Сергій Чаплигін

Дослідники ділять історію Православ'я на три основних періода, яким відповідають три політичні парадигми.

1. Донікейський період - від епохи апостолів до Константина Великого;

2. Візантійський період - від Константина Великого до падіння Царгорода;

3. Поствізантійський період (від падіння Царгорода до наших днів)

В кожному з цих періодів Православ'я має свою політичну парадигму:

Перший період - в якому Церква являє собою революційну, есхатологічну та онтологічну організацію, що орієнтується проти навколишніх соціальних та політичних моделей.

Другий період - імперський. Він включає в себе час "симфонії" Православ'я та Візантійської держави.

Третій період - поствізантійський, де зв'язок церкви з політикою розривається. Православ'я поступово стає тільки релігією та дистанціюється від політики. Цей період представляє собою десакралізацію православної політичної системи (православна симфонія відсутня). В більшості випадках Церква перебуває під політичним панування іновірців.

В перший, донікейський, період, з моменту П'ятидесятниці до Першого Вселенського собору, тягнеться так званий "катакомбний" період Церкви. В цей період, за висловом одного з класиків, вона стає "одним з перших революційних елементів в історії людського духу". І якщо на початку неприйняття цього світу, з боку християн, базувалося на метафізичному рівні то в подальшому воно переходить в жорстке протистояння ворожій та відчуженої від християнства соціально-політичній системі як Римської імперії ( в світському плані) так і юдейському (в релігійному плані) середовищу.

В цей період Церква формує свою систему цінностей (віра в Христа Спасителя), формує паралельну світові ієрархію, культивується страждання та муки за віру, відбувається ідентифікація через приналежність до Церкви Христової.

Разом з тим здійснюється етичне переосмислення римського права та пропонується порятунок людини та світу через церковне таїнство.

Пророцтва ( перша політична парадигма) щодо подальшої долі світу та порядку який буде в ньому встановлений й стануть основою формування православної імперії.

Візантійська імперія - це історично другий період та друга політична парадигма Православ'я. Перехід до стану християнської імперії починається з прийняття віри імператором Константином, переносу столиці з Риму (Старого Риму) до Константинополю (Нового Риму), епохи Вселенських соборів. Рим визнав християн, а християни визнали Рим. Починається реалізація православної моделі Політичного.

Якість світу змінюється. Система цінностей, вироблена християнами в першому періоді, здійснюється в політиці: Церква перетворюється з гонимої на пануючу. Візантійська імперія починає усвідомлюватися як "тисячолітнє царство", а її глава - православний імператор як "василевс" - вікарій Христа, який наглядає за царством.

Через василева, який стає посередником у спасінні, благодать сходить на соціально-політичний простір світу. Старий, грішний світ сковується православною імперією.

В політичній практиці Православ'я діє симфонія влад. Під нею розуміється політичний устрій, за яким влада керує з опорою на Церкву. В той же час імператор є дияконом Церкви. Саме симфонія є характерно рисою православної політики: влада розуміється не як виконання адміністративних функцій, несення функцій есхатологічного характеру, що надає їй духовного статусу. Правова система базується на сотеріології та етичною свідомістю на правовою.

Оскільки за таких умов відсутній чіткий розділ між церковним та не церковним, то всі підданці імперії (християни) приймають участь у загальному спасінні. Це стає спільною справою всіх - імперія стає літургійною, а все що в ній відбувається сакральним. Тому вороги імперії ототожнюються зі злом.

Третій період з часу падіння Константинополя до наших днів характеризується існуванням Православ'я тільки як релігійної реальності та відсутністю православної політики яка, як ми вже казали, тісно пов'язана з наявністю православної імперії. За умов відсутності останньої політичний вимір для Православ'я десакралізується і Православ'я переходить у відчужений стан, не приймає участь в чужій сакральності та перебуває в опозиції до неї.

Але політична парадигма присутня і в деяких моментах нагадує першу: існує система цінностей у формі прагнення зберегти істинну віру, прагнення спасіння в умовах апокаліпсису. Разом з тим Політичне зведено до мінімуму, відбувається адаптація до неправославних правових нормативів.

"А прето ж вѣдайте: кто нынѣ хочет братства, тот хочет Христа – тут же и зараз"
З Послання Львівського Успенського Ставропігійного Братства

Тепер перейдемо до такого унікального явища в історії України як братський рух. Ми хотіли б зупинитися на деяких особливостях цього явища. Ми не будемо зачіпати соціальної, економічної чи культурної проблематики в діяльності братств. Нас цікавить зовсім інше питання.

Ми говорили про політичні парадигми Православ'я. Причому друга політична парадигма обірвалася різко - падінням Константинополю та знищенням православної імперії.

Саме в рік падіння Константинополя (1453 рік) у Львові, під впливом візантійської еміграції, починає свою діяльність одне з найстаріших братств України - Львівське Успенське, яке під різними формами проіснувало до 1939 року.

Братства є однією з форм проявлення Політичного в Православ'ї в умовах відсутності "катехону" - спробою утворення політичної структури в сакральному устрої Православ'я.

В основу цієї концепції закладається принцип розуміння Церкви як духовної будови, що побудована "на правім визнанні віри". Тобто з самого початку береться сакральний вимір аби відрізняти від територіального розуміння церкви як дієцезії чи архітектурного - як будови.

Чотири підстави церкви, - суд, милість, віра і надія - яким відповідають чотири кінці світу, чотири пори року, чотири стихії - що репрезентують чотири воєводи небесні: Михаїл, Гавриїл, Уриїл, Рафаїл, є "духовним квадратом" на якому основане братство. В цьому розумінні братство є церквою, церква - всесвітом, "вінчаним Архієреєм Великим Христом".

Статут, "порядок братства" - це тільки форма, як всякі святощі старозаконного храма. Не вони давали спасіння, "аде Бог вшехмоцный, которому всѣ речи можные суть". Так і з братством. Воно не в тім "паркгаменті", але у виконанні чотирьох підстав церкви як зброї проти видимих і невидимих ворогів правдивої церкви.

"Вѣдайте бовѣм, о возлюбленныи, иж братство зачинати - войну то єсть власне из неприятелем креста и Христа, вѣры и церкви єго зараз сточити! И зараз на войну выбиратись и у зброю ся духовную дуже прибирати потреба. Кгды ж не єсть наша брань ко плоти и крови, анѣ ко миродержателем тмы вѣка сего (яко апостолъ мовитъ), но ко духовом злобы поднебесным".

Добровольне абовѣм єзда и пѣхотниє роты от кролев и тиранов за плату малую взявши, для лупов кръвавых и несправедливого набытя на войнѣ гинути идутъ. В тенже власне способъ и рыцерство божоє з в?ков доброволне, сподѣваючись заплаты и мешканя вѣчного от Бога, найвышшого монархи на войны єго за имя єго противко вшеляких царей, неприятелей, єретиков и блюзнерцов єресей разных менжнесь ставлячи идутъ. А жаден з личбы полку их нѣкгды не убудет - которым ведлуг слова Збавителева "и волосы на головах ихъ поличоны суть", - але всѣ цѣлы тѣлом и душею зоставают и до прибытков на помешканє невымовної заплаты онои за заслуги ихъ триумфовне входять".

Ми згадували, що найстарішим в Україні було Львівське Успенське братство. Його значення виходить з самого того, що Статут братства в 1586 році затвердив Блаженніший Патріарх Великої Антіохії та усього Сходу Йоахим (після цього всі новостворювані братства повинні були узгоджувати свій статут з "канонічним" львівським), а Всесвятійший Архиєпископ Константинополю - Нового Рима и Вселенський Патріарх Єремія надав братству в 1589 році патріарший трираменний восьмиконечний хрест (чин ставропігії).

Відтоді братство стає автономною церковною одиницею (ставропігією), підлеглою безпосередньо Константинопольському патріархові. Наглядові братства підлягають всі церковні достойники, включно з митрополитом, освіта та друкарство. Дидаскали братства (харизматичні вчителі) мають право оголошувати проповіді.

Всі послання братства починаються на взірець апостольських послань: "Церкви вся от Леополия, найпачеже братство Ставропигион Успения Пресв. Богородица, Леополите - возлюбленнымъ богу-званным братиям церковным. Благодать вам, миръ и милость от Бога Отца и Господа нашего Ісус Христа!"

Членство в братстві означає "приналежність до священства святого та царського" де термін священик означає "той, хто наближається до Господа, будучи освяченим". Тому чин прийому до Ставропігії прирівнюється за церковним правом до "ординасії осіб духовних" (таїнства рукоположения).

Крім того прийняття до Ставропігії за своїм значенням прирівнюється до шляхетської стану, а диплом члена Ставропігії до шляхетської грамоти.

Велике значення в діяльності братства має Фомина неділя (в цей день відбуваються загальні збори та прийом нових членів), коли Христос своєю появою обновляє для апостолів радість свого Воскресіння та навертає св. Ап. Фому. Цей день символізував в братстві нове народження, коли скидається з себе "стара" людина та одягається в "нову". Вступаючи до братства людина здійснює метафізичний перехід виносячись однією стороною свого буття з природного історичного процесу, починає перебувати в реаліях двох світів - "тварного" та "нетварного", здійснює перехід від смерті до життя. Смерть стає для нього внутрішнім, прийнятим в себе початком, що звільняє його. Він знову народжується, але вже для братства йому подібних, усвідомлюючи, що являється їм братчиком, стоячи перед обличчям смерті. Братство пов'язує своїх членів не етнічними, кровними, а ідеологічними та провіденціально-історичними зв'язками.

Прояви Політичного в Православ'ї, у формі братств, свідчать, що жива правда Православної Віри полягає не в бездольному конформізмі перед тим, що відбувається чи інертному продовженні минулого в сьогодення. Православна віра, за своєю суттю, являє собою метаісторичну і в той же час динамічну реальність: це основна впорядковуюча сила, яка підлегла принципам, освяченими вищим законом - принципам, що були дані Господом - єдина за духом та натхненням, яка являє себе на протязі поколінь, спираючись на самі різні інститути, закони, організаційні форми.