Відскановано з: Брехуненко Віктор. Війни українських козаків з Росією до часів Богдана Хмельницького. – Київ, 2007. – 64 с. ISBN 978-966-02-4439-9

Довголітнє пустошення козаками московських теренів надзвичайно чітко відтінило справжнє ставлення до Московії козаків та особисто їхнього славного ватажка Петра Сагайдачного. Налаштованість гетьмана на продовження війни до цілковитої перемоги над московитами не залишає сумнівів у його ставленні до північно-східного сусіда. Водночас це відтінює усю недолугість спроб подати гетьмана поборником приєднання українських земель до Московії. Такі спроби настирливо робилися у сумнозвісні радянські часи.

Позірною підставою для облудного приписування П. Сагайдачному промосковської орієнтації став факт спорядження ним у 1620 р. посольства до царя. Сам гетьман щиро б здивувався такому тлумаченню його дій. Насправді він мав на меті зовсім інше, що добре розуміли й самі московити. Як записано у царській грамоті до П. Сагайдачного, козаки, надсилаючи посольство, хотіли "великому царю служити головами, як вони служили колишнім великим російським государям і в їхніх государевих повеліннях були, і на ворогів їхніх ходили, і кримські улуси громили". Тобто козацькі наміри обмежувалися бажанням служити проти татар, а також отримувати за це царську платню. Іншими словами, козаки бажали повернутися до старої, випробуваної моделі стосунків з московським царем. Бо ж Смута з її пречудовими можливостями усмак погарцювати в Московщині відійшла у минуле. До наступної війни Речі Посполитої з Московією слід було урізноманітнити свою тактику.

Крім того, посольство, направлене П. Сагайдачним, виконувало ще й загальноукраїнську місію. У Москві саме перебував єрусалимський патріарх Феофан. Українське православне духівництво хотіло використати його повернення через Україну для відновлення київської митрополії. Патріарх мав висвятити митрополита та єпископів. Тоді б православна церква відновила свою повну структуру, що стало б могутньою зброєю проти спольщення українців. Великі надії у цій справі духівництво покладало на козаків. І ті не розчарували. Відтепер на першому місці в їхніх вимогах до Варшави стояло питання оборони православної віри, що в ті часи дорівнювало захисту національних інтересів українського етносу.

Козацьке посольство до Москви мало остаточно домовитися з Феофаном. Патріарх погодився й від самого кордону перебував під охороною козаків, що убезпечило його від будь-яких несподіванок. В Україні Феофан висвятив митрополита та єпископів, а козаки, загорнувши рукава, взялися вичавлю-вати з короля офіційне державне визнання факту відновлення київської митрополії.

З іншого боку, пішовши на спілку з козаками, українське православне духівництво спробувало прищепити козакам свій погляд на Москву як на твердиню православ'я. Воно ж доклало багато зусиль, щоб переконати московського царя в тому, що козаки на мають до Москви якоїсь особливої ворожості. Козацтво використало це на власний розсуд. З 1620-х рр. з козацького середовища неодноразово линули промосковські заяви, які, втім, означали лише одне: козаки намагалися залякати Варшаву Москвою й змусити бути її куди поступливішою. Про такий підхід красномовно свідчить той факт, що риторика козаків розходилася з реальними діями.

Приміром, у травні-червні 1622 р. козаки настирливо пропонували королю залучити їх до ймовірної війни з Московією. У 1625 р. вони відрядили чисельний загін для спільного з татарами походу на московські землі. Навесні 1630 р. путивльський воєвода писав цареві, що козаки збираються йти "на Московську державу війною". Практично не вичахає козацьке грабіжництво на московському прикордонні та в Полі, що доводило Московію до сказу.

Та найяскравішим показником стала реакція козаків на чергову польсько-московську війну, яка вибухнула в 1632 р. й дістала назву Смоленської. Напередодні війни Москва спробувала перетягнути козаків на свій бік. Посланець царя Григорій Гладкий відвіз їм царську грамоту із закликом "поклонитися"та служити цареві проти Речі Посполитої. Але козаки дали посланцеві відкоша, а грамоту відвезли у Варшаву на знак своєї вірності королю.

Однак перед тим, як вкотре продемонструвати на теренах Московії свою військову майстерність, козаки спробували витиснути з Варшави серію важливих поступок. Неабияк посприяло цьому безкоролів'я в Речі Посполитій, яке настало після смерті навесні 1632 р. Зигмунта III. Козаки, які право-славна шляхта, вимагали від кандидата на королівський престол Владислава визнати київську митрополію. Залежно від цього шляхта збиралася голосувати. Козаки теж жадали своєї участі у виборах нового короля, а також вирішення купи суто своїх питань. Враховуючи традиційну неспроможність Варшави протистояти Московії без козацького війська, така тактика була найдоцільнішою. Новообраний король визнав київську митрополію, а 6 грудня листовно пообіцяв розв'язати козацькі проблеми на найближчому сеймі. Українські козаки розпочали активні дії проти московських військ вже в лютому 1633 р. Наприкінці цього місяця кількадесят тисяч козаків разом з військом князя Яреми Вишневенького штурмували Путивль. Однак московська залога вистояла. Так само невдало козаки штурмували Новгород-Сіверський. Але потім справи пішли на лад, і московитам добряче дісталося від козацької шаблі.

У березні козаки розпочали методичні набіги на прикордонні московські землі й перегодом оволоділи Валуйками. Зробив це загін на чолі з Яцьком Остряницею-Острянином, майбутнім ватажком козацького повстання 1638 р. Блискуче орієнтуючись на місцевості, козаки зуміли підійти до фортеці непомітно. Місцеве військо очікувало їх з боку Муравського шляху, звідки зазвичай приходили всі нападники. Але цього разу козацький загін діяв нестандартно. Козаки переправилися через Сіверський Донець дуже далеко від Валуйок, а далі йшли глушиною, куди ніколи не навідувалися московські польові сторожі. Козацька атака заскочила гарнізон зненацька. Козаки підпалили острог, і пожежа виявилася такою сильною, що навіть гармати плавилися на вежах. Цікаво, що після падіння фортеці грабували її також мешканці сусідніх містечок, підібравши те, чим погребували козаки. Потяг до привласнення чужого майна виявився куди сильнішим за солідарність проти спільного ворога. Зокрема, білгородці відігнали до себе 50 корів, осколяни - близько 200-т.

Білгородцям, однак, не поталанило по-справжньому насолодитися злодійським щастям. Невдовзі вони стали наступною жертвою козаків Яцька Острянина, які після успіху завернули саме в "білгородські місця".

Відбудований на новому місці (на лівому березі Сіверського Дінця) Білгород мав доволі потужну дерев'яну фортецю з 9-ма вежами. Із заходу її прикривала річка, зі сходу -болота. Твердиня мала форму трапеції висотою понад 3,5 м. До двох кутових веж прилягав ще один трикутний дубовий острог з 15-ма вежами, який упирався в болото. Суходолом місто оточував рів.

Облога міста затягнулася на цілий червень. Козакам протистояло 2050 оборонців, які захищалися винахідливо. Час від часу білгородці робили дошкульні вилазки на козацький табір. Так, загонові під командуванням стрілецького голови Варфоломія Хитрого вдалося понищити наготовані козаками для штурму щити, тури, драбини та вбити 78 чол. 20 липня відбувся генеральний штурм, який не приніс перемоги. Роздратовані козаки відійшли від міста й унівеч спустошили околиці.

Перед облогою Білгорода 20 тис. козаків на чолі з гетьманом Дорошем Куцковичем у травні брали участь у черговій облозі Путивля. Крім них, у війську налічувалося до 10 тис. інших вояків. 14 травня польсько-козацьке військо підійшло під мури Путивля. Розпочалася тривала облога, основний тягар якої винесли на собі козаки. Вони провели всі підготовчі роботи (викопали шанці, збудували тури), робили підкопи під мури, намагалися підпалити острог та Никитську вежу, стріляли з гармат запальними ядрами та гарматними стрілами. Однак 20-тисячний гарнізон вміло оборонявся, вчасно гасячи підпали. Козаки зазнали чималих втрат. Загинули полковники Сорока й Самоук.

У липні-серпні козаки продовжували нападати на московське прикордоння, а також протистояли вторгненням ворожих військ. Багато в чому завдяки козакам вдалося запобігти просуванню московитів до Чернігова. У липні польсько-козацькі частини дали бій московському війську при селі Петрушки ні, неподалік Чернігова, й попри поразку зупинили ворога. Інший козацький загін чисельністю 2 тис. душ під командуванням Я. Острянина, полковників Пирського та Оверка 26 серпня атакував Курськ. Бій тривав з четвертої години ранку до самого вечора. Але місцевий гарнізон вистояв, хоча козакам вдалося спалити Стрілецьку вежу.

У липні козацька рада ухвалила рішення про похід на допомогу основному війську короля Владислава IV під Смоленськ, де мала вирішитися доля війни. Київський митрополит Петро Могила благословив козаків. 19 вересня 20-тисяч-не козацьке військо па чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком з'єдналося з основними силами Речі Посполитої.

При цьому козаки немало здивували литовського канцлера Альбрихта Станіслава Радзивила тим, що проходячи через землі Великого князівства Литовського, зовсім не шарпали маєтності шляхти. Однак від чарчини не відмовлялися. Той таки А. Радзивил писав, що поблизу Олики він перестрів козаків "так впитих оковитою, а швидше рідною горілкою, що проминаючи карету паповничи її противнючим смородом".

Про те, наскільки багато для Варшави важила присутність козаків під Смоленськом, свідчать королівські листи до них зі слізним проханням, аби "охоче знову повернулися й виступили на неприятеля, і мужністю і відвагою, повні слави своєї виправили помилку". Король горював з приводу того, що козаки з-під Путивля відійшли до Переяслава, бідкався, що до цих пір їм не виплачені борги, божився, що вже давно наказав відвезти козацьку платню до Києва.

Після появи козацького війська Владислав IV став почувати себе набагато впевненіше й розпорядився почати розблоковувати Смоленськ від московської армії Михайла Шеїна. Козаки виправдали сподівання. Вони затято билися в битві за Покровську гору, успішно відбивали атаки царського воє води Прозоровского, брали участь в оточенні обозів військ Прозоровського та д'Еберта, прикривали марш польської армії до нового табору, з успіхом ходили в розвідку. Одним словом - козацтво надзвичайно багато зробило для того, щоб на початку жовтня 1633 р. М. Шеїн зняв облогу Смоленська. Традиційно козаки тішили своєю винахідливістю. Один з них "переплив річку й лежав у воді при берегу, аж прийшов до води москвитин". Тоді козак миттю "його за волосся порвав і вкинув у воду, й так з ним приплив назад".

Після відходу з-під Смоленська московська армія М. Шеїна засіла в глухій обороні. Подальший успіх королівського війська залежав від того, наскільки надійно вдасться відрізати її від зовнішнього світу. І рухливі козацькі загони були тут просто незамінними. Кілька тисяч козаків входили до складу корпусу О. Пісочинського, спорядженого королем 7 жовтня на дорогобузький шлях для руйнування комунікацій противника. Інша частина козаків вирушила під Ржев, третя - під Калугу. 26 жовтня, як записав польський автор одного зі щоденників походу під Смоленськ, вони "з-під Смоленська прийшли й стали на іншому боці Дніпра при мостах наших, аби всі шляхи Москві заступити могли".

З листопада й аж до половини 1634 р. козаки, як і за старих добрих часів московської Смути, шастали по величезній території від Путивля до Вязьми, тероризуючи місцеве населення та перешкоджаючи постачати під Смоленськ харчі та озброєння.

Одночасно інші козацькі загони були задіяні в надзвичайно важливих справах на Чернігово-Сіверщині та в суміжних районах. Козаки прикривали українські землі від наступів ворожих частин, брали участь у наступальних операціях, тероризували населення московського прикордоння. Без козацьких підрозділів годі було сподіватися на успіх. Представники короля не могли згромадити достатню кількість вояків для відсічі ворогові. Проте тут і козаків не вистачало, оскільки основні їхні сили перебували під Смоленськом. Тому московським військам вдавалося завдавати потужних ударів. У вересні-грудні московити ледь не оволоділи Черніговом, сплюндрували територію між ним та Новгородом-Сіверським, захопили Борзну, спалили Полтаву (крім замку). В обороні цих міст козаки участі не брали.

Натомість у кінці вересня - на початку жовтня козацькі полки на чолі з Лавринком та Пирським відбивали разом з польськими хоругвами напад царського війська на Миргород де зуміли переломити несприятливий перебіг бою й не дати ворогові повністю оволодіти містом. Утім московити оволоділи основним острогом, спалили фортечні стіни, вежі, передмістя та довколишні села. На допомогу оборонцям з Лубен вирушили козаки полковників Пирського, Турського, Матяша Царенка та підрозділи лубенського урядника Позлатовського. 1 вересня відбувся кривавий бій за 10 км від Миргорода. Проте й у ньому перемогу святкували московити. Вони гнали козаків понад три кілометри, захопили прапори, убили полковників Пирського й Турського.

У 1634 р. козакам і польським військам нарешті вдалося опанувати ситуацію на Чернігово-Сіверщині та суміжних територіях. Через це московський цар був позбавлений можливості перекинути звідси війська до Смоленська, де після капітуляції московської армії король Владислав IV рушив далі на схід. Отож 1 березня військо князя Яреми Вишневецького разом з козаками несподівано з'явилося під Севськом. Серед козацьких ватажків значилися новий гетьман Ілляш, полковники: черкаський - Грицько, чигиринський -Латиш, корсунський - Філоненко, канівський - Данило, полтавський - Яцько Острянин. Облога міста тривала майже два тижні. 5 березня розпочався штурм. 6 січня Я. Вишневенький вислав до міста посланців з пропозицією добровільно скласти зброю й обмінятися полоненими. Та даремно. Наступного дня відбувся вирішальний штурм, але московитам вдалося його відбити, а 12 березня під час стрімкої вилазки ліквідувати підкоп. Невдовзі облогу було припинено.

Тим же макаром відплатив московитам за невдалий штурм Курська Яцько Острянин. Після того, як 12 тис. козаків, а також татари безплідно простояли під цим містом з 4 по 16 квітня, не залишалося нічого іншого, як відвести душу пустошенням навколишніх поселень. Остання жирна крапка у військових діях на цьому напрямку була поставлена в червні, вже після підписання "вічного миру" між Московієюта Річчю Посполитою. 04 годині ранку 8 червня 7 тис. козаків на чолі з Яцьком Острянином та лубенським полковником Оверком несподівано з'явилися під Білгородом й розпочали штурм. На 17 годину основний острог було захоплено й спалено. А спроби оволодіти усім містом тривали до 12 червня. Залога вистояла, але Білгород зазнав страшенних руйнацій. Згоріли митниця, Рождественський монастир, 5 церков та, на радість злочинцям, в'язниця. Козаки попалили більшість навколишніх сіл, захопили в полон і вивели в Україну велику кількість людей.

Не дивно, що такі активні дії українських козаків під час Смоленської війни, ганебно програної Московією, викликали величезне роздратування московського царя. Перед війною він сподівався, що козаки стануть під його стяги, а тепер він у гніві зараховував їх до своїх "споконвіку вічних ворогів". Таке ставлення до козацтва підсумовувало півторасталітній досвід козацько-московських стосунків.