Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Давня Русь в системі Byzantine Commonwealth

Олександр Головко
Східний світ. – 2003. – №1. – С.44-59.

Важко порівнювати в плані впливу на ідейне та політичне життя Європи та Близького Сходу доби середньовіччя з Візантійською Імперією будь-яку іншу державу. Візантія утворилась внаслідок розколу Римської імперії на базі її східних провінцій. Історичні долі обох частин до моменту розколу достатньо могутньої мегадержави у подальшому стали істотно відрізнятися.

На заході Європи внаслідок переселення «варварських» племен з середини І тис. н. е. почала поступово формуватися карта середньовічної Європи. А на ґрунті Східноримської держави виникла Візантійська імперія, яка не дивлячись на величезні метаморфози у всіх сферах свого життя, проіснувала ще майже тисячу років і відіграла визначну роль як в історії Заходу, та і в історії Сходу. На таку роль цієї держави в середньовічному світі вплинули економічний, демографічний та культурний потенціал візантійського суспільства, виключне геополітичне положення держави, до складу якої входили території Європи, Азії, а в перші століття існування і Африки.

Втрачаючи поступово політичну і мілітарну вагу, Візантія в ІХ – ХІІ ст. перетворилася на своєрідний «Золотий міст» між Європою і Азією, перехрестям не тільки торговельно-економічних і політичних інтересів, а і ланкою, яка зв’язувала культур Заходу і Сходу. Візантія була центром, де відбувався синтез культурних течій Середземномор’я, Балкан і Близького Сходу.

Враховуючи великий вплив Візантії на оточуючий світ, особливо на країни і народи, де поширювався візантійський варіант християнства, видатний дослідник середньовіччя Д.Оболенський влучно назвав цю візантійську спільність Byzantine Commonwealth, тобто візантійською співдружністю [Obolensky 1974,466-476].

Суб’єкти в системі «Byzantine Commonwealth» не були рівнозначні. Характер їх відносин з Імперією залежав від багатьох факторів, серед яких важливе місце мали рівень їх економічного та політичного розвитку, військовий потенціал та географічне розташування.

Саме за цими ознаками суспільство слов’ян Східної Європи, яке в ІХ – Х ст. сформувалося в одну велику державу – Русь, було у досить вигідному положенні відносно Візантії. Східні слов’яни не межували безпосередньо з Імперією, а тому та ніколи не загрожувала їх найважливішим реґіонам. Водночас військовий потенціал і географічне розташування дозволяв східнослов’янській еліті тривалий час здійснювати тиск на Константинополь та інші грецькі володіння.

Поряд з цим, Русь знаходилась під значними дипломатичними та релігійно-ідеологічними впливами візантійців. Ці впливи верхівка Русі прагнула творчо засвоїти і активно використовувати у своїй зовнішньополітичній діяльності. Активні зв’язки з розвинутими країнами півдня (Візантією, народами Кавказу та країнами Близького Сходу) мали велике значення для східнослов’янської знаті. Вони відкривали широкі можливості для реалізації додаткового продукту, що добувався у формі данини з підлеглого населення. А також одержання військової здобичі, яка захоплювалася під час численних військових акцій давньоруських дружин [Новосельцев, Пашуто 1967, 82].

Наприкінці VІІІ – на початку ІХ ст. стародавні руси здійснили декілька важливих походів на південне узбережжя Криму та на малоазіатські провінції Візантії [Васильевский 1893, 1-79; Сахаров 1980, 11]. Вже ці військові кампанії слов’ян засвідчили про їх прагнення не тільки захопити воєнну здобич, а і встановити тісні торговельні контакти з цими економічно розвинутими ареалами, а також поширити впливи на північне узбережжя Чорного моря. На користь цього свідчать численні факторії Русі в Причорномор’ї в Х ст., присутність русів у Криму, а також більш пізніше виникнення Тмутараканського князівства [Кузьмин 1980, 11].

Успішність воєнних заходів Русі наприкінці VIII – на початку ІХ ст. сприяло швидкому зростанню масштабів її дипломатичних зв’язків. В 838 р. посланці з Русі відвідали Константинополь, а в 839 р. вони прибули до столиці Східно-Франкської імперії Інгільгейму [Annales Bertiniani 1825,434; Ловмяньский 1985, 175-177; Шаскольский 1980,43-51]. Ці факти свідчать про намагання східнослов’янської верхівки встановити тісні взаємини з найсильнішими державами середньовічного світу. Все це відбувалося в умовах, коли Русь вела боротьбу з могутнім в той час Хазарським каганатом за контроль над торговельними шляхами та за приєднання низки слов’янських союзів племен, які знаходились під патронатом хазар [Ширинский 1970, 107].

Важливою подією в плані зміцнення міжнародного авторитету Русі був великий похід давньоруського війська на Царгород в 60-х роках ІХ ст. Патріарх Фотій писав, що на Константинополь напав народ до тих часів «невідомий, але який одержав ім’я з часу походу проти нас, незначний, але який одержав значення, незначний та бідний, але який досяг неосяйної висоти і незліченого багатства» [Ловягин 1882,432]. Перетрактації між воюючими сторонами призвели до укладення міждержавного договору «миру та дружби», що в дипломатичній практиці того часу означало офіційне визнання Константинополем Русі [Сахаров 1980,67-69]. Ймовірно, між двома країнами було тоді укладено й торговельну угоду, положення якої в Х ст. було розширено в наступних русько-візантійських договорах. Знаменно, що давньоруський літописець високо оцінював похід давньоруського війська на Константинополь в середині ІХ ст., який пов’язував взагалі з початком існування «Руської землі» [Повесть временных лет 1950,17].

Міжнародні акції Русі наприкінці VIII – першої половини ІХ ст. оказали про намагання східнослов’янської верхівки не тільки засвоїти, а і використати ідеологічні доктрини більш розвинутих країн. Так, під час зустрічі з франкським імператором Людовиком в Інгільгеймі (а перед цим, вірогідно, і під час переговорів з васілевсом Феофілом в Константинополі) посланці з країни «Рос» особливо звертали увагу, що їх володар має титул “хакана (кагана)». Поява подібної титулатури у слов’ян свідчила про поступове формування дипломатично-ідеологічної концепції на Русі.

В цей час в джерелах появляються перші згадки про прийняття християнства представниками східнослов’янських дружин. За повідомленням «Житія св. Стефана Сурозького» на кримське узбережжя напала велика слов’янська рать на чолі з князем Бравліном, яка захопила місто Сурож і пограбувала його мешканців. Під час нападу на сурозьку церкву св. Софії Бравлін тяжко захворів і одужав лише після укладення договору з греками та прийняття хрещення [Васильевский 1915, 95-96]. Ймовірно, під час контактів із слов’янами грецька верхівка Сурожу і особливо його духовенство всіляко намагалося схилити нападників на свій бік. Скориставшись ефектом, що справила на Бравліна та його спільників християнська церковна служба, сурожці умовили князя здійснити ритуал хрещення. Є підстави думати, що під вплив християнської церкви попали і учасники більш пізнього, ніж сурозький похід, нападу русів на Амастріду. На користь такого висновку свідчить фраґмент з житія Георгія Амастрідського: «Одна труна була достатньо сильною для того, щоб виявити безумство варварів, припинити смертогубства, зупинити звірства, навернути більш лютих, ніж вовки, до лагідності овець і примусити тих, хто поклонявся гаям і лукам, поважати господні храми» [Васильевский 1893,68]. Згадка у джерелі про поклоніння русів-язичників гаям і лукам має цілком реальний характер і відповідає тодішнім уявленням про світогляд слов’ян Східної Європи [Рыбаков 1987,137-138; Боровський 1992,8].

Необхідно зазначити, що перші хрещення русів можна охарактеризувати як формальні, оскільки мали кон’юнктурно-політичний (ідеологічний), а не світоглядний характер. Механізм такого явища не був чимось винятковим: джерела, наприклад, зберегли інформацію про численні навернення до християнства норманських ватажків, які неодноразово приймали хрещення з метою одержання матеріального або політичного зиску. Аналогічним, вірогідно, було і хрещення русів після походу князя Аскольда на Константинополь. Для більшості його воїнів процедура «хрещення» не відбилася на зміні світогляду, а звелася головним чином до суто політичного акту. Повернувшись додому з Греції, вони продовжували поклонятися традиційним язичницьким богам. Проте вже з другої половини ІХ ст. спостерігається тенденція до набуття популярності християнства серед слов’ян, які постійно відвідували грецькі міста. Не випадково саме в цей час з’явилися звістки про русів – християн в арабських джерелах [Ибн-Хордадбех 1986,124].

Дещо інакше до християнізації русів ставилася грецька верхівка. Візантійські ієрархи не обмежувалися наверненням до своєї віри «варварів», які нападали чи торгували з їх містами, а прагнули поширювати нову релігію безпосередньо в східнослов’янському середовищі. Для цього константинопольський патріарх, навіть, створив в 60-х роках ІХ ст. спеціальну митрополію. В «Окружному посланні» патріарха Фотія повідомляється, що частина давньоруської знаті прийняла нову християнську віру в Константинополі, а на Русь була відправлена спеціальна місія для навернення слов’ян. В біографії імператора Василія І, що належить перу візантійського василевса середини Х ст. Константина Багрянородного, ця подія відноситься до часів, коли на патріаршому столі сидів спадкоємець Фотія Ігнатій [Левченко 1956,77-78]. Така розбіжність в інформації не є суперечливою, бо свідчить про тривалість діяльності греків-священників. Важливо, що не тільки про похід на Константинополь, а і про хрещення слов’ян-язичників йдеться у листі римського папи Миколая І до візантійського імператора Михаїла. Знаково, що з цим часом, а не з діяльністю Володимира візантійська традиція пов’язує початок християнства у русів.

В другій половині ІХ – на початку Х ст. відбулося значне зростання території Русі за рахунок поширення влади Києва на переважну більшість слов’янських земель. Внаслідок цього на початку Х ст. спостерігається зростання міжнародних ініціатив Русі. Як і раніше, головними об’єктами дипломатичних зусиль слов’янської держави були взаємовідносини з Візантією та Кавказом. Так, в 907 – 911 рр., після здійснення успішного походу на Константинополь, київській адміністрації на чолі з князем Олегом вдалося підписати з візантійцями нові важливі угоди, які мали велике значення для реґламентації взаємин між двома країнами, перш за все для розширення між суб’єктами взаємодії торговельних зв’язків [Повесть временных лет 1950,27-29]. Київська Русь, що перебувала поза сферою можливого безпосереднього впливу Константинополя, ні в ІХ, ні в Х , ні в наступні століття не зазнавала воєнної загрози з боку Візантії (крім Тмутараканського ареалу). В цьому плані її історична доля відрізнялася від Болгарії та Сербії, яким постійно приходилося боротися за свій суверенітет з греками. Водночас Імперія завдяки віддаленості своїх володінь в Криму від митрополії була вимушена серйозно рахуватися з північним сусідом. До цього треба зразу ж додати, що самі ці грецькі володіння постійно тяжіли своїм підлеглим по відношенню до Константинополя станом і періодично робили спроби послабити свою залежність від імперії. Разом з цим необхідно зазначити, що Візантія мала в своєму дипломатичному арсеналі чимало засобів впливу на східнослов’янську державу, а саме економічні (торгівля), політичні (укладення антируських союзів з хазарами, а згодом з печенігами) та ідеологічні (проповідь християнства, яке поширювалося переважно з Візантії, створювало певну систему церковно-політичних відносин Русі з Константинополем) [Литаврин, Янин 1970,15].

Русько-візантійські угоди Х ст. є проявом складання системи дипломатичної служби Русі. Міжнародне право, як і всі інші сфери суспільного життя, було тісно пов’язано з релігійною атрибутикою. Виключне значення для надання юридичної сили міжнародним домовленостям мали клятви учасників переговорів. Так, під час переговорів 907 р. вожді давньоруського війська присягались «оружьем своим, и Перуном своим, и Волосом, скотьем богом, и утвердиша мир» [Повесть временных лет 1970,25]. В дипломатичній практиці, у тому числі і в контактах з греками, давньоруська знать використовувала юридичні норми «Руського закону», що складався на підставі звичаєвого права слов’ян [Свердлов 1988,8-83].

В Х ст., причому задовго до офіційного прийняття християнства, Русь почала активно сприймати з Візантії існуючі там ідейно-політичні уявлення. Останні мали виключний вплив на духовне життя багатьох країн та народів, особливо тих, що входили до християнського світу. Розглядаючи питання про ідеологічні цінності та уявлення візантійського суспільства, необхідно перш за все зазначити, що вони формувалися внаслідок синтезу римських політичних уявлень та постулатів християнського вчення. Створення їх розпочалося в V – VI ст. і завершилося в основному в ІХ – Х ст. Яскравим втіленням цих цінностей є текст визначної пам’ятки – трактату Константина Багрянородного «Про управління імперією» [Константин Багрянородный 1989].

Серед найважливіших постулатів політичної теорії візантійців необхідно назвати ідею римського християнського співтовариства, на чолі якого стоїть імператор; концепцію ідеального християнського імператора і влади, яка йому належить; ідею центру християнського співтовариства – «Божого граду»; концепцію симфонії світської та духовної влади.

Візантійські ідеологічні цінності були тісно зв’язані з релігійними уявленнями. Зокрема, важливими для перших були віра в боже спасіння, культ богородиці тощо. Ідейно-політичне життя візантійського суспільства знаходило своє відбиття не тільки в епістолярних пам’ятках, а й символіці (інсігніях), в титулатурі носіїв державної влади, в юридичних актах та ін. На перший погляд, ці абстрактні ідеологічні уявлення постійно втілювалися в практику міжнародних зв’язків Візантії, де пропагувався культ «ромейського» екуменізму, залежності всіх оточуючих держав і народів від «Ромейської імперії» [Dölger 1953,99-101; Ostrogorsky 1956,2; Беркут 1927,116-131; Медведев 1972,412-424; Удальцова, Котельникова 1986,3-16; Чичуров 1990; Толочко 1992,102-126].

У період правління княгині Ольги (945 – 962 рр.) сталися якісні зміни в зовнішньополітичній діяльності Русі, що було наслідком загального прогресу у розвитку держави та суспільства слов’ян Східної Європи. Давньоруський уряд вже не прагнув до вирішення своїх зовнішньополітичних завдань шляхом здійснення великих військових акцій, а намагався зміцнити авторитет Давньоруської держави засобами мирної дипломатії перш за все у взаєминах з Візантійською імперією, яка і в Х ст. була головним контрагентом Русі на міжнародній арені [Головко 1989,68-69].

В правлінні княгині Ольги (945 – 962 рр.) була зроблена перша спроба запровадити християнство як державну релігію всієї Русі. Неможливо точно встановити, чи була київська володарка християнською на момент приходу до влади, однак можна припустити, що з самого початку свого регентства (при сині Святославі) Ольга перебувала під впливом сил, які підтримували тісні зв’язки з Константинополем, значною мірою визнавали нову релігію і сприймали ідеологію греків. Це угруповання знаті, зрозуміло, прагнуло й надалі розвивати й поширювати взаємини з Візантією, для чого неабияке значення придавало піднесенню міжнародного престижу Русі. Тривале перебування сина Ольги Святослава на других ролях, прихід його до влади внаслідок заколоту свідчать про те, що в середовищі давньоруської еліти були і представники інших політичних поглядів, у тому числі і на взаємини з Візантією.

В 946 р., за досить аргументованою думкою Г.Г.Літавріна, княгиня Ольга здійснила першу подорож до столиці Візантії [Литаврин 1986, 41-52]. Тут давньоруська княгиня пішла на вельми рішучий і сміливий з точки зору молодої давньоруської дипломатії крок – запропонувала імператору укласти шлюб Святослава з грецькою принцесою. Цим самим київський двір прагнув використати зацікавленість Візантії в розширенні торгівлі з Руссю і допомозі першій в разі необхідності військами. Однак візантійський двір, не бажаючи піднесення авторитету володарів Русі, відхилив пропозицію Ольги, очевидно, викоставши як привід неможливість укладення шлюбу «порфірородної» принцеси з сином правительки нехристиянської, «варварської» країни.

954 р., як повідомляє давньоруський літопис, Ольга вдруге здійснила візит до Царгорода, де було поставлено питання про її хрещення як правительки Русі [Повесть временных лет 1950, 45]. Мова в останньому випадку йшла згідно юридико-дипломатичних уявлень того часу про навернення в нову віру усієї східнослов’янської держави, з якою Ольга, згідно уявлень тих часів, асоціювалася.

Така пропозиція означала згоду візантійського двору на християнізацію Давньоруської держави та всіх її мешканців. Цього разу візантійський двір не заперечував проти пропозиції Києва, але спробував використати церемонію хрещення княгині, щоб у ідеологічному та дипломатично-протокольному плані поставити Русь у залежне від себе положення. Проте такий перебіг подій не міг задовольнити давньоруську княгиню та її радників. Логічно, що незабаром такий прийом у Царгороді негативно позначився на розвитку русько-візантійських відносин. Ця ж невдача Ольги викликала зростання опозиційних до княгині сил, які продовжували поклонятися дружинним культам і виступали за здійснення активних військових кампаній як на Кавказі, так і в Криму і на Балканах, тобто в зоні перехрещення інтересів Русі та Візантії. Незважаючи на складні взаємини київської адміністрації з царгородським патріархатом, подальші контакти Ольги наприкінці 50-х років з германським духовенством, є підстави вважати, що з формально-юридичного та дипломатичного боку Русь після хрещення Ольги стає християнською країною.

В 961-962 рр. у Києві виникла так звана язичницька реакція, під час якої Ольга та її прибічники були відсторонені від влади [Литаврин 1981, 138-143]. Визнаючи важливість релігійного аспекту в суспільному житті Русі, слід відзначити, що прихід до влади Святослава був наслідком насамперед не релігійного конфлікту, а конфронтації двох таборів давньоруської знаті. Під час її перебігу труднощі прихильників Ольги в реалізації політичної та ідеологічної програми були використані їх суперниками для підготовки та здійсненні державного перевороту. При розгляді інформації про князів Х ст. в «Повісті временних літ» слід відзначити, що в останньому спостерігається чітке протиставлення діяльності володарів-християн та володарів-язичників. Таке категоричне протиставлення не відповідало історичним реаліям, було більшою мірою виявом літературної тенденції літописання [Головко 1990, 91].

В 60-х роках Русь не тільки досягла значних успіхів на Сході, де був знищений споконвічний ворог слов’ян – Хазарський каганат, а й вступила в конфлікт з Візантійською імперією, під час якої Київ прагнув підкорити собі Балкани. Цінні свідоцтва цього часу про зовнішньополітичні претензії давньоруської верхівки щодо Візантії вміщено в хроніку візантійського історика Льва Диякона. Грецький автор передає слова князя Святослава під час переговорів з греками, де ставить під сумнів їх право мати володіння в Європі. «Якщо ромеї, – йдеться в пам’ятці, – не захочуть виплати те, що я вимагаю, то нехай же залишать Європу і забираються до Азії» [Лев Диакон 1988,56-57; пор. Головко 1990,22-24]. Ця фраза, за думкою Г.Г.Літавріна, є доказом існування в дохристиянські часи чітких зовнішньополітичних концепцій в діяльності Києва [Литаврин 1986,107]. В «Повісті временних літ” під 969 р. повідомляється про бажання Святослава перенести столицю своєї держави з Києва до Переяславця на Дунаї: «Не любо ми есть в Киеве быти, хочю жити в Переяславци на Дунаи, яко то есть середа земли моей, яко ту вся блага сходятся: от Грек злато, паволоки, вина и овощеве разноличныя, из Чех же, из Угор сребро и комони, из Руси скора и воск, мед и челяд» [Повесть временных лет 1950, 23]. Це літописне свідоцтво часто розглядається або як прояв фольклорної творчості, що походить своїми коренями до глибокої древності, а звідси воно не відбивало реалій Х ст. [Banaszewicz 1986,448-449], або як свідоцтво “дружинної діяльності» князя, яке йшло в розріз з потребами розвитку давньоруської державності [Бахрушин 1938,92-95; Юшков 1939,31]. Але, на наш погляд, життя Русі того часу відбивало об’єктивну тенденцію до створення великого надетнічного формування, що було характерно для тогочасного розвитку ранньосередньовічних монархій. Саме такими державними формуваннями були Великоморавська держава, Болгарська держава початку Х ст., а пізніше Польське князівство часів правління Болеслава Хороброго [Королюк 1985,38-39; История на България 1983, 249].

Болгарська дослідниця В.Тпкова-Заимова дає загальну характеристику зовнішньополітичної діяльності Болгарії стосовно Візантійської імперії, яку цілком можливо використати і для аналізу загалом системи взаємин Імперії з сусідами в рамках Byzantine Commonwealth. В зовнішньополітичній діяльності Болгарської держави історик бачить дві тенденції: 1) в рамках візантійської «співдружності націй» Болгарія шляхом дипломатичної взаємодії з греками прагнула добитися найкращих умов для свого існування; 2) болгарські ідеологи в ідейно-політичній конфронтації з греками прагнули створити свою власну вселенську концепцію на противагу візантійській зовнішньополітичній доктрині [Тъпкова-Заимова 1983,28].

Комплексний аналіз джерел з історії Русі 60 – початку 70-х років, порівняння політичних та ідеологічних процесів в східнослов’янському та інших близьких за рівнем суспільств дають підставу стверджувати, що київський князь Святослав Ігорович та його оточення прагнуло створити універсальну державу близьку за змістом до держави германського імператора Оттона ІІІ та польського князя Болеслава Хороброго. Ця обставина в значній мірі вплинула на ідейно-політичну свідомість давньоруської верхівки напередодні державного навернення Русі до нової віри. П.О.Каришковський відзначав, що «Святослав відчував себе в деякій мірі спадкоємцем політичних заповітів Симеона (болгарського царя початку Х ст.— авт.)» [Карышковский 1951,104-105]. Дійсно, навряд чи можна уявити, що історичний розвиток Русі відбувався в абсолютній ізоляції від ідейно-політичного життя Болгарії. Тут на початку Х ст. були ініційовані з боку царя Симеона активні зовнішньополітичні ініціативи з метою обмеження візантійського тиску. Болгарський монарх проголосив себе імператором болгар і ромеїв. Тим самим, він фактично виступив проти виключної ролі «ромеї» в християнській ойкумені. В літописній статті під 970 р. повідомляється, що Святослав Ігоревич посадив у Києві, Овручі та Новгороді як князів-намісників синів Ярополка, Олега та Володимира. Ці дії не можна розглядати як прагнення роздробити центральну владу на Русі, а необхідно розглядати в контексті діяльності Святослава щодо створення великої наддержави. В ній князь як верховний володар мав намір зайняти престол у Переяславці і йому мали підкорятися інші володарі, у тому числі і власні сини. Аналогічну ідею створення універсальної держави наприкінці Х ст. висунув германський імператор Оттон ІІІ, який хотів включити до складу своєї імперії як рівні складові Германію, Італію, Францію і Польщу [Колесницкий 1977,46-56].

Князювання в Києві Володимира Святославича (980 – 1015 рр.) справедливо розглядається багатьма дослідниками як перехідне в історії Русі. Саме в цей час у соціально-економічному та політичному житті Русі відбуваються значні зміни. Серед них особливо слід виділити запровадження християнства як державної релігії, виникнення розвинутої церковної організації. Прийняття нової віри з Константинополя у значній мірі було обумовлено тривалими економічними, політичними та культурними зв’язками слов’ян з Візантією. Прийняття християнства остаточно вводило Русь до гурту християнських держав, перш за все до візантійського «співтовариства націй». Прийняття східними слов’янами християнства з Візантії і створення ними православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили, що цілком природно, залежність давньоруської церкви від константинопольської патріархії. Проте цю залежність, вплив її на політичне та ідеологічне життя Давньоруської держави не можна перебільшувати.

В перші роки свого правління в Києві Володимир, пам’ятаючи труднощі своїх попередників у вирішенні питання навернення християнства, прагнув зміцнити позиції язичницької віри, але проведені ним реформи не дали князю бажаного результату [Рыбаков 1987,412-454]. В зв’язку з цим у середині 80-х років київський князь та його оточення розпочали підготовку до запровадження на Русі християнства візантійського зразку. Тоді ж перед Володимиром постало складне питання – звести до мінімуму можливі негативні наслідки християнізації. Як і раніше, важливим засобом впливу Русі на політику візантійського уряду щодо східних слов’ян залишалися зацікавленість Константинополя у торгівлі з північним сусідом і особлива потреба в допомозі давньоруських військових контингентів, оскільки тоді імператорський двір постійно перебував у складному становищі внаслідок чвар претендентів на трон і постійних нападів сусідів. Але в процесі вирішення питання виявилося, що цих засобів тиску недостатньо. Тому, коли імператор Василій ІІ відмовився виконувати попередню домовленість з Володимиром – за направлення великого військового контингенту до Греції мав дати дозвіл на шлюб руського князя з своєю сестрою Анною та санкціонувати християнізацію Русі – східнослов’янська рать здійснила похід проти грецьких володінь в Криму і захопила Херсон. Завоювання русами цього стратегічного пункту змусило імператора задовольнити вимоги Володимира.

Після запровадження християнства значно зріс авторитет київського князя. Адже згідно з канонами нової релігії він одержав юридичний статус необмеженого правителя, на відміну від попередніх, язичницьких часів, коли державну владу за ідеологічно-світоглядними канонами репрезентувала система «князь-дружина» [Lowmiański 1979,251-253]. Важливим свідченням прагнення київського князя звеличити свою владу стало карбування ним перших давньоруських монет – златників та срібляників. Їх поява, як аргументовано довели дослідники-нумізмати, мала перш за все політичний характер. Монети були зроблені за візантійськими зразками, київський володар був зображений на них в усіх імператорських реґаліях, з короною на голові. Велике значення мав напис «Володимир на столі» та зображення Христа, що свідчило про намір руського монарха підкреслити рівність князів й імператорів перед богом, надати своїй владі сакрального характеру.

Прийняття східними слов’янами християнства з Візантії і створення на Русі православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили ієрархічну залежність давньоруської церкви від патріархії. Однак вплив цієї залежності на політичне життя Давньоруської держави немає підстав перебільшувати. Перш за все вище духовенство, що формувалося з греків, які прибували з Візантії, внаслідок певних особливостей свого становища в Давньоруській державі та залежності від її князів було зацікавлене у проведенні відносно самостійної від патріархії діяльності [Литаврин, Янин 1970,45]. Київській двір з перших днів існування державної християнської організації на Русі здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження церковно-політичного впливу Візантії. Автор «Повісті временних літ» зазначав, що князь Володимир запросив до Києва з Херсона (Корсуня) багатьох священиків, які разом з візантійськими («царицыными» за літописом) ієреями хрестили давньоруське населення. Проте, розповідаючи про підтримку Володимиром духовенства, літопис згадував лише корсунських священиків, які одержали від князя головну церкву на Русі – церкву св. Богородиці та десяту частину державних прибутків. В її діяльності важливу роль відігравав корсунянин Анастас [Повесть временных лет 1950,83,85]. Безумовно, це свідчення давньоруської пам’ятки не є випадковим і показує особливу орієнтацію Володимира Святославича на духівництво міста, населення якого постійно страждало від залежності від імперії і прагнуло добитися автономії [Литаврин 1986, 378]. Важливо, що в Новгороді єпископом був також виходець Херсона Іоакім Корсунянин.

Десятинна церква одразу стала головним центром ідейно-політичного життя Давньоруської держави, про що свідчило створення в ній першого літописного зводу, факт поховання в ній князя Володимира Святославича і зберігання в ній останків популярного серед слов’ян св. Климента. Таким чином, в перші десятиріччя існування християнства як державної релігії на Русі було фактично два релігійні центри – Десятинна церква і резиденція юридичного глави руської церковної організації – митрополита, яка розміщалася в Софійському соборі. Останній розміщувався поза межами столиці поблизу Софійських воріт Києва. Про це свідчили не тільки тісні зв’язки Володимира з кліром Десятинної церкви й розміщення митрополії поза межами столиці, а й та обставина, що в київському літописанні замовчується сам факт існування Софійського собору аж до 1037 р., хоча про його наявність є інформація і в новгородському літописанні, і в хроніці мерзебурзького єпископа Титмара [Новгородская первая летопись 1950,15,164; Thietmari Chronicon VIII,32]. Якщо до цього додати те, що під час міжусобної війни 1015-1019 рр. вряд чи здійснювалося велике за обсягом будівництво резиденції митрополита, а також згадати натяки Іларіона з приводу існування Софійського собору ще за часів Володимира, то можна зробити висновок про те, що і собор, і резиденція митрополита довкола нього були споруджені майже одночасно з Десятинною церквою.

На Русі за часів Володимира Святославича фактично існувала система князівської церкви, яка передбачала ієрархічну залежність церковної влади від влади світської в особі верховного володаря Русі. Така ж система церковного устрою в цей час існувала і в країнах Центральної Європи [Wasilewski 1986,747].

Велике значення для протистояння візантійському релігійно-ідеологічному тискові мало поширення на Русі кирило-мефодіївської церковної традиції, яка розповсюджувалася сюди в Х – ХІ ст. з Центральної Європи та з Болгарії [Кузьмин 1980, 7-35; 1987, 21-54]. Ця традиція передбачала демократичний характер взаємин між національними церквами, чим істотно відрізнялася від ортодоксального візантійського православ’я. Важливим для розвитку християнства на Русі мало введення популярного в Херсоні культу св. Климента, а пізніше, у другій половині ХІ на початку ХІІ ст. створення власного «національного» культу св. Бориса і Гліба, виникнення легенди про подорож до східноєвропейських земель апостола Андрія Першозванного та ін. До цього слід додати, що в другій половині ХІ – ХІІ ст. відносну самостійність по відношенню до митрополії мали монастирі [Щапов, Соколова 1988, 174-175].

В 1016 р., за свідоцтвами візантійських джерел, відбувається спільний похід візантійців та русів проти хазар [Левченко 1956, 384]. Відомості джерел про цю подію дуже скупі і не дають можливості з’ясувати, хто саме з давньоруських князів допомагав Константинополю. Проте, враховуючи зацікавленість тмутараканського князя Мстислава Володимировича в північнокавказькому реґіоні, можна зробити вірогідне припущення про участь у війні з хазарами разом з візантійцями саме південноруського князя. В цей час Візантія постійно, незалежно від розвитку політичної ситуації на Русі отримувала звідти військову допомогу. З джерел відомо, що в 20-30-х роках ХІ ст. східнослов’янські контингенти приймали участь у бойових діях візантійців як на Кавказі, так і в Італії, Фракії та Сирії [Левченко 1956,387-388]. В літературі давно склалася думка, що широка участь германських феодалів у подіях на Русі в 1018 р., у тому числі їх підтримка польського князя Болеслава Хороброго в його поході на Київ, багато в чому були пов’язані з участю давньоруського корпусу в подіях в Італії, де він воював на боці греків проти союзників германського імператора Генріха ІІ [Грабский 1958, 181; Пашуто 1968, 35-36]. Розвиток подій на Русі дає підстави прийняти таке припущення, оскільки після завоювання столиці Русі наприкінці літа 1018 р. Болеслав направив послів до Візантії, що, ймовірно, було пов’язано з прагненням західнослов’янського володаря зав’язати стабільні стосунки з Константинополем. Саксонський хроніст Тітмар Мерзебурзький, висвітлюючи історію цього посольства, відзначає: «Він (Болеслав. – авт.) направив також послів в найближчу до нього Грецію з обіцянкою її імператору вигоди, яку він буде мати, якщо стане вірним другом. В іншому ж випадку Болеслав стане для нього (візантійського імператора. – авт.) найжорстокішим і нездоланним ворогом» [Thietmari Chronicon VIII,32].

Дальший розвиток дипломатичних та церковно-політичних відносин Русі з Візантією відбувся в період правління князя Ярослава Володимировича (1019 – 1054 рр.), коли прагнення Русі піднести свій міжнародний престиж досягло апогею. Навіть величезне будівництво світських та церковних споруд у столиці та інших містах країни. Розвиток культури східнослов’янського суспільства багато в чому було пов’язано з бажанням київського двору підкреслити велич своєї держави, перш за все у порівнянні з Візантійською імперією. Цю тенденцію блискуче відчув у другій половині ХІ ст. германський історик та географ Адам Бременський, який в 70-х роках ХІ ст. писав, що «Київ – суперник константинопольського скіпетра, яскрава окраса Греції» (під останньою західноєвропейський автор розумів не країну, а всю православну спільність, що орієнтувалася на Константинополь, тобто те, що ми зараз називаємо Byzantine Commonwealth. – авт.) [Adami Bremensis 1854, 313]. На початку свого правління в Києві Ярослав через конфлікт з кліром Десятинної церкви, що мав місце під час міжусобної війни 1015 – 1019 рр., орієнтувався не на цю церкву, а на храм Всіх Апостолів у Берестові (також князівська за ієрархією церква). На користь цього побічно свідчить більш пізня підтримка Ярославом Володимировичем пресвітера цього храму Іларіона, якого було обрано в 1051 р. митрополитом Русі. Цікаво, що в 20-х роках суперник Ярослава за верховенство на Русі Мстислав побудував у Чернігові як головний храм міста не Софійський, а Спаський собор. Пізніше в другій половині ХІ ст. і в Берестові замість храму Всіх Апостолів була побудована Спаська церква. Обидва храми були, вочевидь, князівськими церквами.

Потреба в удосконаленні церковної системи на Русі, оформлення більш чітких відносин між світською та церковною владою поставити на порядок денний питання про встановлення нормальних відносин між київським князем і давньоруським митрополитом. А це, в свою чергу, вимагало вирішення певних міжнародних проблем, а саме відносин з Імперією. В 20-х – на початку 30-х років ХІ ст. Русь продовжувала підтримувати тісні економічні зв’язки з Візантією, причому торговельні права слов’янських купців у грецьких містах у порівнянні з угодою 989 р. розширились. В столиці Візантії в цей час виникає спеціальний руський квартал, а Золоті ворота міста, через які руси приходили до Царгорода, почали називатися Руськими [Литаврин 1972, 218-219; Новосельцев, Пашуто 1967,82].

На початку 40-х років ХІ ст. на порядок денний зовнішньополітичної діяльності Русі постає питання про укладення нового договору з візантійською імперією. В документі мав знайти відповідну юридичну форму існуючий на той час стан русько-візантійських відносин. Зазначимо, що потреба в укладенні дипломатичних відносин між монархами середньовічних держав виникала практично кожного разу, коли до влади в одній з країн, що перебували у взаєминах, приходив новий володар [Пашуто 1968,60]. В той час змінилося міжнародне становище як Русі, так і Візантії. Русь розгромила печенігів, які до цього часто використовувались греками як знаряддя політичного тиску на слов’ян. Тепер, після поразки від Київської держави, печеніги відкочовують на південь, за Балкани, переправляються через Дунай і нападають на балканські провінції самої Візантії, що погіршувало зовнішньополітичне положення Імперії.

Зміцнення міжнародного становища Русі поставило в цей час і питання її суверенності стосовно візантійської світської і церковної влади. З приходом до влади імператора Константина Мономаха (1042 – 1054 рр.) спостерігається прагнення константинопольського двору обмежити використання воїнів-найманців, що приходили в Грецію з Русі. Це поставило під загрозу існування давньої системи русько-візантійських відносин. Загостренню міждержавних відносин двох країн сприяла участь русів-воїнів у бунті, піднятому проти Константина полководцем Маніаком, а також сутички східнослов’янських купців з греками у самому Царгороді [Литаврин 1972, 220-221].

У відповідь в Києві готується похід проти Візантії, який був задуманий Ярославом та його оточенням як демонстрація сили. Вона повинна була сприяти відновленню вигідних для Русі взаємин з Константинополем, однак воєнні дії влітку 1043 р. склалися невдало для Русі: спочатку сильна буря на морі завдала шкоди її флоту, знищивши більшість кораблів, а пізніше, вже на суші, візантійці досягли перемоги над руським військом. Проте воєнна невдача 1043 р. не призвела до особливо негативних наслідків для Києва. Руська воєнна міць залишалася великою, водночас як міжнародне становище, так і внутрішня ситуація в Візантії і після подій 1043 р. залишалися вкрай складними. Тому в 1046 р. між державами було укладено договір, який відновив відносини, загалом вигідні для Києва.

Але мирна угода не включала однієї дуже важливої для Ярослава та його адміністрації питання – церковного. Тому Ярослав на межі 40-х – 50-х років тож київський князь встановив тісні стосунки з вищим духовенством Русі, допоміг йому скликати з’їзд єпископів. На ньому главою давньоруської церкви було обрано Іларіона, руського за походженням, наближеного до князя. З ім’ям нового митрополита Русі пов’язано створення важливого політичного трактату – «Слова про закон та благодать» Іларіона. В цьому творі в яскравій публіцистичній формі проголошувалася ідеологічна програма східнослов’янської еліти: незалежність Русі від Візантії щодо прийняття християнства, наступність влади київських князів від ідеального християнського володаря Константина Великого, особливий статус Русі в середньовічному світі. Цей твір цікавий і в плані вивчення сприйняття на Русі «ромейських» ідейно-політичних цінностей. А саме в ньому ми зустрічаємо і образ «ідеального християнського володаря», і столицю християнської держави – «новий Ієрусалім», і прославлення християнських святинь. Але автор не обмежується простою констатацією їх, а прямо зв’язує їх з давньоруськими політичними і ідеологічними «реаліями» – князями Володимиром та Ярославом, містом Києва, з храмом Богородиці і Софії. Особливе місце в трактаті займає прославлення князя Володимира. Для цього Іларіон звертає увагу на історію Русі, якщо передувала часу правління цього князя. Автора не турбує те, що ця історія язичницька (крім періоду Ольги). Потреба зробити історію Русі більш давньою, прославлення князів-язичників було необхідно для проведення лінії божого зв’язку хрестителя Русі з Христом і апостолами, підкреслення ідеї виключної ролі Русі в християнському світі [Молдаван 1984,298]. Д.С.Лихачов писав, що «візантійській теорії Вселенської церкви та вселенської імперії Іларіон протиставив своє вчення про рівність всіх народів, свою теорію всесвітньої історії, як поступового і рівноправного навернення всіх народів до християнської віри» [Лихачев 1947,57]. І.У.Будовниц вважав, що для досягнення своє мети Іларіон веде боротьбу з грецькими ідеологами. Необхідно зазначити, що бурхливий розвиток ідейно-політичного життя Русі в цей час був обумовлений не тільки внутрішніми причинами, пов’язаними із становленням державності, розвитком духовності, а й зовнішніми, які були викликані тим, що візантійці не бажали, як пише А.Поппе, визнавати Русь частиною ідеальної «ромейської ойкумени» [Poppe 1976,244].

Посилення антивізантійського угрупування в Києві, його програма, спрямована на піднесення міжнародного авторитету Русі викликали серйозну занепокоєність в Царгороді. Грецький патріарх відмовився затверджувати рішення з’їзду руських єпископів, а дипломатична служба Візантії почала докладати значних зусиль для врегулювання відносин з двором князя Ярослава. Зокрема, на початку 50-х років імператор Константин Мономах вимушений був погодитися на шлюб своєї дочки з сином Ярослава – Всеволодом, а київський князь погодився на відновлення старого порядку призначення митрополитів на Русі. Матримоніальний шлюб представників візантійської та руської династій фактично зрівняв в очах підданих Ярослава владу київського князя і імператора, і невипадково під кінець правління Ярослава Володимировича його стали йменувати «царем» (цезарем) [Высоцкий 1976,215].

Дуже важливим на Русі цього часу було сприйняття ідеї Софії, яка відігравала важливу роль у підкреслюванні симфонії світської та духовної влади. У зв’язку з цим згадаємо, що в константинопольському соборі св. Софії, згідно свідоцтв Константина Багрянородного, зберігалися священні інсигнії, що підкреслювали зв’язок васілевса з богом [Константин Багрянородный 1989,55,57]. Розглядаючи питання про обставини побудови трьох Софійських соборів в Києві, Новгороді та Полоцьку, С.О.Висоцький пояснює їх появу саме в цих містах тим, що це були найбільш важливі в той час політичні центри Русі [Высоцкий 1985,206-207].

Важливим моментом у сприйнятті візантійських релігійно-ідеологічних уявлень, починаючи з правління князя Володимира, стає розповсюдження культу богородиці. Аналіз дуже неповних свідоцтв джерел свідчить, що з її іменем було зв’язано більше тридцяти храмів. Дуже важливо, що переважна більшість єпископських центрів – це собори Богородиці (в основному Успіння) – в Ростові, Галичі, Смоленську, Володимирі-Волинському, Рязані. В Києві, крім відомої Десятинної церкви, головним храмом центру ідеологічного життя Русі – Печерського монастиря – була Успінська церква. В ХІІ ст. в столиці будується церква Богородиці-Пірогощі на Подолі, яка займає важливе місце в композиції «Слова про Ігорів похід». Наприкінці ХІ ст. на Русі виникає легенда про те, що, говорячи словами авторитетного дослідника церковної історії Я.М.Щапова, «Київ є християнським центром світу, до якого переселилася Богородиця з константинопольського Влахернського храму» [Щапов 1987,159-166]. З іменем цього храму тісно зв’язана поява в 70-х роках ХІ ст. в Кловському монастирі в Києві спеціальної церкви Влахернської Богородиці [Раппопорт 1972,21].

У другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. відбуваються чималі зрушення у внутрішньополітичному розвитку як Русі, так і країн, що її оточували. Істотні зміни відбуваються в територіально-політичному розвиткові східнослов’янської держави, в якій значного розвитку набувають осередки політичної влади на місцях. Це призвело до поступового формування федерації давньоруських князівств, як специфічної форми існування державності удільної доби. Остаточно така система сформувалася в 30-40-х роках ХІІ ст. Вaжливим фактором розвитку східнослов’янського суспільства стає посилення ролі християнської церкви, діяльність якої спрямовувалось на зміцнення інтересів пануючих прошарків, в першу чергу князівської влади.

В другій половині ХІ ст. один з головних зовнішньополітичних партнерів Русі – Візантія – все ще продовжувала перебувати в кризовому становищі. Імперії ще більше, ніж раніше, загрожували вороги, перш за все кочівники, що тиснули її з півночі та сходу. В таких умовах константинопольській двір, усе візантійське суспільство , не маючи достатніх власних сил для протистояння нападникам, з надією дивиться на «єдиновірні» християнські країни Західної Європи, де посилюються ідеї священної війни з язичниками. Тут почалася пропаганда хрестового походу на Схід з метою визволення Єрусалима з рук «невірних». Але зазначені тенденції далеко не в усьому збігалися з політичними планами Константинополя.

Головний ініціатор підготовки хрестового походу – римська курія в другій половині ХІ ст. досягла апогею своєї могутності. Римські папи намагаються створити теократичну державу під егідою папства. Одночасно західноєвропейські ідеологи і політики в сутанах висувають претензії на підкорення країн, що входили до системи Byzantine Commonwealth [Головко 2001]. Суперечності між Римом та Константинополем призводять до офіційного розколу християнського світу, в 1054 р., коли папські посланці на чолі з кардиналом Гумбертом прокляли патріарха Михаїла Керуларія та відлучили від церкви всіх його послідовників [Magolias1982,113-116]. З цього часу західні та східні церковники починають вести запеклу полеміку з питань віри, в яку поступово включилося духовенство всіх християнських країн. Теологічні суперечки відбивали здавна існуючі політичні протиріччя між західноєвропейським комплексом країн, що знаходився під патронатом папства, та Byzantine Commonwealth. У перші десятиліття після церковного розколу такі розбіжності не створювали незборимих перешкод у стосунках між православними та католиками: теологічна полеміка час від часу вичерпувала себе, згасала, і знову починалися переговори по відновленню єдності християнського світу. Ініціаторами останніх частіше всього були грецькі політики, що було зв’язано з тяжким внутрішньо- і зовнішньополітичним становищем Імперії.

Полеміка з «латинцями» мала відгомін і на Русі, але в умовах, коли східнослов’янська політична еліта прагнула розвивати нормальні відносини з усіма країнами, теологічна полеміка не знаходила якоїсь реальної підтримки у світських феодалів. Як і раніше, головним для Русі ідейно-політичним суперником був не Захід, а Царгород. В ході протистояння з останнім не лише слов’янське за походженням, а і грецьке духовенство Русі прагнуло провадити самостійний релігійно-політичний курс [Литаврин, Янин 1970,45].

1072 р. в стольному граді Русі в умовах загострення антихристиянських рухів з метою зміцнення влади синів Ярослава Мудрого – Ізяслава, Святослава та Всеволода – та ролі православної церкви в суспільному житті київським митрополитом Георгієм й іншими вищими церковними ієрархами провадиться канонізація перших давньоруських святих – князів Бориса і Гліба, які загинули під час міжусобної війни 1015 – 1019 рр. [Повесть временных лет 1950, 121; Хорошев 1986,13-36]. Шанування цих князів швидко перетворюється в один з найбільш поширених на Русі культів. Досить швидко він став популярним і за кордоном: наприкінці ХІ ст. він починає поширюватися в Чехії, в ХІІ ст. його визнають візантійці, а в ХІІІ ст. – вірмени [Удальцова, Щапов, Гутнова, Новосельцев 1980,42].

Ідеологічне суперництво Русі та Візантії виявилося і в розповсюдженні серед східнослов’янського населення західнохристиянського свята перенесення мощів Миколи Мирликійського, культ якого не був поширений у візантійців. Давньоруські ідеологи наприкінці ХІ ст. зацікавились історією подорожі Андрія Першозваного до Східної Європи. Як відомо, починаючи з VIII ст. курія постійно наголошувала на безпосередньої спадковості влади римських понтифіків від легендарного першого єпископа Вічного міста апостола Петра (теорія апостоличності Риму). Цей церковно-політичний принцип був чи не головною темою у богословському спорі між католицькою та православною церквами. Тому в Х ст. візантійці створили аналогічну легенду, поширивши розповідь з «Діянь апостолів» про подорож апостола Андрія в причорноморські та скіфські степи і на Константинополь [Пашуто 1968,130-131; Мурьянов 1972,221].

Не залишились в «боргу» і східнослов’янські церковні діячі, які на початку ХІІ ст. починають доводити факт перебування апостола Андрія Першозваного і в землях слов’ян. Ця розповідь, яка вперше з’явилась у вступній частині до «Повісті временних літ», швидко поширилась на Русі і поряд з оповіданням про закликання варягів на Русь відіграла важливу роль в ідеологічному житті східнослов’янського світу, в його суперництві з візантійськими ідеологами [Ahrweiler 1975, 46,50].

Активною зоною суперництва Русі і Візантії тривалий час було Подунав'є, яке після захоплення Болгарії греками стало спільним кордоном двох країн. Ще в Х ст. тут мешкали давньоруські племена уличів та тиверців, які входили до складу Київської держави. В ХІ ст. контроль великокнязівської адміністрації тут послабився через посилення позицій в степах печенігів та торків, а пізніше половців. Проте інтерес офіційного Києва та інших політичних центрів Русі до цього легіону не зменшився, що в значній мірі пояснювалося збереженням тут значної кількості давньоруських міст та інших поселень, а також торговельним значенням реґіону. Наприкінці ХІ ст., за даними «Повісті временних літ», князь Теребовльського князівства Василько пропонує іншим князям Русі організувати похід за Дунай проти Візантії та переселити болгар до володінь Русі [Повесть временных лет 1950, 201; Пашуто 1968,187]. Розгром половецьких орд на початку ХІІ ст. дав можливість київському князю Володимиру Мономаху (час правління в столиці Русі 1113 – 1125 рр.) почати війну на Дунаї, яка тривала до 1122 р. Можливо, що приводом для її здійснення стало загарбання Візантією Тмутаканського князівства [История Византии 1967,352].

В середині ХІІ ст. в суперництві між різними політичними угрупованнями на Русі широко використовувалася ідейно-політична роль церкви, в тому числі і її главу – київського митрополита, котрого в цей час, як і раніше, призначав константинопольський патріарх. Наприклад, київський князь з чернігівської династії Ольговичів Всеволод, який посідав стольний престол в 1139 – 1146 рр., був у добрих відносинах з митрополитом Михаїлом та іншими представниками грецького духівництва. Ця обставина позначилася на існуванні в той час добрих стосунків Києва та Константинополя. На прохання Всеволода патріарх дав дозвіл на відкриття нової єпископії в Смоленську.

Після смерті Всеволода Ольговича головна боротьба за гегемонію на Русі велася між Ізяславом, представником волинської лінії Рюриковичів, та Юрієм Володимировичем, князем суздальським. В цій боротьбі візантійські світські та церковні кола підтримували північного князя. Саме це стало причиною конфлікту Ізяслава з патріархією та її ставлениками на Русі. В 1147 р. Ізяслав Мстиславич робить спробу поставити на митрополичий престол у Києві руського за походженням монаха Климента Смолятича. Ця спроба нагадувала подію столітньої давнини, коли Ярослав Володимирович зробив митрополитом Русі Іларіона. Собор єпископів 1147 р. не сприяв одностайності в церковному житті східнослов’янської держави. Єпископи-греки виступили за збереження старого порядку призначення митрополитів константинопольським першосвященником. Під тиском Ізяслава Климента було обрано на соборі київським митрополитом, ряд єпископських кафедр було передано руським за походженням ієрархам.

Юрій Володимирович та його союзник галицький князь Володимирко не визнали рішень собору. Коли суздальський князь захопив владу в Києві, Климент та його прихильники були позбавлені влади, а митрополичу і ряд єпископських кафедр зайняли греки на чолі з митрополитом Константином. З метою протидії Ізяславу, який повернувся на Волинь, патріарх дозволив відкрити нову єпископську кафедру в сусідньому з Володимиром-Волинським Галичі.

Протиріччя в церковному житті Русі позначилися і на ідеологічному розвитку країни. Провізантійські налаштовані церковники на чолі з греком Феодосом в зв’язку з орієнтацією Ізяслава на Захід розпочали активну антилатинську кампанію. Водночас у давньоруській релігійній літературі стартувала нова фаза полеміки проти візантійського верховенства над давньоруською церквою. Ця полеміка мала велике значення для юридико-дипломатичного ствердження Русі в рамках Byzantine Commonwealth.

В цей же час по мірі зростання значення Суздальського князівства в рамках федерації давньоруських земель-князівств спостерігається прагнення суздальського духовенства добитися для себе особливого місця в рамках церковної структури Русі. Для цього місцеве духовенство прагнуло відстоювати свої місцеві ідеологічні інтереси.

Володарі Галичини другої половини ХІІ ст. продовжували традиційну політику просування на Південь, що не могло не призвести до ускладнень відносин з Константинополем. Якщо князь Галичини Володимирко в середині ХІІ ст. через політичну конфронтацію з Угорщиною підтримував приязні відносини з константинопольською адміністрацією, то з 60-х років століття після вокняжіння в Галичі Ярослава Володимировича та встановлення приязних взаємин нового князя з угорським двором, політика Галицького князівства щодо Візантії ускладнюється. Ці зміни пов’язані значною мірою з галицько-візантійським суперництвом на Нижньому Подунав’ї. Центром цього ареалу був Доростол (Дерестер, Дерестра, Сілістрія). Можна думати, що означений район періодично належав в ХІІ ст. то Візантії, то руським князям, або частина ареалу знаходилась під впливом Русі, а частина належала візантійцям. В 1162 р. Мануїл Комнін дав князям Васильку та його братам (синам Юрія Довгорукого) чотири міста по Дунаю: «… и дасть цесарь Василкови в Дунаи 4 городы» [Полное собрание русских летописей 1908,521]. Через три роки до Галича прибув двоюрідний брат Мануїла Андронік, якому Ярослав Володимирович також надав для підтримки якісь міста [Полное собрание русских летописей 1908,521]. Є всі підстави думати, що це були також подунайські володіння.

На наш погляд, означені дунайські міста були частиною Берладі, незалежної території в Дунайсько-Дністровському межиріччі, про яку є інформація в джерелах. У зв’язку з цим зазначимо, що в літературі велась доволі довго дискусія з приводу належності до Галичини нижнього Подністров’я та низин Дунаю. М.Ф.Котляр переконливо довів, що поширена версія про належність вказаної території до Галицької Русі немає достатніх аргументів [Котляр 1985, 98-117]. Але на нашу думку, такий підхід зовсім не суперечить тому, що вказаний реґіон знаходився під пильною увагою або контролем галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного шляху Галичини з Болгарією та Візантією. У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П.Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Вчений не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря була підконтрольною Києву територією [Толочко 1987,107; про сильні впливи Русі в Нижньому Подунав’є див: Коновалова, Перхавко 2000,162-174].

В 1159 р. князь Іван Берладник зібрав в Подунав’ї велике військо з берладників та половців. Літопис повідомляє, що перших в його війську було 6 тисяч. Похід було здійснено, військо князя Івана дійшло до галицького міста Кучелмина, де його прихильно зустріло місцеве населення. Таке ж ставлення до Берладника було і в Ушиці, але сюди до підходу берладницько-половецького війська увійшло військо Ярослава. Літописець повідомляє, що під час облоги чимало мешканців Ушиці перебігло на бік Івана. Негаразди між Іваном та його степовими союзниками вимусили Берладника відступити. Іван Ростиславич приїхав на запрошення Ізяслава Давидовича на Київ, а згодом Ізяслав почав війну проти Ярослава, вимагаючи володінь для Берладника. Знаменно, що Іван Ростиславич в цей час отримав звістку від галичан: «Толико яви стягы, и мы отступим от Ярослава» [Полное собрание русских летописей 1908,499]. Ця інформація є ще одним доказом серйозних суперечностей, що існували в галицькому суспільстві. Щоб не повертатися до цієї теми, зазначимо, що в 1161 р. Іван Ростиславич помер у візантійському місті Солуні (Фесалоніках). Літопис передає тодішні чутки, що князя було отруєно [Полное собрание русских летописей 1908,598].

В 1186 р. слов’яни Південно-Західної Русі разом з половцями допомогли болгарам на чолі з братами Асенями у здобутті незалежності від візантійців. «Варвари Асеня, – пише грецький хроніст Нікіта Хоніат, – перейшли Дунай і з’єдналися із скіфами. Звідти вони привели велике союзницьке військо до батьківщини Мізії» [Цит. за: Ангелов 1986,61]. Аналізуючи це повідомлення, болгарський вчений Д.Ангелов вважає, що під скіфами грецький автор розумів половців. На нашу думку, не має підстав заперечувати можливість участі у цих подіях русів. Останніх також греки називали скіфами. До цього ж у нижньому Подунав’ї, де побували брати Асені, мешкали берладники і бродники, тобто населення, в складі якого важливе місце займав слов’янський елемент [Шушарин 1978,41-43; Бубенок 2002,8-42].

М.Ф.Котляр на підставі аналізу хроніки Нікіти Хоніата робить висновок, що в 1197 р. волинський князь Роман Мстиславич здійснив похід проти половців. Цей похід мав, як вважає візантійський хроніст, величезне значення для Візантійської імперії, оскільки перед цим її столиці загрожували орди кочівників [Котляр 1965, 119-120]. Безпосередньо в літописах цього часу не зустрічається відомостей про життя волинського князя. Ми можемо припускати, що похід на південь було здійснено Романом з його володінь у Південній Київщині і був спрямований проти придніпровських половців.

Є відомості, що в 1200 р. у Константинополі перебувало посольство галицького князя, яке уклало з Візантією союзну угоду [Грушевський 1905, 9; Пашуто 1950,193]. Межа ХІІ – ХІІІ ст. стала знаковою у відносинах Русі з Візантією. 1204 р. після захоплення західними хрестоносними військами Константинополя. Візантійська держава припиняє на декілька десятиліть своє існування, що позначається на характері подальших взаємовідносин між грецьким світом і східним слов’янством.

Література

    Ангелов Д. Восстание Асеней и восстановление Болгарского средневекового царства // Византийский временник. Т.47. Москва, 1986.
  • Бахрушин С.В. Держава Рюриковичей // Вестник древней истории. 1938. №2.
  • Беркут Л. Про ідеологію в німецьких цезаристів середніх віків // Записки історико-філологічного відділу Української Академії наук. Київ.1927.
  • Боровський Я.Є. Світогляд давніх киян. Київ,1992.
  • Бубенок О. Бродники – оседлое население Половецкой степи // Сходознавство. Т.16. Київ,2002.
  • Будовниц И.У. Общественно-политическая мысль древней Руси. Москва,1960.
  • Васильевский В.Г. Житие Стефана Сурожского // Труды. Т.3 Петроград,1915.
  • Васильевский В. Русско-византийские исследования // Летопись занятий археографической комиссии. Санкт-Петербург,1893.
  • Высоцкий С.А. Киевские граффити и «Слово о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве» и его время. Москва, 1985.
  • Высоцкий С.А. Средневековые надписи Софии Киевской: По материалам граффити ХІ – ХVII вв. Киев, 1976.
  • Головко А.Б. Древняя Русь в историко-культурном развитии славянских народов // Культурные и общественные связи Украины со странами Европы. Киев, 1990.
  • Головко А.Б. “Ромейская империя” в представлениях древнерусских мыслителей // Славяне и их соседи. Этнопсихологические стереотипы в средние века. Москва, 1990.
  • Головко О.Б. Давня Русь і хрестові походи // Східний світ. Вип.2. 2000 р. Київ,2001.
  • Головко О.Б. Проблеми взаємовідносин Київської Русі з Візантією у ІХ – першій половині ХІ ст. // Український історичний журнал. 1989, №1.
  • Грабский А.Ф. По поводу польско-византийских отношений в начале ХІ в. // Византийский временник. 1958. Т.14.
  • Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.3. У Львові,1905.
  • Ибн-Хордадбех. Книга путей и стран. Баку,1986.
  • История Византии. Т.2. Москва,1967.
  • История на България. Т.2. София,1983.
  • Карышковский П.О. Русско-болгарские отношения во время Балканских походов Святослава // Вопросы истории. 1951. №8.
  • Колесницкий Н.Ф. “Священная Римская империя”: притязания и действительность. Москва, 1977.
  • Коновалова И.Г., Перхавко В.Б. Древняя Русь и Нижнее Подунавье. Москва, 2000.
  • Константин Багрянородный. Об управлении империей. Перевод Г.Г.Литаврина. Москва, 1989.
  • Королюк В.Д. Славяне и восточные романцы в эпоху раннего средневековья. М.,1985.
  • Котляр М.Ф. Чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р. // Український історичний журнал. 1965. №1.
  • Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси IX-XIII вв. Киев, 1985.
  • Кузьмин А.Г. Западные традиции в русском христианстве // Введение христианства на Руси. Москва, 1987.
  • Кузьмин А.Г. Принятие христианства на Руси // Вопросы научного атеизма. Вып.25. Москва, 1980.
  • Лев Диакон. История. Перевод М.М.Копыленко. Москва, 1988.
  • Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. Москва, 1956.
  • Литаврин Г.Г. Война Руси против Византии в 1043 г. // Исследования по истории славянских и балканских народов. Москва, 1972.
  • Литаврин Г.Г. Византийцы и славяне – взаимные представления // The 17-th International Byzantine Congress: Major Papers. Washington, 1986.
  • Литаврин Г.Г. Представления “варваров” о Византии и византийцах VI – Х вв. // Византийский временник. 1986. №46.
  • Литаврин Г.Г. Христианство в правление княгини Ольги // Gesellshaft und Kultur Russlands im frühen Mittelalter. Halle (Saale), 1981.
  • Литаврин Г.Г., Янин В.Л. Некоторые проблемы русско-византийских отношений ІХ – ХV вв. // История СССР. 1970. №4.
  • Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое наследие. Москва, Ленинград, 1947.
  • Ловмяньский Г. Русь и норманны. Москва, 1985.
  • Медведев И.П. Империя и суверенитет в средние века (на примере истории Византии и сопредельных государств) // Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972.
  • Молдаван А.М. “Слово о законе и благодати” Илариона. Киев,1984.
  • Мурьянов М.Ф. Русско-византийские церковные противоречия конца ХІ в.// Феодальная Россия во всемирно-историческом развитии. Москва,1972.
  • Новгородская первая летопись старшего и младшего извода. Москва,1950.
  • Новосельцев А.П., Пашуто В.Т. Внешняя торговля Древней Руси // История CCCР. 1967. №3.
  • Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. Москва,1968.
  • Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. Москва,1950.
  • Повесть временных лет. Т.1. Москва, 1950.
  • Полное собрание русских летописей. Т.2. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург,1908.
  • Раппопорт П.А. Русская архитектура Х – ХІІІ вв. Ленинград,1972.
  • Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси. Москва,1987.
  • Сахаров А.Н. Дипломатия Древней Руси. Москва,1980.
  • Свердлов М.Б. От Закона Русского к Русской Правде. Москва,1988.
  • Толочко О.П. Князь в Древней Руси. Киев,1992.
  • Тъпкова-Заимова В. Българо- византийските отношения и концепция за «втория» и «третия» Рим // Исследования в чест на академик Николай Тодоров. София, 1983.
  • Удальцова З.В., Котельникова Л.А. Власть и авторитет в средние века // Византийский временник. 1986. №47.
  • Удальцова З.В., Щапов Я.Н., Гутнова Е.В., Новосельцев А.П. Древняя Русь – зона встречи цивилизаций // Вопросы истории. 1980. №7.
  • Хорошев А.С. Политическая история русской канонизации. (ХІ – ХVІ вв.) Москва,1986.
  • Чичуров И.С. Политическая идеология средневековья. Москва, 1990.
  • Шаскольский И.П. Известие Бертинских анналов в свете данных современной науки // Летописи и хроники. 1980 г. Москва,1980.
  • Ширинский С.С. Объективные закономерности и субъективный фактор в становлении Древнерусского государства // Ленинские идеи в изучении первобытнообщинного общества, рабовладения и феодализма. Москва,1970.
  • Шушарин В.П. Свидетельства письменных источников Королевства Венгрия об этническом составе населения Восточного Прикарпатья // История СССР. 1978. №2.
  • Щапов Я.Н. Политические концепции о месте страны в мире в общественной жизни Руси ХІ – XVII вв. // Древнейшие государства на территории СССР за 1985 г.. Москва,1987.
  • Щапов Я.Н., Соколова Е.И. К истории городских институтов Древней Руси (игумены и архимандриты в городе) // Труды V Международного конгресса археологов славистов. Т.2. Киев,1988.
  • Юшков С.В. Очерки по истории феодальной Руси. Москва, Ленинград,1939.
  • Adami Bremensis Gesta Hammaburgenses ecclesiae pontificum// Monumenta Germaniae Historica, Scriptores. V.7. Hannoverae,1854.
  • Annales Bertiniani // Monumenta Germaniae Historica Scriptores. V.1. Hannoverae,1825.
  • Ahrweiler H. L’ideologie politique de l’Empire byzantine. Paris,1975.
  • Banaszewicz J. Jedność porządku przestrzennego: społecznego i tradycji początkoów ludu: Uwagi o urządzeniu wspólnoty plemiennopaństwowej u Słowian // Przegląd historyczny. 1986. Z.3.
  • Dölger F. Bizanz und die europäsche staatenwelt. Ettal,1953.
  • Lowmianski H. Religia Slowian i jej upadek. Warszawa, 1979.
  • Magolias H. Byzantine Christianity: emperor, church and the West. Detroit,1982.
  • Obolensky D. Byzantine Commonwealth. Eastern Europe,500 – 1453. London,1974.
  • Ostrogorsky G. The Byzantine Emperor and the Hierarchical World Order // The Slavonic and East European Review. 1956. Vol.35. №84.
  • Poppe A. The political background to the baptism of Ruś: Byzantine-Russian relations between 986-989 // Dumbarton Oaks papers. Vol.30. Washington,1976.
  • Thietmari Chronicon. – Thietmar von Merseburg. Chronik. Berlin, 1963.
  • Wasilewski T. Kościół monarszy Х-ХII w. i jego zwierchnik biskup polski // Kwartalnik historyczny. 1986. N4.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Тудовляни – етнографічна група білорусів на заході колишнього Ржевського уїзду Тверської губернії (за іншою версією, залишки окремого корінного слов’янського етносу цих країв). У вузькому сенсі – мешканці старовинних волостей Старий Туд, Молодий Туд і Туд-Скаваратинь на обох боках річки Туд, правої притоки Волги. У широкому сенсі назва «тудовляни» вживалась етнографами XIX століття для позначення всього білоруськомовного населення Верхньої Волги.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka