет. А о пушках отписать: где они лежат и какие?»; 16) обговорити питання щодо різних «безчинств» українського духовенства, а також «бити чолом» відносно присилки Московським патріархом митрополита на Київську митрополію. Резолюція: «Написать в докладе»; 17) просити про надання магдебурзького права для Стародуба та Погара. У резолюції говорилося про видання необхідного указу; 18) повідомити про переїзд до Києва з Правобережної України дружини Б. Хмельницького та доньки Г. Гуляницького, які оселилися в Києво-Печерському монастирі. Резолюція: «В доклад»; 19) запропонувати московському цареві, щоб наказав воєводам в українських містах не дозволяти «мужикам» виробляти і продавати вино, що могли робити лише козаки. Царська резолюція: «Выписать из договорных статей (Московських 1665 p.) против того и написать»; 20) повідомити про взяття у листопаді 1667 року полками Брюховецького правобережного містечка Мошни. Надалі цар забороняв посилати війська на Правобережжя; 21) пояснити цареві, що подільський полковник К. Мігалевський не хотів їхати до Москви добровільно і перед тим хотів учинити в Україні «самовільство»; передати арештованих гетьманом прибічників подільського полковника — полкового обозного Гудиму і зятя Т. Носача та спитати, що робити з іншими «свавільниками». У резолюції Олексія Михайловича висловлювалася подяка Брюховецькому та говорилося про видачу царського указу щодо К. Мігалевського; 22) прохати про надання повторної царської грамоти на дворянство і маєтності канівському полковнику Я. Лизогубу (попередня згоріла під час Переяславського повстання) та військовому канцеляристу К. Мокрієвичу на маєтності у Чернігівському повіті. Резолюція: «Полковнику дать грамоту с прежнего отпуску, взяв у него сказку, за рукою; а о канцеляристе допросить: какая ему грамота?»; 23) наприкінці наказувалося «бити чолом» цареві щодо видачі указів по кожній із статей.

15 лютого 1667 року, відпускаючи українських послів з Москви, Олексій Михайлович дав їм листа до гетьмана та «всього Війська Запорозького», у якому говорилося про вирішення більшості обговорених питань. Разом з тим, окремі статті потребували додаткового обговорення з українським урядом, для чого до Гадяча висилався стольник І. Телепньов.

Статті 1667 року між лівобережною частиною Українського гетьманату та Московським царством опиралися на Московські статті 1665 року і регулювали не лише українсько-російські стосунки, але й вирішували багато внутрішньо- та зовнішньополітичних, економічних, соціальних, церковних проблем функціонування автономної козацької держави.

Стольник І. Телепньов після прибуття у середині лютого до Гадяча оголосив укладені перед тим у Москві статті. Під час його переговорів з Іваном Брюховецьким останній говорив, що він задоволений царськими резолюціями. Разом з тим він висловив ще ряд окремих прохань до царя, які не увійшли до затверджених статей. Зокрема, він хотів би здобути дозвіл царя на перенесення гетьманської резиденції з Гадяча до якогось іншого міста. Це аргументувалося великим «опустінням» тогочасної української столиці. Знову передавалося прохання щодо якнайшвидшої присилки московських ратників. У листі, який перед тим, 2 лютого 1667 року, направив до царя лівобережний гетьман, він також просив російського монарха не приймати у Москві послів від Запорозької Січі без його відома.

У червні того ж року Брюховецький відіслав до Москви осавула Ф. Донця, який мав звітувати про проведене ним за царським і гетьманським наказом розслідування щодо вбивства запорожцями російського посла до Криму Є. Ладиженського разом із супроводжуючими його татарами. Він також передав Олексію Михайловичу лист від гетьмана, в якому нагадувалося про неодноразове прохання щодо військової допомоги та зазначалося, що з цього приводу так і не було царського указу. У цьому листі, який датувався 5 червня, вперше зустрічаємо відкрито висловлене Брюховецьким (хоча й певним чином завуальоване) занепокоєння щодо результатів російсько-польської комісії в Андрусові. Гетьман начебто виправдовувався перед царем стосовно якогось Миколи Сподоби, який «...нестаточные из уст своих плодил речи перед по- сланым моим канцеляристом войсковым, перед Лаврентием Касперявым, на Москве, будто вы, великий государь, ваше царское пресветлое величество, через великих и полномочных своих послов при учиненьи любезно всем нам пожелаемого с королевским величеством покою, и на том приговорили, и тайными статьями закрепили, чтоб с обоих рук Украину разо- рить...», У відповідь на де у листі до Брюховецького від 26 червня Олексій Михайлович пояснював, що російсько-польське перемир'я було укладено для «избавы народов христіянских» та, вже зі свого боку, висловлював занепокоєння подіями в Україні: «Да такіе же преступники в Малоросійских городех злые советы составливают о сборах по переписке денежных и хлебных доходов, и в тягость себе ставят, что на их же оборону наши великого государя ратные люди в городах живут, чем бы им быть сытым, спокойно... А те переписчики были посланы не на раздраженіе в Украине народом». Також цар обіцяв надіслати необхідну військову допомогу.

22 липня 1667 року гетьман Іван Брюховецький надіслав чергове «чолобиття» до Москви, яке традиційно було оформлене у вигляді статей, на які мав накласти свою резолюцію російський монарх. У шести статтях були такі пункти: прохання зняти «побори» з полтавських козаків, яких занесли у переписні книги, але вони проживають на Запорожжі; щоб українських посланців не затримували у Москві й вчасно видавали укази відносно присланих статей; щоб московський цар пожалів запорожців, які були безпідставно затримані за звинуваченням у вбивстві московського посла Ладиженського; запитання щодо арештованого переяславського козака, якого вимагає відпустити Дорошенко, а також відносно козацької вдови Суховія (батька запорозького писаря Петра), яку помилково записали до переписних книг «мужичкою»; щоб цар видав указ, аби київський російський воєвода П. Шереметев радився у всіх важливих справах з гетьманом. Резолюція відносно цих статей була такою: «Против сих статей о казаках и о казацкой жене Суховеева указ послать, податей с них против реестру, каков прислан он из Полтавы, имать не велено, и беглого человека, Переяславского полку казака, Дорошенкову писарю до указу великого государя не давать».

Невдоволення представників усіх верств українського населення владою Івана Брюховецького протягом 1663-1667 років набуло загрозливих форм і на початку 1668 року вилилося у невдоволення царською протекцією та конфлікти з московськими воєводами. Про це, опираючись на донесення своїх урядовців в Україні, писав 6 лютого Олексій Михайлович до лівобережного гетьмана та звинувачував його у невтриманні порядку: «...О сборе хлебных и денежных доходов на роздачу нашым служилым людем казаки не дают сбирати... и ты (Брюховецький)... от своевольства казаков не сдержываешь...». Окрім того, російський монарх, очевидно, отримавши певну інформацію щодо незадоволення Брюховецького умовами Андрусівського перемир'я (а воно, на нашу думку, виникло у лівобережного гетьмана під тиском політичних обставин: наступу Дорошенка на Лівобережжя та антиросійськими настроями українських жителів) й говорячи про Дорошенка, попереджав лівобережного регіментаря з допомогою православної риторики: «А как мы, великий государь, нынешнюю казацкую шатость слышим, что, возненавидев согласной христіанской мир, взволновались на Восточную церковь. Іюдейскими сонмищи, яко на Христа, и такіе страшные несогласія, которые праведному суду Божію подлежат, нам же свойственнейшими всенадежное упованіе возложа на всесилную Божію помощь, заступленіем надежды христіянскіе Богородицы и Кіево-печерских чюдо- творцев всечасные молитвы, и которые истинные христіяне, сыны Восточной матери-церкви, в верном постоянстве обращутца, и за тех учнем, яко наше царское величество, так и брат наш, его королевское величество, и обоими нашими государствы стоять и оборонять всеми силами, сколько милосердный Господь Бог помощи подаст».

Щоб не було ніяких чуток і невдоволень, московський цар посилав до гетьмана через І. Желябужського текст Андрусівського договору. Його, як відомо, було укладено ЗО січня 1667 року, а до свого українського підданого Олексій Михайлович послав ці положення аж через рік — 6 лютого 1668 року. Саме це, на нашу думку, й стало основною причиною поступового відходження Івана Брюховецького від російської протекції. У лютневому листі цар також виправдовувався, що ніколи не віддасть ворогові Київ (чомусь це були «турецькі бусурмани», а не поляки, до яких, згідно з Андрусівськими домовленостями, у 1669 році мало відійти головне українське місто), а також говорив про відсилання в Україну військ та дозвіл Запорозькій Січі «случно» розпоряджатися «малоросійськими» податками. Однак цей царський лист було відправлено до Брюховецького з великим запізненням — лівобережний гетьман на початку лютого вже відмовився від російської протекції.

10 лютого 1668 року Іван Брюховецький у листі до жителів Новгорода-Сіверського підписався як «гетьман з вірним Військом Запорозьким», але вже без згадування про належність «царській величності». Тут він виклав причини своєї відмови від зверхності монарха Московської держави: «Коли посли Московські з Польськими комісарами мир, між собою домовившись, учинили і присягою підтвердили, що з обох сторін, тобто з Московської і Польської, Україну, Вітчизну нашу милую, розоряти, пустошити, і ні у що, всіх великих і малих на ній жителів вигубивши, обернути...». З огляду на вищевикладене, лівобережний гетьман вирішив відновити єдність України та запропонувати російським військам залишити її: «...від якої на нас задуманої погибелі ми з Військом Запорозьким відійшовши, захотіли зі своєю братією давню любов, від якої ми за неприятельською війною відлучені були (тобто російсько-польською війною), і в братолюбний союз знову прийти (об'єднатися з Правобережною Україною), ніж би з Москвою внутрішніми, справді злістю повними ворогами нашими перебувати, яких, однак, не захотіли єсьми з городів українських шаблею вигнати, але без кровопролиття задумали єсьми до Московського рубежа в цілості провадити...». Так кардинально, порівнюючи хоча б із 1667 роком, змінилися погляди Брюховецького. Але, як видається, з його боку це було всього-на-всього черговим політичним ходом задля збереження загальноукраїнської гетьманської булави перед загрозою її переходу до П. Дорошенка. У даному випадку Іван Брюховецький переймав радикальні положення політичної програми правобережного гетьмана, які той намагався впроваджувати ще з 1666 року.

У другому листі до жителів Новгород-Сіверської сотні, який був датований 15 березня 1668 року, Іван Брюховецький збагатив арсенал власної аргументації щодо відмови від «високої руки» московського царя. Він писав, що «за особливим Божим захистом, ми взнали і побачили, що Москалі з нами хитро поводяться, а з Ляхами помирившись, з двох рук, се є Московське і Лядське, нас, Військо Запорозьке, і весь народ християнський Український вигубляти і Україну, Вітчизну нашу, до основи розорювати постановили...». Гетьман повідомляв новгород-сіверців про з'єднання із правобережним козацтвом та про прагнення населення Слобідської України звільнитися від московської влади й закликав до об'єднання всіх українців: «У багатьох містах і селах деякі проживаючі люди таким нашим старанням про цілість України-вітчизни не бажаючи... чи зручна то справа, неприятеля у вітчизні маючи і його единодушно не виганяючи, між собою один другого воювати і свою єдиноутробну братію, як неприятелів, виганяти...».

Листи подібного змісту також були направлені на Слобідську Україну, зокрема до населення Сумської, Колонтаївської та Суровської сотень. «...На комісії, як на Москві з послами Лядськими колишніми, поприсягалися вічним покоєм, оголосивши й обманувши християн, щоб Україну, Вітчизну милу, і всіх християн, у слобідських містах проживаючих, однаковим звичаєм, під меч віддати...» — говорилося у гетьманському зверненні до жителів Колонтаївської сотні, яке було відправлене 11 лютого.

Отже, проаналізувавши тексти вищеназваних листів гетьмана Івана Брюховецького, можемо відзначити, що основним мотивом, який штовхав його до розриву з Москвою, було укладення російським царем невигідного для України договору з Річчю Посполитою. До цієї аргументації додавалася ще й інша, а саме — « свавільна » поведінка в українських містах російських воєвод.

Також у лютому 1668 року Брюховецький направив листи до всіх царських воєвод, які перебували у багатьох містах Лівобережжя. Московським урядовцям пропонувалося вивести свої гарнізони за кордони України, залишивши гармати і рушниці. «...Понєваж великі людям кривди і незабутні образи вчинили», — писав у цей час Брюховецький до московського воєводи А. Толстого і наказував звільнити Чернігів. У відповідь на такі дії свого колишнього підданого, «холопа Івашки», цар Олексій Михайлович наказував своїм воєводам збирати й негайно відправляти до Москви інформацію щодо причин поширення антиросійських настроїв серед українців, а також не підкорятися гетьманським універсалам і протидіяти різними засобами намірам Брюховецького. Знаючи про фактичне об'єднання правобережного і лівобережного козацтва, московський монарх вирішив зберегти під своєю протекцією хоча б запорожців. Для цього він посилає до кошового отамана І. Білковського та всього товариства спеціальну грамоту, в якій всіляко хвалить низовиків за вірну службу та відмовляє їх від союзу з Брюховецьким. «И нам, Великому Государю, ведомо учинилося, что гетман Брюховецкой богоотступную свою нехрістиянскую мысль всчав, без всякіе причины, невинное над московскими служилыми людьми, кторые в Гадяче его же, богоотступника, оберегали, кроворазлітие учинил и смертоносной свой яд всем явно излил, которым смрадом невинное заповетривает в Малоросійских городех христіянство и горши бусурманского гонит, Восточную нашу христіянскую церковь хотя в запустеніе предати, а в злых своих отступных делах хочет бусурманов себе на оборону взяти...» — у грамоті від 8 березня страхав запорожців володар Московського царства, який перед тим, згідно з положеннями Андрусівського перемир'я, домовився з польським королем про спільну протекцію над Запорожжям. Січовикам посилалося велике «жалування» й наказувалося протидіяти усім «свавільникам» та «бусурманам».

Протягом першої половини 1668 року з багатьох українських міст було вигнано російські військові гарнізони. При цьому неодноразово відбувалися бойові дії. Так, під час витіснення з Чернігова ратників воєводи Толстого місцеві козаки на чолі з полковником Іваном Самойловичем «...в малом городке... осадили накрепко, и покопали кругом шанцы, и из пушек и из мелкого ружья стреляют безпрестанно». Гадяцькі козаки на чолі із самим Брюховецьким убили 70 московських стрільців з гарнізону Гадяча і лише ЗО росіянам вдалося втекти. Під час цих подій були арештовані Сосницький і Батуринський воєводи, а російських урядовців у Глухові та Новгороді-Сіверському було вбито.

Для кращої протидії Московській державі гетьман Іван Брюховецький звертається до Війська Донського. У листі від 26 квітня він докладно роз'яснює усі ті причини, які штовхнули його до відмови від зверхності російського царя: «...Таковый обман людцкой и злоба развращенная правоверных бояр едва мене и всего верного и славного Войска Запорожского, густо увязанные сети разпростерши, не уловили... Аще, праведно Москва сотворила, что с древними главными врагами православному христіянству, Ляхами, побратався, уставили сице: чтоб православных христіян, на Украине живущих, всякого возраста и малых отрочат мечем выгубить и искоренить, в слободах обретающихся людей, таковых же православных, захватив, аки скот в Сибирь загнать, славное Запорожье и Дон разорити... Яко и сего времене те Московские царики на нас, бедных, невинных, которые ему были добровольно, без насилія поддалися, не для чего иного, токмо ведаючи его, православного царя, но бояр безбожная, лукавая, мучительная злоба усоветовала присвоити себе в вечную кабалу и неволю...». У цій частині листа говорилося про згадувані раніше причини антиросійського виступу, які полягали у поганому поводженні московських воєвод та розподільчому характері Андрусівського договору. Читаючи далі звернення Брюховецького до донських козаків, зустрічаємо й аргументацію проти Москви трохи іншого, релігійного характеру: «...A нашу братію, православных христіян, никакими мерами, хотя единой матери нашіе Божіе церкви дети, свободити никогда не хотят, так яко и поганцов жидов и иных иноверцов, но еще в большую кабалу и беду ведут... Ныне же не токмо штоб не присовокупитись, но и сами (росіяни) приняли унею и ересь латинскую, егда и ксендзом в церквах служити произволили, и самая Москва уже не руским, но латинским письмом писати начала. Городы також, которые казаки храбростію своею, не щадя здравія своего, саблею взяв, Москве под державу поддали были, те все Москва Ляхом в руки отдала, в которых городех, где ляхи учинили великіе смятенія церкви Божіей и православію святому, а православным людем утесненіе и гоненіе содеваетца; понеже православным церквам насиліе, егда повелевают церкви обращати на унеяцкіе костелы...». Брюхо- вецький застерігав донських козаків не вірити московському цареві, який не дотримав своїх зобов'язань перед Україною, а отже, не буде їх виконувати й щодо Війська Донського.

Таким чином, велика прихильність Івана Брюховецького до російської влади, яку він демонстрував разом з Якимом Сомком протягом 1661-1662 років на посаді кошового отамана (гетьмана) та у 1663-1667 роках у статусі володаря булави Лівобережної України, різко змінилася на таку ж велику ненависть до «московських цариків». Цікаво, що так само негативно на Андрусівське перемир'я та політику Москви щодо Українського гетьманату реагував і довголітній противник Брюховецького і палкий провідник усього російського єпископ Мефодій. Зокрема, він попереджав свого тепер вже колишнього суперника, що Росія і Польща «...про нас торгуються», й радив гетьману остерігатися московських військ та укріплювати стосунки із запорожцями.

Розчарування у зверхності царя, який не виконував взятих на себе зобов'язань, спонукало Брюховецького до налагодження стосунків із правобережним гетьманом Петром Дорошенком та пошуку собі кращого сюзерена. Його він хотів бачити в особі турецького султана. На початку квітня 1668 року посли від Лівобережної України прибули до Стамбула й заявили, що вони хочуть «бути під султановою рукою у вічному підданстві» і служитимуть володарю Османської імперії разом з козаками Дорошенка за таких умов: по-перше, постійного перебування на території Гетьманату турецьких військ для захисту від російських воєвод і, по-друге, султан не повинен брати з України данину. Монарх Османської імперії Мегмед IV виконав прохання українських послів і видав грамоту, в якій говорилося, що султан бере Івана Брюховецького під свій захист і посилає йому на допомогу війська кримського хана. Окрім того, на Лівобережну Україну було відправлене турецьке посольство, яке мало укласти з Брюховецьким договір про підданство. Але на цьому політична кар'єра лівобережного гетьмана несподівано (а, можливо, й закономірно) обірвалася — на загальноукраїнській козацькій раді, яка відбулася на початку червня 1668 року, його було вбито, а гетьманом «обох сторін» Дніпра обрано Петра Дорошенка.

Більшість із читачів, які шанують українську історію, знають, що гетьманські столиці були в Чигирині, Батурині та Глухові, забуваючи при цьому про Гадяч. Саме там протягом семи років і була резиденція гетьмана Івана Брюховецького. Вона була перенесена туди у жовтні-листопаді 1662 року з мису Чортомлик на Дніпрі (зараз знаходиться під водами Каховського водосховища). З того ж часу в Гадячі перебував місцеблюститель Київської митрополії Православної церкви в Україні-Русі єпископ Мстиславський, Оршанський і Могилівський Мефодій (М. Филимонович), що символізувало поєднання світської і церковної влади в Україні.

З червня 1663-го по червень 1668 року на території Гадяча функціонувала Військова канцелярія. У місті та поблизу нього неодноразово проводилися Генеральні (загальні) та Старшинські козацькі ради — тогочасні вищі законодавчі органи. У 1665 році, згідно з т. зв. Московськими статтями між Лівобережною Україною та Росією, м. Гадяч було надане царем Олексієм Михайловичем гетьману І. Брюховецькому «на булаву». В 1666 році за сприянням Івана Брюховецького було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії.

У місті Гадячі видавалися гетьманські універсали, які були актами розпорядчого характеру та регулювали адміністративний, політичний, соціально-економічний устрій Лівобережної України. Ці нормативні документи вищої влади були направлені на возз'єднання різних частин Української козацької держави, надання маєтностей та сприяли розвитку церкви, міст, культури, освіти, торгівлі, господарства тощо.

7 червня 1668 року гетьман Іван Брюховецький був убитий поблизу с. Диканьки. За наказом Петра Дорошенка його було поховано у м. Гадячі з усіма гетьманськими почестями в соборній церкві Богоявлення Господнього. Епітафію на смерть лівобережного гетьмана написав видатний церковний та культурний діяч, чернігівський архієпископ Лазар Баранович. 

Іван Брюховецький був одружений з московською бояринею Дарією Іспанською та мав від неї доньку, яка народилася в 1667 році. Після смерті чоловіка його дружина і донька потрапили в полон до Петра Дорошенка і перебували певний час у Чигиринському замку. У 1669 році Дарія померла, а двохрічна донька була відправлена до когось із родичів Брюховецького в Гадяч. У 16 років вона вийшла заміж за тогочасного впливового політика — сина гетьмана Івана Самойловича Григорія, однак 11 листопада 1687 року за царським наказом її чоловіка було страчено. Донька Івана Брюховецького стала вдовою у двадцятирічному віці й залишилася з донькою на руках, що була внучкою двох гетьманів Лівобережної України.

***

Отже, проросійська політика Івана Брюховецького завершилася крахом. Незважаючи на те, що він погодився передати московському цареві суверенні права на володіння Лівобережною Україною, російський монарх та його воєводи зіштовхнулися з великим опором усіх верств українського суспільства, які не хотіли втрачати своїх революційних здобутків доби Хмельниччини. Усвідомивши свою політичну помилку, гетьман, так само як і його попередники, очолив повстання проти росіян на Лівобережній Україні. Він також намагався знайти для себе та своєї країни іншого монарха, який би зміг забезпечити цілісність України-Русі та дотримання прав і привілеїв Війська Запорозького. Але бажання змінити російського царя на турецького султана не вберегло цього українського правителя не тільки від втрати владної гетьманської булави, але й власного життя. 




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Власна, чітко окреслена територія, власні збройні сили, незалежний від безпосереднього зовнішнього втручання центр ухвалення політичних постанов, власна податкова система, власна правова система тощо. Є дані про те, що навіть гроші свої карбувалися. Принаймні за Петра Дорошенка існував монетний двір у Тоговиці. Існують свідчення про карбування грошей і за часів Богдана Хмельницького. Хоча на той час це не було обов’язковою ознакою незалежної держави. По Переяславській Раді нічого не змінилося у плані поступок суверенітетом. Хоча бояри й відмовилися присягати на запропоновані статті від імені Царя, проте Богдан Хмельницький знайшов форму змусити його прийняти умови України. У березні того ж 1654 року українське посольство домоглося підписання ним цих умов, і при тому кожного пункту окремо, у формі затвердження.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka