Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Іван Виговський - послідовник Хмельницького

Джерело: док.іст.н. Чухліб Т. Гетьмани Руси-України. - Донецьк, ТОВ "ВКФ "БАО", - 2012 р.

Року Божого 1620-го в родині українського шляхтича Остапа Виговського народився син, якого назвали Іваном. Виговські мали свій шляхетський герб «Абданк» та проживали в селі Вигові поблизу Овруча, що на Житомирщині. Виговські брали свій початок від старовинних українських родів Болсуновських, Давидовичів та Лучичів. Батько майбутнього сподвижника Богдана Хмельницького певний час служив у київського православного митрополита, відомого церковного та культурного діяча Петра Могили, а потім став намісником київського замку. Окрім Івана в сім'ї Остапа Виговського було ще троє синів — Костянтин, Данило та Федір, а також донька Тетяна. Іван Виговський навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Наприкінці 1630-х років працював у київському та луцькому гродських судах, потім був намісником луцького старости.

***

У 1648 році український шляхтич Іван Виговський служив ротмістром у кварцяному війську під проводом Стефана Потоцького, сина великого коронного гетьмана Речі Посполитої. Брав участь у битві з козацьким військом під Жовтими Водами та в результаті поранення потрапив до татарського полону. Полоняника врятував Богдан Хмельницький, який викупив його у кримського хана. Після переходу до постанців Іван Виговський став особистим «покоєвим» писарем гетьмана, а з квітня 1649 року вже виконує обов'язки генерального писаря Війська Запорозького. Наприкінці року саме Івану Виговському та його підлеглим канцеляристам доручають укладати головний козацький реєстр. Окрім того він не тільки пише, але й складає окремі універсали та листи Богдана Хмельницького. В умовах постійних військових дій Виговському вдалося створити при гетьманському уряді професійну та ефективну Генеральну канцелярію, залучити до неї справжніх фахівців своєї справи.

У той час посада канцеляриста була досить високою у посадовій ієрархії козацької держави. Звичайно, що як і скрізь, канцелярські чиновники займалися суто бюрократичною роботою: складали й писали численні універсали та листи, провадили діловодство, слідкували за архівом, вели записи й обрахунки та переймалися іншими справами. На той час працівники Генеральної канцелярії мали обов'язок перебувати у складі дипломатичних посольств та виконувати певні функції під час різноманітних офіційних заходів. А для цього треба не тільки бути освіченим і вміти читати й писати, але й вільно володіти декількома мовами, знати дипломатичний етикет і звичаї багатьох країн світу. Так, наприклад, Виговський знав окрім української ще й церковнослов'янську, латинську, польську та російську мови.

Генеральна військова канцелярія знаходилася під керівництвом гетьмана та безпосереднім управлінням генерального писаря, здійснювала управління козацькою державою, розсилаючи універсали та листи через полкові канцелярії. Саме у військовій канцелярії формувалися посольства до інших країн і складалися листи до іноземних правителів. Центральне місце у канцелярії відводилося генеральному писарю, якого за кордоном досить часто називали канцлером або ж секретарем. На нього покладалися обов'язки не лише голови канцелярії та довіреної особи гетьмана, але й «міністра закордонних справ». З часом управлінські функції канцелярії, а, отже, і канцеляристів змінюються та обмежуються.

Під час гетьманування Богдана Хмельницького генеральний писар Іван Виговський став його «правою рукою». Окрім складення листів та універсалів він заступав гетьмана у найважливіших справах: приймав і очолював посольства, переймався справами розвідки та контррозвідки, брав участь у розробленні планів військових операцій, був одним з тих, хто виробляв політичний курс молодої держави. Можна навести лише один епізод, який свідчив про неабиякий військовий та організаторський талант Івана Виговського. Як дослідив історик Юрій Мицик, під час Берестецької битви 1651 року поряд з генеральним писарем залишилося лише троє козаків та двоє татар. Іван був змушений відмовитися від спроби пробитися до обложеного війська, однак не втратив сили духу й рушив до Паволочі. Там він зібрав нове військо і розгромив десятитисячну орду, яка поверталася з України до Криму, обтяжена ясиром. У результаті трьох битв — під Паволоччю, Чудновим та на Уманському шляху, козаки Виговського знищили понад вісім тисяч ординців і відбили увесь український ясир. З полоненими татарами і ногайцями генеральний писар послав вість до хана про свій успіх, вимагаючи звільнення гетьмана. У разі відмови Іван Виговський погрожував погромом ординців на переправах. Це подіяло на хана Іслам-Гірея III, який наказав відпустити гетьмана Богдана Хмельницького з почесного полону. А наступного року Хмельницький разом з Іваном Виговським та Іваном Богуном розгромили коронне військо під Батогом.

У квітні 1657 року Іван Виговський на генеральній раді Війська Запорозького був призначений опікуном-«регентом» гетьманича Юрія Хмельницького. А через чотири тижні після смерті Богдана Хмельницького, у серпні 1657 року, відбулася чергова козацька рада, на якій «тимчасовим» («доки возмужає Богданів син Юрій Хмельницький») правителем України було обрано довголітнього генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Генеральна старшина передала йому булаву, яку свого часу Хмельницький одержав з рук царя. У зв'язку з цим, новообраний гетьман подякував усім присутнім на раді і, зокрема, зазначив, що «ця царської величності булава [буде] доброму на ласку, а злому на карність». На прохання делегованих на раду полковників, сотників, отаманів, війтів та бурмістрів він зачитав «жалувану» грамоту московського монарха Олексія Михайловича, дану Війську Запорозькому у березні 1654 року. Потому було ухвалене рішення «служити великому государеві всім Військом Запорозьким вічно, аби він нас неприятелям не видав і своїх ратних людей нам на поміч присилав».

Вже 31 серпня 1657 року в розмові з царським послом В. Кікіним Виговський окреслив зовнішньополітичні плани свого уряду: «Яз усім військом зносимо своє прохання до царської величності: коли він вважає потрібним замиритися з одним із двох неприятелів (Польщею або Швецією. — Т. Ч.), то нам здається кориснішим для нього замиритися зі шведами, хоч на певне число літ, аніж із королем польським, бо поляки — народ віроломний, ніколи в правді не стоять». Таким чином гетьманом передбачався союз Москви й Чигирина зі Шведським королівством проти Речі Посполитої. 4 вересня 1657 р. гетьман заявив новому царському послові Матвееву: «...так, як він (Б. Хмельницький. — Т.Ч.) віддав йому (Олексію Михайловичу. — Т.Ч.) вірне підданство і службу згідно з присягою, — так і ми повинні царській величності служити і за честь його помирати, як вірнопіддані».

У своїй доповіді на раді під Корсунем гетьман окреслив перспективи міжнародного становища України: «...Присилав до нас Шведський король і зве нас у підданство до себе, а Царська Величність писав до нас грамоту з доганою, що ми без його государева відома сполучилися з Ракоцієм, і перед цим ми зрадили Литовському королеві і Кримському ханові, і Ракоцію Угорському і Волоському, а тепер мені хочете зрадити, і чи довго вам у таких хитаннях бути? ». Після цього гетьман запропонував присутнім залишатися в підданстві московському цареві. З огляду на те, що раніше серед старшини й козаків ходили чутки про наміри царя обмежити козацький реєстр та забрати Ніжин, Переяслав і Білу Церкву у своє безпосереднє володіння, рада вирішила відрядити послів до Москви для узгодження спірних питань та умов майбутнього українсько-російського договору.

Одночасно на Корсунській раді були обговорені положення угоди зі шведським монархом Карлом X Густавом, де українці визнавалися як liberta gente et nulli subiecta («вільний народ і нікому не підлеглий»).

16 вересня 1658 року у полковому місті Гадячі була підписана українсько-польська угода, яка розпочала новий період у міжнародній політиці Українського гетьманату. Саме мотиви зовнішньополітичного плану були визначальними на етапі становлення ідеї федеративного союзу між Україною, Польщею й Литвою.

Майже одночасно з посольством до Польщі Виговський відправив до Москви делегацію на чолі з полковником Г. Лісницьким. Вона мала запевнити Олексія Михайловича у «вірному підданстві» йому «гетьмана та всього Війська Запорозького». У другому пункті дипломатичної інструкції, яку Лісницький передав московським боярам, зазначалося: «...якщо ми не хотіли бути прямими Царю, Його Милості, підданими і не під його Царської Величності міцною перебувати рукою, тоді б до іншого повернулися монарха, маючи від царя Турського великі обіцянки через Мегмета великого посла, що перебуває у Брацлаві, і дає нам прапор, булаву, і всі краї Польські придати до того обіцяв. Також і колишні Березівські комісари багатьма обіцянками прихилити хотіли й обнадіювали великого короля Польського жалуванням. Але ми для милості самої православної віри, не даючи для своїх прибутків схилитися їхнім намовам і для помочі всіх, добровільно обрали Царя, Його Милість, собі і церквам святим оборонця, на вірність без усякого присягнувши примусу, і до цього часу учиненої присяги тримаємося».

На нашу думку, оголошення цього пункту в Москві та передача всієї інструкції в руки росіян мали подвійну мету. Крім запевнення українців у тому, що вони, незважаючи на різнобічні зовнішні відносини, таки не «зраджують» своєму московському сюзеренові, слова про можливий перехід під протекцію султана та переговори з поляками повинні були змусити царя прийняти вимоги Українського гетьманату щодо дотримання ним своїх попередніх зобов'язань.

Але замість того, щоб гарантувати «права та вольності» козацтва та інших верств України й затвердити Івана Виговського на гетьманстві, московський цар Олексій Михайлович почав розпалювати міжусобну боротьбу серед козацької старшини, й спочатку спровокував громадянську війну серед українського суспільства, а потім в односторонньому порядку ввів свої війська для підтримки опозиційних сил на територію України.

В умовах українсько-російської війни, що розпочалася в жовтні 1658 року, дипломатія гетьманського уряду розвивалася в таких основних напрямах — польському, московському, шведському, турецькому та кримському, — кожний з яких був важливий для справи утримання здобутків української революції. 18 жовтня 1658 року І.Виговський пише листа до шведського короля Карла X Густава, де висловлює жаль з приводу недієвості українсько-шведського союзу, який був укладений незадовго до цього в Корсуні. Одночасно він звертається до брата короля Швеції герцога Адольфа з проханням про заступництво перед польським королем та надання військової допомоги. Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення — підписавши 1658 р. перемир'я з Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду й позбавило його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами.

Ще на початку 1658 року І. Виговський уклав військовий союз із кримським ханом Мегмед-Гіреєм IV, згідно з яким кримський уряд зобов'язувався підтримувати Україну як у зовнішньополітичних акціях, так і у внутрішніх конфліктах, що набирали сили в козацькій державі. Кримський хан натомість вимагав від гетьмана офіційно заявити про вороже ставлення до Росії. Невдовзі татарський монарх надає значні військові підрозділи для придушення антигетьманської опозиції, що викликало невдоволення певної частини козацької старшини. Окрім того, як відомо, саме сорокатисячне кримське військо допомогло Виговському розгромити пізніше російську армію під Конотопом.

Війна з колишніми союзниками розпочалася у кінці вересня 1658 року, коли на території Південно-Східної Білорусії зав'язалася боротьба між козацькими полками на чолі з Іваном Нечаєм та росіянами, і козакам вдалося вибити московські гарнізони з окремих міст і селищ. Після цього 20 жовтня московська армія на чолі з князем Г. Ромодановським перетнула українсько-російський кордон і протягом певного часу окупувала північно-східні райони України. Вона мала за мету скинути з гетьманського уряду Виговського, який продовжував державницькі плани Хмельницького.

«Після смерті вічної пам'яті Богдана Хмельницького, гетьмана Війська Запорозького, вони (росіяни) гадали, що наша Мала і Біла Русь спільно з Військом Запорозьким швидко загинуть. Тому й послів наших у Москві затримували довго і з ними поводилися гордовито, і на свої прохання ми діставали холодні відповіді. Незабаром і московське військо на чолі з князем Григорієм Ромодановським, послане начебто на допомогу, просунулось аж до Переяслава і не побажало підкоритися гетьманові. Коли пізніше гетьманом був обраний Іван Виговський, що він узяв провід, перебуваючи на посаді генерального писаря Війська Запорозького, то Ромодановський перший не визнав цей офіційний титул, а за ним зробив те ж саме і Великий Князь (московський цар)» — говорилося у «Маніфесті Війська Запорозького», який був укладений 1659 року Іваном Виговським та козацькою старшиною й відправлений до володарів багатьох європейських держав задля пояснення причин початку війни між козацькою Україною і царською Росією.

Окрім того, у цьому важливому для розуміння українсько-російських відносин у другій половині 50-х років XVII століття документі відзначалося: «Так розкрилася хитрість і підступність тих, хто без жодної нашої вини готував для нас спочатку міжусобицю і громадянську війну, а потім і відкрито, загрозою своєї зброї, — рабське ярмо. На те, щоб його знищити, ми й доводимо нашу невинність і, закликаючи на поміч Бога, розпочинаємо законну оборону і вимушено шукаємо допомоги сусідів в ім'я своєї свободи. Тому на нас немає вини і не ми є за причину цієї війни, що її тепер розпалили. Ми хотіли бути вірні Великому Князеві Московському, але нас змусили стати до зброї». Отже, війна з боку козацької України була справедливою та оборонною й виправданою з точки зору невиконання Москвою взятих на себе у результаті Переяславської угоди 1654 року зобов'язань.

До квітня 1659 року московськими військами були окуповані частини Полтавського, Миргородського, Лубенського, Чернігівського та Ніжинського полків. Про поведінку російських солдатів на захоплених територіях красномовно свідчили слова ніжинського полковника Григорія Гуляницького: «Москва наступає безбожна... все мечем і вогнем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя про монастирі, священиків і іноків і інокинь всіх під меч пускають, а більше того над паннами, добрими дівицями і попадями глумління роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилуплюють...». Й справді росіяни перед тим захопили Ніжин і Борзну й жорстоко вирізали їхніх жителів.

Важливим стратегічним пунктом на шляху просування Ромодановського в глиб України стало місто-фортеця Конотоп, яке було неодноразово атаковано ворожими підрозділами й героїчна облога якого тривала більш ніж три місяці — з 20 квітня до 29 червня 1659 року. Так, наприклад, 29 квітня під час штурму міста українські козаки на чолі з полковником Г. Гуляницьким, згідно з підрахунками істориків, завдали таких втрат наступаючим: серед росіян було 514 вбитих, 2 тисячі 594 поранених і 356 покалічених.

Щоб звільнити оточений Конотоп і витіснити російські підрозділи за межі України, до міста поспішив гетьман І. Виговський на чолі 16-тисячного козацького війська. Окрім того до нього приєдналося ЗО тисяч татар кримського хана Мегмед-Гірея на чолі з Карач-беєм, а також польські хоругви воєводи Анджея Потоцького та наймані сербські і волоські підрозділи (близько 5 тисяч вояків). Треба відзначити, що у складі військ союзницького Кримського ханства на боці української армії стали воювати не тільки кримські, але й білгородські, ногайські, азовські татари, а також войовничі темрюцькі черкаси.

28 червня 1659 року гетьман Виговський підійшов до переправи через річку Соснівка поблизу Конотопа, де сталися перші сутички українців та їхніх союзників з росіянами, а наступного дня, 29 червня, — вирішальна битва. «...Військо Виговського із татарами вашої царської величності з військом зійшлися під Конотопом, у п'яти верстах у селі Соснівка, немалий задор і бій за переправою з обох сторін учинили і... ті неприятелі, безвісно під'їзд вашої царської величності з усіх боків обступивши, побили, мало насилу хто втік», — повідомляв до Москви про переможні дії гетьмана учасник тих подій з російського боку.

Сучасні дослідники Конотопської битви відзначають, що спочатку під натиском російських військ (а, можливо, це було запланованим маневром) гетьман Іван Виговський почав відступати вздовж лівого берега заболоченого річища Торговиці в напрямку до городища Пустої Торговиці. Дочекавшись зручного моменту, коли росіяни були захоплені наступом, татари вдарили на війська московського князя С. Пожарського з тилу. Росіяни опинилися в оточенні, адже попереду і позаду були українці і татари, а від Конотопа їх відділяла заболочена Торговиця. Зважаючи на великі втрати з обох сторін, битва була жорстокою — серед росіян убитих і поранених виявилося до ЗО тисяч, українці втратили майже 4 тисячі чоловік, а татари — 6 тисяч.

Із 30 червня до 2 липня 1659 року війська гетьмана Виговського здійснювали безперервні штурми оборонного табору князя Ромодановського, під час яких загинули й одержали поранення ще кілька тисяч росіян. 4 липня розпорошені окупаційні війська ледве прорвалися через оточення й зуміли під безперервним обстрілом української артилерії відійти в напрямку Путивля. Поразка основних сил російської армії мала великий деморалізуючий вплив на уряд та всі стани Московського царства. «...У траурному одязі вийшов цар Олексій Михайлович до народу і жах охопив Москву. Удар був тим важчим, що був раптовим; слідував він за такими блискучими успіхами... Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської, царствуючий град затремтів за власну безпеку» — так описували російські історики ті й справді жахливі для царської Росії події. Паніка була такою великою, що, як свідчив шведський посол, місцеві жителі почали масово втікати за 100-150 верст від Москви.

За кількістю втрат з обох сторін битва під Конотопом перевершила, наприклад, сумнозвісну Полтавську битву 1709 року, де загинуло з обох сторін близько 10 тисяч людей, а в Конотопській битві побачили свою смерть майже 40 тисяч вояків ворогуючих таборів. Військова перемога української зброї влітку 1659 року хоч і викликала великий резонанс на Європейському континенті, але, з урахуванням внутрішньополітичної ситуації — проти гетьмана Івана Виговського виступала сильна опозиція, — не дозволила тогочасній Українській державі скористатися з наслідків поразки Росії у війні 1658-1659 років.

Конотопська битва стала класичною у плані мистецтва ведення бою, адже багатотисячна російська армія була взята в кільце і повністю розгромлена. Гетьман Виговський при цьому використав стратегію концентрованого удару, що забезпечувався несподіваним обхідним маневром і вчасним введенням у дію прихованого резерву. «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська», — зазначав ще у XIX столітті з приводу перемоги українців відомий російський історик Сергій Соловйов.

Конотопська перемога була здобута українським гетьманом не лише завдяки багаторічній військовій практиці, якої він набував поряд з гетьманом Богданом Хмельницьким у багатьох битвах і воєнних операціях протягом 1648-1657 років, але й тому, що сам Виговський був ознайомлений із значним доробком як зарубіжних, так і вітчизняних теоретиків воєнної справи. Так, у 1634 році в Парижі вийшла латиномовна книга Юрія Немирича, видатного майбутнього сподвижника І. Виговського, під назвою «Роздуми про війну з московитами» («Discursus de bello moskovitico»). Аналізуючи історичний досвід багатьох країн, українець Немирич узагальнив основні положення стратегії підготовки держави до війни та стратегії під час неї полководців. Ю. Немирич вважав, що обов'язковим елементом перемоги має бути перевага у зброї і виробництві її нових видів. Також він вказував на необхідність наявності висококваліфікованих командирів і воїнів. «Відважним зробить воїна хист полководця, тямущим — порядок і послух, мужнім — вибір для себе супротивника», — писав автор «Роздумів...». У книзі Немирич висвітлив власний військовий досвід, адже він брав участь у польсько-російській війні 1632-1634 років. Ним були розглянуті такі складові тактики, як наступ, польова сутичка, облога. Зокрема вказувалося на те, що під час військових походів краще брати ворога у полон шляхом вистежування, засідками та облогами, ніж силою. Праця українського автора збагатила бойову майстерність козацького війська, його воєнне мистецтво та визначила напрямки його подальшого розвитку з урахуванням національних військових традицій. Вищеназвані теоретичні та ідеологічні основи спричиняли значний вплив на розвиток української військової культури під час Національно-визвольної війни середини XVII століття, а також протягом гетьманування Івана Виговського, адже Ю. Немирич був його «правою рукою» під час українсько-російської війни 1658-1659 років.

Незважаючи на підписання Гадяцького договору, проблема українсько-польських відносин залишалася досить складним питанням у міжнародних зв'язках на теренах Центрально-Східної Європи. Україна так і не одержала від поляків обіцяної військової допомоги проти росіян. Лише на початку 1659 р. в Україну «прийшли тепер на допомогу... ляські і німецькі війська» (всього близько 5-6 тисяч чоловік). 16 січня український гетьман пише вдячного листа до Яна II Казимира, але знову ж таки прохає додаткової й більш дієвої допомоги. Просування російських полків у глиб України змушує Виговського знову послати до короля посольство в складі Юрія Немирича, Григорія Лісницького та Степана Мазепи «просити людей на поміч».

Слід зазначити, що одночасно з цими заходами українського зовнішньополітичного відомства продовжувався ратифікаційний процес Гадяцьких статей. Привезені до Варшави козацькими послами на чолі з Т. Носачем «пункти» польський уряд відхилив і відрядив до гетьмана Виговського спеціального посла К. Перетяткевича з вимогою відмовитися від основних положень трактату, які й визначали українську державність. Після ознайомлення з пропозиціями польської сторони гетьман, за свідченнями Перетяткевича, промовив: «...зі смертю приїхав і смерть мені привіз». Зауважимо, що саме напередодні Конотопської битви, 12 червня 1659 року, виправлений текст Гадяцької угоди був ратифікований варшавським сеймом у найневигіднішому для Українського гетьманату варіанті. Це загострило внутрішньополітичну ситуацію й не дозволило українському війську виступити єдиним фронтом проти російської окупаційної армії.

Окремого й детальнішого розгляду вимагають тогочасні українсько-російські стосунки, що призвели до війни між гетьманатом і царством. Згідно з останніми дослідженнями, підписавши Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, Виговський не прагнув до повного розриву, а тим більше до початку війни з Московською державою. В одному з варіантів гадяцьких домовленостей навіть містилося положення про збереження добросусідських відносин з царем. Про те, що український уряд намагався розв'язати дане питання мирним шляхом, свідчить той факт, що відразу після підписання українсько-польського договору, 17 вересня 1658 року, І. Виговський відпустив до Москви російського посла В.Кікіна з листом, де стверджувалося, що він «буде чекати царської величності указу від цього числа три тижні і чотири дні». Протягом другої половини вересня український правитель додержувався своєї обіцянки, неодноразово нагадуючи воєводі Г. Долгорукову про «відомість від Його Царської Величності». 18 жовтня, одночасно з листом до шведського короля щодо підтримки, Виговський пише до Олексія Михайловича, що він воював не проти російських військ, а проти «свавільників». Однак Москва проігнорувала позицію Українського гетьманату й оголосила про «зраду» Виговського, що означало різке загострення стосунків між обома країнами. Та, незважаючи на це, в середині жовтня гетьман звертається до Олексія Михайловича: «Дісталася нам грамота друкована, писана іменем вашої Царської Величності, в якій з немалою жалістю прочитали, що мене за єдиного вважають зрадника, неначе я мав змінити присягу Вашій Царській Величності, Військо Запорозьке на віру латинську приводити». Засвідчуючи свої добрі наміри, Виговський відпустив до Москви затриманого раніше російського посла Я. Портомоїна й запропонував йому передати царю, щоб той не починав військових дій, а прислав в Україну «на договір своїх государевих ближніх людей». Однак якщо Росія все ж таки вирішить воювати з гетьманатом, то, попереджав І. Виговський, «гетьман розпочне проти государевих ратних людей стояти і з ними битися, а допомагати йому будуть польські, свейські і волоські ратні люди і кримські татари та турський салтан...». Але московський цар не звернув уваги на мирні пропозиції й дипломатичні погрози українського гетьмана: війська Г. Ромодановського скуповують на початку листопада 1658 р. полкові міста Полтавщини — Миргород і Лубни.

Щоб стримати ворожий наступ, до Москви для ведення переговорів відсилається полковник І. Кравченко. У січні 1659 року царський уряд пішов на деякі поступки, але гетьман, одержавши військову допомогу від поляків, вже не пристає на російські пропозиції. «Присягав де він, гетьман, на тому, щоб йому бути у царської величності в підданстві, а не на тому, щоб бути московським воєводам у містах і щоб москалям панувати; ніколи де того не буде», — говорив у цей час наступник Б. Хмельницького московському послові Булгакову. У листі до Олексія Михайловича в січні 1659 р. гетьман Виговський пояснив йому мотиви свого переходу в підданство королю Речі Посполитої. По-перше, зазначав він, цар не надав необхідної допомоги для придушення антигетьманських виступів Я. Барабаша та М. Пушкаря, по-друге, російські підрозділи князя Г. Ромодановського розпочали військові дії проти північних полків і міст, які підпорядковувалися І. Виговському, по-третє, «поляки, зачувши про ту міжусобицю, наступати на нас і турок закликати і татар від нас відмовляти почали».

Царські дипломати запропонували українцям перемир'я на основі пунктів Гадяцької угоди, що було фактично лише спритним дипломатичним ходом. Адже практичні дії російських воєвод в українських містах засвідчували протилежне. Підтримка росіянами самопроголошеного гетьмана Безпалого та жорстока політика щодо місцевого населення не переконали І. Виговського в щирості намірів Москви визнати утворення Великого князівства Руського. Тим паче, що саме в цей час у Варшаві відбувався сеймовий з'їзд, який мав затвердити остаточний текст Гадяцької угоди. А тому українсько-російська війна тривала.

Під час війни з Росією український уряд продовжував дипломатичну діяльність в інших країнах Центральної та Південно-Східної Європи. У квітні 1659 року воєвода В. Шеремєтєв повідомляв до Москви: «...буде до гетьмана Івана Виговського на допомогу... Стефан, волоський колишній воєвода, з турськими людьми, та угорський новий король...». У цей час до Чигирина справді прибувають угорський та молдавський посли. Крім того, Виговський направляє посольство до Стамбула на чолі з А. Ждановичем — на випадок розриву союзницьких стосунків з Польщею гетьман засвідчував готовність прийняти зверхність турецького султана в обмін на військову допомогу («...Антону велів їхати до турецького султана говорити про те, що хоче бути в нього в підданстві й просити в нього наказав людей на поміч»).

Більше ста (за іншими даними — десяти) осіб на чолі з Р. Гапоновичем та О. Астаматієм перебували в травні 1659 року (саме тоді, коли наближався до завершення процес затвердження Гадяцької угоди) у столиці Османської імперії. Метою цього «великого» посольства було приєднання Українського гетьманату до Туреччини на умовах васальної залежності. Чи не найголовнішою умовою уряду І.Виговського в разі підданства султанові було надання Мегмедом IV дозволу кримському ханові збройно підтримувати свого нового васала. Зміна внутрішньополітичної ситуації в Україні, пов'язана з приходом до влади нового гетьмана Ю. Хмельницького, зупинила українсько-турецькі переговори 1659 року.

Одночасно ведуться активні переговори щодо прийняття протекції цісаря Австрійської імперії. Брат гетьмана Данило (за іншими даними, Ю. Немирич) зустрівся з представником Відня бароном Ф. Лісолею, якому заявив «із запевненням, що прагне вірності королеві зберегти... аби Польська не впала і Королівство не стало розділене, вважаємо за потрібне шукати на майбутнє доброї протекції. Шукали її раніше у татар, потім у турка, недавно з москалями, зараз залишилася тільки надія в протекції цезаря і якщо Й.Ц.В. (його цесарська величність. — Т.Ч.) захоче їх прийняти, зобов'язуються, щоб ціле військо Виговського було готове піддатися йому ». Навесні 1659 р. українські дипломати мали переговори й з представниками німецького Бранденбурзького курфюрства, де також обговорювалося питання елекції Габсбургів у Речі Посполитій. Як відзначали вже сучасники, така багатовекторна полівасалітетна дипломатія І. Виговського була йому необхідна для того, щоб здобути собі незалежне становище.

Протягом червня — серпня 1657 року у Чигирині перебував посол Трансільванії Ф. Шебеші, який у своєму щоденнику залишив такий промовистий запис стосовно політико-правових уявлень козацької верхівки щодо своїх владних повноважень: «Під час розмови з Виговським з іншим московським послом вийшов спір, чому гетьман [Хмельницький], не повідомляючи про те царя, укладає мир зі шведами і семигородським князем, і чому гетьман сам не їде вести переговори з російським царем, а все частіше тих чи інших козаків посилає замість себе. На що Виговський відповідав, що коли цар у себе в країні є цар, то і гетьман у себе в країні такий же король чи князь, він її мечем відвоював і зброєю від іга звільнив, тому коли бажаєте, будьте нам доброзичливі, інакше, побачите, повернемося проти вас, до того ж татар, шведів, угорців супроти вас повернемо...».

На початку вересня Виговський поінформував російську сторону щодо намірів Польщі прийняти їх сторону. Відомо, що таке таємне доручення від короля Яна II Казимира одержав відомий дипломат Речі Посполитої С. Беньовський, який саме у той час перебував у Чигирині. Вже тоді від королівського імені він уклав перемир'я з Українським гетьманатом, яке опиралося на положення Віленського трактату 1656 року між Варшавою й Москвою.

У Чигирині тривали переговори зі шведськими дипломатами. Вони завершилися 5 жовтня 1657 року, коли під Корсунем відбулася Генеральна рада Війська Запорозького. Того ж дня гетьман І. Виговський видав універсал про уповноваження Ю. Немирича, І. Ковалевського та І. Федоровича провести переговори з Г. Лільєкроною та укласти мирну угоду зі Швецією.

Текст угоди, який повіз до Стокгольма Г. Лільєкрона, був підкріплений листом І. Виговського до Карла X Густава.

8 жовтня 1657 року представники українського уряду Ю. Немирич, І. Федорович та І. Ковалевський підписали звернення до шведського короля з 8 пунктів, де говорилося про Україну як Subiectus pro liberta gente et nulli subiecta (« вільний політичний народ і нікому не підлеглий»), а також наголошувалося на необхідності здійснення «воєнної допомоги проти спільних ворогів... за виключенням світлійшого князя Московського, з яким Військо Запорозьке пов'язане тісним союзом і буде зберігати йому вірність». Окрім того, українці вимагали визнати за Військом Запорозьким північні кордони по р. Березину. З огляду на те, що шведська армія покинула територію Речі Посполитої задля війни з Данським королівством, уряд І. Виговського розпочав робити головну ставку на польську протекцію та поступово відійшов від орієнтації на Москву.

На початку 1658 року серед населення козацької України поширилася думка, що «хоче цар наші вольності зламати і привести нас під свою волю... царських воєвод не хочемо — хочемо від царя відступити». Частина козацької старшини бере участь у так званому «бунті Лісницького», провідники якого виступали під антиросійськими гаслами. На причини, які штовхнули гетьмана Виговського та його старшину відмовитися від сюзеренітету Олексія Михайловича, вказував Михайло Грушевський. Згідно з його дослідженнями, українці побоювалися того, що цар скасує гетьманське правління, започаткує воєводську управу, зменшить кількісний склад козацького реєстру, відбере «права та привілеї» в старшини, заборонить автономію церкви в Україні тощо.

Про дії гетьмана Івана Виговського та його оточення відразу ж повідомила московському цареві старшина Запорозької Січі на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем. В інструкції запорозьким послам, що відправлялися до Москви, говорилося: «...Вся старшина, гетьман і всі полковники таємно всією черню присягу вчинили невідомо для чого з князем Семиградським, з Юрієм Ракоцієм, і з королем Свейським, і з обома воєводами, з Волоським і з Мунтянським, і до царя Кримського листи посилають, а то все для зради проти Вашої Царської Величності...».

Прикладом для цього можуть слугувати події, які передували укладенню угоди в Гадячі. Тоді польські посли три дні чекали аудієнції у гетьмана Виговського. Він же у цей час радився з російським послом В. Кікіним, що, згідно зі свідченнями сучасників, могло призвести до відмови українського гетьмана від підписання договору з Польщею. Ще задовго до Гадяча, у березні 1658 p., Виговський відрядив до Варшави полковника П. Тетерю, який мав засвідчити польським урядовцям бажання гетьмана визнати зверхність короля за умови укладення Річчю Посполитою угоди зі Швецією. Про позицію Карла X Густава свідчив його лист від 22 квітня 1657 року до своїх послів на переговорах з Річчю Посполитою: «Як і перед тим, я твердо стою за найшвидше примирення з поляками — але ви мусите їм пояснити й посередникам, що на підставі союзного трактату з козаками я не можу вести переговорів без участі козаків, і допущення їх лежить в інтересах самих таки поляків, бо це полегшує заспокоєння Польщі. Ясно, що коли козаків не буде включено до трактату, відповідно до нашого з ними союзного договору, то Польща залишиться в постійнім замішанні, а я собі буду мати більший клопіт з козаками, ніж матиму користь із замирення з поляками: козаки можуть тоді з'єднатися на шкоду мені з Москвою...».

Не відмовляючись від протекторату Шведської корони, разом з тим, зважаючи на поступовий відхід Карла X Густава від активних військових дій у Центрально-Східній Європі, Чигирин прагнув одержати підтримку Польської Корони. Це дало б можливість поновити союз із кримським ханом, який перебував у дружніх стосунках з Яном II Казимиром.

Гетьман Іван Виговський також звертався до брата короля Швеції герцога Адольфа з проханням про заступництво перед польським королем та надання військової допомоги. 9 жовтня 1658 року, очевидно, на прохання гетьмана, до шведського монарха написав листа відомий український дипломат Данило Олівеберг із проханням Карлу X Густаву прислати до України хоча б тисячу солдатів, а також укласти мирний договір з Річчю Посполитою.

Однак Шведське королівство не зважало на настирливі звернення гетьмана та його оточення: підписавши мирний договір з Москвою, воно порушило дипломатичні плани українського уряду й позбавило його надії на допомогу з боку шведської армії у боротьбі з російськими військами. Російський посол в Україні повідомив своєму цареві про те, як на звістку про шведсько-російський мир відреагував один з найближчих сподвижників Виговського, полковник Г. Гуляницький: «Свейський (шведський. — Т.Ч.) король у Великого Государя... милості пошукав і згоду з Великим Государем... учинив. І Гуляницький, вислухавши про те, почав лаятися всілякою непристойною лайкою, і казав: «...король ніколи згоди з царем не учинить, завжди буде з нами у згоді».

Ще перед тим, як зазначалося вище, гетьман І. Виговський відправив до Польщі свого посла Тетерю з пропозиціями для короля укласти мир зі Швецією й направити певну кількість війська до України. Треба відзначити, що велику роль у життєздатності Гадяцького проекту відігравала позиція Шведського королівства. Перемоги Стокгольма у війні проти Речі Посполитої обумовлювали принципову зміну зовнішньополітичного курсу Московської держа- ви, у зв'язку з чим згорталися бойові дії на польському фронті. З іншого боку, лише за умови швидкого примирення Швеції та Польщі гетьманський уряд міг сподіватися на нейтралізацію воєнних операцій Москви проти України. Саме тому гетьман Виговський закликав короля Яна II Казимира до примирення з Карлом X Густавом.

Івана Виговського було усунуто від гетьманства у результаті домовленості між прихильниками Юрія Хмельницького на козацькій раді у жовтні 1659 року. Певний час колишній гетьман проживав у місті Барі на Поділлі. Король надав йому Барське староство, а також Київське воєводство. У 1662 році Іван Виговський записався до Львівського православного братства. Коли у 1664 році на Правобережній Україні розпочалося повстання проти влади гетьмана Павла Тетері, Виговський налагодив зв'язки з керівниками опозиції. У зв'язку з цим його звинуватили у зраді Речі Посполитій та розстріляли без суду і слідства, хоч це здавалося дивним навіть з погляду правової системи Польсько-Литовської держави, адже екс-гетьман як київський воєвода був сенатором. Це трапилося в ніч з 26 на 27 березня на околиці с. Вільховець (нині село Звенигородського району Черкаської області).

Соратника Богдана Хмельницького і його дружину Олену (вона померла від розриву серця, коли взнала про смерть чоловіка) поховали у Великому Скиті. Олена Статкевич була другою дружиною Івана Виговського й походила з білоруського православного роду новогрудського каштеляна Богдана Статкевича. Вона вийшла заміж за київського протопопа, автора т. зв. Львівського літопису Михайла Гунашевського. Молодший брат Івана Виговського був полковником Бихівського полку Війська Запорозького, а потім і наказним гетьманом. Через нього Виговські породичалися з Хмельницькими, адже Данило одружився на доньці великого Богдана Катерині. Ще один брат Івана Виговського, Костянтин, був пінським і туровським полковником Війська Запорозького, потім — генеральним обозним. Федір Виговський служив у Генеральній канцелярії, неодноразово очолював козацькі посольства. Сестра гетьмана Тетяна вийшла заміж за шляхтича Івана Боглевського.

У Переяславському договорі 1659 року, який уклав Юрій Хмельницький з царем Олексієм Михайловичем, була записана окрема стаття, яка зобов'язувала нового гетьмана до видачі Москві усіх представників родини Виговських. Окрім Данила, якого відразу ж стратили мученицькою смертю (заливши олово у вуха), було заарештовано троюрідного брата, овруцького полковника Василя Виговського, двоюрідного брата Юрія та племінника Іллю. їх вислали з Києва до Москви у кайданах, звідти до Тобольська, а потім до Якутська. Від першого шлюбу в Івана Виговського була донька Мар'яна, від другого — син Остап.

***

Починаючи з серпня 1657 року Іван Виговський, спочатку як регент малолітнього гетьманича Юрія Хмельницького, а потім вже на гетьманській посаді вміло застосовував принцип, який увійшов до практики вітчизняної політичної культури ще за Богдана Хмельницького — «лякати короля царем, а царя королем». Тим самим він торував собі та своїй державі шлях до того, щоб бути незалежним — «не бути ані під королем, ані під царем». Недотримання російським монархом взятих на себе сюзеренних зобов'язань та загроза окупації московськими військами північно-східних земель України-Русі змусили уряд Виговського пришвидшити підписання угоди з Польщею. Тим самим формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості 1654 року з Росією. Пошуки нового сюзерена гетьманським урядом Виговського не обмежувалися тільки стосунками з Варшавою — наступник гетьмана Богдана Хмельницького уклав договір зі Шведським королівством та продовжив союзницькі стосунки із Трансільванським князівством і Кримським ханатом. Не очікуючи на впровадження Гадяцьких домовленостей, гетьман Виговський веде переговори зі Стамбулом та Віднем стосовно прийняття турецької або австрійської протекцій. Однак складна внутрішньополітична ситуація в країні та наступ російських військ не дали змоги Івану Виговському завершити плани свого великого попередника щодо стабілізації та міжнародного утвердження Українського гетьманату.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

З-поміж структурних одиниць козацької військової традиції шабля вирізняється почесними позиціями, про що свідчать і козацькі літописи, і багатий український фольклор. Можна навіть стверджувати, що серед українських козаків існував культ шаблі як безпосередній відголос прадавньої військової сакралізації меча і бойового пояса. Як меч у cередньовічній Європі зосередив у собі ознаки належності до лицарського стану...

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka