Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Вот думал скачать русскую версию nero 6 бесплатно без регистрации на rus-nero.ru и получилось.
лічилка
Новини сайту

Князь Олег — сплав легенди i бувальщини

Оксана Слупушко, кандидат філологічних наук
газета "День", №225, 6.12.2002

«Русь, звідки ти?» – питання, яке спонукає до роздумів і дискусій протягом багатьох років. Ще у ХII столітті літописець Нестор, укладаючи «Повість временних літ», ставив перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, і звідки Руська земля такою стала». Відповіді на це запитання визначалися тими історичними умовами, зокрема політичними, за яких заходила мова про походження Русі. Не миналося без різних ідеологічних нашарувань. Очевидно, настав час поглянути на часи Київської Русі виважено, помірковано. Історія не повинна бути мертвою. Потрібно не просто фіксувати і висвітлювати події, а визначати ті постаті, події, мотиви, які викликають певні візії у контексті сучасних суспільно-політичних і культурних процесів. Там, у глибині віків, ми можемо знайти відповіді на запитання, які ставить перед нами сучасна доба. Моя розповідь — про князя Олега – державника, який першим консолідував Русь, героя, який уславився походами на Царгород і залишив на міських воротах свій щит, чарівника, якого легенди наділили надприродними талантами і розумом.

Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Русi» першим українським князем називає Олега. Праця академіка довгий час була під забороною. Традиційно радянська історична наука стояла на тому, що Олег — норманського походження. Головним доказом на користь цього положення вважався запис у «Повісті временних літ» від 879 року, де сказано про те, що Рюрик перед смертю передав княжіння Олегові, який походив від його роду. Нові історико-літературні студії дають підстави говорити, що Олег міг належати до однієї зі знатних родин київської землі. Тоді теза Михайла Грушевського стає зрозумілою і цілком правомірною. Більше про походження Олега невідомо нічого.

882 року Олег очолив своєрідну революцію в Києві, ініціювавши зміну влади і, що головне, — зміну династій на київському столі. Тоді він став великим київським князем і правив до 912 року. Як і чому так сталося? Літопис «Повість временних літ» розповідає, що на шляху до Києва Олег підкорив Смоленськ і Любеч. Потім, несучи малого Ігоря на руках, підійшов до Києва. Літописець переворот Олега фактично виправдовує, наголошуючи на словах Олега до Аскольда і Діра: «Не князі ви і не княжого роду. Але я княжого роду». Літописна згадка про те, що Олег на чолі військової дружини, що пливла флотилією по Дніпру, захопив Київ, викликає сумніви. Аби заволодіти такою фортецею потрібен був не просто напад на Київ, а добре спланована й організована військова акція, успіх якої був би не можливим без підтримки з боку самих киян. Очевидно, Олег мав добрі стосунки з оточенням Аскольда, особливо київським боярством. Він міг очолювати одну з військових дружин, яка була на службі в Аскольда, тому й мав можливість увійти у тісний контакт із боярами, які підтримали політичний переворот.

Чому Аскольда зрадило його оточення? Якщо схилитися до думки про те, що він сам прийняв християнську релігію і робив спроби запровадити християнство як нову релігію на Русі у 865 — 866 рр. (як свідчить гіпотеза Михайла Брайчевського про Літопис Аскольда), то такий крок князя міг викликати сильний спротив і незадоволення з боку його оточення, зокрема боярства. Таку версію обстоює і російський історик В.Татіщев у своїй «Истории Российской».

Посівши великий київський стіл, саме Олег проголосив, що Київ — мати міст Руських. Від самого початку свого князювання Олег поводився не як чужак, а як людина не тільки добре обізнана у справах держави, а й зацікавлена у посиленні Русі. Будучи фактично представником слов’яно-скандинавської династії, він сприяв її швидкій слов’янізації. За його правління Київ остаточно перетворився на столицю Русі. Влада Києва утвердилася над полянами, древлянами, сіверянами, новгородськими словенами, кривичами, радимичами, бiлими хорватами, чуддю, мерю. Восени Олег вирушав до «примучених» племен і збирав данину — полюддя. Він подбав і про надійний захист від варязьких набігів, сплачуючи їм щороку данину в 300 гривень.

Міжнародна політика Олега була багатовекторною. Він не визначав якогось одного пріоритетного напрямку. Західна політика князя спрямовувалася на Візантію. Перший похід Ігоря на Константинополь відбувся у 907 році. Кораблів у нього було дві тисячі. Коли греки перегородили затоку Золотий ланцюг, аби не дати Олегу рухатися далі, він наказав воїнам поставити кораблі на колеса. Руська флотилія невблаганно наближалася суходолом до столиці Візантії. Літописець захоплено описує ту картину. Злякані греки запропонували мир. Оповідь ця овіяна, безперечно, легендами.

Результатом того походу Олега став договір 907 року Русі з Візантією. Русь отримала велику одноразову контрибуцію; також греки були зобов’язані платити щорічну данину таким містам, як Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов, Любеч... Суттєві пільги отримали руські купці, які були навіть позбавлені мита. Жили вони у передмісті Царгорода, при монастирі св. Мами, а до столиці ходили партіями не більшими, ніж 50 чоловік. У цьому договорі є і ряд статей, які встановлюють норми судівництва між греками і русичами. Останні мали право служити в імператорському війську. А клялися русичі про дотримання умов договору своїми язичницькими богами — Перуном і Волосом (Влесом). Літопис наголошує, що саме тоді Олег повісив свій щит на воротах Царгорода на знак великої перемоги. Тут же літопис фіксує і те, що прозвали Олега Віщим.

Стратегічно успішним був для Олега і 911 (912) рік, коли «встановили мир і заключили договір між греками і руссю» — «на зміцнення і засвідчення багатолітньої любові між християнами і руссю». Бачимо поновлення та доповнення попередньої угоди. Тут фіксуються правові норми щодо різних справ між русами і греками. Наприклад: «А коли уб’є, — християнина русин чи християнин русина, — хай помре на місці вбивства»; «А коли ми, русь прийдемо до греків чи для торгівлі, чи з посольством до вашого царя, то ми, греки, з честю пропустимо для продажу товари з руських лодій».

Літопис згадує тільки західні походи Олега, а народна пам’ять зберегла і донесла до нас захоплюючі оповіді й про східні походи князя — 909 — 910 рр. на Каспійське узбережжя, у 912 році — на Закавказзя. Народ оспівав ці походи у билинах, зокрема билині про похід Вольги Святославича на Індійське царство. Очевидно, що прообразом билинного Вольги є Олег. Вчитаймося у билину і побачимо, що Вольга дуже нагадує Олега. Він так само є київським князем, він кудесник і володіє унікальними талантами — літає пташкою, біжить вовком, мчить горностаєм, тому завжди перемагає ворога.

Цікаво, що питання про те, хто ж прибив щит на воротах Царгорода до цього часу викликає дискусії. Очевидно, що поштовх до цього дають візантійські хроніки, які нічого не говорять про похід Олега на столицю Візантії, а таку колосальну подію вони не могли проігнорувати. Натомість візантійські хроніки згадують, що під стінами Царгорода був Аскольд. Якщо схилитися до думки, що літописання на Русі почали вести за часів князювання Аскольда як першого хрестителя Русі, а його відродження відбулося у часи Володимира після 988 року, тоді можна припустити, що книжники Х століття могли замінити ім’я Аскольда як такого, що прибив щит на воротах Царгорода, на ім’я Олега. Але ця гіпотеза суперечить матеріалу, авторитетність якого є надзвичайно вагомою, — усна народна творчість. Її не можна було переписати чи цензурувати, «стерти» одне ім’я і замінити його іншим. А в народних піснях саме Олег є постаттю, здатною на таку колосальну перемогу.

Київська Русь доби раннього Середньовіччя славилася, як і багато інших держав Європи, високо розвиненим мистецтвом, яке творили співці. Вони супроводжували князя з його дружиною у походах, спостерігали за їх подвигами і звеличували у піснях. Так творився героїчний епос. Князь-герой, звичайно, ідеалізувався. Князівський епос, як і козацький, поставав у найближчому оточенні князя, підносив кодекс лицарської честі. Він творив героя, перед яким схилятимуться покоління. Крім того, у народній уяві Олег не просто князь, герой, а й кудесник, чародій. Цікаво, що існує багато згадок про язичницьких волхвів, але фактично ніколи не говориться про головного волхва. У багатьох народів детально описуються функції, які мав виконувати головний маг чи волхв племені. Можливо, на Русі головним волхвом був сам великий князь?.. Та й у Києві Олег місцем для своєї князівської резиденції обрав Лису Гору... Крім того, він володів талантом віщування, пророчим даром, був відуном. Олег постає як кудесник і через звуковий збіг Вольга-волхв, а ім’я Олег у скандинавських мовах перекладається як «віщий», «святий».

Легендами овіяна і смерть Олега (згадаймо «Песнь о Вещем Олеге» Олександра Пушкіна). Ця розповідь, вміщена у «Повісті временних літ» під датою 2 вересня 912 року, перегукується зі слов’янсько-скандинавськими сагами. Олег зустрівся у лісі з волхвами, які напророкували князеві смерть від коня. Він повірив у це пророцтво і більше ніколи не сів на свого коня. Дізнавшись з часом, що кінь помер, Олег прийшов на поле, де були його кістки, і поставив ногу на череп. Тоді з черепа виповзла змія і вкусила його. Так Олег зустрів свою смерть. Згадаймо билини про Вольгу, де богатир народжується від Змія, якого зустріла його мати. Таким чином бачимо, як син Змія приймає смерть від змії. Це вічна ідея циклічності життя — все повертається туди, звідки прийшло. «Повість временних літ» пише, що похований Олег у Києві на Щекавиці (а Щек також означає «змій»).

Олег залишив по собі Русь могутньою і сильною державою, то ж історія віддала йому належне. Очевидно, Олег — перший, кого можна назвати харизматичним лідером, непересічною постаттю в історії України-Русі, правителем, завдяки якому держава впевнено рухалася історичним шляхом.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Андрій Могила зустрічався та активно листувався з королем Речі Посполитої Яном III Собеським. Він також підтримував стосунки з Ватиканом (Апостольською столицею), Кримським ханством, Калмицькою ордою, Молдавським та Волоським князівствами, а також Запорозькою Січчю. Свого часу польський король вручив Могилі булаву, хоругву, литаври та печатку «з гербом старожитнім України» — зображенням козака з мушкетом. З 1684 року козацтво Правобережної України розглядалося як важливий чинник у планах антиосман-ської «Священної ліги». Проблема титулування Могили, як гетьмана «обох боків Дніпра», а не тільки правобережного Війська Запорозького, була одним зі спірних питань російсько-польських переговорів щодо укладення та впровадження у життя «Вічного миру» 1686 року. Андрій Могила був одним з небагатьох гетьманів, що зумів протягом 1684-1689 років укріпити козацький устрій Правобережної України. Головними здобутками цього гетьмана були колонізація правобережної частини Гетьманату, відродження тут козацьких полків і сотень як адміністративних одиниць, а також захист України, Польщі та й усієї Східної Європи від турецько-татарської агресії.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka