Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 21 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Український світогляд

Іван Крип’якевич

Коли аналізуємо наш сучасний погляд на світ, виринає питання, як далеко в минуле сягають джерела нашого світовідчуття: коли, в якому часі появилися первні нашого світогляду, які саме були ті прапочатки, в яких умовах вони розвивалися і що з них дійшло до нашої епохи. Розгляд цих проблем може мати особливе значення, коли, серед змінливости поглядів на світ у різних епохах, повелось би нам знайти деякі постійні форми, що все були однаково цінні. Ті постійні основи мали б ціну і для нашого покоління, послужили б нам за певні дороговкази в наших світоглядових розшуках і ваганнях.

На цьому місці зробимо спробу розглянути світогляд князівської епохи. Це доба дуже довга, кілька століть, безперечно, за такий час проходило немало перемін у думанні людей, але ми, з деякої перспективи, можемо вважати цю епоху одноцілою і дошукуватися в ній тих праджерел, з яких вийшов наш світогляд. Щоб більш прозоро з’ясувати розвиток цієї доби, ділимо її на три періоди: перший, коли наші предки жили у власному середовищі і ще мало зустрічалися з сторонніми народами; другий, коли дістались у вир міжнародного життя і під його різнородні впливи; третій, коли наші предки перетравили ті чужі позички і витворили свою окрему культуру.

Здобувці і колонізатори

На наших предків ми привикли дивитися з деяким відтінком меншевартости. Такий осуд, в основі несправедливий, витворила давня історіографія, що не вміла вдумуватися у суть справи й обезцінювала той світ, з якого ми вийшли. Що закид меншевартости давніх українців неоправданий, це видно з того, що вони доказали у найстаршій епосі своєї історії. З своєї прабатьківщини, десь у глибині східно-європейського суходолу, вони рушили у великий завойовницький похід, перейшли багна, пущі і степи, як повінь розлилися по широких просторах, дійшли до Чорного моря, кинули свої полки на Балкани, переправилися до Малої Азії, а їх окремі частини пішли глибоко в далекі країни. Це не було спокійне, тихомирне плем’я, а нарід здобувців і завойовників. Що давні українці мали державотворчі здібності, про це свідчить держава антів, перша українська держава, що перетривала три століття; що вони вміли організувати своє економічне життя, про це вимовно говорить недавно відкритий арабський історик Ібн-ал-Факих, що широко описує торгівлю слов’ян в Азії, тоді навіть Чорне море звалося Слов’янським, аж пізніше почали звати його Руським. Не може бути й мови про меншевартість давніх українців: у своїй первісній енергії і творчій силі вони нічим не відрізнялися від таких самих виступів гелленів, італіків чи інших.

У світогляді наших предків на першому місці виступає гін до здобування, експансії, боротьби. Але одночасно з тим помітна і друга риса закріпити і сколонізувати ту землю, яку добуто мечем. Куди б ці здобувці не зайшли, зараз ставили укріплені городи і біля них розводили хліборобство. Давні українці були так само завзятими хліборобами, як і войовниками. Про високий розвиток хліборобства у них свідчить незвичайно вироблене старе словництво з цієї ділянки, а також археологічні розкопи, в яких знайдено найрізнородніші роди хліборобських рослин. Як глибоко хліборобські заняття увійшли у світогляд давніх українців, докази дає старовинна міфологія та обрядовість, в якій усі вірування і свята в’яжуть тісно з рільничим календарем.

Войовник і господар — це тип давнього українця. Осередком, у якому розвивався цей військово-господарський світогляд, був рід. Це була велика родина, що складалася з кількох десятків людей, мала свою окрему оселю, свої ріллі, ловецькі терени і все господарство. Рід творив невелику, але дуже суцільну групу, з’єднану зв’язками крови і спільними інтересами; за своїх членів солідарне заступався, обороняв їх, мстився за їх кривду. До воєнного походу члени роду виступали як один бойовий відділ, свідомий того, що бореться за свою оселю, майно, своїх дітей. Рід мав свої традиції, шанував своїх предків, культивував давні обичаї, творив норми життя. Одиниця не мала індивідуальної свободи, жила життям роду і підпорядковувалася його проводові. Але тодішнє життя було таке буйне і різнородне, що давало змогу людині розвинути всебічно її сили. На першому місці стояв фізичний розвиток. Перекази, які зберіг найдавніший літопис, показують нам типи таких народних героїв, як той юнак-силач („кожум’яка”), що у змаганнях переміг велетня-печеніга, або хлопець, що переплив Дніпро під Києвом, під обстрілом печенігів, або князь Мстислав, що у двобою переміг казкового князя Редедю. Народна уява особливо цікавилася постатями людей, що фізичною силою перевищувала інших. Але разом з силою і хоробрістю подив викликували підприємчивість, зручність, життєвий спрйт. Літопис залюбки описує воєнні хитрощі Олега, що нібито під Царгородом наказав прикріпити до човнів щогли з вітрилами і так заїхав під місто; оповідає про різні хитрощі Ольги у війні з деревлянами; записує анекдоту про білгородців, що криницями з кисілем піддурили печенігів і так визволилися з облоги. Труднощі й небезпеки тодішнього життя учили вмілости орієнтуватися бистро у всяких обставинах, радити собі в кожній пригоді.

Але життєві труднощі не могли прибити радісного уживання життя. Труди і праці сірого будня чергувалися з радощами і розвагами свята. „Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісовські пісні”, — оповідає літописець про давні народні ігри. „Ігрища втолочені і людей велика сила, що починають пхати один одного”. Українська вулиця веде свої початки ще із слов’янських часів. В іграх, змаганнях, танках, музиках і піснях виживала людина надмір своїх сил. Особливо ж пісня супроводжувала наших предків на кожному місці і в кожному часі — при щоденній праці і в родинних святах, при релігійних обрядах і громадських виступах, у війнах, походах, перемогах.

Разом збираючи все вище сказане: світовідчування давніх українців виходило з тісних зв’язків з родом, носило в собі буйні живущі сили, а на першому місці стояли в ньому елементи воєнного завзяття і господарської любови до землі.

Зустріч з Орієнтом

Предки українців тільки в найдавнішій епосі жили у відокремленому світі; згодом зустрілися з посторонніми народами, що почали діяти на все їх життя і світогляд. Впливи йшли з трьох сторін: з азійського орієнту, із скандинавської півночі та з візантійського півдня.

Зі сходу увійшли в зв’язки з Україною і народи з вищою цивілізацією, як туранці, перси, араби, і варварські кочові орди — гуни, авари, хозари, печеніги. Орієнтальні народи осягнули в матеріальній цивілізації вищий розвиток, як східна Европа, і східні купці, що продиралися у наші землі, доставляли різнородних промислових виробів, прикрас та взагалі предметів, що характеризували вищий рівень культури. Тим вони підіймали дещо побут українських верхів, учили їх вибагливішого життя, уживання, розкоші. Але одночасно вони вносили розлам у гармонійну цілість українського побуту, бо чужі цивілізаційні набутки не були ані глибокі, ані вартісні. До того ж орієнтальні приходні не йшли у східну Европу з метою її культуризувати, а тільки намагалися використати її природні багатства. А дикі азійські орди вже йшли просто на знищення і поневолення України. Кожний новий наїзд степовиків приносив нам нову руїну. Хозари, що поєднували характер степової орди з деякою цивілізацією завоювали навіть деякі українські племена і держали їх якийсь час у своєму ярмі. Але ця агресивність Азії служила нашим предкам за осторогу, що зі сходом неможлива яка-небудь дружба і взаємини. Давні українці мали настільки вироблену власну культуру, що легко видобулися з-під орієнтальних впливів. Це видно з переказів найдавнішого літопису, що про орієнтальні народи висловлюються з почуттям власної вищрсти. Так, про обрів-аварів літописець каже, що хоч вони були „великі тілом і горді умом”, з них не залишилося ні сліду. Про хозарів є переказ, що вони налякалися, коли покорені ними поляни як дань принесли їм мечі: „їх зброя гостра з обох боків, — вони будуть брати колись дань з нас і інших країн!” Зневажливо ставилися слов’яни до орієнтальних вірувань нпр. мусульманську святиню описано коротко, що там „немає веселости’ тільки смуток і великий сморід”. Орієнт своїми лестощами не зміг полонити наших предків.

Скандинавці

З-під влади Азії слов’яни видобулися за допомогою варягів-норманів. Коли скандинавці з’явилися в Україні, наші предки мали вже за собою не одно століття власної культури, вже пройшли період початків державної організації, створили цілу мережу торговельних шляхів, пізнали море і дороги до Балкану й Азії. Нормани допомогли слов’янам розвинути та скріпити організаційні первні, які вже існували з давніх часів. Організацію роду скріпила і доповнювала варязька дружина, зв’язана братерством, солідарністю, вірністю супроти князя. Переорганізовано військо: воно дістало кращу скандинавську зброю, було уформлене у правильні лави, добуло нову дисципліну, просякло елементом лицарства. Скріпилася державна влада, бо князь розпоряжав сильним військом і легко міг приборкати виступи невдоволених племен. Скандинавці підтримували експансію українців на південь, вели великі походи на Чорне море і Царгород, на Каспій і Кавказ. Варяги внесли творчий фермент у життя України.

Візантія

Глибокий вплив на наш давній світогляд мала Візантія. Наші предки, приймаючи добровільно християнство в грецькому обряді, самі створили пригоже поле для поширення візантійської культури. Християнський світогляд був повний і закінчений, обіймав усі людські справи, давав готові норми, не допускав ніяких уступок і компромісів, тому мусів особливо сильно відбитися на світовідчуванні цієї епохи. Християнство відбило свою печать передусім на суспільному житті. Давній рід добув нову опору через освячення подружжя, піднесення становища жінки, обов’язки батьків супроти дітей. У громадських відносинах повинні були уступити елементи насильства й боротьби; їх мали заступити братерство і любов. Державна влада знайшла нове джерело сили у теорії походження з Божої ласки. Візантія мала рішальний вплив на піднесення духовної культури. Письмо, школа, література, мистецтво — все розвивалося на грецьких зразках.

Дле хоч наші предки так всеціло прийняли візантійські культурні взори, то все таки зберегли резерву супроти самих греків. Візантія вела свою імперіялістичну політику на Чорномор’ї і намагалася знищити кожну політичну силу, що їй там могла загрожувати. Тому поборювала передусім Київську державу. Наші князі добре це відчували. Ольга, що перша прийняла християнство, з обуренням згадувала про те, як довго грецький імператор казав їй чекати в царгородській пристані на авдієнцію. Коли Святослав вертався з болгарського походу, греки, хоч і склали з ним мир, наслали на нашого князя печенігів і в бою з ними Святослав поліг. Володимир намагався видерти з візантійських рук Крим, що був бастіоном політичних інтриґ Візантії на українських землях. Ярослав бажав усунути церкви супрематію грецького духовенства й установив митрополитом українця; на візантійські обмеження української торгівлі він відповів морським походом на Царгород. Батька галицької династії, Ростислава, візантійський намісник Криму отруїв, коли князь почав вести політику, неприхильну Візантії. „Греки є лукаві — аж до сьогоднішнього дня”, в таких словах літописець замикає свій погляд на Візантію.

Українська синтеза

Різні чужосторонні набутки і впливи предки українців сприймали і перетоплювали в свою гармонійну цілість. У Слові о полку Ігореві згадуються аварські шоломи, латинські мечі, готські дівчата — це сліди різнородних культурних позичок — а все таки Слово… творить один монолітний пам’ятник. У світогляді князівської епохи в часах її розвитку основу творили не чужі позички, а давні народні первні. І не могло бути інакше, бо народний організм черпає все живущі соки з власних глибин, а чужосторонні подуви торкалися тільки його поверхні.

