Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Пониззя і Болохівщина у політичному розвитку Південно-Східної Європи (ХІІ – ХІІІ ст.)

О.Б.Головко, докт. істор. наук (Київ)
Матеріали ХІІІ Подільської історико-краєзнавчої конференції 2010 року). – Кам’янець-Подільський, 2010. – С.39-45.

При вивченні історії Південно-Західної Русі вкрай важливим є дослідження окремих ареалів Волинської та Галицької земель, особливо прикордонних або порубіжних, положення та статус яких накладав значний відбиток на характер їх розвитку. Зокрема, волинське Забужжя (або Побужжя) було тривалий час зоною змагань між польськими та волинськими володарями, Погорина належала спочатку київським володаря, а з середини ХІІ ст. стає частиною східноволинських земель[1] . Великий інтерес для науковців представляють два регіони Південної Русі – Пониззя та так звана Болохівщина.

Одним з регіонів Карпато-Дунайських земель, на межі проживання з південного сходу східнослов’янських племен уличів та тиверців, а з північного заходу прикарпатських хорватів було Середнє Подністров’я. В кінці ХІ – на початку ХІІ ст. воно входило до Теребовльського князівства, а пізніше в середині ХІІ ст. стає складовою великого Галицького князівства. Аналіз джерел дає підстави думати, що в часи найбільшої могутності Галицького князівства під час правління князя Володимирка Ростиславича та особливо Ярослава Володимировича Осмомисла всі Карпато-Дунайські землі перебувають під контролем Галича. Автор «Слова о полку Ігоревім» писав, що галицький князь Осмомисл поширював свою владу на Карпато-Дністровський регіон до Дунаю: «Галичкы Осмомысле Ярославе! Высоко седиши на своем златокованнем столе, подпер горы Угорскыи своими железными плъки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облакы, суды рядя до Дуная»[2] .

Відзначаючи факт зміни ступеня впливу верховної державної влади, а саме влади князівської, на ті чи інші ареали окремих земель, ми можемо розглянути деякі важливі аспекти проблеми походження назви «Україна». Однозначно, що не всі східнослов’янські землі в однаковій мірі залежали від влади володаря Зокрема, регіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених територій» були , наприклад, у складі Волині Забужжя і Погорина, а у складі Галичини – «горная земля Перемышльская», Пониззя, і, по всій видимості, регіон мешкання загадкових «болохівських князів». Саме такими землями, на які недостатньою мірою чи взагалі не поширювався державний контроль з центрів земель-князівств, були згадані в літописах наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. «Украины»[3] . Під 1189 р. давньоруське джерело розповідає про «Украину Галичьскую»[4] , під якою давньоруський автор розумів територію Пониззя ( а можливо й ще Болохівщину).

Пізніше наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., коли низини Дунаю та Дністра стають незалежними від Галича, північна частина Карпато-Дністровського Реґіну (середина течії Дністра) перетворилася в автономне в складі Галицької землі формування – Пониззя. Поступово значення останнього ареалу в складі Галицької землі зростає, а до його складу переходить південна частина колишнього Теребовльського князівства. В ХІІІ ст. центром Пониззя було місто Бакота. Тут слід звернути увагу про нечітку локалізацію в деяких працях, навіть спеціально присвячених нашій темі, літописного «Пониззя». Зокрема, автор дисертаційного дослідження «Етнополітична історія населення Карпато-Причорноморських земель (друга половина XI - перша половина XIII ст.)» С.М.Вегерчук невірно вважає, що Пониззя – це всі землі Дунайсько-Дністровськогго межиріччя[5] . Навпаки це питання чітко розглядається у дисертації О.Л.Баженова, який пише, що «в класичному розумінні серцевиною Пониззя… є басейн Середнього Подністров’я, як південно-східна окраїна Галицько-Волинської держави»[6] .

З Галицько-Волинського літопису відомо, що внаслідок невдалого перебігу бойових дій з угорцями, які мали місце восени 1219 р. [7] , союзник галицького князя Мстислава Мстиславича волинський князь Данило вийшов із Галича і направився у Пониззя. О.Андріяшев відзначає, що тоді волинський князь зумів пройти через степ до міста Кучелміна на південному кордоні Галичини, переправитися тут через Дністер і об’єднатися з союзником галицьким князем Мстиславом Мстиславичем[8] .

Галицький книжник пише про бажання Мстислава у 1227 р. передати Галич Данилові[9] , але це, на наш погляд, скоріше за все не історична реалія, а літературний прийом. Мстислав Мстиславич тоді вже не міг чинити спротив олігархічному оточенню на чолі з боярином Судиславом. Князь Мстислав під тиском галицьких бояр передав сину угорського короля Андрія ІІ - королевичу Андрію Галич, а собі хотів залишити Пониззя, де, вірогідно, тоді не було потужних впливів галицької боярської верхівки. Проте там Мстислав не зміг втриматися і через деякий час прибув до Торчеська. Д.Зубрицький безпідставно вважав, що Мстислав в той час володів Пониззям[10] , але це твердження суперечить змісту літописної інформації, де йдеться лише про переїзд Мстислава через зазначену область. Невдовзі Мстислав запропонував Данилові здійснити похід на Галич. «Яз всажу Половци, а ты своими, аще Бог даст его нама, ты возми Галичь, а яз Понизье»[11] . Отже, Мстислав запропонував не тільки план створення спільної коаліції із залученням половців, а й фактично погодився на розділ Галичини між ним та Данилом. Згадки Галицько-Волинського літопису про Пониззя свідчать, що в цей час цей ареал мав велику автономність у складі Галичини і відігравав значну роль у житті прикарпатського краю.

В 1230 р., за свідоцтвом галицького літописця, Данило отримав інформацію від своїх прихильників з Галича: «Судислав шел есть во Понизье, а королевичь в Галичи остал, а поиди борже»[12] . Можна припустити, що в цей час в Пониззі виникли якісь заворушення проти центральної галицької влади, а ворожі королевичу Андрієві та боярину Судиславу сили в Галичині запропонували волинському князю скористатися ситуацією і завоювати галицький стіл. Перша згадка про болохівських князів вміщено при описі боїв Данила з угорцями та галицькими боярами в 1232 рр. В Галицько-Волинському літописі записано, що “тоді «бо с королевичемь (Андрієм – О.Г.) Олександр и Глеб Зеремиевич, инии князи Болоховьсции»[13] . Якщо такий контекст оповідання не є випадковий, то можна припускати, що за суспільною вагою та економічним потенціалом «инии князи Болоховьсции» дорівнювалися галицьким боярам і були частиною землевласницького стану Галицької землі. Проте перебування болохівських князів в окремому ареалі створювало їм достатньо суверенне положення і у юридичному плані володарський статус, що і позначилось на їх найменуванні.

Розглядаючи історію сусідньої Погорини, ми вже писали в іншій праці, що у ХІІ ст. в н ній отримували волості друго- та третьорозрядні князі[14] . До Болохівщини, до якої ми вважаємо у науковому плані некоректним використання змістовного поняття «земля»[15] , входили частково території південної Погорини, а тому болохівські князі і були нащадками вказаних дрібних володарів ХІІ ст. Вірогідно, влада або вплив «болохівських князів» поширювався якимсь чином і на певну частину Пониззя[16] .

М.Молчановський вважав, що болохівські князі – це частина галицького боярства, а Болохівщина – це територія, яка сформувалася північніше Пониззя з окраїнних галицьких земель[17] . В.І. Якубовський відзначає, що ця територія була частиною Київської землі, з якою наприкінці ХІІ ст. у київського центру ослабли зв’язки. На думку історика, саме в цей час виникає Болохівська держава[18] . Але остання думка не може бути прийнятою, оскільки Болохівський ареал не мав чітких ознак державності і постійно знаходився в залежності або від Галичини, або (пізніше) від монголів. В.І.Якубовський відзначає, що на Згарському городищі були знайдені гербові знаки чернігівських Ольговичів, що дало йому підставу стверджувати походження болохівських князів з Чернігівської землі[19] . Проте ці знахідки не можуть бути прямою вказівкою про походження болохівських князів від Ольговичів. Скоріше це свідчило про якийсь вплив Чернігівського князівства в першій половині ХІІІ ст. на Болохівський ареал.

Іншу думку з приводу природи та походження болохівських князів висловлює М.Ф.Котляр, який вважає, що вони були представниками племінної верхівки. Вчений вважає, що сама Болохівська земля була неокняженою, не входила до складу будь-якого князівства Русі[20] . На формування Болохівського ареалу вірогідно вплинув не тільки слов’янський етнічний, а тюркський субстрат[21] . Л.В.Войтович вважає, що болохівські князі – це нащадки східноволинських князів Ярослава Інгваревича та його братів, які вороже ставилися до Романовичів[22] .

На нашу думку, ареал у верхів’ях річок Случ, Південний Буг та Тетерев займав дійсно особливе місце в структурі південноруських земель. Спочатку він сформувався як Південнобузька волость Київської землі[23] . Як і Погорина, він використовувався як резервний фонд земель для князів для роздавання васалам, але на відміну від Погорини, яка стала складовою Волинського князівства, територія у межиріччі Случу, Тетерева та Південного Бугу з часом поступово майже повністю вийде з-під контролю сусідніх державно-політичних центрів. В середині ХІІІ ст. цей ареал фіксується як володіння «болохівських князів», оскільки з ХІІ до середини ХІІІ ст. тут відбулася певна еволюція статусу згаданих володарів. Поступово їх володіння з умовних перетворилися в безумовні, а самі вони по суті стали крупними землевласниками – боярами, але за правовими ознаками, вірогідно, вважалися князями.

Після нищівного розорення Волинської і Галицької земель у 1240 р. монгольськими завойовниками князь Данило був вимушений не тільки вирішувати питання, пов’язані з відродженням розореного краю, а і боротися з суперниками, які, скориставшись ситуацію, почали чинити опір князівській владі. Особливо важка ситуація була в Галичині, де панували місцеві бояри. Зокрема, за повідомленням літописця, якийсь Доброслав Судьіч захопив Пониззя з центром у Бакоті («въшед в Бакату, все Понизье прия»), а Григорій Васильович утримував «горную страну Перемышльскую»[24] . Невдовзі Данило наказав обох цих можновладців захопити.

В 1241 р. проти Данила починають виступати його давні суперники галицькі бояри, болохівські князі та чернігівський князь Ростислав, який в 30-х роках правив у Галичі. Складність ситуації для Данила Романовича полягала у тому, що в цей час змінився статус болохівських князів в житті Південно-Східної Європи. Напад монголів на Східну Європу у середині ХІІІ ст. порушив систему державного розвитку давньоруських земель. Говорячи про це, слід зразу ж відзначити, що монгольські хани не прагнули до безпосереднього підкорення всіх східнослов’янських земель, а намагалися перетворити більшість їх володарів у своїх підлеглих та поширити на ці території данницькі відносини. Але процес створення нової політичної системи не відбувався швидко, тим більше, що цьому заважало затримка в Центральній Європі (в 1241 – 1242 рр.) головних монгольських військ, а дещо згодом розкол в стані монголів, заворушення, що сталися внаслідок смерті великого хана монголів Угедея.

На початку 40-х років деякі південні володіння Русі попадають в ту чи іншу систему залежності від монголів. Особливо тут слід сказати про південні прикордонні зони, а саме Переяславльський край, Поросся, Пониззя, землі берладників та ін. Монгольська ставка в Сараї, а також монгольські воєначальники (темники) прагнуть взяти ці землі під свій безпосередній контроль. Так, в ХІІ ст. населення Дунайсько-Дністровського межиріччя знаходилося під контролем Галичини. В пору громадянської війни першої половини ХІІІ ст. на частину цих земель посилює вплив Королівство Угорщина[25] . Під патронатом угорського короля тут з 1211 р. і до середини 20-х років ХІІІ ст. тут діяли рицарі Тевтонського ордену[26] . Пізніше, аж до монгольської навали в цьому регіоні функціонувала католицька єпископія, яка займалася місіонерської діяльністю у половців[27] . Монгольська експансія призвела до страшного розорення цього краю, який попадає під владу степовиків[28] . Відомо, що в 40-х роках Переяславльське князівство безпосередньо управляється монгольським намісником[29] . Таку систему залежності можна прослідкувати і по відношенню до Болохівщини, верхівка якої попадає на початку 40-х років ХІІІ ст. під патронат монгольських воєначальників і, як розповідає літопис, поставляли хліб загарбникам[30] . Однозначно, що конфлікт з васалами монголів міг мати дуже негативні наслідки для Данила. Проте галицько-волинський князь проявив в цій ситуації рішучість.

В середині 1241 р. чернігівський князь Ростислав, який вступив у взаємодію з галицькими боярами, вирушив на захід з Чернігова з наміром повернути собі прикарпатські землі. По дорозі до нього приєдналися болохівські князі, а звідси об’єднані сили рушили в Пониззя, де оточили місто Бакоту. Оборону міста очолив воєвода Данила печатник (канцлер) Кирило, якому було доручено у попередній час навести тут порядок після боярського панування. Останньому вдалося нанести поразку нападникам, і невдовзі Ростислав вимушений був повернутися додому. Коли про напад дізнався Данило, він вирушив на болохівські землі, де повністю знищив міста-фортеці. Літопис перераховує наступні міста: Деревич, Губин, Кобуд, Кудин, Городець, Бозький, Дядьков. Це призвело до відновлення влади Данила над Болохівщиною, а також до розвалу ворожої Романовичам коаліції.

Весною 1242 р. Ростислав разом з галицьким боярином Владиславом знову зробив спробу зайняти Галич, але цього разу допомоги від традиційних союзників не отримав. Чернігівському князю все ж таки вдалося зайняти місто за допомогою галицького єпископа Артемія, але не надовго. Данило і Василько, зібравши військо, вирушили проти нападників. Ростислав покинув Галич, і лише, за словами літописця, звістка про повернення монголів з Угорщини дозволила Ростиславу врятуватися від переслідування з боку Данила. Воєвода князь Андрій вибив із Перемишля наближеного Ростислава Костянтина, а Данило поїхав до Бакоти та Каліуса, де, вірогідно, хотів вирішувати питання утвердження своєї влади («хотя землю установити»)[31] .

Близько 1253 р. проти Данила виступив бакотський воєвода Мілей, який вирішив перейти на бік монголів. Данило послав у Пониззя сина Лева, який захопив тут Мілея і якогось Баскака – можливо, монгольського ставленика, який прибув сюди на допомогу бакотському воєводі . Під час перебування у Данила Мілей заявив про своє підкорення князю, був відпущений до Бакоти, проте невдовзі «сътвори лесть и предасть ю пакы татаром Бакоту»[32] . Мова, вочевидь, йшла про підкорення Пониззя монгольському воєначальнику Куремсі, який тоді зробив спробу захопити Кременець. Незабаром князь Данило розпочав вав широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив взимку 1254 – 1255 рр. «По рати же Кремянецькой Куремьсине, – пише галицький літописець, – Данил воздвиже рать противу Татаром»[33] . Галицький літописець розповідає, що військо Данила, та його брата Василька здійснила напад на Болохівщину («воевахуть людие Данилови и Василкови Болехов») , а Лев Данилович завоював Побожьє (тобто район сучасного Південного Бугу). Весною наступного 1255 р. інший син Данила Шварн підкорив міста Західної Київщини, що належали монголам[34] .

Докладний опис походів Романовичів на схід дають підставу для деяких додаткових висновків. Перш за все важливою є інформація про території, де проходили бойові дії. Крім відомої з домонгольських часів Болохівщини, тут згадується Межибожжя, Побожжя та район Случі та Тетерева. Означена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час вказана буферна (чи контактна) зона («Украина») розширяється. Можна погодитися з думкою М.С.Грушевського, що на окраїнах руської землі мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь-який владний тягар[35] .

У подальшому джерела вже не згадують про Пониззя та Болохівщину, проте не має ніяких сумнівів, що в цьому регіоні суспільне і державне життя продовжувалося і надалі. Згадані ареали трансформувалися у Подільську землю, яка на початку 60-х років ХІV ст. увійшла до складу Великого Литовсько-Руського князівства.

  1. Головко О.Б. Побужжя в контексті політичного розвитку Південно-Західної Русі (Х – перша половина ХІІІ ст.) // Україна в Центрально-Східній Європи (з найдавніших часів до ХVІІІ ст.).– Вип. 2. – К., 2002. – С.59-76; його ж. Корона Данила Галицького. Волинь і Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи (ІХ – перша половина ХІІІ ст.). – К.,2006. – С.90-93,106-108,175,176,214-222; його ж. Західнобузькі міста Холм і Дорогичин у політичній діяльності короля Данила Романовича Дрогичинъ 1253. Матеріали Міжнародної наукової конференції з нагоди 755-ї річниці коронації Данила Романовича. – Івано-Франківськ, 2008. – С.50-63

  2. Повесть о полку Игореве. – Москва,1950. – С.22.

  3. Головко О.Б. Слов’яни Північного Причорномор’я доби Київської Русі і проблема витоків українського козацтва // Український історичний журнал. – 1991.– №11. – С.24-35.

  4. Полное собрание руських летописей. – Т.2.Ипатьевская летопись. – Санкт-Петербург, 1908. – Стб.789.

  5. Вегерчук С.М. Етнополітична історія населення Карпато-Причорноморських земель (друга половина XI - перша половина XIII ст.). Автореф. канд. дис. – Одеса, 2006. – 20 с.

  6. Баженов О.Л. Давньоруське Пониззя середини ХІІ – середини ХІІІ ст.: соціально-економічний, військово-політичний і культурно-духовний аспекти. Автореф. канд. дис. – Чернівці, 2005. – С.3-4.

  7. Хронологію див.: Лихачева О.П. Комментарии// Памятники литературы Древней Руси. ХІІІ век. – Москва.,1981. – С.577, пор. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – Львов, 1855. – С.75.

  8. Андрияшев А. Очерки истории Волынской земли до конца ХІV ст. – Киев,1887. – С.161.

  9. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.750.

  10. Зубрицкий Д. История древнего Галицко-Русского княжества. – Т.3. – С.104.

  11. Там же. – Стб.752.

  12. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758; Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинсь¬кої літописи // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Вип.3. – 1901. – С.23.

  13. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 767.

  14. Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.175,176.

  15. Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.96-97; пор. Дашкевич Н.П. Болоховская земля и ее значениек в русской истории // Труды ІІІ Археологического съезда в Киеве. 1874 г. – Т.2. – К.,1876. – С.69-139.

  16. Терещук К.І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов’яно-руської археології. – К., 1976. – С.164-176; Вінокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя. – К., Одеса, 1985. – С.103-111.

  17. Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. – К.,1885. – С.105,110.

  18. Якубовський В.І. Скарби Болохівської землі. – Кам’янець-Подільський, 2001. – С.12.

  19. Якубовский В.И. Древнерусские памятники ХІІ – ХІІІ вв. верховьев рек Южного Буга и Случи. Автореф. канд. дисс. – Киев, 1984. – С.18; його ж. Типологічна та історико-соціальна суть болохівських поселень // Проблеми етнографії, фольклору і соціальної географії Поділля. – Кам’янець-Подільський, 1992. – С.235-238; див. також: Вінокур І.С. Історія лісостепового Подністров’я та Південного Побужжя. – С.107-108.

  20. Котляр Н.Ф. Племенная знать в процессе формирования класса Южной Руси (на материале Болоховской земли) // Элита и этнос средневековья. – Москва,1995. – С.98-104.

  21. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.3. – У Львові, 1905. – С.155.

  22. Войтович Л. Удільні князівства Рюриковичів і Гедиміновичів у ХІІ-XVІ ст. Історико-генеалогічне дослідження. – Львів, 1996. – С.56.

  23. Рычка В.М. Формирование территории Киевской земли. – Киев, 1989. – С.73-74; його ж. Південнобузька волость Київської землі (ХІ – ХІІ століття) // Тези доповідей VI-ої Подільської історико-краєзнавчої конференції (Секція археології). – Кам’янець-Подільський, 1985. – С.71-72.

  24. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 789.

  25. Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. – 1978. – №2. – С.38-53.

  26. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus ac civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P. 106-108,370.

  27. Ibid. – T.3,v.2. – Budae, 1829. – P.398.

  28. Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ – ХІV вв. – Москва, 1985. – С.33-34; Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. – Москва, 2000. – С.91.

  29. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.806; Карпини Джиаванни дель Плано. История монгалов. Рубрук Гульем де. Путешествие в Восточные страны. – Москва, 1957. – С.68.

  30. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 787.

  31. Там же. – Стб.794.

  32. Там же. – Стб.829.

  33. Там же. – Стб.838.

  34. Там же.

  35. Грушевський М.С. Історія України-Русі. – Т.3. – С. 158-159.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Україна,як ми знаємо,приєднавшись до Заключного Акту наради в Гельсінкі1975року,обстоює непорушність повоєнного територіального устрою,про що повсюдно заявляє.Хоча саме Україна могла б предявити претензії щодо примусового вилучення її земель.І яскравий приклад цього-територія лівобережного Придністровя,що входить нині до складу Молдови.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka