Омелян Пріцак (матеріал подано з незначними скороченнями)

Коли в другій половині XVІІІ ст. ведучі історика Англії та європейського континенту — очолювані ґеттінґенським професором Августом Людвіком фон Шлєцером (1735-1809), відомим теж у Східній Еврош своїм класичним виданням „Нестора" (1802-1809) — вирішили в ім'я тоді ще діючого раціонального Освічення (Enlightenment) створити корпус всесвітньої історії — вони включили у свою схему („Fortsetzung der Allgemeinen Welthistorie", том 48) історію України. Наслідком, того появився в німецькому „Halle a.d. S." у 1796 році в складі серії товстий том пера молодого, тоді ще австрійського - семигородського історика Погана Крістіяна Eнґеля (1770-1814) під заголовком: „Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken, wie auch des Königreiches Halitsch-Wladimir".

Коли ж знову, яких тридцять років пізніше (1829- ), уже в часи романтизму, запрограмовано у німецькому центрі Гота нову серію світової історії (Geschichte der europäischen Staaten) за редакцією Арнольда Германа Людвіка Герена (1760-1842) та Фрідріха Августа Гекерта (1780-1851), а в другій половиш того ж століття (1879-1893) відома 45-томова всесвітня історія (Geschichte der europäischen Staaten) під редакцією Вільгельма Онкена (1838-1905) у Берліні — там уже для історії України як окремої одиниці не найшлося більше місця.

Яка була тому причина? Німецький романтизм, харківська вітка якого, (що витворилася у Харкові, у першому секулярному університеті України, заснованому у 1805 р.) поклала підвалини для постання нової української літературної мови і літератури, вбив (хоч це звучить парадоксально!) українську історію як окрему дисципліну. Головний винуватець тут був філософ Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), який об'єднав романтизм із трансцедентальним ідеалізмом. У своїх відомих лекціях про „філософію історії", читаних у зимовому семестрі академічного року 1830/31 в берлінському університеті, він розробив свою славну тезу про історичні та не-історичні народи. Після нього, всесвіт-ня історія це розвиток людства по лінії духового та морального поступу. Це осяги людського інтелекту на дорозі до самопізнання. Історія виповняє Божу місію, що виявляється у поступовій реалізації свободи людства і у переході від натуральної стадії варварства до стану права і порядку. Слідуючи за ідеєю свого берлінського попередника Вільгельма фон Гумбольдта (1767-1835) про те, що "історія світу це нероздільна частина правління світу", Геґель надав примат політичній історії, бо держава, — на його думку, — це істинна суть об'єктивного духу, а конституційна монархія — це абсолютна форма держави.

При тому Геґель дозволив тільки чотирьом класам народів, що було успішними в минулому або теперішньому, на вступ до ексклюзивного клюбу державних народів. Ними були: І Східній світ (Китай, Індія, Іран); II. Грецький світ; III. Римський світ; IV. Германський світ. Зате слов'янським народам, між ними і українцям та полякам, хоча вони тільки недавно втратили свої держави, Геґель відмовив права бути зарахованими до «історичних» народів. Вони повинні остатися погноем для більш заавансованих власне «історичних» народів. Геґель був чи не найбільш впливовим філософом XIX ст. Тому то не тільки його діялектична метода, але й концепція історії та про виключність „історичних" народів стали наріжним каменем у інтелектуальних структурах ведучих мислителів Евроли.

Карло Маркс (1818-1883) та Фридрих Енгельс (1820-1895) живцем перейняли Гегелівську концепцію про „історичні" та „не-історичні" народи, роблячи виїмок тільки для поляків. Але і ліберальні мислителі осталися під впливом Геґеля. У висліді — у системах університетського світу на Заході, а теж у структурах світових історій не стало місця для історії України як окремої одиниці.

У міжчасі в Україні відродилася історична свідомість. Почалося від дворянського просвічення („людей Старої Малоросії"). Маю на увазі анонімну ,Історію Русов" (т. зв. „Кониський), оцей дуже впливовий памфлет, що постав і кружляв серед Новгород-Сіверського дворянства у перше десятиліття XIX століття.

Там у передмові читаємо (у перекладі Вячеслава Давиденка): „Історія Малої Росії до часів навали на неТ татар, з ханом їхнім Батаєм,. злучена з історією всієї Росії, а бо ж вона і с єдина історія російська; бо відомо, що початок цієї історії, враз із початком правління російського, береться від князів та князівств київських, з доданням до них одного тільки новгородського князя Рюрика, і триває до навали татарської безпосередньо, а від цього часу про існування Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується; по визволенню її від татар князем литовським Гедиміном, і зовсім її в російській історії замовчено. Тим то предкладену тут історію малоросійську писано на два періоди, тобто до навали татарської екстрактом а від тої навали широко і докладно". У 1834 році засновано київський університет, при чому тридцятилітній професор ботаніки (а заразом любитель руської словесности) Михайло Максимович (1804-1873) став першим ректором та професором руської словесности. Максимович (із козацького роду) об'єднував оці обидва наукові полюси (ботаніка - словесність) базуючися на системі „натурфілософії" німецького мислителя Фрідріха Вільгельма Йозефа Шеллінґа (1775-1854), якій він залишився вірним до кінця свого життя.

Прибувши до Києва, Максимович зразу взявся ґрунтовно вивчати пам'ятки староруського письменства, що в свою чергу стало для нього стимулом до студії історії. Якраз у той час (1835 рік) дочав діяти у московському університеті перший університетський професор „російської" історії з доброю методологічною підготовок) німецького типу. Ним був довголітній приятель-ворог Максимовича, син російського кріпака Михаїл Поґодін (1800-1875), з яким Максимович до кінця свого життя був у шляхетному науковому двобою. Власне Поґодін видвигнув був гіпотезу про великоруське походження староруської мови і київської держави, про переселення великорусів на північ у зв'язку з монгольською інвазією і про запустіння України, яку тільки у ХVІ-ХVIII ст. сколонізували вихідці з Галичини і Волині. Максимович почав діялог, який властиво триває і донині. Він у численних взірцевих монографічних („цеглинках"), що появлялися звичайно у формі листів до Поґодіна, застосував до досліджуваного періоду методу точного досліду, перейнятої ним із систематичної ботаніки, і вказував понад усякий сумнів нестійкість основної тези Поґодіна.

Старанням Максимовича засновано комісію для розбору давніх актів яри канцелярії генерал-губернатора Південно-Західнього краю (Правобережної України) що мали основним завданням доказати документально безпідставність претенсій поляків на ті землі (це стало актуальним після обох польських повстань 1830/31 та 1863 рр.).

Микола Іванишев (1811-1874), ученик Фрідріха Карл фон Савінь (1779-1861), творця берлінської юридично-історичної школи, поклав підвалини для славного „Архіву Південно-Західньої Росії", а його наслідник Володимир Антонович (1834-1909) створив першу університетську школу" істориків України, т. зв. Київську документальну історичну школу.

Антонович і його учні видавали документи, писали монографічні дослідження та історії поодиноких земель — але не займалися теоретичними питаннями. Вони ж офіційно працювали в системі імперської „російської" історії.

Тільки коли наслідком польсько-української згоди в Галичині, ученик Антоновича, Михайло Грушевський (1866-1934), включив виклади історії України до куррікулюм львівського університету, настав перелім. Грушевський був свідомий своєї місії і у „вступнім викладі з давньої історії Руси", виголошенім 30-го вересня 1894 року, він недвозначно з'ясував предмет, який він буде викладати. Хоча Грушевський не мав своєї окремої катедри історії України й офіціяльно він був у львівськім університет тільки професором при катедрі всесвітньої історії „із руським викладом" — він послідовно і систематично творив свою маєстатичну будову — історію України-Руси. Бо ж, — як він писав у своїй автобіографії „написання суцільної історії України, — рано, ще в Київських часах стало моєю задушевною гадкою, до певної міри питанням чести своєї і свого покоління".

Не осягнувши офіціального визнання своєї дисципліни у системі австро-польської Галичини. Грушевський мав на цілі добитися того на ширшій арені — у структурі Імператорської Академії Наук у Санкт-Петербурзі, через яку він — цілком слушно — сподівався пробити вікно в Европу. Нагоду для того дав ліберальний інтелектуальний клімат серед деяких членів Академії, головно Володимира Ів. Ламанського (1833-1914) та Алексія А. Шахматова (1864-1920), коротко до першої російської революції. Тоді, в 1904 році, Грушевський опублікував свою відому програмову працю п. з. „Звичайна схема руської історії і справа раціонального укладу історії східнього слов'янства". Тут треба звернути увагу на те, що праця Грушевського появилася у виданнях Імператорської Академії Наук українською мовою, хоча тоді заборона вживання української мови не була ще знята. Грушевський мав частковий успіх. Деякі визначні російські історики, між ними Александр Євгенович Пресняков (1870-1929) та Павел П. Смірнов (1882-1947) прийняли його схему беззастережно і старалися застосувати її до історії Росії у своїх працях. Але загального признання схема Грушевського не знайшла серед російських істориків і не стала невід'ємною частиною російської історографічної думки. Большевицька революція, крах українізації при кінці 1920-их років зробили із Грушевського не-людину, а його твори та схема були цілковито проскрибовані.

Крім того від 1930-их років совєтська історична наука пішла своїм окремим шляхом від європейської та американської наук.

Так то спроба Грушевського впровадити у першій четвертині нашого століття знов історію України у структуру світової історії в основному не вдалося. Українська історична наука залишилась або провінцією російської („радянської") історичної науки, або — це заторкає еміграційну історіографію — ігнорується західньою історичною наукою. Із-за того поміж українською і світовою наукою не могло дійти до спільної мови.

Після семилітньої підготовчої праці у 1975 році за-існувала на українськім історичнім фронті драматична зміна. Найстарший і найбільш престижевий американський університет, Гарвард, встановив у своїй структурі постійну, вивіновану „катедру історії України ім. Михайла С. Грушевського". У зв'язку з цим українська історія одержала своє міжнародне визнання. Ясна річ, нововизнана дисципліна мусіла прийняти на себе обов'язок самовизначення — це дуже складна і відповідальна справа.

Немає сумніву в тому, що це єдиний лінеарний історичний процес. Одначе світова історія в цілому („універсальна історія") як предмет досліду для однієї людини — сьогодні неможливий, хоча ще недавно (1920-1931) англієць Герберт Джордж Веллс (1866-1946) по-своєму зреалізував такий плян.

Арнольд Джозеф Тойнбі (1889 р-) — представник „правої" течії — приймає не держави, а „цивілізації" як свою одиницю досліду („real unit of history", 1934), як відомо, він нарахував, що протягом шести тисяч історичного буття людини таких одиниць було двадцять одна, із латино-християнською, яка єдина ще досі не застигла.

Для Іммануеля Воллерштайна, американського представника французької школи ,,Annales"-ів („ліва" течія), тільки світова імперія і світова економія є властиві одиниці студій", при чому в центрі уваги повинні стати суспільні формації даної імперії, у яких відбувається діялектичний процес функціонування: контрадикції, що врешті доводять до периферіялізації даної імперії, цебто до її колонізування новою імперією (1974). У такому інтелектуальному кліматі, мені здасться, що концепція представника малої нації, голляндця Пітера Гейля (1887-1966), у його „Дебатах з істориками" (1958) заслуговує на увагу. Він пише: „Я можу прийняти західню цивілізацію як реальну одиницю (історії), але це складена одиниця, при чому складові частини є не менше реальні як цілість. Прийняти, що цивілізації це найменші ясні одиниці для дослідів — це те само, що встановити майже неможливі стандарти. Таке поле досліду настільки велике, що переходить можливості розуму збагнути. Тому ніщо не е більш нормальне, як прийняти за базу для досліду малі структури, нації і держави, через які життя проявляє себе для дослідника більш безпосередньо та більш інтенсивно". Отже нація, у нашому випадку, випадку України, може підходити як така найменша одиниця для історичного досліду.

У більшості західноєвропейських народів держава і нація/нарід — ідентичні. Як відомо протягом багатьох століть не було в Україні своєї держави; у різні часи переставала існувати не тільки т. зв. історична тяглість, але навіть історична свідомість народу. Навіть наша національна назва змінилася. Що тут прийнято як одиницю досліду?

Грушевський, спадкоємець українського народництва XIX ст. яскраво висловив своє становище у своїй цитованій лекції у львівському університеті із 30-го вересня 1894 року. Він говорив: „Народ, маса народна, зв'язує її (окремі історичні періоди, О. П.) в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою і омеґою історичної розвідки. Він — з своїми ідеалами й змаганнями, із своєю боротьбою, поспіхом і помилками — єсть єдиний герой історії. Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовий, його пригоди, його бажання й ідеали — єсть мета нашої історії. Політично - громадський устрій (держава) звичайно не відповідав тим ідеалам. Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи, не був витворений відповідно ним, і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній. Устрій державний (держава) по всі часи цікавий нам переважно тим, оскільки він впливав на стан народа, оскільки сам підупав впливу громади й оскільки відповідав її бажанням і змаганням. І культура, що розвивається в верхніх верствах народа, цікава нам головним чином не так сама по собі, як тим, що відбувається в їй загально-народнього. Отже народ — це головна вісь, з якою ми повинні координу-вати свої висліди".

Цій фетишизації „народу" як одиниці досліду історії України (на жаль, без ясної дефініції) Грушевський залишився вірним до кінця свого життя. Ось, що він писав, наприклад, у 1920 році: „Я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило-Методіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власти (держава) вина лежить по стороні (держава), бо інтерес трудового народу — се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові не добре, се його право обрахуватися з нею".

У протилежності до Грушевського, В’ячеслав Липинський (1882-1931), вихованець краківської школи польських істориків (і французько-швайцарських соціологів) поставив у центрі уваги своїх історичних дослідів — власне державу. Нагода для того прийшла сама, коли треба було йому пояснити наявність двох на перший погляд парадоксальних документів: 20-го червня 1657 року пани-шляхта Пинського повіту, римо-католики по вірі, склали присягу вірности революційному і православному гетьманові Богданові Хмельницькому, який у акті виданім вісім днів пізніше (28 червня 1657 p.), забезпечив їх станові привілеї та свободу їх римокатолицького обряду. „Що означають ці документи? — питав Липинський. „На якому ґрунті повстав вічний союз між католицькою вже тоді в своїй більшости шлях-тою Пинського повіту і православним Гетьманом Війська Запорозького? Яке політичне і соціальне тло того акту? Наша дотеперішня історіографія, розвиваючись під впливом трьох чинників: ідеології державиости російської, ідеології державносте польської і національно-культурної демократичної і недержавної ідеології української не дає відповіді на питання, котрі виходять поза рамки того, так чи інакше ідеологічно обмеженого, досліду нашої минувшини. Отже і цей факт союзу і злуки неправославної шляхетської верстви з Військом Запорозьким не міститься в рамках ані суто-православного «возсоєдіненія Руси», ані некультурного антипольського, антишляхетського і антидержавного козацького бунтарства, ані окремих культурно-національних демократичних українських змагань.

І тільки основно, визволившись з накинутого нам підчас нашого занепаду поняття про себе, як про якийсь до державного життя нездарний, вічно бунтуючий і вічно покривджений полу-народець, — тільки усвідомивши собі весь розмах нашої історії, широкі державні, організаційні замисли предків наших, ми можемо зрозуміти поодинокі діла тих предків, згідно з правдою — науково — оцінити факти нашої минувшини". Липинський був не тільки історик, але соціолог та націолог. У своїх „Листах до братів хліборобів" він багато уваги присвятив філософії історії, питанню влади і зв'язаного з ним волюнтаристичного творення нації. Націю він розумів у французькому значенні і клав знак рівности поміж термінами нація і держава, а крім того — територія, так як — після нього — свідомість території зобумовляє існування нації.

На увагу заслуговує трикутник Липинського, базою якого (трикутника) є нація/територія (вона ж „дитина"), лівим рам'ям є держава („батько"), а правим — громадянством („мати"); остання поділена на горизонтальні стани і вертикальні кляси. Територія продукує активну меншість — аристократію /провідну верству/ еліту, що виконує владу над державою, яка знову ж через закон володіє громадянством.

Впровадження Липинським до української історіографії концепції держави як основного елементу історичного процесу, викликало правдиве потрясення. Нове покоління істориків, в тому ж учні Грушевського, зразу перейшли на тори вказані Липинським. „Українська історіографія на переломі" (1924) — оцей заголовок відомої розвідки Івана Кревецького (1883-1940), що перефразовує ключовий твір Липинського „Україна на переломі" — говорить сам за себе.

Іван Крип'якевич (1886-1967) почав випускати у 1925 році (-1931) серію прекрасних статтей під провокуючим заголовком: „Студії над державою Богдана Хмельницького". Степан Томашівський (1875-1930) по дав свою синтезу української історії до 1569 року з державницької точки погляду, беручи як базу українську територію (1919). При тому він старався виявити „духа" української історії або так званих трьох провідних ідей. „Перша ідея", — писав він, — „випливає з відвічного контакту між культурно-лісовою і степовою полосою нашої землі й має на меті з одного боку охорону від степових хижаків, із другого здобування землі... До 14 в. вона — боротьба була загалом беручи дефензивна, опісля переважає офензива, у XVIIIв. закінчується вона перемогою над степом...

Друга ідея української історії випливає із політично-культурної суперечносте Заходу і Сходу, якого підкладом церковні окремішности католицтва і православ'я;... Політичний вислів сього контрасту маємо в національній боротьбі між,народністю польською і українською... Синтеза в цім змаганню супротивних течій виявилася у витворенню окремого національно-культурного і політичного характеру українців, який сполучає в собі поодинокі прикмети обох основних типів в одну органічну цілість...

В основі третьої ідеї України лежить політично-господарський контраст Півночі і Полудня, скріплений окремішністю расовою і культурною. Ся суперечність «гідна від найдавніших часів, одначе до національної самосвідомосте прийшла вона найпізніше з усіх, бо що-тільки у 19 в., після переходу більшосте українських земель під панування Московщини....

Степ, Польща, Московщина — ото є трикутник історично-політичного розвитку України".

У двадцятих роках твори Липинського ще доходили (хоч з деяким запізненням) до Києва, У своїй творчій автобіографії („Мій творчий шлях українського історика", 1964) Олександер Оглоблин (народжений 1899) свідчить, що він запізнався з „Україною на переломі" десь у 1922-му році, „і вона справила на мене величезне враження".

У висліді Олександер Оглоблин застосував методу досліду Липинського до доби Мазепи — Петрика. Крім того, він поповнив дотеперішні схеми історії України своєю схемою української економічної самостійносте як для XVII-XVІІІ ст., так і для XIX ст., а теж накреслив свій проект схеми всієї історії України півтора останніх століть (XIX — половина XX ст.), підкреслюючи, що власне тоді перед нами виступає процес формування українського територіального масиву. Дальше розвиток української історіографічної думки не пішов. Хоча майже всі українські історики під Польщею і на еміграції (з малими виїмками, наприклад, Михайло Антонович, 1909-1945) стали носіями державницької ; історичної школи — вона (школа) не створила суцільної будівлі української історії і не вспіла твердо увійти ; до структури європейської історичної науки. Очевидно, брак української держави та державних університетів, які надали б українській історії необхідного престижу — теж мав свою ролю у тім неуспіху.

Що торкається совєтської історіографії, то після бурхливих років Другої світової війни, зокрема після Переяславських тез із 1954 року, там цілковито запанувала офіційна інтерпретація історії, яку можна б назвати телеологічною: після різних ладів із внутрішніми противоріччями (первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний) нарешті людство находить безпротиворічне щастя у комуністичному ладі, очевидно як СССР. Після багатьох невдалих спроб, Академія наук УССР випустила у світ у 1977-1979 роках свою першу велику „Історію Української PCP" у восьми томах та десять книжках (томи перший то восьмий мають по дві книжки). Яка мала б заступити „Історію" Грушевського. Ця збірна праця, у якій взяли участь десятки совєтських істориків вийшла під редакцією двох директорів Інституту історії — Арнольда Шевелева (народженого 1928) та Юрія Кондуфора (народженого 1922). У програмовій передмові (в першому томі) читаємо: „Історія УРСР, боротьба трудящих за соціальне і національне визволення, за встановлення і зміцнення Радянської влади, успіхи в соціялістичнім та комуністичнім будівництві нерозривно пов'язані з великим російським народом, усіми братніми народами нашої країни, з невтомною творчою діяльністю комуністичної партії, з ім'ям засновника і керівника партії і Радянської держави Володимира Ілліча Леніна. В одній сім'ї радянських народів український народ вперше в своїй історії дістав національну державність, створивши УРСР, відстояв свою свободу і незалежність у роки Громадянської і Великої Вітчизняної воєн, разом з усіми народами Союза PCP побудував розвинуте соціалістичне суспільство і впевнено крокує по шляху до комунізму.

... Показати складний історичний шлях трудящих України, розкрите всю багатогранність їх історичного минулого і славного сучасного в органічному взаємозв'язку з історією трудящих всієї нашої країни (тобто СРСР) і всього загальноісторичного процесу, висвітлити причини, що зобумовили бурхливий розквіт УРСР у братній сім'ї радянських республік — почесне і відповідальне завдання радянських учених (тобто істориків).

Однією з найбільш дискусійних проблем вітчизняної історіографії довший час залишилася проблема зародження державності на Україні в середині XVII ст. (гетьманування Богдана Хмельницького). У багатотомовій „Історії УРСР" ця проблема висвітлюється на основі документальних джерел, які свідчать, що в ході визвольної війни українського народу проти польсько-шляхетського гноблення почав складатися державний апарат, але цей процес не завершився і не міг завершитися у тих конкретних історичних умовах". Ясна річ, що українська совєтська історіографія — із догмою нерозривного зв'язку України із керівним великим російським народом і його державою — не розв'язала у позитивний спосіб питання поставленого, на початку цієї доповіді: Що таке історія України?

Після отого короткого перегляду історіографії проблеми — перейдемо до — теж короткої — спроби її розв’язки. Історія займається минулим свідомої себе людської спільноти на території, що вона (спільнота) замешкує у лінеарно міряному часі. Отже, тут входять у гру такі чотири первісні елементи: територія, держава, людська спільнота і лінеарний час.

Історія досліджується нарівні абстракції. Вона займається функцією історичних фактів у їхніх структурах, при чому приймається чотири основні паралельні перспективи: розвитки політичний, економічний, суспільний та культурний.

Як я вже вище згадав, — треба приймати одність історії, то ость історичного процесу. Тим-то можна прийняти для конкретного досліду історії триступневу гієрархію: історія конкретної території (нації) — найменша одиниця досліду, історія даного культурного, кругу — середня одиниця, та світова історія.

Із повищого видно, що територія займає спеціальне місце у структурі історії. У відношенні до української історії критерій території зразу викликає запит: Яка територія? Українське поселення до двох останніх століть, а спеціально українські держави різних часів займали різні території. Київська Русь охоплювала ввесь східноєвропейський лісостеп і лісову полосу, але не обіймала Південної України з Кримом та Слобідської України.

Галицько-Волинська держава в основному обмежувалася Західньою Україною включно з Холмщиною, Підляшшям, частиною Литви і цілим Поліссям, а теж із територією поміж Дністром і Серетом, що після 1340 року стала Молдавським князівством, а опісля базою новочасної Румунії.

Гетьманська держава після 1667 року обмежувалася, до Києва і північно-Лівобережної України, при тому знову без Слобідської України, яка від початку її колонізації українськими виходцями у 30-тих роках XVІІ ст. входила в склад Московської держави.

[...]

Історія не займається поодинокими людьми, а людськими спільнотами. Найвищою досі відомою в історії людською спільнотою є суверенна держава. Тому історія і є в основному історією держав та державноподібних суспільних одиниць чи інституцій, а також ідей, що ведуть до їх створення. Історія знає різного типу держави: кочові союзи (Pax), осілі імперії, міста-поліси, та патримоніальні (наприклад, Московська держава), династичні (наприклад, держава Габсбургів), станові (наприклад, Польсько - Литовська Речи-Посполита) й національна (французька) держави. На українській території державне життя почалося приблизно у VII ст. перед Христом. Тоді там паралельно появилися три типи держав, які всі є невід'ємною частиною України. На північнім побережжі Чорного і Озівського морів і на Криму маємо грецькі держави-міста (поліси, наприклад, Ольвія). Одна група полісів об'єдналася біля 480 року перед Христом у патримоніяльну державу — Боспорське царство, що проіснувало під різними династіями (грецько-тракійського, Готського та протоболгарського походження) аж до Руських часів у X ст. по Христі; тодішня староруська назва того колишнього царства — була Тмуторокань.

У степовій Україні (обабіч Дніпра) створили свій кочовий „пакс" іранські Скити. Це перший відомий в історії такий „пакс" (якщо не рахувати Гомеровнх кімерійців, про яких ми нічого докладніше не знаємо). Скитів — як провідників „пакс"-у замінили сармати, останніх аляни; всі вони були мовно іранцями. Після Готського „інтермеццо" володарями „пакс"-у ставали народи алтайської мовної групи: гуни, (псевдо-) авари, болгари, хазари, печеніги і врешті половці та татари. У ІХ-Х сторіччях із лісової смуги вздовж нових річних торговельних шляхів постала Руська Київська держава, що до ХП ст. займала панівне становище теж у лісостеповій смузі, а теж і у деяких частинах чорноморсько-озівського побережжя.

Паралельно з нею співіснували на цілій південній половиш сьогоднішньої української території степові кочові „пакс"-и — про що вже згадано попередньо — печенігів (до 1050 р.) і половців (від 1050 p.). Дослідження джерел, історії та взаємин між собою і сусідами всіх тих державних творів, осілих та кочових — це і єсть завдання історії України.

Що зв'язувало усі названі державні твори України, оселі і степові, було те, що всі вони були в основі патримоніяльного типу, то значить, що державна влада, економічні ресурси, торгівля, культура — все було монополією володаря (князя, кагана) та династії, і ними ж контрольованими. Тому, що джерело української християнської культури, Візантія, була теж патримоніяльною державою, у таких обставинах було неможливим у Київську добу витворити провідну верству — співучасника влади із володарем та політичну культуру еліт. Із вимертям династії, або наслідком мілітарної поразки, майже безслідно і без іреденти переставала існувати сама держава.

Станові концепції, база для повстання еліт, що могла зародитися у непатримоніяльній католицькій Західній Европі поміж ІХ-ХІ сторіччями; почала доходити на Україну у другій половині ХН ст. через суміжні католицькі країни — Угорщину (до 1387 р.) та Польщу (після 1387 p.). Продуктом тієї культурної інтеграції були — західньо-українська „гербова" шляхта (про неї нижче) та козацька майже станова держава XVH-XVTH ст. (своєрідна копія Польської Речи-Пополитої), унікальне явище у патримоніальній православній Східній Европі. Тут можна додати, що друга тодішня держава України, Кримський Ханат, вироблював собі подібну структуру до Гетьманської держати Війська Запорозького. Цікаво, що рік 1783 — це дата кінця обох структур — козацької та кримської.

Тут можна на маргінесі вказати на цікавий історичний парадокс: у часах Визвольних Змагань 1917-1920 років постали в Україні знову дві держави: одна Українська Народна Республіка (Українська Держава зі столицею у Києві), друга — Українська Соціалістична Совєтська Республіка зі столицею у Харкові, цілком як за княжих часів: Рюриковичі (Київ) versus Половці (Харків). Відносно людської спільноти, Грушевський, як і всі народники, вживали терміну „нарід", „народні маси", вони ніколи не вважали за потрібне подавати точні дефініції того терміну, який властиво був літературно-романтичною величиною, невловимою для точного наукового досліду. Як слушно на це звернув увагу академік Дмитро Багалій (1857-1932), Грушевський, вживаючи; терміну „народні маси" у козацьку добу ідентифікував його без різниці то з козацьким рухом (магнатським за своїм походженням, наприклад, князь Дмитро Байда-Вишневецький), то з міщанами, селянами і дрібною інтелігенцією (за новою термінологією).

Предметом історії є не аморфна селянська маса, або безмовна етнічна група (вони є об'єктом інших наук — етнографії та антропології, а свідома своєї історичної ролі людська спільнота. До XV-XVI сторіч у нашій патримоніяльній системі — це були князі та династія (тільки частинно бояри і багаті купці), а у станових системах стани: шляхецький, козацький та міщанський. Тільки після скасування кріпацтва 1848 року в Галичині та 1861 в Осередніх та Східніх українських землях почали входити селянські маси (80-90% тодішнього українського населення) у склад свідомої людської спільноти.

Отже, історія займається не усіми видами homo sapiens на означеній території, а тільки одним специфічним їх видом — homo politicus. [...]

Тим то політичними українцями, предметом української історії є і остануться на віки відкриті Липинським пани польської шляхти із 1657 року, хоча вони не були козаками вживали польської мови і були римо-католиками. З огляду на те, що наше національне відродження було довгий час під знаком аполітичного варіянту народництва, українські історики займалися головно тією І українською людиною, яка властиво є поза історією: несвідомою себе так званою народною масою, тоді коли формування українських провідних верств (еліт), властивого предмету історії, осталася і ще остається майже недослідженим. Виїмок становлять '"досліди Липинського над шляхтою XVI-XVII сторіч (згадувані вище) та студії декількох його послідовників, в першу чергу Олександра Оглоблина про українське дворянство колишньої Гетьманщини XVIII-XIX сторіч.

Типічним явищем було рішення Грушевського після його повороту на Україну видавати як основний орган Історичної Секції Української Академії Наук властиво антропологічно - етнографічний журнал. Хоча його редактор, високоосвічена і талановита дочка Михайла, Катерина Грушевська, поставила цей орган на дуже високий рівень, все таки це не була історична трибуна, а як каже Л заголовок і підзаголовок: „Первісне громадянство та його пережитки на Україні, соціальна преісторія, народна творчість в соціологічному освітленні" (від 1926 р.).

При тій нагоді дозволю собі подати у дуже короткій формі деякі висліди моїх власних дослідів над історією еліт. Як вище подано, до XIV ст. не могло бути мови про українські провідні верстви, бо у патримоніяльній системі (якими, повторюю ще раз, були Київська та Галицько-Волинська держави) — це було прямо неможливо.

Але у надрах Галицько-Волинської держави постала „гербова" шляхта в Галичині і Холмщині: біля сто родин дістало герби (головно „сас") від угорських королів (до 1387 р.); за польської влади (після 1387 р.), коли єдиним доказом приналежности до шляхетського стану були власне герби (а не мова чи релігія) — династії отих православних шляхтичів, об'єднані становими інтересами, запевнили собі монополію на єпископські сани та на володіння церковними інституціями та добрами, і в такий спосіб їх захоронили. Після Люблинської унії (1569) частина з них — як і інші шляхтичі колоністи з Корони Польської — перейшли на територію України, що власне тепер відійшла від Литви і стала складовою частиною Польщі, і поволі перейняли під свою опіку православні інституції. Вони, разом з етнічно-польською шляхтою стали письменними у XVI ст., і, діставши тепер у свої руки скарби культури Київської і Галицько-Волинської Руси — літописи, в такий спосіб встановили свою історичну свідомість. Так дійшло до відомого культурно-національного відродження кінця XVI-XVTI ст. Тут можна додати, що один з таких галицьких „гербових" шляхтичів Петро Конашевич Сагайдачний — став навіть. Гетьманом Війська Запорозького (1614-1622).

Нащадки галицької гербової шляхти поновили свою історичну провідну ролю, коли Галичина у 1772 році стала складовою частиною станової Габсбурзької імперії. Як уже згадано — лінеарний час — це дуже важливий компонент історії, бож буття і дії людських спіль нот типу homo politicus проходить в часі мірянім ерою, що постійно йде вперед, а не циклічною зміною. Свідомість часу — е продуктом вищого, лінеарного мислення. Це твір міської культури, незалежний від природних циклів, бази сільського господарства.

Тому антропологи розрізняють два способи мислення: нижче (примітивне) — циклічне та вище (розвинуте) — лінеарне. Культура базована на циклічнім думанні с поза межами історичного досліду, бо ж в центрі уваги людини циклічного думання с лише проблеми невеликої сільської громади рівних (примітивна соmmunitas), яка базує усе на своєрідній „рівноправности" і циклічній обрядовости без ніякого поступу (перспектива в минуле, замість вперед). Вона неспроможна сприйняти лінеарного розвитку, а тим самим осягнути ступінь вищого розвитку здиференційованого суспільства, цебто суспільства із системою ясно окреслених структур.

Основна проблема історії України в тому, що велика (якщо не більша!) частина українського населення аж до наших часів, а то й у наші часи, все ще живе у системі циклічного думання. Тому в нашому випадку ми маємо до діла властиво не з однією, а двома спільнотами, де обидві ці системи думання (циклічна та лінеарна) існують паралельно біля себе і утруднюють нормальний перехід так званої „народної маси" (із циклічним думанням) до свідомої структурованої суспільности (з лінеарним думанням).

Якщо прийняти — як ми це зробили — що історія України належить до типу т. зв. національних історій, цебто до найменшої одиниці історичного досліду, тоді вона входитиме до світової історії за посередництвом звена вищого типу — історії цивілізації (термін А. Тойнбі). До якої цивілізації входить Україна? Звичайно приймається як аксіому — що це візантійсько-православна цивілізація. Але як з тим погодити український католицизм — унію, не говорячи вже про інші нехристиянські (наприклад, ісламська) цивілізації. Розв'язку подає саме наше національне ім'я — гранична смута — Україна. Якраз Україна становить цікаву для світового історика територію, яка була перехрестям багатьох культур, продуктом як циклічного, так і лінеарного думання, що по сьогоднішній день частинно існують паралельно побіч себе. Хоч часто на різних рівнях. Досліди та аналіза взаємного просякання отих вищих і нижчих цивілізацій — це завдання майбутнього. Але вже тепер можна бути певним, що такі досліди дадуть дуже цікаві результати.

Тепер пора підсумувати.

Історія України — це не історія української етнічної маси (етнізм не є об'єктом історії), а міряне лінеарним часом минуле всіх типів держав, що існували на теперішній українській території в минулому, та їх носіїв (еліт), політично свідомих спільнот („політичних українців", та перейнятих розвинутих ними цивілізацій. Оцей досвід подається на базі структурального трактування із чотирьох перспектив: політичної, еконо-мічної, суспільної та культурної.

Деякі державні твори України, їхні носії та цивілізації зійшли зі сцени історії у різні часи. Одна із них, власне українська par excellence, стала протягом двох останніх століть, панівною на всій теперішній українській території. Власне безпристрасний розгляд історичних процесів, що довели з одного боку до занику цілої низки цивілізацій, а з другого — до їхньої інтеграції в українській національній спільноті — є основним предметом як історії України, так через неї і всесвітньої історії на даному ареалі.

За сканування даної статті висловлюється особлива подяка пану Олександру Малицькому (Канада)