Головко О.Б.,
докт. істор. наук (м. Київ)

З моменту появи угорців у Паннонській котловині наприкінці ІХ ст. утворена ними держава у центрі Європи відігравала непересічну роль у житті континенту. Дуже важливими були стосунки Королівства Угорщини з народами Східної Європи, особливо з давньоруськими князівствами.

В цій статті ми розглянемо питання про східну політику Королівства Угорщина в період правління короля Андрія (Андраша) ІІ (роки життя біля 1176 – 21.09.1235, роки правління 29.05.1205 – 21.09.1235).

Необхідно зазначити, що ця тема викликає великий інтерес у дослідників починаючи з кінця ХVIII cт. Велике значення для її дослідження мало введення до наукового обігу Галицько-Волинського літопису, який докладно висвітлює перебіг взаємин Королівства Угорщина з Південно-Західною Руссю. Ця інформація пам’ятки була розглянута львівським істориком Д.Зубрицьким при написанні монументальної праці з історії Волинської і Галицької земель, де докладно досліджена викладена історія взаємин населення Прикарпаття та Волині з угорцями [1]. Тоді ж М.П.Смірнов справедливо звернув увагу на необхідність критичного підходу до матеріалу літопису, оскільки досить поблажлива риторика джерела відносно дій короля Андрія і його підданих не дуже відповідає історичним реаліям. На думку вченого, угорці тоді досить швидко скинули маску захисників синів загиблого князя Романа Данила та Василька і прагнули завоювати Галич для себе [2].

У подальшому історія східної політики короля Угорщини Андрія ІІ докладно розглядалася у працях І.Шараневича, М.П.Дашкевича, О.Андріяшева і особливо М.С.Грушевського [3]. Вже в історіографії ХІХ ст. сформувалася думка, що стан глибокої кризи, в якому перебувала Південно-Західна Русь у першій половині ХІІІ ст., був наслідком ворожих дій сусідніх центральноєвропейських держав, перш за все Королівства Угорщина.

Пізніше в середині ХХ ст. автор капітальної монографії з середньовічної історії Волині та Галичини московський історик В.Т.Пашуто у дослідженні з історії зовнішньої політики Русі взагалі охарактеризував період першої половини ХІІІ ст. в історії Південно-Західної Русі як час наступу угорсько-польської коаліції на схід [4]. Але така характеристика, на наш погляд, є занадто спрощеною і неточною, передає систему взаємин Галицької і Волинської земель із західними сусідами у викривленому вигляді. Перш за все, Королівство Угорщина і польські князівства, перш за все Краківське, провадили на сході в основному самостійну, а не узгоджену політику (хоча часто і виступали союзниками). Їх дії відрізнялися за змістом, а між угорської та польською елітами через суперництво у східному питанні виникали часом конфліктні ситуації. Аналіз конкретних подій засвідчує, що проведення східної політики вимагала від угорської адміністрації значних зусиль протягом тривалого часу і не давала значного ефекту. І, нарешті, не можна погодитися з поширеними спробами представити історію взаємин Королівства Угорщина з Галицькою землею у першій половині ХІІІ ст. лише як системи володарювання-підкорення [5], оскільки постійні претензії угорського двору на Південно-Західну Русь, що спостерігається у документах королівської канцелярії, не збігалися з реаліями політичного життя Галичини і Волині, у тому числі відносин цих земель з Королівством Угорщина.

Таким чином, дослідження проблеми політичної діяльності Королівства Угорщина відносно Галицької землі (яка з усіх земель Русі найбільше цікавила угорський королівський двір) може значно уточнити наші уявлення про важливий період в історії Центрально-Східної Європи у першій третині ХІІІ ст. Однозначно, що для створення загальної характеристики історії Прикарпаття того часу необхідно провести синтезне вивчення всіх явищ, які впливали на ситуацію в Прикарпатті, а саме експансивних дій сусідів, боярських заколотів, втручання у життя Галичини князів інших східнослов’янських земель тощо.

Відомо, що у боротьбі між нащадками Бели ІІІ Емеріком І (помер 30 листопада 1204 р.) та Андрієм останньому допомогу надавав Роман Мстиславич. З Андрієм ІІ, як володарем Королівства Угорщина, князем Романом була підписана угода про взаємну допомогу та патронат над дітьми на випадку смерті когось з володарів [6]. Оскільки попередник Андрія ІІ на королівському троні Арпадів син Емеріка Ласло (Владислав) ІІІ Дитя помер 7 травня 1205 р. [7], то можна припускати, що у другій половині травня – на початку червня 1205 р. (до моменту виправи Романа Мстиславича у похід на Польщу, де він загинув 19 червня 1205 р. [8]) і була підписана згадана угорсько-волинська угода, тобто коли Андрій ІІ став легітимним володарем Королівства Угорщина. На думку М.Ф.Котляра, тоді ж було домовлено про проведення матримоніального союзу: Андрій мав віддати одну з своїх доньок за сина Романа Данила [9].

Хоча невдовзі після смерті Романа Мстиславича галичани принесли присягу його малолітньому нащадку Данилові, дуже швидко родині малолітнього князя на чолі з княгинею Анною прийшлося вирішувати складне питання збереження влади в Галицькій землі. В другій половині 1205 р. суперник Романа та його колишній тесть Рюрик Ростиславич [10] відновив свою владу у Києві та почав переговори з половцями та чернігівськими князями Ольговичами про спільний похід на Галич [11]. Інтерес Ольговичів до Галицької землі не був випадковим, оскільки вони по жіночій лінії були близькими родичами галицьких князів Ярослава Володимировича (1153 – 1187 рр.) та його сина Володимира. Тому Ольговичі мали певні підстави для претензій на владу в Галицькій землі.

Виникнення коаліції на чолі з Рюриком не пройшло повз увагу угорського двору. Біля стін Галича києво-чернігово-половецьке військо зустріла армія короля Андрія ІІ. Вірогідно, що інформацію про похід Рюрика на захід Андрій отримав від княгині Анни, з якою на початку осені 1205 р. він зустрівся у прикордонній фортеці Санок (неподалік від Перемишля) [12]. Угорський король з династії Арпадів був родичем і союзником Романа Мстиславича [13], але, без сумніву, не це стало причиною допомоги Андрія нащадкам галицького князя та їх матері.

Хоча під час переговорів у Галичі королем було підтверджено збереження за Романовичами галицького столу, Андрій вже тоді прагнув підкорити угорській короні багату прикарпатську землю. Невипадково, що в 1206 р. у документах угорської канцелярії Андрій визначається королем «Галичини і Волині (Galiciae Lodomeriaeque)» [14]. М.Ф.Котляр вважає, що в Саноці Анна визнала залежність Романовичів від Андрія ІІ, про що, на думку історика, свідчить літописна фраза: «...приял бо бе Данила како милога сына своего» [15].

Галицьке боярство, судячи з тексту Галицько-Волинського літописцю («… не смеша Галичане ничто же створити, бе бо инех много Угор…» [16]), недоброзичливо віднеслось до появи у Галицькій землі угорських військ, але воно не стало і союзником Рюрика та його спільників, яким не вдалося зайняти Галич.

Наступного 1206 р. до Галича повернувся один із головних суперників покійного Романа з числа галицьких бояр Владислав Кормильчич, котрий до цього знаходився у вигнанні [17]. Вірогідно, що саме бояри з його оточення вирішили встановити союзницькі стосунки з чернігівськими князями. Незабаром у Середньому Подніпров’ї виникає нова коаліція, на чолі якої став чернігівський князь Всеволод Святославич Чермний [18] і до якої увійшли путивльський князь Володимир Ігоревич з братами Романом і Святославом [19], смоленський князь Мстислав Мстиславич [20], а також половецькі орди. Під час переходу війська через Київщину до нього приєдналася рать Рюрика Ростиславича і загони берендеїв. Учасники коаліції домовилися про спільні дії з краківським князем Лешком Бялим, дружина якого мала б напасти на Волинську землю [21]. Довідавшись про нову виправу ворогів, Романовичі знову звертаються за допомогою до Андрія ІІ [22], проте самі через певний час «бежаста из Галича в Володимерь в вотчину свою» [23]. Влітку або восени 1206 р. угорські і польські полки зустрілися на Волині, проте польські воєводи, відчувши перевагу суперників, були вимушені укласти з угорцями мир і покинули волинські землі. В цей же час Андрій ІІ кардинально змінює свою лінію поведінки у Прикарпатті: він. Вірогідно, у зв’язку з відходом Романовичів на Волинь шукає нового ставленика, який би міг стати князем у Галичі, для чого шукає шлях до союзу з переяславльським князем Ярославом, сином суздальського князя Всеволода Юрієвича Велике Гніздо [24]. Таким чином, угорська адміністрація, почавши переговори з Ярославом про його прихід до Галича, фактично порушила попередні домовленості як з покійним Романом Мстиславичем, так і з його нащадками , а також вірогідно укладеного з Лешком Бялим договору про спільну опіку над малолітніми синами Романа. Нова лінія поведінки короля на сході була викликана складною ситуацією для угорців у Галичі, де вони не мали достатньої переваги і підтримки з боку місцевого населення, а також напруженістю для Андрія ІІ у самій Угорщині, де проти нього починають виступати родичі.

Проте і надії угорського короля використати великий авторитет і силу суздальського володаря для встановлення влади угорців у Прикарпатті не знайшли реалізації: союзник угорців Ярослав Всеволодович вирішив не вступати у конфлікт з об’єднаною коаліцією південноруських князів, а угорський гарнізон у Галичі, не дочекавшись допомоги, залишив місто. Місцеві магнати запросили до Галича Володимира, Романа та Святослава Ігоревичів, які таємно від союзників увійшли до столиці Галичини. Невдовзі Ігоревичі поширили свою владу не тільки на всю Галичину, а і завоювали Волинь [25].

Краківський князь Лешко Бялий не тільки надав Романовичам політичний притулок, а і, скориставшись новою ситуацією на Русі, в черговий раз проголосив своє визнання прав Романовичів на Волинь і Галичину. Без сумніву, що краківський двір такою підтримкою прагнув взяти під контроль володіння Романовичів. Тоді ж «Данила посла Лестъко во Угры, и с ним послал посол свой Вячеслава Лысого…» [26]. Однозначно, що в ході переговорів в Угорщині, які, на наш погляд, відбулися взимку 1206 – 1207 рр. [27], його учасники обговорили питання про свої спільні дії на сході, але з реалізацією цих планів ні угорці, ні поляки не поспішали.

На стриману поведінку Андрія і Лешка відносно Ігоревичів, які захопили Владу на Волині та в Галичині, вірогідно, у значній мірі впливала не дуже стабільна для обох володарів ситуація у власних країнах. Проте головним було те, що друга половина першого десятиліття ХІІІ ст. взагалі пройшла під знаком чернігівських князів, які фактично створили на півдні Русі свою конфедерацію [28]. Але невдовзі амбіційні брати Ігоревичі почали між собою сваритися, що зразу відбилося на їх позиціях як у Південній Русі в цілому, так у Південно-Західній Русі зокрема. В 1208 р. Роман Ігоревич захопив Галич у брата Володимира. В цьому йому посприяли угорці, але через певний час ставлення Андрія до нового галицького володаря змінилося.

«Андрей же и король уведив беззаконье Галичкое и мятежь, и посла Бенедикта с воями и яша Романа в бани мыющася и посла и во Угры» [29]. Отже, угорський королівський двір, скориставшись гострими конфліктами у правлячій верхівці в Галицькій землі, вирішив приблизно у 1208 р. відмовитись від тактики підтримки якихось фаворитів із кола руських князів і спробувати захопити При карпатця і приєднати його до складу Королівства.

Вже наведені факти з історії східної політики Королівства Угорщина у першому десятилітті ХІІІ ст. свідчать, що у політиці угорської адміністрації прослідковуються декілька варіантів можливих дій на сході. Інколи Угорщина прагнула до прямого підкорення Галицької землі, проте цей варіант вимагав концентрації значних військових і економічних ресурсів, призводив до створення складної ситуації для перебування угорських гарнізонів в самій Галицькій землі. Так, спроба батька Андрія ІІ Бели ІІІ завоювати Галич наприкінці 80-х років ХІІ ст. завершилася невдачею [30]. Тому частіше угорський двір прагнув надати підтримку якомусь ставленику (в кращому випадку з власної королівської родини, який таким чином ставав носієм володарської влади у Галичі, або, в гіршому випадку, з числа прихильних угорській короні давньоруських князів).

В 1210 р. окупація Галицької землі угорцями завершилась. Частина боярства, невдоволена жорстоким режимом угорського воєводи Бенедикта Пота, знову звернулась до Ігоревичів, які повернулися до Галича. Проте серед галицьких вельмож зберегли влив і група магнатів, які продовжували орієнтуватися на Угорщину [31]. Спираючись на них, король Андрій ІІ розробляє масштабний план підкорення Галицької землі. Для його реалізації король вирішив використати певну популярність в Галицькій землі Романовичів («Хотяше дати дщерь свою за князя Данила, обеима детьскома бывшима: зане сына у него не бе» [32]).

Використати Романовичів у власних цілях вирішила і частина галицьких бояр, які через репресії Ігоревичів, знаходилась в Угорщині. Вони «просиша у короля Угорьского: дай нам отчича Галичю Данила, ат с ним приимем и от Игоревичев» [33]. Андрій ІІ відправляє до Галицької землі велике військо. Водночас велику дипломатичну діяльність проводить мати Данила та Василька княгиня Ганна, за ініціативою якої на Волині проти Ігоревичів створюється коаліція, військо якої також направляється на Галич [34]. Однозначно, що всі учасники літнього 1211 р. походу на Галич переслідували свої плани. Після розгрому війська Ігоревичів ( у вересні ці князі були повішані галицькими боярами!) їх суперники прибули до Галича, де в Успенському соборі урочисто відбулася коронація князя Данила. Але серед переможців невдовзі різко загострилися стосунки. Найбільш сильною в Галичі виявилася боярська група на чолі з Владиславом Кормильчичем, яка прагнула зробити з молодого князя Данила свою маріонетку. Княгиня Анна, яка сподівалася на реальне відновлення влади Романовичів у Галицькій землі, не знайшла підтримки у угорського гарнізону, що знаходився у Галичі, проти галицької олігархії, Десь у грудні 1211 р. княгиня, залишивши Данила в Галичі, відправляється до Белзу, де знаходився її молодший син Василько [35]. Самоуправство Владислава Кормильчича в Галицькій землі викликало невдоволення короля Андрія, який фактично перестав впливати на ситуацію в Галичині.

Король Андрій досить швидко вже взимку 1211-1212 рр. збирає військо, запрошує до участі в експедиції в Галицьку землю княгиню Ганну і вирушає на схід («…приде король в Галичь и приведе ятровь свою великую княгиню Романовую» [36]). У поході на Русь угорського війська взяли участь на боці Андрія і Анни польські і волинські полки. Внаслідок походу угорці захопили у полон багатьох бояр, у тому числі Владислава Кормильчича та майбутнього лідера галицької магнатерії Судислава. Однак згодом майже повторилася минулорічна ситуація, Крім Владислава, якого вивезли до Угорщини, всі інші бояри викупилися у угорців, а після відходу угорської армії з Галичини, в краї знову розпочалися конфлікти місцевої верхівки і прихильників княгині Анни.

Третій поспіль похід угорців у 1213 р. здійснювався вже не як акція на допомогу княгині Анні. Літопис повідомляє, що перед цією подією угорський король звільнив з ув’язнення ворога Романовичів Владислава Кормильчича («Король же пусти Володислава, и собра много вой и иде на Галичь» [37]). Визволення боярина Владислава, ймовірно, слід пояснити переорієнтацією Андрія ІІ на підтримку саме цього могутнього магната як головного реалізатора угорської політики в Галичі. Проте з самого початку виправа короля Андрія зіштовхнулася з великими проблемами, які поставили плани угорського монарха на межу зриву.

Зразу ж після уходу королівської армії в самій Угорщині відбувається заколот проти жінки Андрія ІІ Гертруди Меранської та її численних германських родичів. У вересні 1213 р., коли король, прямуючи на Русь, зупинився в Лелесовому монастирі у Словаччині, на нього було вчинено замах. Після цього Андрій, отримавши звістку про загибель Гертруди, полишив армію і повернувся додому.

Подальший похід угорських військ на Галич здійснювався під фактичним керівництвом Владислава Кормильчича, який максимально скористався наслідками приходу угорської армії: ««Володислав же воеха в Галичь, и вокняжися и седе на столе» [38]. В історичній літературі, починаючи з праць Д.Зубрицького, поширено уявлення, що боярин Владислав у порушення існуючих традицій дійсно став князем у Галицькій землі [39]. «Це було нечуваним порушенням феодальної ієрархії Давньої Русі, – коментує цю подію М.Ф.Котляр, – за суворими правилами якої князем міг бути лише той, хто ним народився» [40]. Польський історик ХІХ ст. Л.Дроба висловив думку, що боярин Владислав тоді став намісником угорського короля в Галицькій землі [41]. Але, вірогідно, Владислав Кормильчич реально зловживав цим статусом і реально став одноосібним володарем у Галицькому князівстві, що мало різко негативний резонанс як у Прикарпатті, так і в сусідніх з ним країнах.

Але до цього відбувся остаточний розрив у стосунках Анни та її синів з угорським королем. Цей розрив, на наш погляд, був викликаний двома обставинами: не бажанням Андрія реально допомагати Романовичам та, вірогідно, відсутністю достатньої потуги у короля у реалізації своїх дій на сході. «Данил же отъиде с матерью своею в Ляхи, отпросився от короля» [42]. Молодий Данило з прихильниками відправився до двору краківського князя Лешка, де домовилися про спільні дії проти галицького узурпатора Владислава.

Навесні 1214 р. кордон Галицької землі перетнуло краківсько-волинське військо, проте взяти Галич йому не вдалося. Дії поляків у Галичині викликали незадоволення угорського двору. Угорське військо здійснило напад на малопольські землі, що вимусило князя Лешка шукати контакт з королем Андрієм. Влітку 1214 р. «Лестко же посла своего Лесътича и Пакослава воеводу, рекый: «не есть лепо боярину княжити в Галичи, но поими дщерь мою за сына своего Коломана и посади и в Галичи» [43]. Під час переговорів в словацькому місті Зпіші (Сепеші) польський посланці обговорили з королем Андрієм умови укладення шлюбного союзу (угорському королевичу Коломану (Кальману) на час підписання угоди було п’ять років, а польській княжні – три роки), дії Малопольського князівства і Королівства Угорщина відносно Південно-Західної Русі. Згода угорського короля на передачу за умовами угоди Перемишльської волості Галицької землі краківському князю Лешку свідчить про велику зацікавленість Андрія ІІ в участі поляків у його східній політиці, що вимусило монарха угорців піти на серйозні поступки. Велику роль у підписанні згоди відіграв краківський воєвода Пакослав, який отримав за умовами угорсько-польської угоди в управління Любачів з округою. Вірогідно, що був правий Д.Зубрицький, який вважав, що Пвакослав не був повним володарем отриманого володіння, а перебував як його розпорядник у васальній залежності від Лешка [44]. Після укладення угоди в Зпіші угорські війська оволоділи Галичем, де було захоплено у полон боярина Владислава Кормильчича. Останній попав до темниці, де невдовзі помер [45]. Відкрита угорська окупація краю викликала тут значну напруженість. В Воскресенському літопису збереглося під 1214 р. оригінальне повідомлення: «Король угорьский посади сына в Галичи, а епископа и попы изгна из церкви, а свои приведе латыньскыя на службу» [46]. Дещо інакше про це пише Ніконовський літопис: «Того же лета Угорский король посади сына свого в Галиче, и церкви претвори в латынскую службу» [47]. Ці літописні свідчення повністю погоджуються з матеріалом переписки короля Андрія з римським папою Інокентієм ІІІ, де повідомляються про боротьбу населення Прикарпаття з іноземним володарюванням, про прагнення Андрія ІІ поширити на Південно-Західну Русь католицьку релігію. Аналізуючи східну політику Королівства Угорщина, відомий російський історик В.П.Шушарін писав, що дії угорського королівського двору свідчили про його намір об’єднати Галицьке князівство з Угорщиною особистою унією на підставі визнання її галицьким боярством, на зразок того, як увійшла до складу Королівства Угорщина Хорватія [48].

На початку 1215 р. після укладення Зпішського договору відбувається конфлікт між Угорщиною і Малопольським князівством [49]. Весною – на початку літа того ж року почалися активні виступи галичан проти угорських окупаційних військ. В літературі ці виступи традиційно розглядалися як народні рухи і проявом класової боротьби [50]. Аналіз джерел свідчить, що така характеристика не є точною, оскільки в боротьбі з іноземцями брали участь представники самих різних прошарків населення. Це була боротьба галицького громадянства проти окупантів.

Комплексний розгляд джерел дає підставу думати, що, втративши у наслідок конфлікту з угорцями західногалицькі землі, краківський князь Лешко запросив на володарювання до Галича відомого новгородського князя Мстислава Мстиславича Удатного. Він, за задумкою польського князя, повинен був у Галичі протистояти як Андрію ІІ, так і волинським Романовичам. Розуміючи, вірогідно, ефемерність краківського впливу в Галичі, Мстислав восени 1215 г. вирішив полюбовно домовитися з Андрієм ІІ про передачу першому галицького столу. Невдача цих переговорів вимусила Мстислава повернутися до Новгороду на початку 1216 р. В листі короля Андрія до папи Інокентія ІІІ розповідається про якесь військо, що підійшло під час заворушень у Галичі до його стін, але не вирішилося на штурм [51]. Є підстави думати, що мова йшла про прихід війська Мстислава восени 1215 р.

В 1217 г. Мстислав, згідно інформації новгородських літописів, знову покинув Новгород, прагнучи «поимати Галиця». По дорозі до Галицької землі Мстислав Мстиславич заключив угоду з київським князем Мстиславом Романовичем. На наступний рік дружини князів рушили з Києва до Галича «на королевиця» [52]. На цей раз момент для виправи був вибраний вдало, оскільки Андрій з угорським військом в рамках п’ятого хрестового походу (1217-1219 гг.) перебував у другій половині 1217-1218 рр.. на Близькому Сході [53]. Тому угорський гарнізон в Галичі і королевич Коломан не могли розраховувати на серйозну допомогу. В Галицько-Волинському літопису, в якому зведена інформація про дві експедиції Мстислава в Галицьку землю (1215 и 1218 рр.), саме стосовно подій 1218 р. повідомляється наступне: «Галичане же вис и Судислав послашася по Данила: Данил же не утяже ехати, а Бенедикт Лысы бежа во Угры со Судиславом, а Мьстислав седе в Галичи» [54]. Отже, десь наприкінці 1218 р. завершилося володарювання угорців, а Мстислав Мстиславич Удатний став князем Галицької землі [55].

В.Т.Пашуто вважав, що з приходом до Галича князя Мстислава там завершується угорське володарювання, але такий погляд потребує певної корекції [56]. Дійсно, формально з 1214 по 1218 рр. Галицьке князівство було васальним королівством у складі Королівства Угорщина на чолі з «молодшим королем» Коломаном (Кальманом), який був коронований в 1214 р. Проте фактично влада у краї у значній мірі належала не дев’ятирічному Коломану та угорському гарнізону, а боярській олігархічній верхівці на чолі з могутнім галицьким вельможею Судиславом.

Після завоювання Галича князь Мстислав підписав угоду з королем Андрієм, згідно якої в обмін на визволення сина угорський монарх був вимушений відмовитися від претензій на Галицьку землю. Галицьке боярство на чолі з Судиславом в цей час налагоджує відносини з новим князем, який не маючи достатньої опори в краї, був вимушений рахуватися з інтересами місцевих магнатів, а також враховувати їх тісні стосунки з Угорщиною.

В 1219 р., зазнавши невдачу у боротьбі за забузькі міста з волинським князем Данилом Романовичем, Лешко Бялий вирішив знову відновити союзницькі відносини з угорським королем Андрієм. Цей альянс поляки хотіли використати як проти Волині, так і проти тестя Данила Романовича Мстислава Мстиславича. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що тоді краківський князь відмовився від претензій на західну частину Галицької землі, яка йому належала за Зпішською угодою («Не хочю части в Галичи, но дай его зятю моему» (то есть Коломану – Авт. [57]), запропонував Андрію ІІ виступити разом проти Мстислава. Проти галицького князя вирішила почати боротьбу і боярське угруповання в Галицькій землі на чолі з Судиславом [58].

Війна, яка відбулася восени 1219 р. [59], була невдалою для руських князів, війська яких після декількох зіткнень з суперниками були вимушені покинути столицю Галицької землі. На початку зими 1219-1220 рр. угорсько-польське військо на чолі з угорським палатіном Фільнеєм рушило з Галичини на Волинь, але тут їм не вдалося розвити попередні успіхи. На допомогу волинянам прийшов Мстислав Удатний з половецькими ордами, що примусило нападників повернути на південь. Князь Мстислав не примирився із втратою влади в Галицькій землі, прагне повернути собі Галич, де престол знову зайняв Коломан, а фактично володарювали угорський палатін Фільней («Филя прегордый», як його називає літописець) і його тесть боярин Судислав. Перебування угорців в Галицькій землі знову призвело до загострення у краї соціальних конфліктів. Є підстави думати, що проти угорської окупаційної влади та її поплічників виступили не тільки мешканці Галича, а і сільське населення, яке почало вбивати іноземців («друзии же смерды избьени быша» [60]). Вирішальна битва за столицю Галицької землі відбулася 13-14 серпня 1221 р. [61]. Внаслідок дводенної битви до полону попали воєвода Фільней і королевич Коломан. В 1222 р. князь Мстислав Мстиславич провів переговори з угорським королем, який відмовився від претензій свого сина Коломана на Галич, а Мстислав знову погодився повернути додому Коломана і Фільнея. Тоді ж Андрій і Мстислав домовилися про шлюб дочки галицького князя і другого сина короля також Андрія (Ендре), якому після смерті Мстислава Мстиславича мала перейти Галицька земля. Королевич Андрій за умовами угоди отримав в управління Перемишльське удільне князівство [62]. Вочевидь, що угорський королевич отримав його на умовах васальної залежності від галицького князівства, проте ця залежність навряд чи була сильною. Угорсько-галицька угода навряд чи задовольнила когось з учасників міжнародного життя в центральній Європі. Перш за все вона призвела до загострення стосунків Мстислава з зятем Данилом, який не хотів відмовлятися від свої прав на Галицьку землю. Угода не задовольняла і Лешка Бялого, оскільки позбавляла прав на Галичину зятя краківського князя Коломана. Невдовзі і амбіційний Андрій ІІ почав ігнорувати угоду з Мстиславом, оскільки угорський вплив поширювався за ним тільки на Перемишльський регіон.

Угорський монарх звернувся до папи Гонорія ІІІ з проханням звільнити його від виконання присяги Мстиславу. Папа, хоча на словах не погодився з королем, фактично надав йому свободу дій на сході [63]. Таким чином, політична частина угоди між угорським королем і галицьким князем виявилася майже нежиттєздатною, хоча шлю їх дітей відбувся. В Галицько-Волинському літопису про нього є повідомлення під 6734 р. [64].

На середину 20-х років позиції Мстислава Мстиславича в Галицькій землі значно ослабли ( на це вплинула і жорстока поразка південноруських князів і їх союзників половців у війні з монголами в 1223 р.) [65]. , Якщо значна частина галицької знаті продовжувала орієнтуватися на угорців, то переважна частина інших верств населення краю все більше і більше починає проявляти симпатії до сусідніх волинських князів Данила та Василька Романовичів.

В 1226 р. проугорська частина галицького магнатства стала вимагати від Мстислава, щоб той запросив до Галича королевича Андрія і передав йому в управління Галицьку землю. І. Шараневич писав у зв’язку з цим, що бояри Жирослав, Судислав і Пилип, скориставшись невдачею князя Мстислава у битві на Калці проти монголів, вирішили запросити угорського королевича на галицькій стіл і з його допомогою посилити свою владу у князівстві [66]. Водночас значна частина галицької знаті у цьому конфлікті ще не визначилась. Духовнику князя Мстислава Тимофію вдалося переконати багатьох бояр не вірити провокаційним словам Жирослава про те, що начебто Мстислав Мстиславич за допомоги половецького хана Котяна хоче знизити галицьких магнатів.

Група ворожих Мстиславу вельмож покинула Галич і відправилася до Перемишля, де знаходився королевич Андрій, а Жирослав почав вести переговори з князем Ізяславом, сином київського князя Мстислава Романовича, який загинув на Калці [67]. Королевич Андрій і його наближені підтримали вороже Мстиславу Мстиславичу угруповання. Взимку 1226-27 рр. королевич Андрій залишив Перемишль і відправився до Угорщини: «Андрей же, послушав лестиваго Семеона Чермьнаго, и бежа во Угры и нача поздвизати рать» [68].

Невдовзі на схід з Угорщини направляється військо, до якого приєднується польська армія на чолі з краківським воєводою Пакославом. Біля Звенигороду частина угорсько-польського війська рушила до Галича, а інша група полків зайняла Теребовль, Тихомль і підійшла до Крем’янця. Під стінами Крем’янця сталося жорстоке зіткнення («и бися под Кремянцем, и много Угор избиша и раниша») [69]. Від Крем’янця угорці відійшли знову до Звенигороду, а потім приєдналися з частиною своєї армії, що стояла під мурами Галича. Тут відбулася вирішальна битва, під час якої Мстислав повністю розбив своїх суперників [70]. В цей час до Прикарпаття приходять з полками волинські князі Данило та Василько, які пропонують Мстиславу продовжувати війну з іноземцями. Але, досягнувши певного успіху, галицький князь починає вагатися. Він з великою підозрою і пересторогою сприймав не своїх ворогів – угорців, а союзників – волинських князів. Значний вплив на Мстислава мав боярин Судислав, який, говорячи словами літопису, «бе бо имеяшеть лесть во сердци своемь, не хотяше бо пагубы королеви, имеяше бо в немь надежу велику: беаше бо король изнемоглъся» [71].

Під впливом Судислава князь Мстислав припиняє війну з угорцями та відмовляється від допомоги волинян, що призвело його до політичної катастрофи. Судислав і його оточення, відчуваючи можливість приходу до Галича Данила Романовича, здійснюють фактично державний переворот: «Потом же Судиславлю льстящю подо Мьстиславом, рече ему: “княже дай дщерь свою обрученую за королевича, и дай ему Галичь: не можешь бо держати самъ, а бояре не хотять тебе» [72]. В.Т.Пашуто, аналізуючи цей епізод, відзначає, що Мстислав не мав міцної опори в Галицькому князівстві і був вимушений піти на поступки боярам, в руки яких переходила влада в західній і центральній Галичині [73]. Галицький книжник пише про бажання Мстислава саме тоді віддати Галич зятю Данилові [74], але, на наш погляд, це твердження літописця не більше як літературна фантазія. Мстислав Мстиславич тоді вже не міг реально чинити опір своєму олігархічному оточенню на чолі з Судиславом. Мстислав віддав Галич королевичу Андрію, сподіваючись утримати за собою Східну Галичину – Пониззя, де, на його думку, у нього не було серйозних суперників. Проте і в Пониззі Мстиславу не вдалося зберегти владу, а тому князь через деякий час прибув до Поросся в Торчеськ.

Фактичне завоювання влади в Галицькій землі боярськими олігархами, які використали для цього претензії на Галичину угорського королівського двору і ставленика останнього королевича Андрія, ускладнило політичну ситуацію довкола Галицького князівства. Відхід із Галича князя з династії Рюриковичів, який правив у Галицькій землі тривалий час, відкривав додаткові юридичні можливості для претензій на повернення «галицької спадщини» волинському князю Данилу, який двічі коронувався як володар Галицької землі ( літом 1205 р. та у вересні 1211 р.). Данило тепер мав серйозний привід для втручання у справи сусідньої землі: руський князь Мстислав і тесть Данила без достатніх підстав був позбавлений влади, дії бояр проти себе публічно засуджував, а значна частина населення князівства ще у більшій мірі, ніж раніше, бажала повернення до Галича нащадків Романа Мстиславича.

Проте відмова князя Мстислава Удатного від влади не може у певній мірі розглядатися як подія, яка давала повністю незаперечні аргументи щодо легітимного вирішення на користь Данила проблеми Галича. Після уходу Данила з Галича в 1213 р. володарями у Галицькій землі були ( не беручи до уваги період керування землею Владислвавом Кормильчичем) Мстислав пересопницький, король Галіції Коломан, Мстислав Удатний, королевич Андрій, який, як і Данило, був зятем князя Мстислава і спадкові права якого були обумовлені в угоді князя Мстислава і угорського короля Андрія ІІ. Тому можна у чомусь погодитися з Л.В.Войтовичем, що передачею влади від Мстислава королевичу Андрію створювалися правові засади для легітимізації його влади в Галицькій землі [75].

Отже, наприкінці 20-х років на чолі Галицької землі стає королевич Андрієм, що мав певні права на галицький стіл і спирався на підтримку сильної боярської партії на чолі з Судиславом. Поява нового володаря в Галичі вводила Галдицьку землю в сферу впливу і контролю королівства Угорщина. Але цей контроль не варто перебільшувати, оскільки реально країною правили не король Андрій, ні його однойменний син, а галицькі бояри. До того ж, походження Андрія не з роду Рюриковичів серйозно знижувало його правові претензії.

В 1230 р. волинський князь Данило отримав інформацію від прихильників у Галичі:: «Судислав шел есть во Понизье, а королевичь в Галичи остал, а поиди борже» [76]. Князь Данило і його воєвода Дем’ян оперативно відкликнулися на «запрошення». Волинське військо після декількох вдалих битв увійшло до Галича. Відомо, що Данило вирішив відпустити до Угорщини полонених Андрія і Судислава. Таке рішення, ймовірно, було викликано бажанням Данила знайти якийсь компроміс з угорським королівським двором у галицькому питанні в умовах, коли сам Данило у прикарпатському краї не мав достатньої підтримки. Але в Угорщині такий підхід не був сприйнятий: невдовзі угорське військо переходить Карпати і оточує Галич. Ворожі сторони для боротьби друг з другом широко використовують половців. На допомогу Данилу прийшов хан Котян ( крім того, волинському князю допомагав мазовецький князь Конрад), а орди іншого половецького хана Беговарса брали участь у конфлікті на боці угорців [77]. У зв’язку з наведеним необхідно зазначити, що Прикарпатсько-Дністровський регіон знаходився безпосередньо у сфері інтересів Королівства Угорщина. Особливо ця увага посилюється в першій половині ХІІІ ст. [78]. З метою посилення контролю у західній частині Причорномор’я угорський король запрошує в Трансільванію з Палестини рицарів Тевтонського ордену, які діяли тут під з 1211 р. і до середини 20-х років ХІІІ ст. [79]. Рицарі поселилися в південно-західній частині Трансільванії, заснували тут низку фортець, головним з яких став Крейцбург. Хрестоносці прагнули створити власну державу, на зразок тієї, яку створили в той час в Східній Прибалтиці рицарі-мечоносці. Більш того, тевтонці часом активно вмішувалися в політичні справи самої Угорщини. Така поведінка хрестоносців викликала велике незадоволення угорського короля Андрія II (Ендре, Андраша) і призвела до вигнання хрестоносців з Прикарпатських земель.

Відомо, що приблизно в 1228 р. угорський король Андрій здійснив виправу проти половців [80]. В той час орда половецького хана Беговарса (Бортца за угорськими джерелами), яка мешкала десь на Правобережжі Дніпра, встановлює контакти з угорським двором. Біля 1229 р. католицькі місіонери здійснили хрещення Беговарса разом з усією його ордою. На неї поширювався вплив католицького єпископства, яке в цей час було створено угорською церквою в Західному Причорномор’ї [81]. Саме орда орда Беговарса в 1230 р. допомагала угорському королю Андрію під час його війни з волинським князем Данилом та іншим половецьким ханом Котяном («Данил же приведе к собе Ляхы и Половце Котяневы, а у короля беаху Половци Беговаръсови») [82].

В другій половині 20-х років ХІІІ ст. в половецькі степи проникають з Угорщини домініканські монахи, які заснували в цьому регіоні католицьку єпископію, яка провадила місіонерську діяльність у кочівників [83]. Католицьке єпископство, центр якого знаходився на р. Серет, за повідомленням угорського хроніста Рогерія, було знищено монголами 1241 р., коли темник «Бохедур з іншими вождями переправились через ріку, що має назву Серет, вдерлися до володінь єпископа половецького, у битві розбили його людей та захопили його землю» [84].

Повертаючись до подій у Галичині 1230 р., слід зазначити, що осада Галича завершилася невдало для угорців, які вимушені були ретируватись додому. Конфлікти у Південно-Західній Русі 1231 р. спричинили нову військову експедицію угорців на схід. Військо угорського короля захопило Ярослав, а потім здійснило похід спочатку до Галича, а потім до Володимира. Наближений до князів Данила та Василька волинський боярин Мирослав був вимушений підписати з угорцями угоду, згідно якої на Волині відновлювалася влада суперника Романовичів белзького князя Олександра Всеволодовича, а до Галича мав знову повернутися королевич Андрій [85].

Волинський князь Данило не міг належним чином відреагувати на небажаний розвиток подій у стосунках з угорцями та їх союзниками, оскільки взимку 1232 – 1233 гг. знаходився у Середньому Подніпров’ї, де допомагав вирішенню конфлікту між київським князем Володимиром і чернігівським князем Андрієм. Війна Данила з угорським королем відновлюється в середині 1233 р. Для участі у війні проти угорців Данило запросив половецького хана Котяна, київського князя Володимира і смоленського князя Ізяслава. Правда, останній зрадив Данила, пограбував його місто Тихомль, а потім повернувся додому [86]. Восени 1233 р. на бік угорців і їх союзника Судислава в черговий раз перейшов белзький князь Олександр. Проте вже в той час с ситуація почала змінюватися на користь Данила. Цьому сприяли не тільки успіхи волинського війська на ратних полях, а й те, що Данило Романович під час перебування у Галицькій землі активно роздає представникам галицької знаті, що його підтримували, земельні володіння.

«Малу же времени минувшю, королевичь умре. Послаша Галичане по Данила Чермьного Семьюнка, а Судислав иде Угры» [87]. Смерть королевича Андрія зимой 1233-1234 р.. створила додаткові підстави для утвердження волинського князя в Галичі, але в цей час розпочинається велика війна в Середньому Придніпров’ї, де проти київського князя Володимира виступають Михайло чернігівський та Ізяслав смоленський. В 1234-1235 рр. Данило воює проти суперників Володимира, що призвело до великих втрат у волинському війську. Наприкінці травня 1235 р. біля Торчеська сталася велика битва, в ході якої чернігівці з половцями нанесли Данилові і Володимиру поразку [88]. Наприкінці 1235 р. у Галичі підняли бунт бояри на чолі з Судисавом, які захопили владу у місті. Ситуація в Галичині виявилася настільки складною, що Данило вирішив заручитися підтримкою при угорському королівському дворі. Проте в Угорщині йому прийшлося вести переговори вже з новим королем, оскільки напередодні приїзду князя до цієї країни – 21 вересня 1235 р. – Андрій ІІ помирає.

Протягом першої третини ХІІІ ст. Галицька земля, яка в умовах громадянської війни перебувала в стані перманентної кризи, постійно знаходилася у сфері уваги Королівства Угорщина. Аналіз дій угорської королівської адміністрації за тридцять років з 1205 по 1235 рр. засвідчує постійне прагнення короля Андрія ІІ і його оточення поширити вплив Угорщини на Галицьку землю. За цей час угорські війська здійснили величезну кількість походів на схід, прагнули взяти під контроль представників династії Рюриковичів, які виборювали галицький трон, встановлювали свій прямий окупаційний режим або перетворювали Галицьку землю у васальне королівство в рамках Королівства Угорщина, де сиділи «король Галіції» Коломан або королевич Андрій. Постійні конфлікти за контроль над Галичиною засвідчують, що попри величезні зусилля, витрату військових і економічних ресурсів королю Андрію ІІ не вдалося встановити стабільний режим підкорення Галицької землі угорській короні. Багато в чому це, вірогідно, було обумовлено розпорошеністю зовнішньої політики короля Андрія ІІ, складною внутрішньополітичною ситуацією в самій Угорщині, конфліктами в середині угорської еліти, протистоянням королівської влади і угорських магнатів, яким Андрій ІІ вимушений в 1222 р. надати великі привілеї у формі «Золотої булли».

1. Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.1. – Львов, 1852; Його ж. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.2. – Львов, 1852; Його ж. История древнего Галичско-Русского княжества. – Т.3. – Львов, 1855.
2. Смирнов М.П. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшей. – Санкт-Петербург., 1860. – С.39-40.
3. Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– Львов,1863; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К.,1873; Андрияшев А. Очерк истории Волынской земли до ХIV столетия. – К., 1887; Грушевський М.С. Історія України-Русию. – Т.3. – У Львові, 1905. .
4. Пашуто В. Т. Очерки истории Галицко-Волынской Руси. – Москва, 1950; його ж. Внешняя политика древней Руси. – Москва,1968. – С.241; див: також: його ж. Героическая борьба русского народа за независимость. – Москва,1956. – С.71-75, 192-198.
5. Волощук М.Вассальная зависимость Даниила Романовича от Белы ІV (1235 – 1245 гг.): актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений второй четверти ХІІІ в. // Scecimina Nova Raers Primo/ Sectio Mediaevalis, v.3. – Piecs, 2005. – P.83-134; его же. Венгерское присутствие в Галиции в 1214 – 1219 годах // Вопросы истории. – 2005. – №12. – С.97-106; его же. Даниил Галицкий и Бела ІV. К реконструкции русско-венгерских отношений 30-х годов ХІІІ в. // Rossica Antiqua. Исследования и материалы. 2006 г. – Саенкт-Петербург, 2006. – С. 331-341; його ж. Проблема васальної(?) підлеглості князів Ігоревичів чернігівських від угорського короля Ендре II: джерела, історіографія, постановка проблеми // Український історичний збірник. – Вип. 11. – К., 2008. – С.18-25.
6. Wlodarski B. Polska i Rus: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.25.
7. Войтович Л.В., Целуйко О.П. Правлячі династії Європи. – Біла Церква, 2008. – С. 15.
8. Головко О..Б Останній похід князя Романа Мстиславича в джерелах і історичній думці // Український історичний журнал. – 2009. – №4. – С.24-48. .
9. Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К.,2002. – С.105.
10. Про взаємини Романа Мстиславича та Рюрика Ростиславича див.: Головко О.Б. Роман Мстиславич і його доба. Нарис політичного життя Південної Русі в ХІІ – на початку ХІІІ ст. – К., 2001. – С.114-118,124-137,148-152,160-166.
11. Полное собрание русских летописей (далее – ПСРЛ). – Т.2. Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург,1908. – С.717.
12. ПСРЛ. – Т.2. – С.717; Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P.32.
13. Пашуто В.Т.Внешняя политика Древней Руси. – С.347.
14. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – P.51; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – С.348.
15. Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.32.
16. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.717.
17. Там же. – Стб.718.
18. Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. – Romae,1927. – Tabl.IV. – №34. – С.19.
19. Ibid. – Tabl.IV. – №44. – С.19.
20. Ibid. – T.IX. – №11. – С.39.
21. ПСРЛ. – Т.1.Лаврентьевская летопись. – Москва,1926-1928 – Стб.426; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.19, Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.194.
22. ПСРЛ. – Т.1. – Стб.426-427.
23. Там же. – Стб.427.
24. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынского Руси. – С.184.
25. Головко О.Б. Волинська земля на першому етап громадянської війни у Південно-Західній Русі (1205-1214 рр.) // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. Історичні науки. Ювілейний випуск. – Луцьк. 2009. – №13. – С.80-89.
26. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.719.
27. Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Вип.3. – Львів, 1901. – С.9.
28. Коваленко В. Чернігів і Галич // Галичина та Волинь у добу середньовіччя: До 800-річчя з дня народження Данила Галицького. – Львів, 2001. – С.154-164; його ж. Політичне становище південноруських земель в ХІІ – ХІІІ ст. // Україна в Центрально-Східній Європи: з найдавніших часів до ХVІІІ ст. – Вип.2. – К., 2002. – С.77-101; та ін.
29. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.721-722.
30. Головко О.Б. Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (ІХ – ХІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – Вип.5. – К., 2005. – С.120-122.
31. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.722.
32. Там же.
33. Там же. – Стб.724.
34. Там же. – Стб.725.
35. Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– С. 72.
36. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
37. Там же. – Стб.729.
38. Там же.
39. Зубрицкий Д. История древнего Галичско-русского княжества. – Ч. 3. – С.47.
40. Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. – К.,2002. – С.115.
41. Droba L. Stosunki Leszka Bialego z Rusią i Węgrami.// Sprawozdania Akademii Umiejetnosci. – Т.ХІІІ. – 1881. – S.400.
42. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.729.
43. Там же. – Стб. 730-731.
44. Зубрицкий Д. История Древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3. – С.59.
45. Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. –С.74.
46. ПСРЛ. – Т.7. Воскресенская летопись. – СПб.,1856. – С.117.
47. ПСРЛ. – Т.10. Летописній сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. – Санкт-Петербург, 1885. – С.66.
48. История Венгрии. – Т.1. – Москва, 1971. – С.143 (автор – В.П.Шушарін).
49. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 731.
50. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201; Софроненко К.А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси ХІ – ХІІІ вв. – Москва,1955. – С.97; Головко А.Б. Древняя Русь и Польша в политических взаимоотношениях Х – первой трети ХІІІ вв. – К.,1988. – С.94; и др.
51. Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Т.123/124. – Львів, 1917. – С.79.
52. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – Москва., Ленинград,1950. – С.261.
53. Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiẹcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – Lublin,2005. – S.36; А history of the crusades. General editor Kenneth M.Setton. – Vol.II. The lates crusades, 1189 – 1311. Ed. by Robert Lee Wolff and W.Hazard, – Madison, London, 1969. – P. 387-394 (автор розділу – Thomas C.Van Cleve).
54. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.731-732.
55. Інакше історія завоювання Мстиславом Галича представлена в працях Б.Влодарського і М.Бартницького. См.: Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – S.62; Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiẹcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264.– S.35-36.
56. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201.
57. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.733.
58. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.733; Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.72.
59. Хронологію подій див.: Лихачева О.П. Комментарии // Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. – Москва, 1981. – С.577, пор. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.75.
60. ПСРЛ. –Т.2. – Стб.738.
61. Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.17.
62. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.86 Шараневич І. Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453. – С.77.
63. Vetera Monumenta Historica Hungariam Sacram ilustrantia. – T.1. – Romae,1859. – №65.
64. ПСРЛ. – Т.2. – С.748; Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.41.
65. Головко О.Б. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця ХVIII ст.). – Вип.7 – К., 2007. – С.71-93.
66. Шараневич И. История Галицко-Владимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453.– – С.80.
67. Baumgarten N. Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X-e au XIII-e siecle. – Tabl. IX. – №32. – C.39.
68. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.748.
69. Там же. – Стб.749.
70. Там же.
71. Там же.
72. Там же. – Стб.750.
73. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.206.
74. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.750.
75. Войтович Л. Князівська верства в Галицькій землі // Четвертий Міжнародний конгрес україністів. – Одеса, К., Львів, 1999. – С.82.
76. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758; Грушевський М. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.23.
77. Про них див.: Пашуто В.Т. Половецкое епископство // Ost und West in der Geschichte des Denkens und kulturellen Beziechungen. – Berlin,1966. – С.37.
78. Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. – 1978. – №2. – С.38-53.
79. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. – T.3, v.1. – Budae,1829. – P. 106-108,370.
80. Князький И.О. Князький И.О. Славяне, волохи и кочевники Днестровско-Карпатских земель (конец ІХ – середина ХІІІ вв.) – Коломна, 1997. – С.149-155.
81. Пашуто В.Т. Половецкое епископство. – С. 37-38
82. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 761.
83. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. – T.3,v.2. – Budae,1829. – P.398.
84. Epistola magistri Rogerii im Miserabile Carmen // Scriptores Rerum Hungaricarum. – V.1. – Budapestini, 1936. – P.564.
85. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.765-766.
86. Там же. – Стб. 767-770.
87. Там же. – Стб.771.
88. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.771; ПСРЛ. – Т.1. – Стб.513; ПСРЛ. – Т.10. – С.104.