Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

На турецьких галерах (XVII ст.)

Відскановано: Юрій Мицик. Запорожці: До історії козацької культури / Упорядкування тексту, передмова І.Кравченка. Упорядкування іл. матеріалу Ю. Іванченка. — К. : Мистецтво, 1993. — 400 с: іл. ISBN 5-7715-0485-8

Турецьке нашестя справляло в XVII ст. гальмівний вплив на економічний, політичний та культурний розвиток європейських країн. Особливі випробування випали на долю слов'янського етносу, а також греків, молдаван, валахів, угорців, вірмен та інших народів, поневолених Османською імперією або змушених вести впродовж століть напружену боротьбу проти турецько-татарської експансії. Вогнем і мечем війська Османської імперії та її васала — Кримського ханства спустошували міста й села, сіяли смерть і розорення, забирали в полон мирних жителів і продавали їх на ринках Кафи, Стамбула, Каїра, Олександрії та інших міст. Цю трагедію тисяч людей засвідчила, наприклад, українська народна дума «Плач невільника у турецькій неволі»:

То не знатимуть отець, либонь матір,
У которої каторзі шукати:
Чи у пристані Козловської,
Чи у городі Царьграді на базарі.
Будуть ушкали, турки-яничари набігати,
За Червонеє море у арабську землю запродати...

На долю невільників-чоловіків, особливо військовополонених або тих, хто зі зброєю в руках чинив опір ворогові, випадала найтяжча доля: відправляли на галери, де вони були приречені на повільне згасання від непосильної праці, голоду, холоду й знущань наглядачів. Серед невільників-гребців були вихідці з різних країн, представники різних національностей і віросповідань — православні, католики, протестанти, мусульмани, але найбільше серед них було українців та росіян.

Це пояснюється напрямом воєнних дій Османської імперії наприкінці XVI та у XVII ст., близькістю до України та Росії Кримського ханства, правителі якого у прибутках від «ясиру» вбачали головне джерело свого збагачення. Характерно, що італійський письменник першої половини XVII ст. Марко Томмазо Марнавізіо зазначав: «Тепер на турецьких галерах майже не побачиш полонених з інших, крім вищезгаданих націй. Цих полонених турки купують у татар, знущаються з них, б'ють та утискують, ніби своїх власних рабів». Уже той факт, що слово «каторга» перейшло в українську мову з турецької, де воно означало галеру («кадирга»), дає уявлення про трагічну долю невільників-гребців. Про те, яка доля чекала полонених, дізнаємося насамперед з народних пісень. Так, у думі «Невільники на каторзі» знаходимо такі смутні рядки:

В три ряди бідних, безщасних
невільників посаджено,
По два та по три докупи посковано,
По двоє кайданів на ноги покладено.
Сирою сирицею назад руки пов'язано...
Залізо-кайдани ноги пообривало,
Козацькеє молодецькеє тіло до костей постирало...
То турки-нечари добре дбали,
По три пучки тернових у руки
червоної таволги набирали,
Од ряду до ряду за ходжали
Та по три рази в одно місто
бідного невольника затинали,
До костей козацькеє тіло
молоденькеє оббивали,
Кров християнську неповинно проливали.

Розповіді про поневіряння невільників, які містяться в народних піснях, знаходять підтвердження у свідченнях полонених, що зуміли вирватися із плавучих в'язниць. Ці люди роками, а інколи й десятиріччями страждали у неволі, поки їм знову не щастило побачити сонце свободи. Незважаючи на нелюдські умови існування, вони не занепадали духом, не переставали мріяти про волю, втікали з галер і навіть піднімали повстання проти гнобителів. На жаль, дослідники лише побіжно торкалися цієї теми, і тому систематичної історіографії проблеми не існує.

Про перше із значних повстань невільників-гребців, яке сталося 1627 року, розповіла невелика друкована брошура М. Т. Марнавізіо під назвою «Реляція про завоювання у порту Метеліно галери олександрійського адмірала капітаном Марком Якимовським, котрий був невільником на цій же галері. При цьому було визволено 220 християнських невільників» (Рим, 1628 р.). Твір М. Т. Марнавізіо було складено на основі письмових свідчень кардинала Доріа, архієпископа міста Палермо, князя д'Албукерке, королівського намісника У Сіцілії. Його надрукував Лодовіко Гріньяні — італійський типограф, який виявляв неабиякий інтерес до подій у Східній Європі, про що свідчить шерега італомовних брошур, які були видрукувані в його друкарні. Незабаром твір Марнавізіо був передрукований видавцем Франческо Онофрі (Рим — Флоренція, 1628 р.). У 1628 р. побачив світло друкований переклад брошури з італійської мови на польську, а також скорочений переклад німецькою мовою.

Отже, «Реляція» М. Т. Марнавізіо одразу привернула до себе увагу європейської громадськості. Османська імперія вела безперервні війни проти європейських держав, жорстоко придушувала визвольні рухи поневолених нею народів. У боротьбу проти Туреччини неодноразово вступали у XVI— XVII ст. італійські держави, насамперед Венеція, і тому кожен успіх союзників по антитурецькій боротьбі викликав палкий відгук у серцях італійців. Успіх повстання невільників, що вибухнуло у центрі турецьких володінь — у порту Метеліно (тепер — Мітіліні) у східній частині острова Лесбос в Егейському морі, був для Марнавізіо, як і для багатьох його співвітчизників, ознакою кризи турецької політики, зміцнював упевненість італійців у близькій перемозі над ворогом.

Спираючись головним чином на брошуру Марнавізіо, можна досить повно висвітлити хід повстання. Восени 1627 р. із гирла Дніпра, де за наказом султана Мурада IV споруджувався замок проти запорозьких козаків, «людей,— як пише М. Т. Марнавізіо,— дуже страшних всім туркам», вийшло чотири галери. Цією флотилією командував турецький адмірал Касимбек, який з 1624 р. стояв на чолі морських сил, що охороняли олександрійський порт. Касимбек був уродженцем Олександрії (Єгипет), турком за походженням. Він був дуже багатою людиною і не випадково мав титул «губернатора Деміати і Росетти» — єгипетських провінцій, що знаходилися у дельті Нілу. Разом зі своїм братом Мехмедом Касимбек вів у Єгипті значні торгові операції.

Виконавши доручені йому султаном справи по будівництву фортеці у гирлі Дніпра, Касимбек зі своєю ескадрою повертався додому. Пройшовши протоками Босфор та Дарданелли, ескадра Касимбека увійшла до Егейського моря і кинула якір у гавані порту Метеліно. Взявши на борт воду та провіант, Касимбек хотів вирушити далі, але через шторм йому не вдавалося вийти у відкрите море. Знесилившись у боротьбі проти стихії, ескадра знову повернулась до причалу. Три галери кинули якір у так званому Широкому порту Метеліно, а четверта, флагманська,— у Вузькому, на відстані в третину милі.

12 листопада 1627 р. у другій половині дня Касимбек разом з 70 солдатами, матросами, урядовцями з числа пасажирів зійшов на пристань для відпочинку. На флагманській галері залишилося 80 душ команди, а також 242 невільники-гребці. Основну масу серед них (214 душ) складали українці й росіяни, хоч, цілком вірогідно, тут були також білоруси та поляки. їхніми товаришами по нещастю були 22 турки, засуджені на галерні роботи за якісь провинності, а також 3 греки, 2 італійці й англієць. Турецькі матроси й наглядачі вклалися спати, і цей момент використали невільники.

Ініціатором повстання був Марко Якимовський, українець за походженням, уродженець міста Бара на Поділлі. З молодих літ він змужнів на війнах, а у вересні—жовтні 1620 р. У лавах армії Речі Посполитої брав Участь у битві проти турецько-татарських військ на Цецорських полях у Молдавії. Як відомо, польські війська зазнали тоді поразки, а чимало вояків та офіцерів, у тому числі і Якимовський, потрапили в турецький полон. За кілька років перебування на галерах Якимовському вдалося увійти в довіру до турків, і йому було дозволено знімати вдень кайдани і прислуговувати команді.

Про намір підняти повстання Якимовський сповістив своїх друзів Степана Сатановського та Івана Стольчину, що, як і він, прислуговували вдень на палубі без кайданів. Спочатку всі троє пробралися до кухні, де озброїлися важкими палицями. їм намагалися перешкодити у цьому ту-рецький кухар та грек-потурнак, але повстанцям вдалося з ними упоратися. Щоправда, Якимовського було при цьому поранено у голову та лопатку. Потім відважній трійці вдалося захопити справжню зброю й визволити з кайданів своїх товаришів, прикутих до весел. Основна частина турецької команди, що відпочивала на кормі, чула якийсь галас та шум, але сприйняла їх за бійку, які час від часу спалахували між гребцями. А в цей момент Якимовський на чолі озброєних повстанців ударив на корму, і після короткого бою турки були знищені, викинуті за борт або взяті в полон. Сам Якимовський переміг у двобої потурнака-неаполітанця Мустафу, котрий був, очевидно, головним наглядачем над невільниками, й викинув труп ренегата за борт. Захопивши судно, повстанці обрубали якірні канати й вийшли у відкрите море. По них відкрила безладний вогонь берегова артилерія, але він не завдав шкоди флагманській галері.

У цю мить на берег прибіг Касим бек. Кинувшись у море, він став по пояс у воді, рвав від безсилої люті свою бороду й благав повстанців повернутися. Навздогін їм були послані три галери з ескадри Касимбека. Однак погода різко погіршилася і страшний шторм не припинявся всю ніч. Негода допомогла втікачам. Турецькі галери, втративши судно повстанців з виду, змушені були припинити погоню й повернутися до Метеліно. Повстанці ж під проводом Якимовського взяли курс на південний захід, бо іншого шляху практично не існувало. Лише в Італії втікачі могли відчувати себе у безпеці.

Наприкінці другого тижня плавання, уникнувши погоні та випадкових зустрічей з турецькими суднами, втікачі обійшли Пелопоннес і зупинилися біля маленького острова Строфада (поблизу острова Закінф в Іонійському морі). Тут вони поповнили запаси свіжої води, а грецьким православним ченцям, що проживали на острові, пожертвували 200 реалів із багатої здобичі. Невдовзі повстанці продовжили плавання і незабаром побачили береги Південної Італії. Пройшовши уздовж східного узбережжя Калабрії, судно стало на якір поблизу міста Мессіни, що знаходилося у Мессінській протоці, від Сіцілії. Це сталося 7 грудня 1627 року.

На цьому острові повстанці прожили місяць і на честь свого спасіння заснували каплицю Св. Розалії, про що свідчить кам'яна таблиця на стіні храму. Не виключено, що ініціатива у спорудженні каплиці належала по-лякам-католикам з числа колишніх невільників. На початку січня 1628 р. повстанці одержали дозвіл віце-короля Королівства Обох Сіцілій Фердинанда III Габсбурга прибути до Палермо і одразу ж скористалися з нього. У Палермо повстанці прийняли рішення про долю турків, взятих у полон. Вони визнали «негідною справою збагачуватися [з торгівлії людьми, хоч би й бусурменської віри. Крім того, вони вирішили вчинити добру справу. Оскільки вони самі отримали омріяну волю, не втративши нікого з своїх, то подарували цю свободу й іншим... Вони розкували й визволили 22 турків... визволили Рахмет Радині — дружину судді Юсуфа, котрий залишився на березі у Метеліно... хоч за неї вони могли отримати чималий викуп». Відпущені на волю були також чотири рабині-християнки, котрі кілька років прислуговували Рахмет Радині. Крім цих рабинь (Ганна, Катерина й дві Малгожати), волю отри-мала також рабиня Катерина, котру везли в Олександрію на продаж. Цікаво, що ця Катерина стала дружиною Якимовського ще під час перебування повстанців у Італії.

У місті Палермо повстанці залишили свій корабель Фердинанду III. Вони відмовилися брати за нього гроші (1500 реалів), але взяли два суденця (бригантину й тартану), на яких подались до Неаполя, а потім до Рима, куди прибули 16 лютого 1628 р. У Римі вони були урочисто прийняті кардиналами Карлом і Тадеєм Барберіні, кардиналом Торросом та іншими духовними і світськими особами. Тридцять представників повстанців мали аудієнцію у папи римського Урбана VIII, котрий нобілітував Марка Якимовського або, що вірогідніше, надав індигенат. Повстанці подарували Урбану VIII турецький прапор та латунний ліхтар з галери. Інші прапори й трофеї були подаровані дев'яти різним римським соборам.

Розповідь М. Т. Марнавізіо завершується викладом подій 22 лютого 1628 р., але з доповнення до польськомовного видання дізнаємося, що шлях повстанців пролягав з Рима на Краків (вірогідно, через Венецію, Відень, Остраву), і до Кракова вони прибули 8 травня 1628 р. Очевидно, вже влітку того ж року повстанці з Росії та України ступили нарешті на рідну землю.

Характерно, що розповідь про повстання невільників 1627 р. у творі М. Т. Марнавізіо багато в чому збігається із українською народною думою про Самійла Кішку.

Яскраві події цього повстання привернули до себе увагу письменників. Досить згадати повість М. В. Гоголя «Тарас Бульба» (історія Мосія Шила), поему Івана Франка «Самійло Кішка», побудовані на сюжеті однойменної думи, або ж твори польських письменників Генрика Сенкевича. Олександра Грози, Іполита Швейковського, яким був відомий польськомовний переклад брошури Марнавізіо.

Повстання 1627 р. не було єдиним у своєму роді. Згаданий вище Л. Гріньяні видав у Римі 1643 року нову брошуру під назвою «Реляція про взяття флагманської константинопольської галери, що перебувала під командуванням великого Антипаші Маріоля. Із визволенням 207 невільників-християн з русинів (тобто українців.— Ю. М.) Польської Корони та 70 християн інших націй. Також опис багатої здобичі, взятої на галері, а також вбивство згаданого Антипаші та багатьох інших турків».

У тому ж році ця брошура була перекладена з італійської на польську мову і з'явилась без зазначення місця видання чи друкарні. Зміст брошури базувався на свідченнях потурнака Сильвестра з Ліворно, який був учасником повстання невільників-гребців, що вибухнуло 1642 року на турецькій галері у Мармуровому морі, за дві милі від Стамбула. Оповідач запевняв про прибуття невільників-повстанців у Південну Італію.

У дореволюційний час згадана брошура побачила світ і в перекладі російською мовою. Наприкінці XIX ст. стали набутком шанувальників історії також спогади калузькою стрільця Івана Семеновича Мошкіна. який був учасником повстання. Матеріали, виявлені нами в архівах Польщі.

дозволяють встановити ім'я ще одного з проводирів повстання — Романа Катіржного, який після прибуття захопленої галери в Італію перейшов на службу до віце-короля Королівства Обох Сіцілій Фердинанда III. Прослуживши у Палермо чотири роки, він повернувся на Україну, де спалахнуло полум'я визвольної війни (1648 — 1654 рр.). Р. Катіржний відомий як один із сподвижників Б. Хмельницького, що брав участь у переговорах з посланцями Речі Посполитої під Білою Церквою в 1651 р., з турецьким Урядом у 1654 р. Якийсь час він був наказним ніжинським полковником, помічником І. Золотаренка. До Р. Каторжного звертався 1654 року в своєму універсалі Б. Хмельницький, натякаючи, до речі, на його участь у повстанні бранців 1642 року.

Існують свідчення і про повстання галерників у 1640 році. Посол Речі Посполитої до Османської імперії, львівський підкоморій Войцех Московський занотував у своєму щоденнику від 9 травня 1640 р.: «Прийшла новина, що галеру на Чорному морі захопили невільники, перебивши турків». На жаль, детальніше розповісти про це повстання поки що немає можливості.

Цінні факти про повстання невільників-гребців на двох турецьких галерах наводяться у листі молдавського господаря Василя Лупу від 1 серпня 1651 р. до коронного гетьмана Речі Посполитої Миколая Потоцького. Венеціанський флот зненацька атакував турецьку ескадру з 9 галер, яка стояла поблизу острова Кріт. Під час загального замішання галерники винищили на двох суднах турецьку команду й перейшли на бік венеціанців. Очевидно, тоді вдалося визволити й частину невільників з тих галер, що затонули чи сіли на мілину біля берега.

У 1654 р. вибухло повстання на турецькій галері в Мармуровому морі. Його проводирем був Пилип Ісайович Новокрещенов, син «толмача» з казанського передмістя Алата. Разом із донськими козаками він 10 років воював проти турецько-татарських загарбників, але в 1651 р. потрапив під Азовом у полон. Його продали стамбульському яничару Делібагліту, той перепродав Новокрещенова паші Касим-азі. Цей паша був призначений незабаром «воеводой... в город в Севизе», щоб нести сторожову службу в Червоному морі «от Индии на границе». Невдовзі після того як галера Касим-аги вийшла із Стамбула, на ній спалахнуло повстання 12 невільників (українців, білорусів, можливо, литовців та поляків). Повстанці знищили 35 чоловік залоги і на захопленому судні прибули до Венеції.

На сторінках німецької друкованої хроніки «Театр Європи» вміщено невелику розповідь про повстання невільників на турецькій галері в 1665 р., яке очолив поляк Самуїл Чарнецький. Знищивши команду на галері, повстанці, серед яких були представники різних народів, розпочали важкий бій з іншою турецькою галерою. Втративши 9 чоловік убитими, 30 пораненими, вони відірвались од переслідувачів і з'єднались із венеціанським флотом. Пізніше повстанці стали учасниками битви венеціанців проти турецької армади з 35 галер. Турецький флот зазнав поразки й змушений був рятуватися втечею.

Без сумніву, повстань слов'янських невільників-гребців, подібних до згаданих, було набагато більше. Скажімо, дослідник із Ростова-на-Дону В. М. Корольов називає виступи галерників у 1626, 1638, 1639, 1644, 1697 роках. Майбутні дослідження вчених відкриють нові сторінки цієї героїчної боротьби слов'ян проти турецько-татарської агресії.




Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka