Олександр Головко, докт. істор. наук
Доба короля Данила в науці, мистецтві, літературі. – Львів, 2008. – С.143-165

Серед чисельної родини представників князівської династії Рюриковичів найбільшу інформацію зберегли джерела про князя, а згодом першого офіційного короля Русі східнослов’янського походження Данила Романовича[1]. Цією інформативністю дослідники минувшини мають завдячувати авторам видатної пам’ятки історичної думки та літератури Русі – Галицько-Волинському літопису[2].

Вже на початку ХІХ ст. біографія князя Данила Романовича стає предметом аналізу австрійських, українських, російських і польських вчених, які займалися історією Південно-Західної Русі[3]. Проте необхідно зазначити, що попри величезну наукову літературу про цього князя деякі сторінки діяльності та життя володаря залишаються дискусійними, чимало аспектів його біографії продовжують викликати жваві дискусії[4]. До цього слід додати, що постать східнослов’янського володаря стала предметом для певного міфотворчества, до якого, на жаль, в силу різних причин долучилися і достатньо серйозні науковці.

Що стосується останньої обставини, то, наприклад, абсолютно небездоганним з позиції інформації, що надають джерела, наших знань про діяльність князя Данила є широке використання по відношенню до нього прізвиська «Галицький» (від столиці Галицької землі міста Галича). В історіографії першої половини ХІХ ст., наприклад у працях М.М.Карамзіна, відносно руських князів часто в залежності від столу, які вони тримали, використовувалися прикметники типу «Чернігівський», «Суздальський», «Смоленський» тощо, проте ці прикметники не застосовувалися як прізвиська цих князів. «Галицькими» ці вчені називали Володимирка Володаревича, Ярослава Володимировича, Романа Мстиславича, тобто тих князів, що були в ХІІ – на початку ХІІІ ст. володарями у Галичі.

Чи не першим з професійних істориків, хто використав по відношенню до Данила як прізвисько слово «Галицький», був київський дослідник історії Волині і Галичини ХІІІ ст., автор біографії князя М.П.Дашкевич, що, на нашу думку, було зроблено з метою підкреслювання особливої ролі цього володаря в історії[5]. У подальшому це прізвисько, хоча воно не зустрічається в джерелах, набуло популярності і стало традиційним в науковій і особливо науково-популярній літературі.

Використання сполучення «Данило Галицький» в науковому плані не є достатньо коректним, оскільки Галич був столицею держави Данила Романовича лише трохи більше двох років: восени 1238 р. Данило його включив до своїх володінь і зробив своєю столицею, а взимку 1240 – 1241 р. місто було зруйновано монгольськими полчищами. Данило тривалий час у своїх змаганнях за відновлення держави батька Романа боровся за місто на р. Лукві, проте ця боротьба принесла йому чимало болю та гіркоти, почував у ньому некомфортно через наявність в місті багатьох власних недоброзичливців з числа місцевого боярства. Галич князь Данило не любив, а тому при першій нагоді переніс центр свого князівства до міста Холм. В розбудову останнього, яка припала на час піднесення держави Романовичів, Данило приклав велику енергію, прагнув його перетворити в один із помітних центрів східного слов’янства [6]. Я.Р.Дашкевич заперечує використання словосполучення «Данило Галицький», бо воно, на його думку, є науково некоректним і фактично принижує важливий період розвитку України часів діяльності князя, а згодом короля Данила Романовича [7].

В 2005 р. у Любліні була надрукована досить цікава за змістом, але не досить бездоганна в плані структури книга М.Бартницького, яка присвячена дослідженню міжнародних зв’язків князя Данила Романовича [8]. Правда, сам автор назвав свою працю «Міжнародна політика князя Данила Галицького», але зміст книги перш свідчить, що монографія є недостатньо систематизованими нарисами з історії взаємин князя Данила з сусідніми володарями.

Викликають певні питання і хронологія дослідження – 1217 – 1264 рр. М.Бартницький вважає, що цими роками слід датувати час самостійної діяльності Данила Романовича на відміну від попереднього періоду, коли справами табору нащадків Романа Мстиславича опікувалася його вдова Анна, яка була регентшею при малолітніх синах Данилові та Василькові. Польський вчений пише, що означений період самостійності у діяльності Данила розпочинається після того, як князь Мстислав Мстиславич оволодів Галичем та уклав матримоніальний союз від волинським та галицьким двором. Ці події польський вчений датує 1217 р.

Необхідно зазначити, що у практиці князівської династії Рюриковичів представники розпочинали політичну діяльність раніше, ніж у них наступала фізична зрілість. Згадаємо, що у своєму «Повчанні» Володимир Мономах згадує, що він «тружал, пути дея и ловы с 13 лет» [9]. Князь Роман Мстиславич, батько Данила та Василька, в чотирнадцять років став князем у Новгороді, де показав себе цілком зрілою і здатною для виконання функцій князя людиною у зіткненнях з ворожими місту на Волхові сусідами. В шістнадцять років він розбив потужне військо суздальського князя Андрія Боголюбського [10]. В тринадцять років у представників правлячої еліти чоловічої статі відбувалися важливі зміни: хлопець ставав юнаком. Саме в цей час княжич проходив обряд підстригання і посаження на коня («посаг»), після чого, як про це пише Д.С.Ліхачьов, ставав повнолітнім [11]. З цього часу молодий княжич починав виконувати досить серйозні доручення своєї родини.

Але, крім функціональних володарських доручень, у князів були важливі представницькі, тільки притаманні князівській династії функції, функції легітимізації державної влади. Ці функції первородні представники князівської династії молоді князі починали виконувати фактично з моменту свого народження. Значення цих представницьких функцій зростало, якщо в такому віці молодий княжич втрачав батька. Його функціональні повноваження виконували регент, оточення князя, але носієм державної влади незалежно від віку був спадкоємець князівського столу.

Саме таким юним спадкоємцем столу і був князь Данило. 19 червня 1205 р. його батько галицько-волинський князь Роман Мстиславич загинув внаслідок сутички з дружиною малопольських князів Лешка та Конрада на березі р. Вісла біля польського міста Завихост. Необхідно зазначити, що не тільки молодий вік (4 роки) створював проблеми для політичної кар’єри Данила. Другою перепоною було те, в Галичі, де мав бути князем Данило Романович, на початку ХІІІ ст. дуже сильні позиції займало боярство – крупні земельні власники. Велика сила боярства в Прикарпатті мала особливі причини. В добу входження краю до складу держави Русь з центром у Києві тут були досить слабкі позиції центральної київської адміністрації. В інших регіонах Русі князі-намісники, направлені київським володарем, набували в своїх намісництвах силу, що давало можливість їх нащадкам, спираючись на можливості місцевої (колишньої племінної) знаті, ставати достатньо сильними земельними князями. Коли наприкінці ХІ ст. в Прикарпатті появилася своя місцева князівська династія, у неї не було достатньої сили для контролю периферії власних князівств (Перемишльського, Звенигородського, Теребовльського). Там виникали майже самостійні в політичному та могутні в економічному плані боярські «гнізда», господарі яких не тільки не рахувалися в своїх землях з князівською владою, а і прагнули самі диктувати волю князям у загальноземельних питаннях [12]. Це боярство, на справедливу думку М.Ф.Котляра, формувалося безпосередньо з племінної знаті [13].

Слід відзначити, що після виникнення об’єднаного Галицького князівства в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді удільні князі з’являлися лише епізодично, а вся влада в цих ареалах належала також боярській верхівці. Ця обставина чітко проявилася в ході громадянської війни першої половини ХІІІ ст., коли в ході гострих військових та політичних конфліктів позиція різних ареалів – центрів з округою (наприклад, Ярославського, Перемишльського, Звенигородського) – нерідко відрізнялася одна від іншого. На політичний розвиток Галицької землі (як і Новгородської на півночі Русі) серйозно впливав ландшафтно-територіальний фактор. Значну частину Галичини складали або гірські та напівгірські малодоступні райони, або землі вздовж Дністра, які в ХІІ – ХІІІ ст. лише номінально або періодично входили до складу Галицької землі.

Третьою негативною обставиною, що могла стати на заваді прагненню Данила стати володарем в Галичі, був стан його легітимних прав на галицький князівський стіл. Молодий князь успадкував Галич як прямий нащадок по чоловічій лінії від батька Романа, проте останній, як, відомо, не мав у родині Рюриковичів якихось особливих прав на Галицьку землю. З кінця ХІ ст. Прикарпаття належало іншій гілці Рюриковичів – Ростиславичам. Сини Ростислава Володимировича, праправнуки київського князя Володимира Святославича, правнуки київського князя Ярослава Володимировича Рюрик, Володар та Василько оволоділи прикарпатськими Перемишльським, Звенигородським та Теребовльським князівствами в 80-х роках ХІ ст., які до цього входили до складу Волинського князівства-намісництва, що було територіально-адміністративною одиницею держави-імперії Русь. Права Володаря та Василька (Рюрик помер в 1093 р.) на Прикарпаття визнав Любецький князівський з’їзд 1097 р. Члени князівської гілки Ростиславичів правили в Галицькій землі до смерті їх останнього представника Володимира, сина Ярослава Осмомисла, в 1199 р.

В 1189 р., після смерті Ярослава Осмомисла Роман Мстиславич вперше завоював Галич, проте протримався там недовго. В 1199 р. Роман знову завоював Галич. В австрійських хроніках є інформація, що до 1218 р. були живі ще сини Володимира – Василько та Володимир-Іван, які знаходилися в заточенні в Угорщині [14]. Одружившись у друге і маючи двох малолітніх синів Роман Мстиславич прагнув створити необхідні легітимні підстави для своєї влади у Галичі. Саме цим пояснюється його намагання ослабити своїх суперників у Південній Русі, перш за все київського князя Рюрика Ростиславича, котрий претендував на гегемонію у південноруських землях, та чернігівських князів з династії Ольговичів, які по жіночій лінії були родичами згаданого Володимира Ярославича.

Десь в 1201-1202 рр. князь Роман Мстиславич уклав угоду з претендентом на угорський трон Андрієм (Ендре), яка допомогла останньому в 1205 г. стати королем [15]. Тоді ж Роман прагнув досягти посилення своїх позицій у Польщі, де тоді велась жорстка боротьба між представниками різних гілок князівської династії Пястів за Краків. Прагненням створити необхідні законні умови для передачі влади синам слід, вірогідно, пояснити і спробу Романа домовитися з найбільш сильними князями Русі, перш за все з суздальським князем Всеволодом Юрійовичем, про реформування взагалі системи державного порядку. Запропоновані зміни в літературі названі «Проектом доброго порядку». В праці В.М.Татищева вміщено інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців, запропонував створити систему «доброго порядку» державного устрою Русі. Цей «добрий порядок» перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі [16].

В свій час М.С.Грушевський, розглядаючи повідомлення В.М.Татищева, вважав його пізньою підробкою [17], проте ставлення до нього у подальшій історіографії змінилося. Так, Б.О.Рибаков у 1963 р. висловився на користь вірогідності проекту державного устрою князя Романа [18]. Пізніше М.Ф.Котляр та П.П.Толочко, проаналізувавши більш ретельно працю історика XVIII ст., висловились ще більш категорично на користь реальності проекту «доброго порядку» Романа, навели аргументи на користь давнього походження пам’ятки, яку використав В.М.Татищев [19]. Останнім часом додаткові важливі аргументи на користь реальності системи «доброго порядку» Романа навів Л.В.Войтович та О.В.Майоров [20].

О.П.Толочко в спеціальній статті, а потім у монографії про творчість В.М.Татищева зробив спробу поставити під сумність вірогідність створення Романом Мстиславичем системи «доброго порядку». Для цього автор дуже докладно вивчив історію появи в праці російського історика матеріалу стосовно даного сюжету, зробив висновок, що його поява була пов’язана з певними ідеологічними установками російського ідеологічного життя ХVІІІ ст., які прагнув провести В.Н.Татищев в своїй праці, використовуючи сюжет з давньоруської історії [21]. Не вступаючи в дискусію з О.П.Толочком з приводу далеко незаперечної останньої тези, зазначимо, що навіть її визнання не є підставою для спростування факту можливості розробки проекту князем Романом.

Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст. дають додаткові аргументи на користь реальності створення Романом проекту нового політичного устрою Русі. Система «доброго порядку» повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя, зокрема з діями князя після другого походу проти половців, коли він здійснив на півдні Русі «мироположение в волостех, кто како терпел за Рускую землю» [22]. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа головному політичному опонентові суздальському князеві Всеволоду Велике Гніздо, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя.

Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надій стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич з боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-«виборців» волинського князя дає підставу вважати, що Волинь в системі «доброго порядку» мала бути складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств. Додатковим аргументом на користь того, що в розповіді В.М.Татищева про намагання Романа створити нову систему державного управління є реальна історична база, є те, що в літописному повідомленні про битву на річці Калці «старійшинами» названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох з шести володарів згаданих в проекті Романа!) [23].

Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа Мстиславича була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами. Проблема реформи державного порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королівстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття «Великої хартії вільностей», а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.

Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації, що збереглася у праці В.М.Татищева, про проект «доброго порядку», який запропонував Роман іншим давньоруським князям. Але, згідно відомостям того ж автора, останні не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насторожено до проекту поставився суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що його реалізація юридично робила його рівним іншим п’ятьом князям – суб’єктам запропонованої Романом нової системи політичного устрою Русі, а також створювала для суздальських князів обмеження у можливості втручання в справи Південно-Західної Русі.

В 1205 р. відбулося вокняжіння Данила у Галичі, яке на перших порах не викликало заперечень ні в польських, ні в угорських політичних колах. Правда, необхідно зазначити, що тоді взаємини Романовичів з угорським королівським домом розвивалися далеко не просто, оскільки король Андрій ІІ прагнув використати ситуацію в Галицькій землі для посилення впливу своєї держави на сході. Угорський король з династії Арпадів був родичем Роману Мстиславичу [24], але, без сумніву, не родинні зв’язки стали причиною того, що під час переговорів угорського короля та галицької княгині-регентші було позитивно вирішено питання про збереження нащадками Романа галицького столу.

Восени 1205 року угорський король зустрівся з матір’ю Данила і Василька Ганною в прикордонному галицькому місті-фортеці поблизу Перемишля Саноку [25]. Княгиня Ганна після смерті князя Романа тривалий час була головною політичною фігурою, яка протягом тривалого часу боролася за збереження його спадщини за малолітніми синами. Як показує аналіз подій, не дивлячись на величезні труднощі, княгиня відігравала до моменту змужніння Данила та Василька значну роль у житті краю як лідерка потужного політичного табору [26]. Розповідаючи про переговори в Саноці, галицький книжник в дусі свого часу підкреслює особливу прихильність Андрія до старшого сина Романа Данила: «…приял бо бе Данила како милога сына своего…» [27], що дало підставу Д.І.Зубрицькому та І.Шараневичу в середині ХІХ ст. саме в такому буквальному дусі трактувати подію [28]. Проте вже їх сучасник М.Смирнов відзначав, що роль покровителів Данила від сваволі бояр дуже швидко наскучила угорському та польському монархам, а тому вони «скинули маску захисників і стали відкрито домагатися Галича власне для себе» [29].

Дійсно, аналіз джерел дає підстави сумніватися в якоїсь особливій доброзичливості Андрія ІІ до Романовичів. Король у своїй східній політиці переслідував перш за все власні цілі, бо прагнув підкорити Угорщині багаті західноруські землі. Невипадково, що саме у 1206 році Андрій включив їх до свого титулу та оголосив себе «королем Галичини і Волині (Galiciae Lodomeriaeque)» [30]. М.Ф.Котляр вважає, що в Саноці княгиня Ганна була вимушена визнати зверхність над своєю родиною угорського короля Андрія ІІ, про що і свідчила літописна формула «...приял бо бе Данила како милога сына своего», що означало в тодішній ієрархічній термінології статус залежного володаря [31]. Пізніше вчений відзначає, що угорський король взяв під своє заступництво «Галицько-Волинське князівство, що стояло на порозі розвалу» [32]. За думкою М.Ф.Котляра, тоді ж сторони домовились про укладення династичного союзу: Андрій мав віддати Савою доньку за сина Романа Данила [33]. Для нас важливо, що саме під час переговорів у Саноці угорський король фактично визнав права Романовичів на Галич, княгиню Ганну як володарку Галицько-Волинського князівства [34].

Як відомо, владу номінального князя Данила та княгині-регентші не визнали південнноруські князі, що призвело незабаром до втрати Романовичами як Галича, так і Володимира. На Волині та Галичині до 1211 р. з перервою правили представники чернігівської династії Ігоревичів. Тоді ж Романовичі докладали величезних зусиль, щоб повернути Галич.

Зокрема, в 1211 р. в Галичині розгорається багаття справжньої великої війни. Галицькі бояри-вигнанці, що втекли в Угорщину від Ігоревичів, «просиша у короля Угорьского: дай нам отчича Галичю Данила, ат с ним приимем и от Игоревичев» [35]. Отже, галицькі бояри тоді визнавали право малолітнього Данила на Галич. Цей заклик бояр відповідав намірам Андрія ІІ, який послав через Карпати велике військо на чолі з воєводою Потом.

Зразу ж зазначимо, що, крім галицьких бояр, велику дипломатичну діяльність по організації військової акції здійснювала княгиня Ганна. Саме за її ініціативою на Волині створюється велика коаліція проти князів Ігоревичів волинян ( у тому числі східноволинських князів Мстислава та Інгваря Ярославичів) [36]. Після розгрому Ігоревичів всі учасники коаліції прибули до Галича, де в Успенському соборі відбулися урочистості, пов’язані з коронацію Данила на галицькому престолі. Сталося це наприкінці літа – на початку вересня 1211 р. Але невдовзі між переможцями стали виникати серйозні суперечності. Найбільш потужною силою серед них, що є зрозумілим, було боярське угруповання на чолі з Володиславом Кормилчичем. Саме воно хотіло перетворити Данила на маріонетку на галицькому князівському троні, показати всім, хто є хазяями в Галичині.

Природно, що невдовзі в Галичі виник конфлікт між недавніми переможцями Ігоревичів (останні у вересні були повішені галицькими боярами). Княгиня Ганна, котра прагнула продовжувати тут політичний курс Романа Мстиславича на зміцнення князівської влади, викликана незадоволення у галицьких магнатів, на чолі яких стояв могутній боярин Владислав Кормильчич. Причиною виступу боярства, за літописом, було те, що княгиня «хотяще бо княжити сама» [37]. Під тиском суперників Ганна була вимушена 1211 р. залишити Данила і відправилась до Белзу, де князював її молодший син Василько [38]. Однозначно, що такий перебіг подій не міг задовольнити угорського короля Андрія. Останній в цей час не залишав бажання використати авторитет Ганни серед галичан, щоб посилити свій вплив у Південно-Західній Русі.

Взимку 1211 – 1212 р. король здійснив похід на Галич, и «приведе ятровь свою великую княгиню Романовую» [39]. У поході за запрошенням угорського короля прийняли участь польські та волинські полки. В результаті виправи були захоплені могутні бояри Володислав Кормильчич, Судислав та Пилип. Проте невдовзі повторилася майже минулорічна ситуація. Крім Владислава, якого відвезли до Угорщини, всі інші галицькі бояри відкупилися від угрів, а невдовзі після відходу тих на батьківщину знову почали боротьбу проти Ганни. Внаслідок подій 1212 р. до Галича на князювання прибув пересопницький князь Мстислав Ярославич, Ганна з Данилом та боярином В’ячеславом Товстим покинули місто і попрямували до угорського короля, а Василько Романович з воєводою Мирославом до родинного Белзу.

Третій поспіль похід короля Андрія на Галич у серпні-вересні 1213 р. вже не відбувався як акція, спрямована на користь княгині Ганні. Галицько-Волинський літопис повідомляє про вихід на волю в Угорщині ворога Романовичів Владислава Кормильчича («Король же пусти Володислава, и собра много вой и иде на Галичь» [40]). Звільнення Андрієм ІІ могутнього та амбітного боярина, вірогідно, слід пояснювати бажанням угорського монарха використати вже його авторитет під час походу на схід. Цей похід, як відомо, закінчився безпрецедентною подією: захопленням князівського столу галицьким боярином Володиславом Кормильчичем.

Весною 1214 р. волиняни на чолі з Ганною разом з поляками здійснили невдалу спробу відвоювати у боярина Володислава Галич, після чого протягом декількох років Романовичі були галицького столу відмовитися від боротьби за Галич, зосередивши головну увагу на відвоювання Волинської «вотчини». В 1214 р. під їх тиском та наполяганням краківського князя Лешка тодішній володар Володимира на Волині князь Олександр Всеволодович передав місто Данилу та Васильку. В тому ж році у словацькому місті Зпіші угорський король Андрій та краківський князь Лешко домовилися про розділ між собою Галицької землі. Полякам були передані Перемишльська та Любачевська округи. Проте вже наступного року угорці забрали у поляків їх володіння в Галицькій землі Перемишль та Любачев.

В другій половині другого десятиліття ХІІІ ст. Галич виборює новгородський князь Мстислав Мстиславич Удатний. Галицько-Волинський літопис повідомляє: «В лето 6720. Король отъя Перемышль от Лестька Любачев. Лестько же сжалиси о срамоте своей и посла к Новугороду по Мьстислава и реки: «Брать ми еси. Поиди и сяди в Галиче». Мьстислав же поиде на Галичь со светомь Лестьковымъ. Галичани же вси и Судиславъ послашася по Данила. Данил же не утяже ехати, а Бенедиктъ Лысы бежа во угры со Судиславомъ, а Мстиславъ седе в Галичи» [41].

Інтерес Мстислава Мстиславича до Галича був невипадковим. Він мав певні генеалогічні підстави для претензій на Галицьку землю, оскільки його мати була донькою галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла (1153 – 1187 рр.) [42]. Крім Галицько-Волинського літопису, в інших літописах ще двічі згадується про прагнення Мстислава Мстиславича сісти в Галичі. Суперечливість інформації джерел призвела до значних розбіжностей в її тлумаченні дослідниками. М.І.Костомаров вважав, що Мстислав прибув до Галича в 1215 р. [43]. Проте ще В.П.Бузескул, автор спеціальної розвідки про цю подію, розглянувши всі джерела висловлюється на користь того, що Мстислав зайняв Галич після 1218 р. [44]. Більшість дослідників, починаючи з Д.Зубрицького і М.Дашкевича, також вважають, що Мстислав прийшов до Галича в 1219 р. [45], але по великому рахунку, ніхто з науковців не пояснив причин появи декількох, на перший погляд суперечливих, повідомлень пам’яток про боротьбу Мстислава за Галич [46]. З’ясування цього питання дозволить відповісти на запитання, скільки коли розпочалася боротьба Мстислава за Галич, скільки було спроб його оволодіти західноруським містом і, нарешті, зрозуміти взагалі перипетії політичного життя Південно-Західної Русі в другій половині 10-х років ХІІІ ст. Важливість цього підсилюється тим, що польські історики Б.Влодарський, Д.Домбровський, М.Бартницький вважають, що Мстислав зайняв Галич в 1217 р. [47]. Визначення дати зайняття Галича дає підстави для з’ясування часу укладення шлюбу Данила та доньки Мстислави Анни, що, як визначалося раніше, і було початком самостійної політичної діяльності Данила.

Комплексний розгляд джерел дає підстави висловитись на користь погляду про те, що Мстислав зайняв Галич десь у грудні 1218 р., а також відтворити всю історію оволодіння Мстиславом Галича, яка продовжувалася декілька років. У Воскресенському літопису є повідомлення: «Тое же зимы выиде из Новагорода Мстислав Мстиславичь, а княгиню с сыном остави в Новегороде, и сам иде к королеви в Галичь, просити Галича у него» [48]. М.Г.Бережков датує цю інформацію кінцем 6722 (1214/5 р.), вважає, що взимку цього року Мстислав покинув Новгород. Співставлення цього повідомлення з інформацією Галицько-Волинського літопису дає підставу думати, що, втративши західногалицькі землі, Лешко влітку 1215 р. запросив в Галичину князя Мстислава Мстиславича, який, за його задумом, мав у Галичині протистояти угорцям, проти яких розпочалися виступи місцевого населення. В останньому листі Андрія ІІ до папи Інокентія IІІ (було написано до листопада 1215 р. [49] ) згадується про якесь військо, яке під час заворушень у Галичі, підійшло до стін міста [50]. Є підстави думати, що це було військо Мстислава. Але восени 1215 р. ситуація в Галицькій землі для угорців покращилася, тому Мстислав вирушив полюбовно домовитися з Андрієм ІІ про надання йому галицького столу.

Невдача цих переговорів вимусила Мстислава Мстиславича повернутися до Новгороду на початку 1216 р. Після повернення до Новгорода Мстислав взяв участь у добре відомій Липецькій битві 1 березня 1216 р. В 1217 р. Мстислав, згідно інформації новгородських літописів, знову покинув північне місто, попрямувавши «поимати Галиця». Про цю виправу розповідає і прибалтійський хроніст Генріх Латвійський, який відзначає про вихід Мстислава з Новгорода до Галича. Як зазначає цей автор, тоді «ести відправили руським (до Новгороду – авт.) багато дарів з проханням прийти з військом, щоб розрушити лівонську церкву. Проте великий король Новгорода Мстислав (Мislawe) тоді перебував у поході проти короля Угорщини, готуючись битися за Галицьке (Galatiаe) королівство, а на своєму престолі в Новгороді залишив нового короля» [51].

Попри всю важливість останньої інформації, вона не містить конкретної вказівки про захоплення князем Мстиславом Галича, а тому не може бути підставою для висновку, до якого схиляються польські історики Б.Володарський, Д.Домбровський та М.Бартницький, що в 1217 р. Мстислав Мстиславич став володарем в Галицькій землі [52]. Перш ніж йти в Галичину, Мстислав Мстиславич по дорозі з Новгорода уклав угоду з князем Мстиславом Романовичем. Наступного 1218 р. дружини обох князів вийшли з Києва, де тоді княжив Мстислав Романович, і рушили до Галича «на королевиця» [53]. На цей раз момент для походу був обраний дуже вдало, оскільки тоді князь Андрій ІІ приймав участь у хрестовому поході (1217-1219 рр.). а тому угорський гарнізон та королевич Коломан не могли розраховувати на достатню допомогу. Саме цією обставиною слід пояснити те, що боярин Судислав, дізнавшись про похід на Галич, запропонував Данилові повернутися до міста. В Галицько-Волинському літописі, в якому, на наш погляд, зведена інформація про обставини двох виправ Мстислава до Галича (1215 та 1218 рр.), саме по відношенню до подій 1218 р. йдеться: «Галичани же вси и Судислав послашася по Данила: Данил же не утяже ехати, а Бенедикт Лысы бежа во Угры со Судиславом, а Мьстислав седе в Галичи» [54].

Відсутність у повідомленні згадки про конкретну участь Лешка Бялого у завоюванні Галича дозволяє думати, що у 1218 р. вже був не перший похід Мстислава на Галич. Вірогідно, що десь в 1215 р. Лешко краківський, про що йшлося в цитованому вище повідомленні галицького книжника, дійсно запросив Мстислава прийняти участь у боротьбі за Галич, але тоді виправа новгородського князя, як вже зазначалося, не мала успіху. Через два роки вже за підтримкою київського князя Мстислава Романовича Мстислав Мстиславич вдруге вирушив до Південно-Західної Русі, і ця кампанія увінчалася успіхом. В.Т.Пашуто відзначає, що з приходом до Галича князя Мстислава тут наступив край угорської сваволі, проте цей погляд потребує певної корекції [55]. В Галичі на момент приходу Мстислава дійсно знаходився угорський гарнізон. Формально з 1214 по 1218 рр. Галичина була складовою частиною Королівства Угорщина, на чолі її був королевич (фактично молодший король, rex minor) Коломан, але фактично влада у місті контролювалася боярськими олігархами на чолі з Судиславом.

Після вокняжіння Мстислава у Галичі Данило уклав матримоніальний союз з ним. «Поя у него (Мстислава. – авт.) Данил дщерь именем Анну» [56]. О.П. Толочко вважає, що «не має причин прив’язувати шлюб саме з першим вокняжінням Мстислава» [57]. Проте розповідь Галицько-Волинського літопису свідчить, що шлюб було укладено незабаром після оволодіння Мстиславом Галича. Можливо, що переговори про встановлення політичного союзу, що мав бути скріпитися династичним, Мстислав провів ще до того, як почав здійснювати свій третій похід у Галицьку землю. Польські вчені Б.Влодарський, Д.Домбровський та вище згаданий М.Бартницький на підставі аналізу наведених вище повідомлень джерел про час завоювання Мстиславом Галича наголошують, що цей шлюб було укладено в 1217 р. [58]. Автори, які датують прибуття Мстислава Удатного до Галича в 1219 р., визначають цим роком і шлюб Данила з Мстиславною. На мій погляд, це шлюб було укладено скоріш за все наприкінці 1218 або на початку 1219 р. часу його перебування в краї.

Чи можна вважати дату шлюбу Данила часом початку його самостійного правління? На початку цієї розвідки ми вже говорили, що визначення подібних дат представляє певну складність. Як вже згадувалося, Данило було визнано князем в 1205 р. Відомо, що наприкінці літа – на початку вересня 1211 р. у Галичі «бояре володимьрьстии и галичкыи и Вячеславъ Володимерьскый и вси бояре володимерьстии и галичкыи и воеводы угорьскыя и посадиша князя Данила на столе отца своего великаго князя Романа во церькви святея Богородица приснодевица Марія» [59]. Проте тоді ні Данило, ні його матір не стали повноправними володарями в Галицькій землі. Все це сталося набагато пізніше. Не мали тоді Романовичі і влади у більшій частині Володимирської землі.

Повернулися Романовичі до Володимира у 1214 р. Галицький літописець повідомляє що саме в той час за ініціативою Пакослава Лешко передає місто Володимир Романовичам: «Светом же Пакославлим Лестько посла ко Александрови, рекый: «Дай Володимерь Романовичема Данилови и Василькови» [60]. М.С.Грушевський вважає, що повернення головного міста Волині – це одна з статей договору між Лешком та Андрієм ІІ, проте літописний текст не дає підстав для існування такого погляду [61]. Аналіз джерел свідчить, що князь Лешко Бялий, котрий не мав достатньо сил для підкорення собі всієї Волині, щоб зберегти за собою «Забузькі міста» і закріпитися в Західній Галичині (згідно угоди з угорцями у Зпіші), був вимушений підтримати Данила та його родичів, які в цей час набирали велику силу на Волині. Німецький дослідник Г.Роде відзначає посилення Польщі на сході саме після цих заходів малопольської адміністрації, проте перебіг подальших подій не дозволяє погодитися з таким поглядом [62]. Водночас можна визнати, що ще протягом найближчих років Краків зберігав серйозний вплив на перебіг політичного життя Волиньської землі [63]. Саме з цією датою, на наш погляд, і слід зв’язувати початок самостійного князівського правління Данила.

Цікаво, що в момент, коли Мстислав під час третьої виправи у 1218 р. підійшов під Галич, боярин Судислав, який був патроном угорського королевича, що сидів у Галичі, запросив Данила зайняти Галич, тобто розглядав його як самостійного володаря. Враховуючи дуже непрості відносини цього боярина – фактичного лідера галицьких магнатів з Данилом протягом тривалого часу, не має підстав вважати, що літописна інформація – плід домислу літописця. Скоріше за все, довідавшись про створення коаліції Мстислава та київського князя і знаючи про велику силу першого, Судиславу не залишалося іншого варіанту, як обирати для себе «менше зло». В той же час Данило міг і не скористатися цим запрошенням. На наш погляд, сам факт цього запрошення свідчить, що Данило, починаючи з 1214 р., вже розглядався як володар Волинської землі. Якщо згадати, що Володимир Всеволодович Мономах або батько Данило стали достатньо самостійними в 13-14 років, а також згадавши, що в 1214 р. Романовичі повернули собі Володимир, на, наш погляд, саме цю дату можна було б прийняти як вихідну для розгляду історії самостійної політичної діяльності Данила Романовича.

Виникає питання проте, чи став Данило після оволодіння Володимиром повним володарем у Волинській землі? Тут варто згадати про точку зору Л.В.Войтовича про те, що після смерті луцького князя Ярослава Ізяславича східноволинські князі Мстислав і Інгвар Ярославичі були сюзеренами Волині. На думку львівського дослідника, угода між Мстиславом та Ярославом Ізяславичами 1170 р. передавала на Волині «старшинство Ярославу Ізяславичу та його нащадкам. Тому не Роман, а Інгвар 1201 р. став київським князем» [64]. Висновки дослідника не підкріплені, на наш погляд, необхідними доказами [65].

На наш погляд, перебіг політичного життя Волині кінця ХІІ – початку ХІІІ ст. свідчить, що головним князем Волині був володимирський князь Роман Мстиславич. Наприкінці 90-х років ХХ ст. Інгвар Ярославич стане таки головним серед східноволинських князів, але й попаде в залежність від володимирського князя. Саме цим пояснюється участь Інгваря в київській політиці Романа на початку ХІІІ ст. Так само було і в ХІІІ ст. Після захоплення Ігоревичами Галича та Володимира спочатку Інвар, а потім Мстислав Ярославичі висловлювали претензії на спадщину Романа Мстиславича, проте з 1214 р. Данило Романович стає сюзереном Волинської землі. Саме ця обставина пояснює те, що в 1227 р. князь Мстислав Ярославич передав у спадщину Данилові Луцьке князівство. Д.Домбровський відзначає, що після цієї події, а також підкорення Ярослава Інгваревича та ув’язнення Олександра Всеволодовича Романовичі набули безсумнівного домінування на Волині [66].

В другій половині 10-х – в 20-х роках ХІІІ ст. Волинське князівство мало класичну для того часу державно-адміністративну структуру, коли земельному (верховному в землі-князівстві) князю підкорялися удільні князі. Ними були двоюрідний брат Данила белзький князь Олександр Всеволодович та троюрідні брати Мстислав і, можливо, Інвар Ярославичі.

Галицький літопис нічого не повідомляє про можливу третю коронацію Данила 1230 р., коли, за словами галицького книжника, «Данил же божьею волею одерьжа град свои Галич» [67], але, відомо, що в цей рік волинський князь прибув до Галича і став тут володарем, що повинно було вести до проведення якогось церемоніалу вступу на галицький стіл. Правління Данила у Галичі до 1238 р. не було стабільним, час від часу він втрачав місто, але саме з 1230 р. формально-юридично він знову став володарем Галицької землі. Остаточно Галич і Галицька земля увійшли до складу держави Данила восени 1238 р. Тоді, за словами Галицько-Волинського літопису, «Данило же вниде во град свой и прииде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и обличи победу, и постави на Немечьскых вратех хоруговь свою» [68]. Отже, тоді відбулася чергова інтронізація Данила на галицькому столі.

В контексті розгляду питання про рівень самостійності князювання Данила Романовича дуже цікавим є розгляд епізоду, пов’язаного з участю Данила Романовича у коронації угорського короля Бели ІV. 21 вересня 1235 р. помер угорський король Андрій ІІ, а в листопаді того ж року у Секешвароші відбувся акт інтронізації його сина Бели IV. В той же час восени 1235 р. в Галичі відбувся бунт боярської опозиції, внаслідок якої Данило втратив в черговий раз Галич. Ця подія спонукала князя відправитися до Угорщини, де Данило Романович розраховував знайти союзників для повернення Галицької землі [69].

Угорська хроніка повідомляє про активну участь у церемонії коронації Бели ІV Данила Романовича: «Король Бела, син його (Андрія ІІ. – авт.), був коронований під час першого свята напередодні жовтневих ід в кафедральному соборі блаженного Петра Альби, який він сам освятив. Герцог Коломан, його брат, урочисто ніс біля короля його меч, Данило, щирий герцог рутенів, вів попереду з урочистістю коня (короля. – авт.)» [70]. Д.Зубрицький та М.П.Дашкевич висловили сумнів щодо можливості цієї події, вважаючи, що Данило навряд чи погодився приймати участь в церемонії, яка фактично робила його васалом угорського короля [71]. М.С.Грушевський, навпаки, підкреслює, що ситуація, яка склалася в Південній Русі, вимусила Данила піти на певні поступки угорському королю в обмін на невтручання Угорщини в справи Галичини [72]. О.В.Майоров, відзначивши, що князь Роман і його нащадки Романовичі укладали подібні угоди, вважає, що в обмін на отримання допомоги від Угорщини Данило погодився формально визнати себе васалом угорського короля [73]. М.М.Волощук на підставі розгляду перебування Данила в Секешвароше стверджує, що протягом 1235-1245 рр. князь перебував в васальній залежності від угорського короля [74].

Більш правильною, на наш погляд, виглядає точка зору М.Лабуньки, який, спеціально дослідивши цю тему, прийшов до висновку, що участь Данила в коронаційному акті не вела до визнання васальної залежності [75]. Ми вже висловлювали в іншій праці думку, що участь Данила в церемонії не була якоюсь знаковою подією, яка призвела до обмеження його реального статусу як суверенного монарха. До того ж подальші події свідчать про те, що стосунки з угорським королем не розвивалися згідно з бажаннями руського князя, що привели його в 1235 р. до Угорщини. Саме тому наступного 1236 р. волинський князь вдається до багатоходової дипломатії, що несла у значній мірі антиугорську спрямованість, в Центральній Європі [76]. Таку позицію щодо секешварошських подій підтримує фактично і Л.В.Войтович [77].

Компромісну позицію займає М.Бартницький, висловивши думку про можливу залежність Данила від Угорщини в середині 30-х років ХІІІ ст., відзначає, що руський князь вів тоді паралельні переговори з суперником угорців австрійським герцогом Фрідріхом, що дозволило Данилові змінити свій статус відносно Угорщини [78].

В 40-х роках ХІІІ ст. після походів монгольських військ кінця 30-х – початку 40-х років до Східної та Центральної Європи перед Данилом постало складне завдання нейтралізації агресивних планів щодо Південно-Західної Русі з боку монголів, у тому числі збереження суверенності та незалежності Галицько-Волинського князівства.

Необхідно відзначити, що на володіння Данила зазіхав не тільки золотоординський хан Батий, а і підлеглі йому хани і воєначальники («темники»). Останні, вірогідно, отримували свої володіння на правах ленів за несення військової служби [79]. Зокрема, хан Могучей (Мауці) прислав до Данила наказ, де вимагав передачі йому Галичини: «В лето 6758. Приславшу же Могучееви посолъ свои к Данилови и Василкови, будущю има во Дороговьскыи: «”Дай Галич» [80]. Л.В.Войтович вважає, що дії Могучія були реакцією на спробу Данила зайняти Київ, який входив до улусу монгольського хана, але історик, на жаль, не доводить цю цікаву гіпотезу [81]. Не маючи можливості дати належну відсіч цим зазіханням («бысть в печали велице, зане не утвердилъ бе земле ее городы») [82], Данило був вимушений їхати до столиці Золотої Орди Сараю, де не тільки прагнув знайти прихильність хана («И думав с братом своимъ и поеха ко Батыеви река: «”Не дамъ полу отчины своей, но еду к Батыеви самъ» [83]), а і використати її проти підлеглих хану Бату темників. В літературі є версія, що Данило під час візиту до Сараю хотів отримати згоду на розширення своє держави на Київ, проте ця думка, на наш погляд, не є достатньо доказаною [84].

Не дивлячись на те, що спілкування з могутнім монгольським володарем носило вкрай принизливий для руського володаря характер, Данило Романович досяг в Орді великої дипломатичної перемоги. Батий визнав права Данила на Волинь та Галичину («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с нимь»). Вочевидь, тепер перебуваючи під патронатом Бату, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам.

За даними католицького місіонера Плано де Карпіні Романовичі ретельно готувалися до подорожі, домовились від Бату про надання Данилові охоронної грамоти [85]. Це було дуже важливо, оскільки невдовзі після подорожі Данила в Сараї було вбито давнього суперника братів Романовичів чернігівського князя Михайла. Отруєний в ханській ставці був і суздальський князь Ярослав Всеволодович, батько князів Олександра і Андрія.

Хоча спілкування з могутнім монгольським володарем ханом Бату носило вкрай принизливий для руського володаря характер, але Данило одержав в Орді великої дипломатичної перемоги. Темні фарби, якими описав галицький книжник подорож до Батия, за думкою деяких вчених, є не чим іншим як художнім прийомом книжника, який навмисно драматизував обставини візиту Данила до хана Бату, і не відбивав реального стану холмсько-сарайських відносин [86]. Бату визнав права Данила на Волинь та Галичину («и поручена бысть земля его ему, иже беаху с нимь» [87]). Вочевидь, тепер перебуваючи під опікою золотоординського хана, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам, орди яких займали в той час причорноморські степи.

На думку І.П.Крип’якевича, після переговорів у Сараї Романовичі мали висилати на вимогу ханської ставки допоміжне військо, а інколи платити данину [88]. Але більш виваженою є думка науковців, які вважають, що залежність від монголів держави Данила та Василька була в той час номінальною [89]. Визнання такої залежності від Сараю не призвело тоді до різкого погіршення рівня суверенності держави Данила та Василька. В цьому відношенні Південно-Західна Русь знаходилась в набагато кращому становищі у порівнянні з Північно-Східною. До речі, чітка система збирання данини з населення Північно-Східної Русі була упорядкована лише наприкінці 50-х років ХІІІ ст. [90]. Англійський дослідник Дж.Феннел вважає, що саме тоді фактично і була встановлена система підданства Північно-Східної Русі Сараю, яка отримала назву в науці «монголо-татарське ярмо» [91].

Отже, в середині 50-х років ХІІІ ст. держава Данила та Василька Романовичів була фактично суверенним державним утворенням. Формально ж володарі Південно-Західної Русі визнавали владу монгольських великого та золотоординського ханів, а Данило як король знаходився під патронатом римського папи. З приходом до влади хана Берке в 1257 р., який став майже зразу незалежним по відношенню до каракорумської ставки володарем, спостерігається прагнення золотоординців обмежити владу Романовичів.

Оцінюючи події кінця 50-х років ХІІІ ст., В.Т.Пашуто пише, що тоді «татаро-монгольські феодали покінчили… з незалежністю Південно-Західної (Галицько-Волинської) Русі» [92]. Аналогічну позицію займає і угорська дослідниця Е.Ледерер [93]. На думку В.Л.Єгорова, події 1259 р. показали нездатність Данила дати відсіч золотоординцям, що призвело до повного утвердження влади монголів над Південно-Західної Руссю. Цей дослідник докоряє князю, що той злякався монголів і втік під час походу Бурундая [94]. Проте таке звинувачення не є коректним. Романовичі тоді не були мали можливості розпочати війну з потужним монгольським військом, до того ж загальна міжнародна ситуація довкола їх держави була несприятлива. Ймовірно, князь Данило хотів не тільки врятуватися від монголів, а і прагнув знайти можливих союзників проти кочовиків. Саме цим пояснюється інформація літопису, що тоді він відвідав принаймні Польщу та Угорщину. Але ця спроба не дала результату, оскільки в цей час в Центральній Європі розгорнулася нова фаза війни «за спадщину Бабенбергів» [95]. Г.Вернадський справедливо звертає увагу, що монголи могли помститися Данилові за попередні свої невдачі [96].

Визнаючи вдалу політику Бурундая наприкінці 50-х років, необхідно визнати, що монгольський полководець не зміг у повній мірі реалізувати свої плани. Не було знищено найбільш укріпленого Холму, а саме головне, монголам не вдалося нанести достатньо потужного удару по Польщі. Що стосується Галичини і Волині, то можна погодитися з думкою вчених, які заперечують факт підкорення тоді держави Романовичів владі Золотої Орди [97]. Зокрема, М.Ждан відзначає, що і тоді монголи не створили в Південно-Західній Русі якоїсь системи контролю над володіннями Романовичів, а Данило продовжував залишатися сувереном своєї держави [98]. З цього приводу Л.В.Войтович справедливо відзначає: «Король Данило Романович помер у 1264 р. [99]. Його поховали в Холмі, який був його столицею, у соборі св. Богородиці. Можна стверджувати, що король Данило помер не ординським васалом, а незалежним володарем, до кінця залишаючись вірним своїй політиці відродження незалежної Русі» [100].

Наведений у цьому нарисі матеріал засвідчує, що з 1214 по 1264 рр. продовжувався період самостійного правління князя та короля Данила Романовича, який у дусі свого часу успішно провадив політику на відстоювання суверенних інтересів Південно-Західної Русі в умовах спочатку тривалої громадянської війни, а потім експансії монголо-татських ханів.

Примітки:

1. Войтович Л.В. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVІ ст.): cклад, суспільна і політична роль. – Львів, 2000; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – Poznań, Wrocław, 2002.
2. Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис. – К.,1993.
3. Докладну історіографію історії Південно-Західної Русі княжої доби див.: Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. – СПб., 2001. – С.46-90.
4. Войтович Л.В. Король Данило Романович: загадки та дискусії // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. – К.,2007. – С.383-403.
5. Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К., 1873.
6. Александрович В. Мистецтво Холма доби князя Данила Романовича // Княжа доба. Історія і культура. – Вип..1. – Львів,2007. – С.136-153.
7. Дашкевич Я. Українські землі в часах галицько-волинської державності // Пам’ять століть. – 2002. – №5. – С. 20.
8. Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – Lublin, 2005.
9. Повесть временных лет. Под редакцей В.П.Адриановой-Перетц. – М.,1950. – Ч.1. – С.158.
10. Новгородская первая летопись старшого и младшего извода. – М.,1950. – С.220-221; Полное собрание русcких летописей (далі ПСРЛ). – Т.1. Лаврентьевская летопись. – М.,1926-1928. – Стб.361; про ці події див. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. – К.,2001. – С.64-67.
11. Лихачев Д.С. «Слово о полку Игореве» и культура его времени. Изд. второе, дополненное. – Л.,1985. – С.210-211.
12. Головко О.Б. Боярська «фронда» в Галичі // Пам’ять століть. – 2002. – №5. – С.49-50.
13. Котляр М.Ф. Історія давньоруської державності. – К.,2002. – С.157-158.
14. Головко О.Б.Галицька держава князів Ростиславичів в історії Центрально-Східної Європи (XІ – XII ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі ( за найдавніших часів до кінця ХVІІ ст.). – Вип.5. – С.87-131.
15. Томашівський С. Українська історія. Старинні і середні віки. – Львів, 1919. – С.88-89; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – С.183.
16. Татищев В.Н. История российская. – Т.3. – М.,1963. – С. 169-170.
17. Грушевский М.С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХIV столетия. – С. 267.
18. Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи. – Москва,1963. – С.163.
19. Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.21-22; його ж. Формирование территории и возникновение годов Галицко-Волынской Руси IX-XIII вв. – С.120-121; Толочко П.П. Киев и Киевская земля в период феодальной раздробленности ХІІ – ХІІІ вв. – К.,1980. – С.182-183.
20. Войтович Л.В. Генеалогія династії Рюриковичів. – К.,1990. – С.114; його ж. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Волинь і Галичина у добу середньовіччя. – Львів, 2001. – С.26-28; Майоров О.В. Кто предоставил В.Н.Татищеву сведения о проекте Романа Мстиславича // Древняя Русь Вопросы медиевистики. – 2007. - №3(29). – Сентябрь. – С.67-69
21. Толочко О.П. Конституційний проект Романа Мстиславича 1203 р.: спроба джерелознавчого дослідження // Український історичний журнал. – 1995. – №.6. – С. 22-36; його ж. «История Российская» Василия Татищева: источники и известия. – М.,2005.
22. ПСРЛ. – Т.1. – Стб.420.
23. ПСРЛ. – Т.2. Ипатьевская летопись. – М.,1908. – Стб.741; пор.Завадская С.В. К вопросу о «старейшинах» в древнерусских источниках ХІ – ХІІІ вв. // Древнейшие государства на территории СССР. 1987 г. – 1989. – С.36-42.
24. Пашуто В.Т.Внешняя политика Древней Руси. – М.,1968. – С.347.
25. ПСРЛ. – Т.2. – С.717; інформацію про цю зустріч зберігли і угорські джерела. Див.: Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – Budae, 1829. – P.32.
26. Полонська-Василенко Н. Княгиня Романовая Анна // Визвольний шлях. – Кн.3. – 1954. – С.57-64.
27. ПСРЛ. – Т.2. – С. 717
28. Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3 – Львов, 1855. – С.34; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С.67.
29. Смирнов М.М. Судьбы Червонной или Галицкой Руси до соединения ее с Польшей. – СПб., 1860. – С.39-40.
30. Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Studio et opera G.Fejer. – T.3,v.1. – P.51; Пашуто В.Т. Внешняя политика древней Руси. – М.,1968. – С.348.
31. Котляр М.Ф. Данило Галицький. – К.,1979. – С.32.
32. Котляр М.Ф. Коментар до літопису // Галицько-Волинський літопис. Під ред. М.Ф.Котляра. – К., 2002. – С.170.
33. Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – К.,2002. – С.105.
34. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – М.,1950. – С.146.
35. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.724.
36. Там же. – Стб.725.
37. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.726.
38. Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С. 72.
39. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
40. Там же.– Стб.729.
41. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 731.
42. Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – S.64.
43. Костомаров Н.И. Князь Мстислав Удалой // Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – Т.1. – М., 1995. – С.82-101.
44. Бузескул В.П. О занятии Галича Мстиславом Удалым // ЖМНП. – 1881. – №3 – С.86-92.
45. Зубрицкий Д. История Древнего Галицко-Русского княжества. – Ч.3. – С.67; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила по русским и иностранным известиям. – С.9-10; Шараневич И. История Галицко-Володимирской Руси. От найдавнейших времен до року 1453. – С.75; Андрияшев А. Очерки истории Волынской земли до конца ХІV ст. – С.160; Грушевський М.С. Хронольогія подій Галицько-Волинської літописи. – С.16-17; його ж. Історія України-Руси. – Т.3. – С.513-515; Насонов А.Н. История русского летописания ХІ – начала XVIII вв. – М.,1969. – С.279; Александров Д.Н. Феодальная раздробленность. – М.,2001. – С.59-60.
46. Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь.– С.442.
47. Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.62; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – Poznań, Wrocław, 2002. – S.70-71. Bartnicki M. Polityka zagraniczna księcia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.35.
48. Полное собрание русских летописей. – Т.7: Воскресенская летопись. – СПб., 1856. – С.126.
49. Про датування документу див.: Головко О.Б. Галицький період діяльності князя Мстислава Мстиславича Удатного // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.7. – С. С.78-87.
50. Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії .– С.79.
51. Генрих Латвийский. История Ливонии. – М.,1936. – С.185 (кн.ХХІ,2).
52. Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa,1966. – S.62; Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – S.70-71. Bartnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.35.
53. НПЛ. – С.261.
54. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.731-732.
55. Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – С.201.
56. ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 732.
57. Толочко А. Известен ли год рождения Даниила Романовича Галицького? // Замітки з Галицько-Волинського літописання. – К.,2005. – С.27.
58. Dąbrowski D. Rodowod Romanowiczow książąt halicko-wołyńskich. – S.70-71.
59. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.727.
60. Там же. – Стб.731.
61. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С.13.
62. Rhode G. Die Ostgrenze Polens Rhode G. Die Ostgrenze Polens. Politische Entwiclung, kulturelle Bedeutung und geistige Auswirkung. – Bd.1 – Koln, Graz, 1955.– S. 106-107.
63. Wilkiewicz-Wawrzyńczykowa A. Ze studiow nad polityką polską na Rusi na przełomie XII – XIII w. – S.24.
64. Войтович Л. Роман Мстиславич і утворення Галицько-Волинського князівства // Галичина і Волинь у добу середньовіччя. – Львів, 2001. – С.23.
65. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVI ст.). – С.375.
66. Dąbrowski D. Polityka koligacyjna Daniela i Wasylka Romanowiczow. Prolegimona // А се его сребро. Збірник праць на пошану М.Ф.Котляра з нагоди його 70-річчя.– К., 2002. – S.141.
67. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.758.
68. Там же. – Стб.778.
69. Головко О.Б.Корона Данила Галицького. – С.303.
70. Chronici Hungarici compositio saeculi XIV // Scriptores Rerum Hungaricorum. Ed. E.Szentpetery. – V.1.– Budapestini, 1937. – P.467.
71. Зубрицкий Д. История древнего Галичско-Русского княжества. – Ч.3. – Львов, 1855. – С.124; Дашкевич Н.П. Княжение Даниила Галицкого по русским и иностранным известиям. – К.,1873. – С.48.
72. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.3. – С. 587.
73. Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь.– С.588-589.
74. Волощук М. Вассальная зависимость Даниила Романовича от Белы ІV (1235 – 1245 гг.): актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений второй четверти ХІІІ в. – P.83-134.
75. Лабунька М. Князь Данило Галицький і коронація угорського короля Бели IV // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського . – Т.1. – К., Львів,2004. – С.554-561.
76. Головко О.Б. Корона Данила Галицького. – С.303-304.
77. Войтович Л.В. Король Данило: загадки та дискусії. – С.387.
78. tnicki M. Polityka zagraniczna ksiecia Daniela Halickiego w latach 1217 – 1264. – S.96.
79. Бодрухин В. Переяславщина за татарських часів // Наукові записки з української історії. – Вип.14. – Переяслав-Хмельницький, 2003. – С.124.
80. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.805.
81. Войтович Л.В. Середні віки: хронологія, проблеми періодизації // Український історичний журнал. – 2003. – №4. – С.137; Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. – С.100.
82. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.805-806.
83. Там же. – Стб.806.
84. Ричка В.М. Церква Київської Русі. – Київ, 1997. – С.160; Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. – С.100.
85. Карпини Джиаванни дель Плано. История монгалов. Рубрук Гульем де. Путешествие в Восточные страны. – С.67-68.
86. Кривошеев Ю.В. Русь и монголы. – СПб.,1999. – С.255.
87. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.807-808.
88. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство. Вид.2. – Львів, 1999. – С.127.
89. Ждан М. До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди. – Мюнхен, Нью-йорк,1968. – С.15; Грицак П. Галицько-Волинська держава. – Нью-Йорк,1958. – С.98; Пізні кочовики Східноєвропейського світу. – Луганськ, 2002. – С.69 (автор – В.О.Манько).
90. Кривошеев Ю.В. Русь и монголы. – С.229.
91. Феннел Дж. Кризис средневековой Руси:1200-1304. – М.,1989. – С.149.
92. Пашуто В.Т. Героическая борьба русского народа за независимость. – М., 1956. – С.276.
93. Ледерер Э. Венгерско-русские отношения и татаро-монгольское нашествие // Международные отношения России до XVII в. – М., 1961. – С.199.
94. Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды в ХІІІ – ХІV вв. – М., 1985. – С.189.
95. Włodarski B. Polska i Ruś: 1194 – 1340. – Warszawa, 1966. – С. 145-146.
96. Вернадский Г. Монголы и Русь. – Тверь, М., 1997. – С.165.
97. Грицак П. Галицько-Волинська держава. – С.108; Чукаева В.А. Русские княжества и Золотая Орда: 1243 – 1350. – С.38,57; Пізні кочовики Східноєвропейського світу. – С.85 (автор – В.О.Чукаєва).
98. Ждан М. До питання про залежність Галицько-Волинської Русі від Золотої Орди. – Мюнхен, Нью-Йорк,1968. – С.17.
99. ПСРЛ. – Т.2. – Стб.862.
100. Войтович Л.В. Король Данило: загадки та дискусії – С.395.