Найперша характеристична риса тих часів — це тісний зв’язок з своєю землею і своїм народом. Старий рід, хоч і пройшов різні економічні й соціяльні переміни, був ще живою дійсністю і мав свій авторитет. Приклад давала князівська династія, що звала себе „племенем Володимира Святого” і культивувала традиції своїх предків. „Не погубіть землі, яку придбали батьки і діди ваші трудом великим і хоробрістю!” — таке гасло безнастанно повторюється у літописах. З свідомості роду виросло поняття батьківщини, Рідної землі. До скріплення його немало спричинилися безконечні бої з степовими ордами, від яких треба було обороняти рідні оселі. Нарід високо Цінив усіх тих, що охороняли ту землю та її примножували — Ігоря Старого, Святослава Хороброго, Володимира, Ярослава, — їх пам’ять шанували далекі покоління. І з другого боку, громадянство осуджувало тих, що розбивали єдність і разом з чужинцями руйнували батьківщину — Святополка Окаянного, Олега Гориславича. Ця народна опінія в’язала одиницю і стримувала її від егоїстичних виступів. Так само кожна група й оселя мусіла піддаватися тому неписаному праву.

Рідну землю, батьківщину репрезентував князь. Провід монарха в цій епосі був самозрозумілий і ніхто його не квестіонував. Громада не могла існувати без князя, як це літопис каже про новгородців: „Не могли витерпіти без князя сидіти”. В іншому місці літописець завважує: „Не було князя, а боярина не кожний слухає”. Галицькі бояри не пускали свого князя до бою: „Ти у нас один князь і якби тобі що сталося, що ми робили б?” Варязька епоха дала князеві фактичну силу, візантійські впливи збільшили його авторитет релігійним культом. Але з-поза тих зовнішніх форм пробивається народний ідеал „добрих князів, що зберігали нашу землю”, як колись славили своїх князів деревляни. Князь для народу був передусім батьком і господарем, що мав дбати про своє велике господарство — державу. І всі визначні князі здійснювали цей народний погляд. Володимир Мономах у своїм „Поученні” закликає синів: „В дому не лінуйтеся, але всього самі догляньте, не спускайтеся на урядовців, ні на слуг. Вийшовши на війну, не дивіться на воєводів, самі розставляйте сторожі. Куди-небудь їдете, не дозволяйте вашим слугам кривдити нікого. Не дайте сильному знищити слабого…” Князь повинен був розуміти свої обов’язки володаря-патріярха. Знову ж нарід був обов’язаний князя шанувати, слухати, виявляти йому вірність. На такому взаємному довір’ї між князем і народом спирався увесь державний лад. Коли ж одна із сторін порушила цей порядок, коли князь поводився самовільно, не дбав Яро державу, не слухав голосу ради, або коли бояри бунтувалися проти князя, тоді упадав закон рівноваги і держава приходила до розстрою. В таких часах нормативним чинником ставала сама „земля”, громада, яка на своєму вічі привертала захитаний порядок, поучувала князя про його обов’язки, або його й усувала, судила і карала „беззаконних” бояр. Але українське віче не мало республіканських тенденцій: громада, як тільки передала владу в руки „доброго князя”, знову уступала на бік.

Коли вже поняття батьківщини, рідної землі стало живе і тверде, в українському світогляді виступили ще виразніше дві відвічні риси — войовника і хлібороба. У боротьбі з степовими кочівниками, у виступах проти різних наїздників, скріпився тип лицаря-войовника, зв’язаного з землею, що її обробляє і поширює. Осередком культу лицарства була дружина. Дружина вийшла з слов’янського роду, з стародавньої організації однокровних людей, що були зв’язані з своєю землею й оселею, варязька дружина ще сильніше висунула елементи лицарської солідарности — і князівська дружина стала організацією лицарської еліти. У дружині рішальний голос добули „великі” бояри, що мали участь у князівському роді, вели провід у війську й адміністрації, але до дружини належали також „малі”, служебні бояри, сірі рядовики з народної маси, для яких війна була постійним ремеслом, належала також боярська молодь, що дід проводом досвідчених войовників училась військового мистецтва. Дружина скупчувала всі елементи, від верхів до низів, і в’язала їх в одну лицарську організацію. Свою воєнну практику дружинники відбували у безнастанних походах, роз’їздах, зустрічах зі степовиками та у війнах з іншими народами — мадярами, поляками, литовцями. У цих бояр витворився неписаний лицарський кодекс, що обов’язував усіх войовників. На першому місці стояв обов’язок хоробрости. Святославові літописець вкладає в уста такі слова: „Від предків ми добули у спадщину мужність — не наш звичай утікачами вертатися додому, але або жити й перемагати, або славно померти!” Так само Данило кличе: „Нехай страх не має приступу до сердець ваших! Воїнові, що вирядився на війну, слід або перемогу добути, або впасти з руки ворога!” До обов’язків лицаря належить і вірність своєму князеві. Перед боєм молодші князі приїздили до найстаршого і запевняли його: „Батьку, хочемо голови наші скласти за тебе!” Галичани у бою кличуть: „Не погубимо чести князя свого!” А тим, що вагаються йти у бій, військо погрожує: „Хто не піде з нами, того порубаємо самі”.

Але з лицарським світоглядом в’яжеться друга відвічна риса українця — бути господарем. Війна не ведеться для самої війни, добичі і слави, але в обороні рідної землі, рідних осель. І вертаючись з війни, лицарі зараз ставали хліборобами, переймалися господарськими інтересами. Коли Володимир Мономах раз на весні хотів уладити похід на половців, боярияружинники спротивилися тому: „Незручно йти весною, знищимо селян і ріллі їх”. Хліборобські міркування протиставляться воєнним потребам. І хоч велася безнастанна боротьба на пограниччі, і степовики загрожували своїми руйнуючими набігами, уперті господарі все закладали нові хутори, заорювали нові землі, будували нові оселі. Як тільки на хвилину ущухала війна, зараз плуг хлібороба посувався в глибину степів. Як глибоко хліборобський світогляд проникав усе життя, видно з літератури: митрополит Іларіон, описуючи заслуги Володимира і Ярослава, порівнює їх з хліборобами, — перший зорав українську землю, другий засіяв її, „а ми живемо і споживаємо”. У Слові о полку Ігореві навіть воєнні дії описуються як рільничі заняття — „віють душу від тіла”, „стелять голови снопами”, так тісно лицарський світ в’язався з хліборобським.

Коли князівська епоха дійшла вже до повного розквіту, давнє примітивне світовідчування перейшло у завершений світогляд. Головну ролю мали тут впливи візантійсько-християнської культури, яка опанувала верхи громадянства. У суспільних відносинах, у релігійних поняттях, у мистецтві, літературі почали обов’язувати постійні освячені норми. Ідеї божого царства, справедливости, братерської любови запанували в умах і серцях. Українці стали учасниками християнського світогляду, що обіймав усю Европу.

Але цей завершений погляд на світ не усунув і навіть не мав наміру усувати здорових основ давнього світовідчування. Молодеча буйність, життєрадісність, експансивність залишилися далі характеристичними рисами української вдачі. В людині цінилися на першому місці фізичний розвиток, здоров’я і краса. „Мстислав був кріпкий тілом, червоний на лиці, з великими очима”. „Князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний з лиця, гарні мав руки і ноги” — це звичайні характеристики в літописах. Фізичну силу добували у змаганнях, дужаннях, лицарських ігрищах, ловах. Особливо ж у ловах виживалися ті сильні люди, що залюбки йшли зі списом . на ведмедя, або власними руками ловили дикі коні. Бенкети, музики, ігри протягалися без кінця. „Празникував князь вісім днів” — читаємо в літописі. „Руси єсть веселіє пити, без того не можем бити” — мав сказати Володимир Великий. Народні співці і лицарські поети оспівували діло героїв.

Більш вдумливі натури шукали заспокоєння в духових розвагах. Запопадливо збирали бібліотеки, переписували книги, вчитувалися „днями і ночами” у прастарі Ізмарагди і Пчоли, шукали в них джерел мудрости. Щоб дійти до ще вищої досконалости, замикались у монастирських келіях, свої буйні вдачі приборкували суворою аскезою. Але і крізь витончені форми нової культури пробивалася погідна українська душа. Навіть суворі ченці розводили сади і засаджували квіти. В письменстві поруч з високомовною візантійською школою виступає проста манера, наближена до народного стилю; мистецькі твори при своїх витончених візантійських формах набирають усе більше місцевого кольориту; навіть церковні обряди в’яжуться з давніми слов’янськими обичаями, як це видно із святкових звичаїв. Народне життя все більше накладало свою печать на новий світогляд.

Кінчаємо наш огляд. Князівська епоха, хоч і проходила різні переміни у своїм розвитку, все таки виявляє деякі основні риси, що ввесь час залишалися незмінними. Можна вказати їх чотири: 1) тісний зв’язок світогляду з землею, 2) військово-лицарські елементи, 3) хліборобські замилування, 4) живе, радісне наставлення до життя.

Останнє питання: чи ті риси, які відкриваємо у найдавнішій епосі нашого життя, мають значення також для пізніших часів? Чи є в них ті постійні основи українського світогляду, за якими шукаємо в теперішній змінливій добі? З відповіддю треба ще зачекати. Безперечно ті характеристичні риси, які ми вказали, виринають і в пізніших епохах — хоч би згадати тісний зв’язок світогляду з землею; але не можна сказати, чи крім них не було ще інших елементів, цінних і характеристичних для даного часу. На це потрібні ще дальші студії і міркування.

Світогляд міщансько-козацької доби

Після занепаду давньої князівської держави Україна прожила три сторіччя бездержавного життя, — без керівного органу, що порядкував би усіма справами. Все життя розбилося на окремі клітини і дісталося під руйнуючі впливи шляхетської Польщі. Але живі сили українського народу не дали себе знищити, а скоро реґенерувалися, громадянство у нових формах повело боротьбу за своє існування. Все життя перебудовано в одному напрямі — оборони від чужинецького наступу. Це найбільш характеристична риса тогочасної української організації і духовности: всі змагання звертаються на один фронт — щоб відбити ворожий натиск, захистити свої цінності, охоронити основи національного буття.

Організацію українського життя в XVI-XVIII ст. проводили два головні осередки — міщанський і козацький.

Міста того часу добули собі провідне становище завдяки устроєві німецького права, що забезпечував їм розмірну самостійність і дав змогу дійти до значного добробуту та культури. Але міщани-українці не мали в місті повних прав, їм, як не-католикам, дозволяли поселюватися тільки в окремих кварталах, не допускали до провідних становищ, заборонили виконувати публічно релігійний культ. Ці обмеження, а не раз і болючі зневаги, викликали серед українського міщанства настрій роздратування й образи. Заможні і культурні верхи нашого міщанства не відрізнялися нічим від патриціяту інших націй, а мусіли терпіти зневажливе становище. Це викликало реакцію і дало поштовх до боротьби.

Організацією українського міщанства стали братства, давні церковні установи, зреформовані під впливом цехового устрою. Братства не були великими організаціями: навіть найбільш діяльні братства, як у Львові або Києві, не мали більше, як 20-30 членів. Але це були найзаможніші міщани, що своїми фінансовими засобами могли повести успішно національну оборону. Малочисленність братств дала їм внутрішню суцільність і однодушність, бо мале число братів легше могли провести одну думку.

Братська організація добула собі незвичайну популярність, особливо у західних землях — навіть у найменших містечках повстали братства, що стали осередками місцевого життя. Братства не були зв’язані у формальний союз, але стояли з собою у тісних зв’язках, вели листування, посилали одні до других своїх висланців, повідомляли про свої плани, радилися у різних справах. Так виникла одна велика і сильна організація, що мала вплив не тільки на міщан, але і на все громадянство. Перші братства мали міщанський характер, але пізніше, коли братський рух добув собі успіхи, до братств почала входити шляхта і духовенство, так що братства стали загальнонаціональними установами, — признаною репрезентацією всього народу.

Другий центр утворило запорізьке військо. Як за князівських часів, так і у пізніших століттях східна Україна жила під безнастанною небезпекою від набігів монголів, і справа організіції оборони була її життєвою справою. Але на зміну давній дружині прийшла тепер нова сила — козаччина. Вона витворилася з різних суспільних груп: зі здобичників, що виправлялися у степи для ловів, з селян, що втікали зпід панського ярма, з усяких неспокійних людей, що бажали вижити свою енерґію в диких полях; але всі ті елементи покрила найчисленніша військова верства, що йшла у степ для боротьби з татарами.

Осередком організації стала Запорізька Січ, що надала народному війську лицарський характер. Доступ на Січ був дозволений кожному, але новиків піддавали довгим спробам і вправам; вони мусіли служити як джури досвідченим войовникам і були піддані суворій дисципліні. Хто не виявив військових прикмет, того відсилали з Січі. Козак повинен був визначатися витривалістю на холод і голод, терпеливістю, самопосвятою, аскетичним життям. Запорожцеві не вільно було виявляти своїх індивідуальних забаганок, про все рішала воля громади. Січовики жили спільно в куренях, разом харчувалися, разом вели всякі промисли. Всі важливіші справи вирішувала рада, на яку мав доступ кожний козак. Але особливий авторитет мали заслужені, „старовинні” козаки, або січові діди. Рада була найвищим органом січового народоправства: на ній ухвалювали закони, обирали старшину, виконували суд. Кожний козак міг осягнути найвищі становища у війську: „Терпи, козаче, отаманом будеш”. Січ виступала під гаслом оборони християнства та боротьби з „бусурманами” і тим єднала собі широку популярність.

Січовий центр добув авторитет не тільки на Запоріжжі, але всюди, де жили козаки. Багато міст і сіл Наддніпрянщини прийняло запорізький устрій: населення проголошувало себе козаками, не признавало польської адміністрації, а обирало собі власну старшину. Поневолені соціяльно низи шукали в козаччині виходу із своєї неволі.

Братська організація і запорізьке військо вели ту саму боротьбу проти шляхетсько-польського режиму. Але довгий час вони ішли окремими напрямками: братства організували міщанську інтелігенцію, яка привикла йти леґальним шляхом, на Запоріжжі гартувалися революційно настроєні елементи. Але остаточно обидві течії зійшлися з собою. Це була особлива заслуга гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, що став посередником між обома осередками і з’єднав їх для однієї мети. Запорізьке військо взяло під свій захист релігійно-національне життя, міщанська ж інтеліґенція признала військовий провід Запоріжжя. Від того часу все громадянство веде змагання на одному фронті — твориться спільний національний світогляд.

Бойові настрої

З’єднання, різних груп до спільних завдань давало українському громадянству і фактичну, і моральну самовпевненість. Важкий наступ що йшов спершу від Польщі, пізніше від Московщини, не сприймався пасивно, а зустрічав реакцію і боротьбу. Зі зброєю в руках обороняли бояри свої права; селяни вели боротьбу за свою волю, міщани добивалися прав у місті; духовенство боронило церковної незалежности; вся інтеліґенція вела боротбу проти національних обмежень; врешті запорізьке військо з’єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Для цієї епохи незвичайно характеристичний цей бойовий настрій громадянства — завзяття, відвага і впертість у оборот своїх прав.

Це бойове наставлення пробивається із виступу волинського депутата Лаврентія Древинського, що прямо перед особою короля не вагався обжалувати польську політику, стверджуючи, що українці терплять гірше, як турецьку неволю, і закінчив патетичним закликом: „Якщо не буде повне заспокоєння і не будуть вилікувані тяжкі рани, доведеться призвати разом з пророком: суди мене Боже, і розсуди справу мою!”

Той самий тон пробивається з усієї полемічної літератури, що з незвичайним жаром обороняє позиції свого громадянства і не перебирає в засобах, щоб перемогти противника. Ця гаряча доба створила новий тип письменника, відважного, охочого до боротьби, настороженого на ворожі напади, чулого на потреби хвилини. Іван Вишенський є найкращим представником цієї течії. Ці активісти виходили на літературне поле озброєні в наукові арґументи, намагалися зручною діялектикою доконати суперника, коли ж логічних виводів не вистачало, вони не цуралися часто літературних ефектів — іронії, глузування, памфлету або й брутальних особистих атак.

Такий сам бойовий підхід до справ помічаємо у Богдана Хмельницького, коли у славних переяславських промовах погрожує польським панам: „Ставши над Вислою, скажу дальшим ляхам: сидіть і мовчіть, ляхи! І дуків і князів туди зажену, а як будуть і за Вислою брикати, знайду я їх там певно!” Таким самим завзяттям були проникнуті і народні маси. „Перше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами будуть панувати” — такими словами зустрів старий Федина з Рашкова вістку про польський похід на Україну. „Так чернь роз’ярилася, що або знищити шляхту, або сама згинути хоче”, — пишуть очевидці.

Ненависть до чужої влади дуже яскраво виступає у всіх заявах цієї епохи. Спершу бойовий фронт звертався проти Польщі, опісля, коли Україна зустрілася з Московщиною, така сама хвиля невдоволення звернулася проти „московського тиранства”.

Любов до Батьківщини

Серед боротьби з чужими завойовниками все живіше палає почування любови до рідної землі, до „отчизни”. „Що ж на цьому світі може бути миліше від отчизни?” — питається проповідник Радивилівський. „Навіть дим батьківщини солодкий” — каже полковник Лобисевич. „Хто за отчизну не хоче вмирати, той потім з отчизною мусить погибати” — римує Касіян Сакович. „Мила отчизна”, „люба матка Україна” — це слова, які чуємо так само з уст Мазепи, як і Петрика Іваненка.

Любов до рідної землі давала тогочасним людям незвичайну відпорність проти чужих намов та інтриґ. Польський офіцер з часів Хмельниччини визнає: „шпигів неможливо дістати між Руссю: всі — зрадники (тобто вороги Польщі), а від бранців ані словом, ані муками нічого не можна допитатися”. Українське громадянство з погордою ставилося до тих, що зраджували свій нарід. Вже в сатиричній промові Івана Мелешка з XVI ст, є випад проти ренеґатів: „багато є таких, що, хоч наші кості, але собачим м’ясом обросли і воняють”. Майже такими самими словами козацькі старшини зустріли воєводу Адама Кисіля, що намовляв їх до миру з Польщею: „Ти, Кисілю, кість від костей наших, а відщепився і пристаєш з ляхами!” Часто повторювали приповідку: „Недобра то птиця, що своє гніздо каляє і руйнує” — тобто не шанує батьківщини.

Вольності

Все цінне, за що велася боротьба, мало назву „вольностей”. Це поняття появилося в XVI ст., коли різним гуртам і клясам довелось обороняти свої давні права. За свої вольності заступаються українські пани на люблинському сеймі, нащадки боярів, міщанство, селяни, козаки. Найчастіше про свої „золоті вольності” говорили запорожці, — навіть вся територія Січі звалася вольностями запорізького війська. Мазепа у відомій вірші „Всі покою щире прагнуть” закликає:

Самопали набивайте,

Острих шабель добувайте,

А за віру хоч умріте,

І вольностей бороніте!

Оборона вольностей — це головна справа, якою жила тогочасна Україна. Гніт, який терпіли й одиниці і все громадянство, незвичайно загострив чуття на всякі образи, і найменший утиск викликав реакцію. Чужосторонні подорожники, що проїздили через Україну, помічали цю чутливість і зазначували, що українці „над усе люблять свободу”. Історик Шерер пише про козаків: „Вони воліли невигоди важких походів, аніж спокійне життя рабів. З історії довідуємося, як то батьки переказували своїм синам горде почуття незалежности як найдорожчу спадщину, при чому гасло „смерть або воля” було їх одиноким заповітом, що переходив з батька на сина, разом з прадідівською зброєю”.

Громадська дисципліна

У цих важких змаганнях за свободу і незалежність потрібна була однодушність і дисципліна всіх громадян. На це звертали увагу братства, вимагаючи від своїх членів, щоб вони в усьому піддавалися своєму проводові. За кожну провину проти громадської дисципліни брат платив кару або мусів просидіти визначений час на церковній дзвіниці. Особливо карали тих братів, що без оправдання не явилися на сходинах братства або не брали участи в похоронах померлого товариша. Членам братства не вільно було виносити братських справ поза поріг братства. Також не дозволено було подавати своїх спорів до міського або державного суду — вони мали вирішуватися в самому братстві. „А хто погордив би церковним братським судом, має судитися як непослушний церкві. А як з того не покається до четвертої неділі, то як поганець і явногрішник хай від церкви відлучиться”…

Братство ставило також тверді вимоги до вчителів, щоб вони вела прикладне життя і всі свої сили та вміння жертвували для виховання молоді — щоб учитель „недбайливістю своєю, або заздрістю, або лукавством не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві і потім батькам його і йому самому”.

Ще гостріша дисципліна панувала на Запоріжжі. Хоч кожний козак був людиною свобідною, проте одночасно він мусів піддаватися наказам найвищого органу січового народоправства — ради. Участь у раді була обов’язковою. Рішення ради обов’язували все військо, хто їх не виконував, того карали військовою карою — прикуванням до гармати, а нерідко і смертю. Особлива дисципліна була наказана на морських походах — тоді навіть не вільно було пити горілки.

Ідея рівности

Соціяльні питання в тому часі були незвичайно загострені. Спершу йшла боротьба селянства і міщанства проти шляхти, згодом виступи селянства і дрібного козацтва проти старшинської кляси. Але ці групи, що їх роз’єднували соціяльні відносини, були примушені ставати до спільної оборони проти національного гніту, що йшов від Польщі і Московщини. Через ті межі ними приходило до порозуміння і співпраці, — появилися переконання, що всі громадяни мають рівні права.

Уперше таку співпрацю бачимо в братствах. Членом братства міг бути кожний, без огляду на своє походження: „хто б хотів вступити у це братство, чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану” — всі платять те саме „вступне”. І справді, в братствах згідно поруч себе засідала і шляхта, і міщани, і козаки, а навіть гетьмани уважали своїм обов’язком записуватися в члени братств.

Ідею рівності проведено також у братських школах. У „порядку” львівської школи читаємо: „багатий над убогим нічим вищий не має бути, тільки самою наукою, тілом же всі рівні”. „Дидаскал має вчити і любити всіх дітей рівно, як синів багатих, так і сиріт убогих, і тих, що ходять по вулицях страви просити”. На перших місцях сиділи тільки учні, що визначалися більшими успіхами в науці: „Сидіти має кожний на своєму певному місці, відповідно до науки: котрий більше вміє, буде сидіти вище, хоч би й був дуже вбогий; котрий буде вміти менше, на підлішому місці має сидіти”.

Принцип рівности дійшов до повного і консеквентного розвитку на Запоріжжі. На Січі не знали ні шляхтича, ні міщанина, ні селянина, всі були товаришами запорізького війська. Запорожці не цікавилися тим, хто якого був роду і звідки приходив, і був навіть звичай, що нові козаки зміняли своє прізвище, щоб заховати своє походження. На Січі рівність проявлялася тим, що всі козаки мали рівний доступ до ради, всі могли на ній забирати слово і голосувати, всі мали право осягати найвищі місця у війську. Під час революції 1648 р., коли творилася козацька держава, до козацької кляси увійшли різні соціальні групи: давні запорожці, селяни, міщани, шляхта. Всі мали рівну участь у привілеях військової верстви. Богдан Хмельницький заявляв московським боярам: „У нас свобода усім, — вільно людині звідки-небудь приїхати і жити безпечно”. Таким робом прийшло до фактичного з’єдання різних соціяльних елементів в одну цілість. І навіть пізніше, у XVIII ст., коли вже козацька старшина замкнулася в окрему клясу, все ще міщани і селяни мали право вступати до запорізького війська, а нерідко доходили і до становищ полковників.

Авторитет влади

Шаблями запорізького війська, при участі народних мас, що підняли повстання, була збудована нова держава. При її організації на перше місце виринула справа авторитету державної влади.

Серед довгих століть бездержавности забулися давні традиції давньої князівської влади і тепер доводилося з трудом творити нові державницькі поняття. Січове народоправство з демократичною радою не могло тут служити прикладом, Богдан Хмельницький побудував гетьманську владу на основах військової дисципліни. Силою своєї індивідуальності і великими воєнними перемогами він добув собі таке могутнє становище, що міг звати себе „єдиновластцем і самодержцем”, а чужинці звали його князем Руси. Він не збирав давньої всенародної ради, а всі справи вирішував при участі вузького кола найвизначніших старшин. Для маси його пляни були невідомі: „Один Бог знає, що наш батько Хмельницький думає-гадає”. Але це піднімало міт його влади. Ті, що відчували, яке значення має сильна державна влада, всіма силами підтримували авторитет гетьмана. Козацькі сотники з власної ініціятиви почали додавати до гетьманського імени титул „божою милістю”. Духовенство у богослуженнях поминало ім’я „государа і гетьмана Великої Росії” (давня назва Київської метрополії). Військо відзивалося до гетьмана словами: „при гідності твоїй всі гинути будемо — або всі полягнемо, або всіх ляхів знищимо!” Подержавницьки настроєні кола охоче прийняли проєкт спадщинного гетьманства, „щоб була тая слава, що Хмельницький гетьманом”.

Але проти сильної гетьманської влади виступала опозиція, що спиралася на перебільшене поняття „вольностей”, що не дозволяли козакові терпіти над собою ніякої влади. Навіть проти Богдана Хмельницького виступали самовільні полковники, а проводар черні Максим Кривоніс заявляв: „Ти нам не присяжний гетьман, я так само ним можу бути”. Проти Виговського виступив Пушкар разом з Запоріжжям, що не хотіло віддавати проводу в руки городової старшини. Демагогічними гаслами добув собі булаву Брюховецький, проти Мазепи підняв бунт Петрик Іваненко, закидаючи гетьманові, що кориться Москві і протеґує нове панство. Ця опозиція була тим небезпечна, що свої виступи вона вміла прибрати в ідеологію оборони „вольностей”. Але кінець-кінцем авторитет гетьманської влади переміг січову охлократію.

Ця боротьба за авторитет не залишалася без сліду у тогочасному світогляді. Як, з одного боку, гетьманська влада мала велику пошану, так, з другого боку, голос народу домагався, щоб гетьман був справедливим володарем — той самий прояв, який бачимо у князівських часах. Іван Виговський, приймаючи гетьманство, ужив клясичних слів: „Ця булава буде доброму на ласку, лихому на кару”. Цієї ласкавости особливо чекали маси, яких соціяльне становище дедалі погіршувалося під гнітом старшини. Гетьмани своєю владою могли притуплювати особливо гострі форми соціяльної боротьби, робив це і Хмельницький, і Мазепа. Дорошенко виявив глибоке знання психіки української маси, коли сказав: „У цього невважливого народу більше значить ласкавість, як строгість”.

Культура

Світогляд цієї епохи творився серед безнастанної боротьби з ворожими наступами і головне місце в ньому займали питання оборони й організації Але одночасно, навіть серед найважчих переживань, ішла глибока культурна творчість. Особливо у двох напрямках виявлялася енергія мас — колонізаційній експансії і поширенні освіти.

Українське селянство, навіть під панщизняним гнітом, виявляло велику любов до землі і вмілість її використовувати. Утікаючи перед панами, селяни врубувалися щораз глибше у старі пущі, викорчовували і випалювали ліси та заорювали нові ріллі. Прямували в гори, засновували в недоступних місцях нові оселі, розводили худобу, закладали борті і пасіки в лісах. Ішли у дикі поля, безлюдні степи, недоступні балки і яри, всюди ставили зимовники, хуторі, хазяйства. Особливу колонізаційну енергію визвало повстання 1648 р., коли народними руками була знищена шляхта. Сирієць Павло Алепський, що проїздив південною Україною, не міг надивуватися, як селяни добували нові землі, орали їх, засівали, як на очах виростали нові села, з гарними церквами і заможними господарствами, — з млинами на кожній річці, з великими стадами худоби, овець, всякої тварини. Колонізаційна експансія, що почалася з часів Хмельниччини, продовжувалася безупинно в дальших сторіччях — щораз нові селянські валки прямували на південь і на схід, сколонізовували цілу Слобожанщину, покрили новими оселями цілу смугу степів, аж до Чорного моря. На протязі ХVII-ХIХ ст. територія України збільшилася удвоє. Ця жадоба посідати землю дуже прикметна для української психіки тих часів.

Так само характеристична була жадоба науки і знання. Вона пробудилася під кінець XVI ст. у боротьбі, яку треба було вести з польським натиском. Міщани, шляхта, духовенство, селяни навипередки почали засновувати школи, так що подорожник Олеарій дивувався, що при кожній церкві є школа. Павло Алепський з зачудованням бачив, як у церквах нарід молився із книжок і навіть жіноцтво було грамотне. Що більше — бездомним сиротам не давали пропадати безпросвітно, а в школах і бурсах вчили їх грамоти. У XVIII ст. школи рахували вже цілими сотнями — так само у Гетьманщині і Слобожанщині, як і в Галичині. Десяток друкарень працював на те, щоб постачати книжки для мас, що бажали знання. Освіту поширювали сотні вихованців братських шкіл і Київської Академії — учителі, студенти, бурсаки, мандрівні дяки. До народного смаку пристосувалося письменство і театр різдв’яні вірші і вертеп, діялоги, драми, інтермедії, лірика різного змісту. Виникла різнородна і різнобарвна культура, що глибоко проникла в народні маси і творила їх світогляд.

Консерватисти

У боротьбі проти чужих впливів громадянство навчилося цінувати надбання давніх поколінь. Не можучи серед ворожих наступів розвинути нової творчости, тогочасні діячі намагалися заховати принаймні те, що залишилося з старих часів. Соціяльний устрій, церква, літературні засоби, авні мистецькі форми, побут, навіть щоденні звички — все те приймало характер усвячених, ненарушних скарбів, що були у великій пошані, без огляду на їх зміст і вартість. Цей консерватизм проявився деколи як недовір’я і ворожнеча до всього, що нове і незвичайне. Тип такого обожувача старосвітщини виступає у сатиричній промові Івана Мелешка з половини XVI ст., що накидається на нові звичаї, одяг, страви, чужі впливи, і протиставить їм давнє патріярхальне життя. Ті самі форми консерватизму виявляє Іван Вишенський, який з незвичайним завзяттям бореться проти всяких новинок, що ішли із заходу, „проти поганських хитрощів і руководств”, а дораджує вернутися до давньої „руської простоти”.

Але тогочасне громадянство було занадто свіже і творче, щоб піддаватися таким міркуванням знеохоченого до світу черця. Хоч воно шанувало старі традиції, ,то також охоче піддавалося новим впливам, які ішли на Україну з подувами ренесансу та гуманізму. Автор „Перестороги” поставився критично до минулого, добуваючи причини занепаду давньої держави у недостачі освіти: „Це вельми зашкодило державі руській, що не могли шкіл і наук всенародних поширювати і їх не основували, бо коли б були науки мали, тоді через неуцтво своє не прийшли б до такої загибелі”. Нові школи, що постали в Острозі, Львові, Києві, використовували західні зразки і приноровлювали їх до місцевих обставин, з одною метою — підняти якнайвище знання і науку. Але цей буйний розвиток нової культури придушили невідрадні обставини релігійного роздору. Могилянська Академія обмежилася вузьким річищем схолястики.

Нові напрямки в академічну науку намагався увести щойно на початку XVIII ст. Теофан Прокопович, вихованець західних шкіл, чи не найвизначніший ум того часу: він увів до Академії вищу математику і дещо природознавства, зреформував поетику, опрацював нову систему виховання. Але він не знайшов енерґійних наслідувачів і наука знову стала на місці.

Зріст індивідуальности

У бойовій атмосфері цих сторіч зросло і вироблювалося не тільки громадянство, але й одиниця. Державні мужі, войовники, організатори, письменники, мистці — цілий ряд всяких талантів виявився у тих бурхливих часах. Зріст індивідуальности — це також вислід цього свободолюбивого життя, яким славилася тогочасна Україна, де одиниця не давала себе закувати в ніяке ярмо, а все прагнула волі.

Чужосторонні письменники і подорожники, що бували на Україні, зазначають характеристичні риси світогляду типового українця. Назверх Українці визначалися чепурністю і культурним виглядом; любили жити в солідно збудованих домах, серед просторого господарства; кожна хата мала свій садок; навіть у найбіднішій хаті звертала увагу незвичайна чистота — чужинці з того погляду порівнювали Україну з Голяндією. Сильно виступали естетичні почування: в одягах і прикрасах жінок, у танках, в замилуванні до співу і музики. Обсерватори підкреслюють активність і зручність українців, велику інтеліґенцію і зацікавлення поступом. У зустрічах з чужими українець — щирий, ввічливий і гостинний, нікому не накидається, але також не дозволяє порушити свою свободу. „Це дуже шляхетна раса”, — пише англієць Клерк (1812 р.).

Висновки

Світогляд цієї епохи творився в боротьбі з чужим наступом — в обороні від Польщі і Московщини. Організацією громадянства проводили головно два осередки: міщанський, що проявляв свою діяльність у братствах, школах, письменстві, та військовий — у запорізькому війську. Обидва центри зійшлися у спільних виступах, що проходили в атмосфері завзяття і бойовости. Найбільш характеристичні прикмети тогочасного світогляду такі:

1) любов до батьківщини, що виходить із зросту національної свідомости;

2) свободолюбність і цінування рівности;

3) зрозуміння громадської дисципліни і державного авторитету;

4) консерватизм у доброму і лихому значенні.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Від часу поразки шведсько-українських сил у Полтавській битві 27 червня 1709 року Український гетьманат став розглядатися російським урядом вже не як залежна союзницька держава, а як одна з провінцій (хоча і з залишками багатьох автономних ознак), що дісталася Москві на правах переможця у Північній війні 1700-1721 років. І хоча маріонетковий уряд лівобережного гетьмана Івана Скоропадського все ж таки намагався відстоювати «стародавні вольності» України-Русі, однак з часом вона почала поступово перетворюватися на обтяжливий бюрократичний додаток до державно-політичної системи новопосталої на теренах Євразійського континенту Російської імперії.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka