О.Б.Головко
Східний світ. – 2005. – №1. – С.47-56

Глобальна монгольська експансія першої половини ХІІІ ст. не тільки призвела до кардинальних, в цілому негативних, змін в житті численних країн та народів Азії і Європи, а і сприяла трансформації системи міжнародних відносин тодішнього світу. Внаслідок утворення величезної Монгольської імперії значно поширилися інформаційно-комунікаційні зв’язки між народами. В Європі кардинально змінюються уявлення про далекі східні країни. В ході широкомасштабних військових кампаній не тільки монголи стали добре обізнані про ситуацію в близьких і далеких від них країнах, а і їх потенційні суперники оволоділи значною інформацію про дії Чингіз-хана та його нащадків.

В середині ХІІІ ст., за образним висловлюванням американського дослідника Дж.Райта, відбулося відкриття європейцями Азії. До цього часу уявлення в Європі про більшу частину цього величезного континенту були вельми туманними. Зокрема, на картах європейців в східній частині світу розміщувався рай. В ХІІ ст. на Заході було поширено уявлення про існування в глибині Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоанном. Виникнення цієї легенди, вірогідно, пов’язано з поширенням у азійських народів кереітів та оногутів християнства несторіанського толку. В ХІІІ ст. папи та королі хотіли вступити в союз з пресвітером Іоанном, а пізніше з монголами, щоб використати тих проти мусульман, які воювали на Близькому Сході проти хрестоносців (Райт 1988,235-242).

В історичній літературі до кола «вічних» можна віднести тему щодо політики римської курії по відношенню до держав та народів Східної Європи в умовах становлення та розвитку в нижньому Поволжі держави монголів – Золотої Орди. І тут необхідно зразу відзначити, що цю політику не можна розглядати лише тільки в контексті релігійного несприйняття католицьким світом загарбників, які на початку 40-х років ХІІІ ст. ставили серйозну загрозу для багатьох країн Центральної Європи. Попри незаперечність останньої позиції, необхідно підкреслити, що на специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той фактор, що з моменту вторгнення до Східної та Центральної Європи монголи не несли безпосередньої загрози самій римській курії і одночасно кочівники час-від-часу вели боротьбу проти заклятих ворогів католицької церкви. На Близькому Сході до останніх належали мусульманські країни, які відвоювали на той час майже всі колишні володіння хрестоносців на Близькому Сході (в 1244 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим!). У Східній Європі монгольські орди воювали проти схизматиків та язичників, по відношенню до яких римська курія, починаючи з межи ХІІ – ХІІІ ст., з понтифікату папи Інокентія ІІІ, провадила експансивну релігійно-політичну діяльність. Ця політика зводилась до підтримки дій хрестоносців (у Фінляндії, в Прибалтиці, в Половецькому степу), до пошуку активних дипломатичних контактів з володарями та ієрархами православних країн з настійними вимогами відмовитися від «грецької віри» та підкоритися владі римського понтифіка, організації діяльності католицьких місіонерів (особливо домініканців та францисканців) у східноєвропейських народів, а також до вимог відносно католицького населення Центральної Європи, в яких заборонялися шлюби, торговельні зв’язки та інші контакти із схизматиками (Запровадження…163-166).

Інформація про монголів почала поширюватися в Європі задовго до часу, коли полчища кочівників пройшли через карпатські перевали і вторглися до Центральної Європи. Не тільки на Русі, а і в країнах католицького світу було відомо про те, що протягом першої половини 30-х років ХІІІ ст. монголи воювали проти половців, саксинів, волзьких булгар та інших народів Східної Європи. Відомості про ці події у певній мірі спонукали до того, що в другій половині 30-х років відбувається тривала подорож угорських місіонерів домініканців на Русь та в Поволжя (Аннинский 1940). З моменту нападу монголів на Волзьку Булгарію, а згодом на Русь кочівники сприймалися західноєвропейцями як породження безодні, у зв’язку з чим в хроніках монголів (татарів) називали «тартарами» (Матузова 1979).

Протягом грудня 1240 р. монгольські війська захопили Київ, розорили Волинь і Галичину. Сучасник подій угорський хроніст Рогерій в своїй «Скорботній пісні» (написана в 1244 р.) повідомляє, що під кінець цього місяця до Угорщини приходить повідомлення про те, що монголи підкорили сусідню Русь (Rogerius1937,552-553). Але, можливо, що бої в західноруських землях продовжувалися і в січні 1241 р., після чого кочівники почали бойові дії проти центральноєвропейських країн. В 1241 та на початку 1242 рр. монгольські раті воювали безпосередньо з військами католицьких країн, а саме з полками володарів Польщі, Угорщини, Чехії та Германії (Hammer-Purgstall 1840,108-121; Krakowski 1956,119-153; Пашуто 1970, 241-262). Необхідно відзначити, що в Центральній Європі, як, до речі, і в Східній, у противників монголів не було єдності. Внутрішні протиріччя між центральноєвропейськими монархами виявилися більш сильними, ніж бажання об’єднати спільні зусилля для боротьби із страшною небезпекою. В той час головним для найбільш потужніших політиків Європи – римського папи Григорія ІХ та германського імператора Фрідріха ІІ – був конфлікт між собою, а не загроза зі сходу. В скрутну годину монгольського вторгнення до Польщі великопольським та сілезьким рицарям, яким допомагали невеличкі загони хрестоносців: тамплієрів, іоаннітів, тевтонців, на підтримку йшов лише чеський король Вацлав, але він запізнився на один день: 9 квітня 1241 р. під Легницею монголи відсвяткували свою чергову перемогу.

Угорщина, не дивлячись на всі заклики її короля Бели ІV, будь-якої допомоги ані від імператора, ані від папи також не отримала. Навіть близька смертельна небезпека для Германії не змусила імператора Фрідріха ІІ покинути Італію. Імператор посилав звідти лише інструкції відносно мір, які слід було заподіяти проти монголів. А його суперник майже столітній папа Григорій ІХ в цей час розробляє плани про те, як би використати ситуацію, що склалась у центрі Європи, на свою користь. Є інформація, що у папи виникла ідея вступити у тісні контакти з монголами, але його смерть 21 серпня 1242 р. не дала можливостей для реалізації намірів.

В грудні 1241 р. монгольські полчища вийшли на берега Адріатики, але звідси вони згодом вирішили повернути на схід. 11 грудня помер великий каан («великий хан») Угедей, що вимагала участі керівників походу у виборах нового володаря (Вернадский 1997,65). Цей відхід почався весною 1242 р., коли монголи отримали інформацію про події на сході. Проте цей похід, як вважає московський історик В.Л.Єгоров, кочівники здійснювали дуже повільно. Тільки взимку 1242-1243 рр. монгольські орди появляються знову в причорноморських та прикаспійських степах (Егоров 1985,27). Все це свідчить, що відхід монголів на схід мотивувався різними обставинами. Частина верхівки дійсно прагнула взяти участь у виборах нового великого хана, а хан Бату, який навряд чи міг претендувати на обрання після відходу частини війська, був просто вимушений повертатися до причорноморських та поволзьких степів. У подальшому протягом другої половини ХІІІ ст. монгольські хани неодноразово нападали не тільки на руські, а і на польські землі. Небезпека залишалась і для інших країн католицького світу, у тому числі для головних прибічників курії – духовно-рицарських орденів в Прибалтиці. Проте у подальшому монгольські хани вже не змогли ні разу акумулювати всі свої сили для повторення інвазії типу тієї, яку вони здійснили в 1237-1242 рр.

В 1243-1245 рр. в нижньому Поволжі формується державне утворення монголів на чолі з ханом Бату. Мова йде про політичне утворення монголів, яке було західною частиною величезної імперії кочівників. Назва цієї держави, яку до 1255 р. очолював хан Бату, в перші роки існування не є чітко визначеною. Досить часто джерела називають її «країною кипчаків», «країною Дешт-і-Кипчак», «Улусом Джучі», «Улусом Бату». В 70-х роках ХІІІ ст. з’явилася назва «Орда». А назва «Золота Орда» почала поширюватися не раніше ХІV cт., тобто в той час, коли фактично держави у тому вигляді, як її створив Бату, вже не було. Проте ми у подальшому тексті будемо для зручності викладу використовувати кабінетну назву держави монголів Поволжя середини ХІІІ ст. – «Золота Орда» (Вернадский 1997,144-146; Егоров 1985,151-154).

Необхідно відзначити, що наслідки монгольської навали для різних країн, по яким у першій половині ХІІІ ст. завдали удару полчища кочівників, були різними. Руські князівства, на відміну від, наприклад, країн Середнього Сходу чи Середньої Азії, не були повністю підкорені монголам, а потрапили в ту чи іншу ступінь васальної залежності від Золотої Орди. Американський дослідник Ч.Дж.Гальперін пояснює це не тим, що монголи не могли управляти землеробськими суспільствами або опором загарбникам з боку населення Русі, а її периферійним положенням. Данина монголів, на думку історика, лягала важним тягарем на руську економіку, проте не йшла ні в яке порівняння для монголів з багатствами Хорезма, Волзької Булгарії та інших країн, які кочівники збирали з останніх. Видатки від податей з руських земель не могли покрити розходи на пряме їх адміністрування монголами (Halperin 1985,29). До цього необхідно додати, що загарбницькі походи виснажили монголів, тому вони опинилися перед набагато більш складною проблемою утримання підкорених народів. В цей час відбувався розпад єдиного державнополітичного організму кочівників, між окремими частинами крихкої імперії виникли величезні суперечності, які призводили до конфліктів та воєн.

Східноєвропейська політика папства була частиною загальної діяльності курії, головною метою якої було створення величезного релігійно-церковного формування під керівництвом римського понтифіка. Ця діяльність спрямовувалась у напрямку взяття під жорсткий патронат світських володарів католицьких держав та поширення латинства на язичницькі та православні народи. В процесі створення конфесійної наддержави головним суперником папства була Германська імперія, володарям якої підкорялися не тільки монархи інших держав, а й значне коло церковних ієрархів, які не підкорялися конкретним римським папам. В цей час клеврети імператорів нерідко на противагу офіційним папам призначали їх суперників (антипап). Головною опорою курії в цей час стають так звані жебрацькі чернечі ордени домініканців та францисканців, які займалися місіонерською діяльністю, та духовно-рицарські ордени, на базі яких в Прибалтиці виникають церковні держави.

Визначення параметрів східної політики папства дуже важливо, оскільки, як справедливо зазначає московський науковець О.В.Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв’язку з діями Риму на південному заході Русі, в Галицько-Волинській Русі» (Назаренко 2000,395). У стосунках з монголами курія переслідувала два можливі сценарії розвитку подій. Перший варіант, до якого схилялася курія, було встановлення добрих відносин з монголами, а потім поширення впливу католицької церкви як на кочовиків, так і на країни та народи, що попали у залежність від монгольських ханів, у тому числі і руські князівства. Другий варіант передбачав використання антиординської боротьбу народів Східної Європи, зокрема Русі, проти загарбників (Стависький 1986,39). Але до цього необхідно зазначити ще один важливий аспект, який часто ігнорується або недостатньо враховується дослідниками. Політику папства не можна розглядати лише скрізь призму лише місіонерської діяльності курії, її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, що тоді продовжувала точитися в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х років багато західноєвропейців вірило, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов’язували з кінцем світу (Guzman 1985,230).

В 1243 р. римським папою було обрано Інокентія IV, який наступного року під тиском імперських сил Германії був вимушений перенести свою резиденцію до Ліону. В квітні 1245 р. звідси папою на схід направляється місія на чолі з францисканцем Плано де Карпіні. Цей церковний діяч отримав від Інокентія дуже широкі повноваження на проведення переговорів з володарями Центральної та Східної Європи, а також на організацію місіонерської та розвідувальної діяльності в монгольських землях. Необхідно зазначити, що, крім цього, папський посланець мав встановити контакти з володарями руських князівств. По мірі просування на схід, вирішуючи ті чи інші завдання, Плано де Карпіні посилав інформацію до папи, на яку через деякий час папська канцелярія відповідно реагувала. Складається враження, що тоді і деякі давньоруські князі прагнули знайти підтримку не тільки у світських католицьких монархів, а і у римського папи. Зокрема, представник чернігівського князівського клану Михайло Всеволодович в 1245 р. послав до Ліону свого посланця Петра Акеровича. На думку російського вченого Б.Я.Рамма, взимку 1245-1246 рр. до римського понтифіка було направлено посольство з Суздаля (Рамм 1957,163).

По дорозі на схід, яка продовжувалася тривалий час Плано Карпіні спочатку в Кракові, а потім у Галичі провів низку зустрічей з князем Васильком Романовичем, на підставі чого до Риму була відправлена інформація. Реагуючи на неї, 3 травня 1246 р. папа Інокентій відправляє сім листів різним адресатам, які стосувалися Східної Європи. В цих листах відбито комплексний план дій папства по відношенню до православної Європи і монголів. Зокрема, понтифік просить старшого брата Василька князя Данила надати допомогу особам, яким папа доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа брав державу Данила (Волинсько-Галицьке князівство з столицею у Холмі) під свою опіку (Большакова 1975,123-126). Тоді ж Інокентій направляє одному з прибалтійських єпископів листа, в якому надає право йому призначати єпископів та священиків на Русь, тобто фактично папа прагне розпочати процес навернення Русі до латинства. Необхідно зазначити, що папські послання 1246 р. були своєрідною «розвідкою боєм», оскільки римська курія на той час ще не мала достатньо чтіких уявлень про складну політичну інформацію в Східній Європі. В документах, направлених на Русь, не вказано чітко імені адресату – «короля Русі», проте порівняння з подальшими документами курії, де королями називають лише володарів Волині та Галичини (Большакова 1975,123-128), дає підстави вважати, що і послання 1246 р. були спрямовані саме цим монархам. В свій час церковний історик А.Великий звернув увагу на те, що в листі римської курії від 22 січня 1248 р. Данила названо королем, а суздальського володаря Олександра Ярославича князем (Documenta…1953,42; Великий 1955,12). Сді додати, що про ситуацію в Східній Європі в цей час папу інформував угорський король Бела IV. Зокрема, він повідомив понтифіка про встановлення матримоніального союзу угорського дому з Романовичами (Codex… T.4,2 1829,220-221).

Пізніше у листуванні з Данилом папа продовжує шукати допомоги руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів у монгольському середовищі, а також робить певні кроки щодо конкретної реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Цей етап діяльності папства розпочався після повернення Плано де Карпіні до папської резиденції, коли римський первосвященик у певній мірі позбавився ілюзій щодо можливості взяти монголів під свою опіку. Папське листування вже набуває чіткого характеру. Папа прагне конкретно вирішити завдання навернення держави Романовичів до католицького табору. Водночас у нього є бажання при необхідності використати державу Романовичів як заслін в разі можливого повторного походу монголів на захід. Однозначно, що в цей час курія набагато краще орієнтувалася в реальній ситуації в східноєвропейському ареалі, у тому числі в обставинах, що склалися в золотоординській державі. Відчуваючи небезпеку, папа був готовий йти на поступки східнослов’янським володарям навіть з дуже принципової для курії теми – питань віри. Про це свідчить лист Інокентія до Данила Романовича 27 серпня 1247 р. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька і взяв під захист їх землі (Documenta… 1997,38), що було дипломатичною перемогою Романовичів (Свідерський 1983,112).

В літературі вже відзначалося, що папство в цей час заявляло про своє прагнення створити систему безпеки проти монголів. Першим ланцюгом в цій системі мала стати Русь, а другим – Угорщина, Польща та держави хрестоносців у Прибалтиці (Historia dyplomacji 1982,181). Саме реалізації такого задуму мали слугувати листи папи Інокентія IV початку 1248 р., де піднімається питання про створення надійної системи збирання інформації про можливі дії агресивних золотоординців. Так 23 січня 1248 р. понтифік у листі до князя Данила просив: «Якщо тобі буде відомо, про те, що військо татар збирається напасти на християн, передай про це улюбленим синам, братам Тевтонського ордену, які мешкають в землях руських. Це повідомлення через братів дійде до нас, що дозволить нам продумати, як з Божою допомогою організувати мужній опір означеним татарам» (Historica… 1841, №77).

Науковці традиційно розглядають проблему тодішніх стосунків Данила з папством крізь призму можливості чи неможливості одержання холмським володарем якоїсь конкретної допомоги від папи проти монголів. На наш погляд, такий підхід є дещо спрощеним. В 1247 – 1248 рр. питання боротьби з монголами для Данила ще гостро не стояло, оскільки напередодні західноруському князеві вдалося перед цим укласти прийнятні для себе в умовах гегемонії держави хана Бату в Східній Європі стосунки з монголами (Головко 2004). Для Романовичів тоді було більш важливо використати високий авторитет папи для реалізації інших зовнішньополітичних завдань, зокрема у створенні нормальної системи взаємин з католицькими країнами Центральної Європи – польськими князівствами та Королівством Угорщиною, з якими протягом першої половини ХІІІ ст. у Романовичів були складні відносини.

В 1248 р. між папою та галицькими князями припиняється. Вірогідно, це було пов’язано, з одного боку, з тим, що Данило зрозумів, що йому не вдасться добитися якихось корисних для нього на той час дій з боку папи, а, з іншої, римська курія відчула, що галицький володар не збирається реально йти на поступки у питаннях віри. У зв’язку з цим, необхідно зазначити, що у своїх відносинах з країнами Центральної та Східної Європи, римська церква як універсальна релігійно-політична сила перебувала у певній мірі у складній ситуації. Папство не мало своїх власних військових сил і могло розраховувати лише на союзників чи підлеглих. Воно прагнуло, з одного боку, тримати всіх християнських монархів та їх країни під своїм патронатом, а, з іншого боку, жорстке суперництво між означеними державами вимушувала курію орієнтуватися на той чи інший ворогуючий табір. І тут знаковим є те, що приблизно тоді ж аналогічне розчарування бездіяльністю римської курії було в 1247 р. у угорського короля Бели, який тоді також не дочекався якоїсь реальної підтримки від папи (Грушевський 1905, 71).

В Галицько-Волинського літопису вміщено цікавий фрагмент про переговори посланців папи Інокентія з Данилом Романовичем: «Древле бо того прислалъ ке нему пискупа Береньского и Каменецького, река ему: «И приими венець королевьства». Он же в то время не приял бе, река: «Рать татарьская не престаеть зле живущи с нами, то како могу прияти венець бес помощи твоей» (Полное… Т.2, 826 ). Згадка джерела про напружені відносини Романовичів з монголами дає підставу думати, що означені переговори відбулися десь в 1252 р., коли на східному кордоні держави Романовичів через ворожі дії монголів на чолі з Куремсою та його союзниками створилася вкрай напружена ситуація. Цим подіям передувала значна активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х років, що в свою чергу співпала з тим, що Рим знову робить чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що після смерті германського імператора Фрідріха ІІ у 1250 р. та нетривалого правління його наступника Конрада IV (помер в 1254 р.) Германія вступає в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. і отримала назву «Велике безкоролів’я». В цей час різко зростає потуга папства, яке втручається в справи багатьох країн. Розглядаючи цю тему, польський дослідник Г.Лябуда наголошує, що саме тоді відбувається нечувана досі активізація діяльності курії у внутрішньополітичному житті Польщі (Historia dyplomacji 1982, 181). Внаслідок цього в травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. – сілезькі володарі. Для вирішення суперечок між князями Польщі курія організовувала спеціальні синоди (Historia Polski 1957, 400-401). Тоді ж папство прагне взяти під свій вплив Русь та Литву. В 1251 р. за латинським обрядом хрестився Міндовг, який тоді ж був коронований королівською короною.

Історія хрещення та коронації литовського князя показала складність політики римської курії, оскільки на відміну від попередніх часів папі прийшлося в цьому питанні фактично вступити в конфлікт з представниками католицьких сил Прибалтики, які були суперниками Міндовга. Коронація та хрещення литовського князя відбулися в дуже складний момент для держави Міндовга, яка була фактично оточена ворогами. Підтримка папи та лівонського магістра Андрія допомогла Міндовгу подолати вкрай складну кризову ситуацію. Тоді ж римська курія взяла під опіку володіння литовського князя, тобто в умовах тодішньої війни з Романовичами вона фактично стала духовною санкцією дій литовців на Русі (Historica… T.1 1841, №82).

На межі 50-х років ХІІІ ст. князь Данило встановлює контакти з північно-східними володарями Русі. В 1250 р. до Рязані і Володимира здійснив подорож митрополит Кирило (Каргалов 1967,141), який незадовго до того повернувся на Русь з Нікейської імперії (Жаворонков 1982, 85). В 1251 р. князь Андрій Ярославич одружився на дочці галицького володаря. Тодішнє посилення князя Андрія, його незалежна політика, союз з Данилом досить швидко викликало реакцію з боку Золотої Орди. В 1252 р. володіння Андрія були спустошені монгольським військом хана Неврюя (Полное… Т.1,473).

Галицько-Волинський літопис свідчить, що в цей час Данило багато робив для організації відбудови старих міст, створення нових. До Волині та Галичини запрошується населення з інших країв, у тому числі і із районів Русі, які особливо постраждали від монгольської навали. Важливим моментом політичного життя краю було те, що стрижень політичного життя держави зміщується на північ, в Забужжя. Ще батько Данила Роман Мстиславич багато робив для зміцнення цього реґіону (Головко 2001,137-140). В 40-х роках Романовичі перенесли сюди столицю з Галича. Для цього Романовичі побудували тут місто Холм, який мав вельми потужні фортифікаційні споруди. Важливу роль почав відігравати Львів – місто в північній частині Галичини. Воно було побудоване в ХІІ, а може і в ХІ ст., проте значення Львова різко зростає саме в післямонгольський час (Котляр 1985,163-165). Внутрішня розбудова Південно-Західної Русі, вдала дипломатична діяльність сприяли значному зміцненню краю.

На початку 50-х років посилюються сепаратистські настрої в Болохівській землі – прикордонному між державою Романовичів та степом ареалі. Місцевий воєвода Мілей, який фактично був монгольським ставлеником, прагне, спершись до допомогу золотоординців, вийти з-під контролю князя Данила. На початку 1252 р. на підтримку Мілея на захід направляється орда хана Куремси, проте їй не вдалося добитися успіху. Саме складна ситуація на східному кордоні Галицько-Волинської держави, де активізувався хан Куремса, і вимушує Данила відновити стосунки з папою. Напружена ситуація в Східній Європі викликала велике занепокоєння угорської адміністрації. В 1250 р. у листі до папи Інокентія ІV угорський король Бела IV повідомляє, що на сході його держави мешкають ворожі племена половців, бродників та русичів (рутенів), які є данниками монголів, ставлять загрозу Угорщині, і просить понтифіка допомогти угорцям у разі виникнення загрози з боку кочівників (Шушарин 1978,40). Пізніше, як доводять українські історики М.П.Дашкевич і М.С.Грушевський, угорський король Бела IV сприяє встановленню контактів Данила Романовича з курією (Дашкевич Н.П. – 1884. – С.169; Грушевський 1905,71). Про це свідчить його лист до папи від 9 травня 1252 р. (Codex… T.4,1 1829,144). Отже, вірогідно саме в цей час папська курія знову змінила на більш прихильну свою орієнтацію в питаннях участі держави Романовичів у боротьбі за «австрійську спадщину». Після смерті австрійського герцога Фрідріха Бабенберга Данило прагнув посадити там свого сина Романа. Нова фаза стосунків з курією завершилася коронацією Данила в Дорогичині.

Західноєвропейські книжники давно сприймали Данила як короля, тобто суверенного володаря своєї держави. Зокрема, саме так він іменується в папських посланнях другої половини 40-х років, але на початку 50-х років в Римі вирішили здійснити справжню коронацію холмського володаря. В 1252 р. під час перебування Данила у Польщі до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести церемонію коронації. Руський князь тоді відмовив їм під приводом, що така церемонія має відбутися в його державі (Полное… Т.2 1908, 826). Саме про ці переговори і йдеться у вище наведеному фраґменті літопису про перетрактації Данила з єпископом Веронським та Кам’янецьким.

В травні 1253 р. папа Інокентій IV начебто оголосив хрестовий похід, але закликав до нього не потужних у військовому плані шведів та німців, а країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор’я). Але володарі цих країн не мали ніякого бажання в умовах гострого протистояння між собою втягуватися в якийсь конфлікт з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. Варто звернути увагу і на те, що, вірогідно, сам папа не тільки не міг реально організувати антимонгольську коаліцію, але і не дуже прагнув це робити. Тоді Інокентій IV та його найближчий союзник французький король Людовик ІХ, який незадовго до цього повернувся з єгипетського полону, набагато більше уваги приділяють підготовці іншого хрестового походу – на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Інокентій та Людовик сподівалися знайти підтримку у монголів. Для цього до них французьким королем в 1252 р. і була направлена місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком (Путешествия… 1957). Отже, головним для папства в той час було втягнути державу Романовичів у коло підконтрольних курії держав та створити умови для поступового проникнення римської церкви та католицизму в Східну Європу.

В цей час активну діяльність в Польщі розпочинає спеціальний посланець папи абат Оппізо з італійського міста Месани. З польських рочників відомо, що саме цей релігійний діяч мав великий досвід взаємин з польською світською та духовною верхівкою, оскільки в 1246-1247 рр. виконував у Польщі особисті доручення Інокентія (Rocznik kapitulny krakowski 1872,804; Rocznik Sędziwoja 1872,877). Повторно прибувши до Польщі в 1253 р., папський нунцій, добре знаючи ситуацію тут, сильно впливав на політичні події в цій країні. «Великопольська хроніка» саме тоді інформує, що під патронатом Оппізо відбулася канонізація польського святого Станіслава («Великая хроника»… 19, 168-170). Науковці відзначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою роллю, яка відводилася Римом польській церкві в процесі католицького наступу на схід (Historia Polski 1957, 363). У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали князю Данилові папську грамоту з пропозицію прийняти королівську корону.

Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красинських: «В рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронувався» (Rocznik Кrasińskich 1872,132 ). Польський історик церкви В.Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або у серпні - вересні або в грудні 1253 р. (Abraham 1904,134), проте реальний перебіг попередніх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р. Данило зустрічався з Оппізо у Кракові!) свідчить, що церемонія могла відбутися тільки під кінець року. Тому можна погодитися з думкою тих дослідників, які вважають, що коронація відбулася наприкінці, ймовірно у грудні, 1253 р.([Махновець Л.Є.] 1989,413).

Данило на початку переговорів з папським легатом в черговий раз відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку папи організувати хрестовий похід католицьких країн проти монголів. На це папський посланець Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив в чергові обіцянки папи, переконали його мати Анна, а також союзники польські князі Болеслав і Земовит, з якими він в той час воював проти ятвягів: «Опиза же приде венець неся, обещеваяся, яко: «Помощь имети ти от папы». Оному же одинако не хотящу, и убеди его мати его, и Болеславъ, и Семовитъ, и бояре Лядьскые, рекуще, дабы приялъ бы венець».

В ході подальших переговорів Оппізо пообіцяв від імені папи Інокентія зберігати православні обряди на Русі в обмін на підкорення руської церкви Риму. «Некентий, – пише галицький книжник, – бо кльняше техъ хулящимъ веру грецкую правоверную, и хотящу ему сборъ творити о правой вере, о воединеньи церькви. Данило же прия от бога венець в городе Дорогычине» (Полное… Т.2 1908,827). Важливо відзначити, що Данило Романович під час коронації прагнув, щоб ця церемонія зберігала «власне» конфесійне спрямування, а тому під час неї і було присутнім чимало православних ієрархів, а корону Данило приймав як володар Русі.

Вірогідно, під певним впливом наслідків коронації відбулися події 1254 р. Тоді литовський князь Міндовг після укладення миру з Холмом віддав свою доньку за сина Данила Шварна, а інший князь Роман Данилович став володарем прикордонних з Литвою чорноруських міст Новогрудка, Волковийська та Слоніма. В цьому ж році віце-магістр Тевтонського ордена у Прусії Бурхард фон Хорнхаузен під час переговорів в місті Рачонжі-Мазовецькому погодився передати «Данилу першому королю рутенів (Danieli primo regi Ruthenorum)» та мазовецькому князю Земовиту третину ятвязької території (Матузова, Назарова 2002,364-368; Пашуто 1950,247; Włodarski 1958,42-43; Котляр 2002,295).

19 травня 1254 р. папа Інокентій ІV звернувся до прусського архієпископа з пропозицією почати підготовку до хрестового походу проти монголів (Чубатий 1919,99-100), але цей заклик не знайшов зацікавленості, як і попередній 1253 р. Тому боротьбу з кочівниками Данило Романович продовжував без обіцяної курією допомоги. В 1254 р. Данило Романович здійснив похід проти міст, які підкорялися монголами. Це призвело в тому ж році до війни Данила з Куремсою, яка закінчилася перемогою галичан орієнтовно взимку 1254-1255 р. (Полное… Т.2 1908,846). Вірогідно, тоді ж князь остаточно зрозумів, що всі контакти з Римом не мають перспектив для створення якоїсь антиординської коаліції. Необхідно також відзначити, що в 1253 р. відбулася переорієнтація політики курії у питанні про «австрійську спадщину»: папа Інокентій став активно підтримувати суперника Данила чеського князя Пшемисла-Отокара ІІ, оскільки той допомагав хрестоносцям у Прусії.

Новий папа Олександр ІV (1254-1261 рр.) зайняв ще більш жорстку тактику щодо Русі, став підтримувати і інших суперників Романовичів. В березні 1255 р. новий папа Олександр IV відмовився від обіцянок своїх попередників поширювати патронат «престолу святого Петра» на руські землі, почав намовляти литовського володаря Міндовга напасти на володіння Данила (Чубатий 1919,101). Вірогідно, що це було обумовлено і погіршенням стосунків між двома східноєвропейськими королями, де сторону литовського короля зайняв папа Олександр. В польській політиці папа підтримував куявського князя Казимира, в той час коли суперник і брат останнього Земовіт був союзником Данила (Włodarski 1958,48-50). 13 лютого 1257 р. в своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр напряму звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні і довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. А наприкінці листа папа говорить про необхідність «використати проти цього короля (тобто Данила. – авт.) допомогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила (Documenta…1953,49-51). В квітні 1257 р. римська курія доручає своїм наближеним розпочати пропаганду хрестового походу проти Русі, обіцяючи його учасникам відпущення гріхів. Роком пізніше папа заборонив місіонерам вести пропаганду хрестового походу проти ворогів Данила – монголів (Матузова, Назарова 2002, 369).

Можливо, що в якійсь мірі на істотну корекцію східноєвропейської політики папства вплинуло те, що саме з середини 50-х років монголи на Близькому Сході розпочинають активний наступ проти мусульман. Зокрема, в 1258 році їх війська на чолі з ханом Хулагу завоювали Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Хулагу в цьому наступові допомагали загони золотоординського хана Бату, а після смерті першого – Берке (Егоров 1985,195-196). Проте на межі 50-х – 60-х років відбувається чергова метаморфоза в політиці курії. Папа Олександр VI 25 січня 1260 р. закликає рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передає їм всі руські землі, які вони під час походу завоюють. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик в листах до магістра хрестоносців Гартмуда фон Грюнбаха (Матузова, Назарова 2002,369). Зміна ставлення папи до Золотої Орди, вірогідно, пов’язана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, оскільки курія зрозуміла, що монголи – представники новоутвореної держави Ільханів – на чолі з Хулагу не мають змоги стати надійними союзниками християн на Близькому Сході (Guzman 1985,233-234; Егоров 1985,196). Проте остання зміна східноєвропейської орієнтації курії не призвела до поліпшення її стосунків з державою Романовичів. Тоді ж папа Олександр IV в центральноєвропейській політиці продовжував підтримувати суперника угорського короля Бели ІV та Данила Романовича чеського володаря Пшемисла Оттокара ІІ, держава якого в другій половині ХІІІ ст. через загальне ослаблення Польщі та Угорщини значно підсилюється. Пшемисл Оттокар ІІ, між іншим, в 1260 р., інформуючи понтифіка про свою перемогу біля міста Крессенбрун над угорським королем, згадує, що останньому на допомогу прийшов «Данило, король Русі» із загонами «рутенів та татар» (Historica… T.2 1842, №5).

Отже, всі спроби римських пап використати державу Романовичів як важливий чинник своєї східноєвропейської політики завершилися невдачею. Водночас і Романовичі з другої половини 50-х років ХІІІ ст. вже не могли і мріяти про можливі спільні дії разом із представниками західноєвропейського рицарства під гаслом хрестоносного руху та під патронатом курії проти монголів. Наведений в цій роботі матеріал дає підстави думати, що специфічна, непослідовна і протягом тривалого часу недоброзичлива політика папства щодо держави Романовичів не призвела до різкого загострення стосунків Холмської держави з католицькими центральноєвропейськими країнами. Останні у своїй східноєвропейській політиці виходили перш за все з власних інтересів. Подальше дослідження теми про місце держави Романовичів у східноєвропейській політиці римської курії має вестись на підставі подальшого вивчення всіх напрямків зовнішньополітичної діяльності цієї держави, а також всебічного аналізу всіх аспектів релігійно-політичних дій папства в середині ХІІІ ст.

ЛІТЕРАТУРА

• Аннинский С.А. Известия венгерских миссионеров ХІІІ – ХІV вв. о татарах и Восточной Европе // Исторический архив. Т.3. М.,Л.,1940.
• Большакова С.А. Папские послания галицкому князю как исторический источник // Древнейшие государства на территории СССР за 1975 г. – М.,1975.
• «Великая хроника» о Польше, Руси и их соседях ХІ – ХІІ вв. Сост. Л.М.Попова, Н.И.Щавелева. М.,1987.
• Великий А.Г. Проблема коронації Данила // Корона Данила Романовича.
• Записки наукового товариства ім.Шевченка. Т.СLXVIV. Рим, Париж, Мюнхен, 1955.
• Вернадский Г. Монголы и Русь. – Тверь, М.,1997.
• Войтович Л.В. Нашадки Чингіз-хана: вступ до генеалогії Чингізідів-Джучидів. Львів, 2004.
• Головко О.Б. Держава Романовичів і Золота Орда // Український історичний журнал. 2004. №6.
• Головко О.Б. Князь Роман Мстиславич і його доба. К.,2001.
• Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.3. У Львові,1905.
• Дашкевич Н.П. Переговоры пап с Данилом Галицким об унии юго-западной Руси с католичеством // Киевские университетские известия. 1884. №8.
• Егоров В.Л. Историческая география Золотой Орды ХІІІ – XIV вв. – М.,1985.
• Жаворонков П.И. Никейская империя и княжества Древней Руси // Византийский временник. Т.43. М., 1982.
• Запровадження християнства на Русі. Історичні нариси. К.,1988.
• Каргалов В.В. Внешнеполитические факторы развития феодальной Руси.
• Феодальная Русь и кочевники. М., 1967.
• Котляр М.Ф. Данило Галицький. Біографічний нарис. К.,2002.
• Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ – ХІІІ вв. К., 1985.
• Літопис Руський.Упор. Махновець Л.Є. К.,1989.
• Матузова В.И. Английские средневековые источники. М.,1979.
• Матузова В.И., Назарова Е.Л. Крестоносцы и Русь. Конец ХІІ в. – 1270. Тексты, перевод, комментарии. М.,2002.
• Назаренко А.В. Западноевропейские источники // Древняя Русь в свете зарубежных источников. М., 2000.
• Пашуто В.Т. Монгольский поход вглубь Европы // Татаро-монголы в Азии и Европе. М., 1977.
• Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. М.,1950.
• Полное собрание русских летописей. Т.1. Лаврентьевская летопись. М.,1926-1928.
• Полное собрание русских летописей. Т.2.Ипатьевская летопись. СПб.,1908.
• Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. Пер. А.И.Малеина. М.,1957.
• Райт Дж. К. Географические представления в эпоху крестовых походов.
• Исследование средневековой науки и традиции в Западной Европе. М., 1988.
• Рамм Б.Я. Папство и Русь в Х – ХV вв. М.,1957.
• Свідерський Ю.Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в Х – ХШ ст. К., 1983.
• Стависький В. Відомості про Русь з «Історії монголів» Плано Карпіні // Український історичний журнал. 1986. №6.
• Чубатий М. Західна Україна і Рим у ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної унії // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Т.123/124. Львів, 1917.
• Шушарин В.П Свидетельства письменных памятников Королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Прикарпатья первой половины ХІІІ века // История СССР. 1978. №2 .
• Abraham W. Powstanie organizacii kościoła lacińskiego na Rusi. T.1. Lwów,1904.
• Codex diplomaticus Hungariae ecclesiasticus et civilis. Ed. G.Fejer. T.4,1. Budae, 1829; T.4,2. Budae, 1829.
• Documenta pontificum romanorum historiam Ucrainae illustrantia. Ed. F.Welikij.V.1. Romae,1953.
• Guzman G. Christian Europe and Mongol Asia: First Medieval Intercultural Contact Between East and West // Essays in Medieval Studies. 1985. №2
• Halperin Ch.J. Russia and the Golden Horde. The Mongol impact іn the medieval Rus history. Bloomington,1985.
• Hammer-Purgstall J. Geschichte der Goldenen Horde in Kiptschak, des ist: der Mongolen in Russland. Pest, 1840.
• Historia dyplomacji polskiej. Pod redakcją M.Biskupa. T.1. Warszawa, 1982.
• Historia Polski. Tom I. Do roku 1764. Ćześć I. Do połowy XV w. Pod red. H.Łowmiańskiego. Warszawa,1957.
• Historica Russiae Monumenta. Ed. A.Turgenev. T.1. Petropoli,1841; Т.2. Petropoli,1842.
• Krakowski С. Polska w walce z najazdami tatarskimi w XIII wieku. Warszawa, 1956.
• Rocznik kapitulny krakowski // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.2. Lwów,1872.
• Rocznik Кrasińskich // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.3. Lwów,1878.
• Rocznik Sędziwoja // Monumenta Poloniae Historica. Ed. A.Bielowski. T.2. Lwów,1872.
• Rogerius. – Epistola magistri Rogerii im Miserabile Carmen // Scriptores rerum Hungaricarum. Ed. Em.Szentpetery. V.1. Budapestini, 1937.
• Włodarski B. Rywalizacja o ziemie Pruskie w połowie XIII wieku. Toruń, 1958.