Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Постоянно в наличии весь ассортиментный ряд от производителя Apple по самой низкой стоимости.
лічилка
Новини сайту

Українці в Югославії (доля Українського корпусу в армії Незалежної Держави Хорватія)

Євген Мацях
Надіслав Олександр Малицький (Канада)
Відскановано з: На зов Києва. Український націоналізм у Другій світовій війні. Торонто-Нью-Йорк, 1985р.

Роттердамська трагедія мала чималий відгомін на Балканах, а зокрема в Хорватії. Серед української колонії в Югославії вістка про новий большевицький злочин викликала просто потрясення, яке згодом знайшло свій вислів у масових жалібних урочистостях.

На овиді почали зарисовуватися хмари неминучої бурі, а для нас — українців почало сходити "сонце з заходу": українське Закарпаття почало влаштовувати своє власне державне життя.

Обидві події 1938 року відкрили серця й уми українського загалу в Югославії для сприймання ідей організованого українського націоналізму.

Навіть бачвано-сримські "бачикове" й ті почали отрясатись зо свого мадяронства. Коли ж Апостольська Столиця вислала в Хуст крижевацького Владику д-ра Діонізія Няраді, — зацікавлення справами і потребами Карпатської України серед українців у Югославії почало зростати з дня на день.

Ось один маркантний приклад: в присілку Лужани коло Прнявора мешкав, як казали, — затурканий — карпатський русин. Всі намагання сусідів затягнути "бачика" в Просвіту не давали наслідків. Йому вистачала недільна проповідь прняворського душпастиря, якого світогляд не виходив поза рамки передвоєнного москвофіла. Але з моментом, коли заговорив Хуст, наш лужанський "бачик" наче не той став. Почувши: "говорить Хуст", — його обличчя нараз прояснювалось і на "добридень" панянки з Хусту, він скидав з голови шапку, кланявся до радіоапарату і вимовляв святочно: "Надобридзень вам, паночко". І не минуло багато часу, а наш "бачик". заслухуючись в передачі, що кінчалися націоналістичним привітом "Слава Україні!",— випростовувався і на привіт з апарату — відповідав гордо: "Слава Україні!"

Щовечора сходились люди до крамниць чи гостинниць, де були радіоприймачі. А торгівці серби тільки подивляли завзяття своїх українських сусідів і клієнтів. Дружба між обома народами почала затіснюватись, зокрема, коли стало відомо, що Карпатська Україна починає розбудовувати власну Організацію Народньої Оборони — Карпатську Січ. Серби завжди мали респект національних почувань і боротьби з переважаючими ворожими полчищами. При чому серби чи не найкраще знали, що виграє не так перевага збройна, як ідейна! Чуючи своїх провідників, своїх міністрів, що виступали з максималістичними постулятами, прості, сірі люди почали перероджуватися. Не диво, що на такому підложжі ряди прихильників організованого українського націоналізму росли з кожним днем, а скромні читальні ставали домами національної культури.

При підтримці радіо живе слово місцевого активу втроє скорше осягало свою мету. Коли Просвіти, за прикладом американської ОД ВУ й канадського УНО та їх братніх організацій, почали широкозакроєну збірку на допомогу Закарпаттю, попри американські й канадійські доляри поплили не менше щедро, хоч і не в таких розмірах, югославські динари — вдовина лепта. На жаль, ще не встигли закінчити збірку, як громом вдарила глуха вістка про те, що мадярські наїзники вдарили на Срібну Землю — карпатську українську державу. Годі описати, як переживали цей злочин не тільки українці, але й хоробрі серби.

Канцелярія Просвіти в Загребі отримала кілька листів з палкими зголошеннями в ряди ОНОКС від тих, що мали гаряче бажання поспішити Карпатській Україні на відсіч. Я мав неодноразово нагоду переконатися, що багатьох сербів руки свербіли битися з мадярами. Але українська сторона не могла, на жаль, організувати допомоги хоробрим оборонцям Хусту й Срібної Землі, — як тоді говорили на бульварах Беоґраду й Загребу — рятівникам слов'янської чести й гідности.

З цих настроїв випливала гостинність і пошана, з якою зустрічали Президента Карпатської України і його почет, а згодом цілі сотні втікачів, що через Румунію дісталися на територію Югославії. Вони знайшли зрозуміння югославського уряду й поміч місцевого населення. Поміч скору, раду й від щирого серця. А найбільше допомагала горда Бачка, якої столиця— Руський Керестур— виглядала в ті дні як кочовий табір.

При нагоді побуту Президента Карпатської України, Президента її Сойму та згодом після повороту Владики Діонізія можна було довідатись, скільки Організація Українських Націоналістів зробила для державного дозрівання Срібної Землі. Зі своїми поглядами названі достойники зовсім не скривались. А єпископ Няраді прямо не мав слів і сліз для героїзму хоробрих юнаків, що в моменті небезпеки зо школи пішли на фронт. Зовсім як свого часу під Крути...

Югославська преса, не тільки з жадоби сенсацій, висловлювала і довгими місяцями друкувала донесення про сутички в Карпатах, розписуючись про те, що гонведи не можуть собі дати ради з населенням, яке раз закоштувавши свободи, в ярмі ходити не буде. Свої й чужі вісті — тільки скріплювали духа й силу націоналістичного впливу на українців в Югославії.

З доручення теренового провідника, членство ОУН в Югославії зробило все можливе, щоб побут побратимів з Карпатської України, військових і цивільних, улегшити, а урядування Президента КУ і Влади КУ зробити якнайбільш ефективним. Президент Волошин отримав почесну варту, діловий секретаріят, словом все, щоб міг почуватись як у себе дома.

У контактах Президента КУ з чужими дипломатичними чинниками відограли немалу ролю члени ОУН. А було тих контактів немало і деякі дуже цікаві. Обговорювалась можливість переїзду д-ра Волошина в Лондон, а не до Праги. Та Лондон міг у себе радо вітати Прем'єра "Зємє Подкарпатске", а ніяк не міг до себе запрошувати Президента Карпатської Держави, щоб не дразнити сердегу Бенеша, а за ним і Москви.

Майже до самого вибуху війни між Берліном і Варшавою українці в Югославії жили під знаком Карпатської України. Великою мірою до того причинились самі закарпатці, між якими було кілька знаменитих промовців, а які вміли розказати нашим "боснякам"чи "славонцям"про пробудження Закарпаття, про його розвиток, про діяльність Просвіт, партій, про дію ОУН і українських націоналістів, чини Карпатської Січі і т.п.

Українці в Югославії дорешти зрозуміли тепер, що єдиним фактором, що має шанси протиставитись всім ворогам — це український націоналізм — як ідея, світогляд, рух і ОУН. Тому росло число прихильників націоналізму й число членів ОУН.

Щоб бодай частинно віддячити нашим хорватським друзям і всьому народові за їх на кожному кроці позитивне ставлення до української визвольної справи, на шпальтах празького "Наступу" і берлінського "Українського Вісника" появилася низка моїх статтей, підписаних псевдонімом Хорив Святославович. Частина тих статтей випонила пізніше збірку, затитуловану "Оновлена Хорватія" і була черговим скромним виявом вдячности до наших хорватських друзів і висловом подиву для їх справного державного будівництва.

З завдань в т.2 виплила у місяці червні організація Української Добровольчої Частини для боротьби проти большевицької окупації України. Організація української збройної сили в Хорватії не натрапляла на найменші труднощі з боку господарів країни, а навпаки. Почалася вона зі скромного Студентського Відділу, що вправлявся на подвір'ї Агрономічного Факультету під командою хор. В. і мала закінчитись, поповнена відділами Самооборони, Українським Полком і Козачою Дивізією, у більшому з'єднанні під командуванням ген.-пор. Шкуро.

З моментом вибуху німецько-московської війни, починаючи з Павеліча і Кватерніка, всі хорвати не мали найменшого сумніву, що Україні припаде та сама доля, що припала Хорватії, тільки Україна була б державою великою, яка підтримала б і Хорватію. Але брак позитивних вісток з України зміняв бадьорі розмови у журливі, аж одного разу маршал Кватернік дослівно заявив: "Якщо не буде великої України, то нас (цебто Хорватію) сфашерують на шницлі!" Наші хорватські друзі правильно бачили, що тільки велика українська держава може стримати московський імперіялізм та забезпечити малі балканські народи перед італійсько-німецькими зазіханнями.

Тому молоді хорватські дипломати нерідко наражувалися на неласку берлінських радників прямими питаннями: "Чому не творите суверенної України — найкращої зброї проти червоної армії і московської політичної сили?"

Цікаво при цьому, що справу виставлення якнайбільшої української частини дуже підтримувало італійське командування в Хорватії. Українські міродайні чинники в Хорватії були прямо заскочені тією італійською доброзичливістю. Аж згодом ми довідалися, що італійці хотіли в складі свого корпусу на східньому фронті мати українську дивізію. Довідались ми також, що німці пронюхали ці італійські наміри й мало що не в зуби заглядали кожному італійцеві, який аж ніяк не розумів тієї німецької запопадливосте. Також хорвати робили все можливе, щоб українські частини, які не хотіли боротись на внутрішньому хорватському фронті з сербською диверсією, вислати в Україну. Невтральних хорвати, не зважаючи на всю дружбу, не потребували.

Перспектива повернутись в Україну зворушила всю еміграцію. Виявилося, що з вранґлівців більше як 40% родились в Україні й вони божились служити Україні. Неначе під кивком чародійної палички до співпраці з Українським Представництвом зголосилася ціла Козача Дивізія з Сербії, яка з моментом німецької окупації втратила свою рацію існування у Сербії, де вона військовим порядком працювала і берегла магістралі Београд-Сальонікі.

Між козацьким командуванням і Представництвом почались переговори, які скоро добігли до щасливого кінця. Караючись 21 років над Дунаєм, Козацтво затужило за кращою долею і осягнення її бачило в спільній боротьбі з українцями. Так Українське Представництво мало в своєму розпорядженні не лише коло 5000 добровольців з переселенців, але й могло рахувати на коло 20.000 козаків. Скоро ми довідались, що хорватські офіційні чинники отримали радіограму з Берліну, якої зміст тільки підтверджував те, що вже раніше наш кур'єр привіз із зустрічі з Головою ПУН: не можна й припускати, щоб німецьке командуваня, зокрема в часі грабіжницької окупації України, могло погодитись на існування незалежних українських частин.

Не оглядаючись на труднощі й перші вісті з України, які промовляли за тим, що німці на створення українських збройних сил не підуть, Українське Представництво в Хорватії таки створило Український Полк, який носив хорватський однострій, але мав українську відзнаку й український стяг. Представник наказав заприсяження Полка на вірність Україні, що й відбулося дуже урочисто в місяці грудні 1941 р. на підніжжях Козара-Планіни.

Я певен того, що всі ті, які залишились в живих, які коротають віку в далекому Сибіру, чи в розсіянні, не забудуть до самої смерте тієї зворушливої хвилини, коли до них звернувся листом колишній Начальник Булави Військ Директорії УНР — полковник Андрій Мельник. Після присяги, кожен вояк і старшина отримали тризуби з мечем. Такі ж відзнаки мали на своїх пашпортах всі українці, які користувалися опікою Представництва.

Але події перекреслили всі сподівання. Козача Дивізія не дочекалась переїзду в Україну, її німці змусили і досі виконувати вартівничу службу на магістралі Загреб-Беоґрад-Ніш-Сальонікі. Доля Українського Полку з бігом часу стала просто трагічна. Впав він жертвою самозванчого "отамана Панькова". Цей провокатор отримав команду полку від німців і з їх наказу повів його у карні експедиції проти комуністичних партизанів. Це наразило українців на відплатні акції з боку червоних, і четніків. Настала Содома й Гомора.

Не можу ширше писати про події в останньому періоді існування хорватської держави, бо мене німці арештували й посадили в концентраку в Саксенгаузені... Не багато залишилося в живих свідків надлюдських намагань друга Войтанівського знайти вихід з цього важкого положення.

Про трагедію цієї бойової частини, що кривавилася в сутичках з большевицькою партизанкою на Балканах, вартувало б написати окрему розвідку і треба вірити, що деякі її старшини і стрільці те завдання виконають.

Ясно, що й надлюдські зусилля Войтанівського не давали наслідків. При божевільних акціях свого "військового отамана", який не раз відгрожувався заарештувати й його, ситуація Войтанівського була трагічна. Чи передбачав він, що Паньків робить зумисно клопоти і витворює ситуації, які згодом дадуть МВД мотиви для масових екзекуцій всіх тих, кому пришиють зв'язки з Представництвом? Мабуть — так. Але — тайну того Войтанівський забрав у могилу.

Махінації Панькова розклали Полк і почали розкладати дію Представництва. Його колись чималий штаб співробітників більшістю покидає Загреб. Войтанівський залишається, рішений згинути на стійці замість жити у млині емігрантських буднів. В домівці Представництва Войтанівський з вірним до останку Андрієм Я. палить бібліотеку й архіви. Так і застає їх червона інвазія. Войтанівський деякий час жив у підпіллі, поки не схопили його червоні.

На ворожі доноси комуністична влада Югославії виарештувала низку людей, з яких більшість зліквідовано. Тільки малу частину, після шести-чи семимісячного слідства, звільнили. "Сидів у слідстві" й Паньків, але як же ж інакшим було його сидіння від других: в незакратованій келії, на харчах з ресторану й цигарках із кіоску посидів, аж поки "вища влада" не визнала за доцільне вислати його на інший терен.

Розстріляно чи повішено — Василя ВОЙТАНІВСЬКОГО, Теренового Провідника ОУН в Хорватії, а поруч з ним його Дружину Володимиру, родом хорватку, та сина Володимира, молодого поручника. А далі таких видатних членів ОУН: д-ра мед. Михайла Степчишина, д-ра Івана Яцуся, д-ра Василя Барицького, д-ра Романа Стадника. Доля багатьох інших мало відома, бо загребська ОЗНА, що виконувала екзекуцію з наказу "суду" Кремля, ніколи не подала точних матеріялів.

Інший уже суд розглядав справу тих, яким не могли пришити зв'язків з Представництвом, або яких Паньків не зумів достатньо обтяжити. Але немало їх в тяжких умовинах відсиділо по 5 а то й більше років. Декому з них усміхнулася доля, коли Тіто зробив реверанс в бік Заходу. Та з них тільки небагато вимандрувало у вільний світ.

В живих залишились тільки одиниці з нашого, колись такого сильного активу ОУН в Югославії. За чотири роки боротьби згинули цілі десятки з вірою, що хай і далеко від Батьківщини, нерозривною ланкою духового пов'язання вони борються за Україну й за її краще майбутнє.

В особі Василя Войтанівського і в його співробітниках Націоналістичний Рух втратив здібного організатора й блискучого дипломата. Людину, яка вміла йти проти струї й яка за свої переконання вміла гідно вмерти, але не зламатись і не каятись.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Перегляд звичних російських національних міфів, більшість із яких стала також і міфами світової русистики, — зовсім не марна справа. З’ясування, як саме ця міфологія опанувала росіян, безпосередньо пов’язане з тим, якої поведінки в міжнародних справах ми можемо очікувати від них тепер, коли вони більше не є панівною нацією імперії і не обмежені доктринерським марксистсько-ленінським інтернаціоналізмом.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka