Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Антін Жданович – дипломат і полководець часів Хмельниччини

Джерело: Грубик А. Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети
Редкол: В.Смолій (відп.ред) та ін. – Київ.: Вид.дім „KM Academia”, 1998 – Кн..1 – 400 с.

Серед плеяди сподвижників Богдана Хмельницького помітне місце належить відомому державному діячу Антону Микитовичу Ждановичу (точні дати народження і смерті А. Ждановича в джерелах виявити не вдалося – прим. авт.), апогей політичної діяльності якого припадає на кінець 40-х — початок 60-х рр. XVII ст. З перших років Визвольної війни українського народу спостерігається його стрімкий злет до вершин державної влади в Україні. У 1649 р. А. Жданович — сотник реєстрового Чигиринського полку — був призначений київським полковником (за Реєстром 1649 р. до складу Київського полку входило 17 сотень та 1792 козаки). Протягом 1656 р. джерела засвідчили його перебування на посаді генерального судді (останню він обійняв, ймовірно, десь наприкінці 1654 або ж у 1655 році), а в кінці 1656 р. А. Жданович уже як наказний гетьман вирушає у походи на чолі козацьких військ. Будучи сподвижником Б. Хмельницького, він проявив себе не лише як розсудливий політик, а й як талановитий дипломат, оскільки неодноразово очолював важливі місії Української держави до Туреччини, Польщі та Московії, й неабиякий полководець. під час буремних подій Визвольної війни середини XVII ст. І хоча джерела не однаковою мірою зафіксували всі сторони життя та діяльності А. Ждановича, все я основні штрихи до політичного портрету полковника відтворити можна, оскільки не всі ще наявні дослідницькі можливості були використані істориками.

Одразу ж після призначення А. Ждановича київським полковником Хмельницький намагався перш за все використовувати військовий досвід останнього. Так, уже взимку 1649-1650 рр. гетьман планував послати полковника «на допомогу кримському цареві».

Головні ж зусилля А. Ждановича в даний період були спрямовані на активізацію дипломатичних відносин між гетьманом України й турецьким султаном, потепління у стосунках між якими спостерігалося влітку 1650 р.

Українське посольство, яке в кінці липня відправлялося у Порту, очолював Антон Жданович. Він був добре обізнаний із станом українсько-турецьких відносин, а можливо, і брав участь у переговорах з представником султана Осман-агою в Суботові. На переговорах козацькі посланці сповістили, що гетьманський уряд бере на себе зобов'язання підтримувати дружні стосунки з Туреччиною та Кримом, а також буде запобігати морським походам козаків й іншим ворожим щодо Османської імперії акціям. Натомість від турецької сторони А. Жданович домагався отримати запевнення, що Порта надасть Україні військову допомогу у разі наступу на останню Польщі. Українська сторона також добивалася зміни молдавського правителя В. Лупула Мойсеєм Могилою. Загалом посольство на чолі з А. Ждановичем, яке перебувало в Стамбулі більше трьох місяців, було успішним і свідчило про значні Досягнення української дипломатії. Козацькі посланці, яких приймали з найвищими почестями, 6 листопада у супроводі Осман-аги та з дарами повернулися в Україну, привізши з собою зобов'язання султана про військову допомогу Хмельницькому у разі відновлення військових дій з боку Польщі. Гетьману дозволялося залишати при султанському дворі подвійного резидента, а кримським, молдавським і волоським намісникам наказувалося бути готовими в будь-який час вирушити на допомогу Хмельницькому. Навіть київський воєвода А. Кисіль у листі до польського короля сповіщав, що «это посольство (Ждановича – прим авт.) было принято более чем благодарно», а султан "послал гетману в Чигирин через чауса с этим же киевским полковником несколько турецких коней с упряжью». Крім прямих досягнень посольства Ждановича, важливими були й побічні. Зокрема, вдалося одержати інформацію пр0 дипломатичне життя Криму та підступні дії польських послів у Бахчисараї. Про секретні наміри останніх київському полковнику теж вдалося дізнатися, що викликало здивування і роздратування польської сторони. Згадуваний уже А. Кисіль писав Яну Казимиру (листопад 1650 р.): «я не понимаю каким образом мог это разболтать очаковский бей, который киевскому полковнику (все це. —Авт.) рассказал».

В цілому результатом активної українсько-турецької дипломатії другої половини 1650 р., як зазначали дослідники, стало оформлення на кінець року турецького протекторату над Україною, а султан твердо наказував хану, щоб той активно допомагав Б. Хмельницькому — «славе владетелей христианского мира, высокому избраннику нации, мессии, гетману казаков».

Проте у кінці 1650 р. кримський хан уже відмовився поставити Хмельницькому необхідну кількість військ, мотивуючи це важким молдавським походом, й обіцяв лише надіслати 12 тис. татар. Така позиція Криму та загальне похолодання у відносинах з Портою робили необхідним організацію нового посольства. Останнє на чолі з київським полковником А. Ждановичем знову було направлене Хмельницьким в грудні 1650 р. до Стамбула. Головною своєю метою воно мало збереження і зміцнення дружніх відносин з Туреччиною. Потепління останніх між Портою та Україною, чому значною мірою сприяли й місії Антона Ждановича до Царгорода, далося взнаки. Вже у березні 1651 р. великий візир Мелек-Ахмет-паша наказав кримському хану прийти з військом в Україну для підтримки Хмельницького. Проте хан хоч і прибув до гетьмана, але все ж не виявляв готовності активно воювати на боці останнього, а фактична зрада татар у битві під Берестечком (червень 1651 р.) була чи не головною причини поразки козацьких військ.

Навесні 1651 р. склалося загрозливе становите на ПІЙ нічних кордонах України. Запобігаючи можливому вторгненню на українські землі військ Радзівілла, Хмельницький наказував київському, ніжинському, переяславському та чернігівському полковникам організувати захист північних рубежів. На початку травня 1651 р., за свідченням козака Г. Задяця, основні сили А. Ждановича зосереджувалися в Києві, де «остался гарнизоном немалый полк с Антоном». Але вже на середину травня, як сповіщали козаки, гетьман «двум полкам — киевскому, которым командует полковник Антон Жданович, и черниговскому, которым командует Гладкий, приказал идти к Чернобылю». У травні, Жданович з полком розташувався поблизу цього міста, загони С. Пободайла — під Лоєвом на Дніпрі, війська М. Небаби — на р. Сож. Під кінець травня у район Чорнобиля на з'єднання з «киевским полковником Антоном» направився й «полк Гаркуши, который шел из Овруча». Щоправда, на останній напав польсько-литовський загін, який козаків «немало положил, а больше всего под местечком Любанем в трех милях от Чернобыля».

Активні дії українських військ на півночі певний час перешкоджали литовській армії вторгнутися в Україну. Значну роль у цьому протистоянні відігравав і Жданович. Це відзначив 9 червня 1651 р. й сам Я. Радзівілл у листі до короля Яна Казимира, підкресливши, «что киевский полковник Антон укрепился з несколькими тысячами в четырех милях от Бабич и стремится согнать наших людей с нашей единственной переправы через Припять». Проте, зібравши на кінець червня на українському кордоні значні сили, Радзівілл розпочинає більш рішучі дії. Литовські війська під командуванням Г. Мирського, зім'явши козацьку сторожу на Дніпрі під Лоєвом, разом із загонами Я. Радзівілла зробили спробу захопити Чернігів, але змушені були повернути на північ і зупинитися поблизу Любеча. Одночасно В. К. Гонсевський розпочав наступ на Овруччині. В запеклих боях козаки зазнали чималих втрат, під час яких загинули Небаба, Півторакожух, Капуста та інші представники старшини.

Прикро вражений поразками козацьких військ, Б. Хмельницький сам у десятих числах липня 1651 р. побував у Києві і вказав А. Ждановичу якнайкраще подбати про оборону. Проте рішучі дії литовських підрозділів забезпечили Радзівілу подальший успіх. Корпус В. К. Гонсевського розбив козацькі підрозділи Натальчиця, Сасименка, Лащівця, Сагайдачного і після розгрому загонів Гаркуші на Ірпені наблизився до Києва. Тут у бої вступає полк А. Ждановича, який зустрівся з військами В. К. Гонсевського за 15 верст від Києва. Ось як про цю битву писав 7 серпня 1651 р. російський посол Г. Богданов: «Киевский полковник Онтон с казаками, не допуская польских людей до Киева, встретил за 15 верст, и польские люди с казаками учинили бой и бились во весь день. И казаки польских люде побили и до Киева их не допустили.., и с ляхами бой у него (Ждановича. — авт.) был неодинова, и до Киева польских воинских людей не допускал». Проте сили для тривалої оборони Киева в Ждановича були недостатні. Саме місто для цього теж було мало придатним. Той же Богданов писав з цього приводу: «В Киеве города и крепостей никаких нет и в осаде сидеть от воинских людей негде». Та й чекати відчутної підмоги від основних сил гетьмана через бої, що точилися у той час під Берестечком, теж не доводилося. Тому, реально оцінивши ситуацію, київський полковник прислухався до порад митрополита Сильвестра і печерського архімандрита Йосипа Тризни без бою здати місто, щоб зберегти останнє від руйнувань. А згодом, накопивши сили, вигнати литовські війська з Києва.

З важкою душею залишало козацьке військо давню руську столицю. Вниз по Дніпру з міста відпливали всі, хто не бажав залишатися на милість завойовникам. А митрополит та архімандрит надіслали загарбникам, які 25 липня 1651 р. вступили в Київ, листа з проханням помилувати місто й людей. У літописі Самовидця згодом так описувалися зазначені події «[Радзівілл] Подолное місто немал пустое застал, бо з козаками і мішане киевскіе уступили суднам — вниз Дніпра ку Переяславлю, Черкасом и к иним містам коло Дніпра где мог пройти байдаками и иними суднами. А метрополит кієвскій Силівестр Коссов не уступовал с катедри, але зоставал при церкви Святої Софії, также и архимандрит печерскій Іосиф Тризна з братією зоставали у монастиру у Печерском, любо великую шкоду и, небезпечность здоровя міли». Радзівілл розташував своє військо поблизу Софійського собору, а сам зайняв палати митрополита. Богдан Хмельницький, дізнавшись про відступ А. Ждановича та здачу Києва, дуже сильно розгнівався на київського полковника, «потому, что он то учинил недобро: самой стольной город и церкви божий, и святые моши, откудова православная християнская вера зачалася и возсияла яко сонце, выдал в лядские и еретические руки на поруганье». Й навіть пригрозив Ждановичу, що полковник буде «каран войсковым каранем» за те, що «он Киев покинул без его гетманского росказания». Митрополиту Хмельницький теж послав гнівного листа, в якому засудив духовного пастиря за його ставлення до відступу козаків, і вказав, що «ему, митрополиту, смерти боятися не годитца, хотя за православную християнскую веру и постражет, и он от господа бога венец воспримет».

А. Жданович, розуміючи стан гетьмана та незважаючи на погрози останнього, продовжував підготовку до звільнення Києва від литовських військ, які вдалися до грабунків, насильств, плюндрування церков й монастирів. Практично з усіх церков було знято дзвони й Дніпром на човнах відправлено до Литви. Київ зазнав значних руйнувань. Окрім сотень будинків, було спалено п'ять дерев'яних церков (Миколи Доброго, Миколи Набережного, Святого Василія, Святого Пророка Іллі, Святого Богоявления) та одну кам'яну (Пресвятої Богородиці).

Хмельницький на підмогу київському полковникові надіслав козаків білоцерківського і уманського полків. За планом Ждановича, Мозирі з корсунськими козаками наказувалося таємно підпливти Дніпром і спалити литовські байдаки. Одночасно Гаркуша та Жданович повинні були атакувати Київ з двох боків. Велися також переговори з міщанами, щоб ті під час штурму запалили будинки й створили у місті паніку. До участі в битві були залучені також татари.

Проте неузгодженість дій козаків, кмітливість литовських полководців і пасивність татар провалили всю військову операцію, яка проводилася на початку серпня 1651 р. Мозира із загоном замість того, щоб таємно пливти по Дніпру, вирішив іти правим берегом ріки позаду корпусу Гаркуші, який намагався атакувати місто з південного заходу. Пересування військ помітили литовці й, незважаючи на велику пожежу та переполох, піднятий у Києві городянами, атакували козаків ще на околицях міста. Радзівілл послав проти Гаркуші великий загін на чолі з Нольдом. Бій розгорнувся за Золотими Воротами, на березі Либіді. Спочатку козаки тіснили литовський корпус, але нерішучість татар, які так і не перейшли Либідь, залишаючись на її протилежному березі, не дала можливості закріпити успіх та підійти до міських стін. Одночасно литовська флотилія напала на шеститисячний загін А. Ждановича, який плив проти течії, щоб висадитися й штурмувати місто. Натиск був настільки сильним і несподіваним (оскільки на той час за планом Мозира вже мав спалити литовські байдаки), що змусив Ждановича з загоном відступити. Проте литовці вже не могли спокійно почуватися в значною мірою спаленому місті. А активні дії військ А. Ждановича та інших козацьких загонів проти загарбників не давали можливості останнім просуватися вглиб козацької України, де Б. Хмельницький продовжував збирати нове військо для боротьби. Згодом литовські війська відступили від Києва й 3 вересня 1651 р. з'єдналися поблизу Германівки з польською армією, яка підійшла з-під Василькова.

Протягом 1652-1653 рр. становище Української держави дедалі ускладнювалося. Погіршилися відносини з Кримом і Портою, а прорахунки в оцінці геополітичної ситуації призвели до оформлення антиукраїнської коаліції (середина 1653 р.). Все це у поєднанні з безпосередньою військовою загрозою від великої польської армії, яка під командуванням короля Яна Казимира рушила в Україну робило ситуацію критичною. Тому єдиним виходом із неї було створення тісного союзу з однією з двох великих сусідніх держав — Росією чи Туреччиною. Причому для гетьманського уряду у тих умовах протекторат першої все ж був більш бажаним, аніж підданство Порті.

Основним засобом досягнення Україною зазначеної мети вданий період стає дипломатія. Відправлене у квітні 1653 р. до Москви українське посольство (К. Д. Бурляй та С. А. Мужиловський) порушило там питання про прийняття України до складу Росії. Проте російський уряд відмовлявся піти на такий крок, хоча посли повідомляли й про те, що козаків постійно схиляють прийняти турецьке підданство султан і хан. Дана обставина спонукала значну кількість козацької старшини обстоювати протурецьку позицію. Остання проявилася на одній із старшинських рад, про яку генеральний писар І. Виговський так розповідав послам Росії А. Матвееву й І. Фоміну на початку червня 1653 р.: «Была рада у гетмана со всеми полковники чтобы поддатца у турецкому султану, и все полковники при-говорили на то, что поддатца (курсив наш.— авт.), опричь киевского полковника Онтона Ждановича». Хоча згодом, як повідомляв І. Виговський, Хмельницький нібито під його впливом відклав остаточне вирішення даного питання, а знову спробував домагатися дипломатичним шляхом від Польщі збереження умов зборівських статей та «киевского полковника Онтона Ждановича послал до короля и панов рады». Більш близькою і реальною метою місії останнього було призупинити наступ польської армії й виграти час.

Політична далекоглядність Хмельницького в цей критичний момент виявилася у тому, що він вирішив не форсувати події писанням необхідного, але все ж не бажаного підданства Порті, а взяв курс на те, щоб виграти час через переговори з Польщею. Ідею про останні могли висловити на тій же раді політичні однодумці І. Виговський та А. Жданович, чия особлива позиція на раді полягала не в тому, що вони не бажали турецького протекторату, а у тому, що запропонували кардинально нове рішення: добиватися поставленої мети дипломатичним шляхом. Ждановичу ж Хмельницький і доручив виконання цього нелегкого плану. Посольство, яке було відправлене до короля близько 1 червня 1653 р., мало запропонувати польській стороні, «чтобы оне были в згоде против договору под Збором (Зборовом. —Авт.). А будет згоды такой не будет, и оне Украину всю кинут и пойдут в городы к великому государю».

Враховуючи значний дипломатичний досвід А. Ждановича, Хмельницький, крім письмового послання королю, дав ще київському полковнику таємне доручення вести переговори нібито від імені більшості козаків, незадоволених політикою гетьмана (нібито за спиною останнього). Проте дипломатична місія Ждановича цього разу не дала бажаних результатів. Посольство, яке під керівництвом київського полковника 26 червня з'явилося до обозу польського війська під Глиняни, не було прийняте королем Яном Казимиром. Зустрівся ж з козацькими посланцями вороже настроєний до них гетьман С. Потоцький, якому й було зачитано лист Б. Хмельницького. Останній писав: «Просим покорно, чтобы на будущее время его величество король благоволил сохранить Зборовский договор, данный Запорожскому Войску; чтобы наши русские церкви и монастиры, согласно с правами их оставались неприкосновенными с своими имениями, а уния была бы уничтожена, как в Польском Королевстве, так и Великом княжестве Литовском. Если же король и Речь Посполитая не будут к нам милостивы, то мы, не желая более кровопролития, иными способами будем промышлять о своей безопасности». Неприхована ультимативність листа, як і сподівалася делегація, викликала негативне враження. Й тоді Жданович перейшов до реалізації таємної частини місії. Полковник сповістив Потоцькому, що козаки у більшості своїй незадоволені Хмельницьким за його політику зближення з Портою і бажали б залишатися владою польської корони, але при умові дотримання Зборівських статей та ліквідації унії.

Проте польська сторона, маючи надію на успіх своїх подальших військових операцій, і слухати не хотіла про ліквідацію унії та відновлення Зборівських статей ні під яким привод гетьман С. Потоцький, «скликавши рицарське коло й вислухавши подану супліку вчинив послові (Ждановичу. — Авт.) таку відповідь, що не для Хмельницького, а для Запорозького Війська проситиме короля відновити його ласку, та й то тоді, коли військо пришле до рук короля самого Хмельницького, а царедворця, якого прислано від Порти вислухати присягу Хмельницького, хай Військо затримає при собі. Коли військо те зробить, то може виглядати собі й комісарів, щоб учинити для себе зносніші трактати. А посол козацький хай залишиться в закладі королівському війську і виправить від себе з такою гетьманською відповіддю до козацького війська когось простішого». На що А. Жданович відповів: «Мене прислано до королівської величності не для закладу, а в посольстві, і не через кого іншого, а через мене повинна дійти до Війська, що мене послано, відповідь його королівської величності й твоєї вельможності». Проте, незважаючи на доводи, що військо може розгніватися з приводу ув'язнення посольства, Жданович та інші козацькі посланці були затримані, й лише кілька чоловік було відпущено з різким листом-відповіддю до Хмельницького. Ось як про це сповіщав російський посол А. Уривков: «И король, де, полковника Онтона велел засадить, а казаков четырех человек отпустил к гетману. И те, де, казаки пришли при нем в Чигирин. А засадили, де, того полковника у короля для того, что король хочет с черкасцы битца, а миру с ними не хочет». Таким чином, як слушно вважають сучасні дослідники, Польща остаточно відкинула можливість політико-дипломатичного порозуміння з державою Богдана Хмельницького, взявши курс виключно військове розв'язання «української проблеми». Дізнавшись у середині липня 1653 р. про невдачу українського посольства, Б. Хмельницький зразу почав вживати заходів для звільнення Ждановича та його товаришів. Уже в кінці гетьман посилає до С. Потоцького священика з листом у якому прохає відпустити київського полковника. Наприкінці 1653 - на початку 1654 рр. Хмельницький намагався звільнити посольство через посередництво кримсько-татарської сторони, яка на одній із зустрічей з поляками підняла вказане питання. Ось як про це писав посол В. Бутурлін: «И просил, де, Сафарказы-ага у ляхов на том съезде киевского полковника Антона, который послан наперед сего от гетмана к королю в послах, и его задержали». А. Ждановича з посольством утримували в різних місцях, а після повернення короля Яна Казимира з походу перевели до Варшави. Весною 1654 р. на одному із сеймів Я. Радзівілл зумів переконати короля передати йому українських послів, щоб через посередництво київського полковника вплинути на Б. Хмельницького і схилити його до розриву з Москвою. Це ж підтверджує й запис у щоденнику свояка Я. Радзівілла — Альбрехта від 2 квітня 1654 р.: «Воєвода віленський (Януш) випросив собі козака-бранця Антона на ім'я, щоб через нього осягнути дещо — розірвати союз з Москвою». Маючи перед польською стороною досить серйозну офіційну версію переговорів, литовський гетьман спокійно розпочав налагоджувати через Ждановича, який уже перебував у Борисові, контакти з Б. Хмельницьким, оскільки, крім зазначеної мети, Я. Радзівілл перш за все прагнув звільнити полонену козацьким військом литовську шляхту через обмін на українських послів. Крім того, за слушним висловом М. С. Грушевського, «місія Ждановича могла мати ще більш інтимні завдання: порозумінє гетьмана з Радзивилом і литовсько-польською фрондою».

Проте, думається, що фальшивість намірів останнього була для Б. Хмельницького очевидною, бо як можна було надсилати нове посольство, коли старе (на чолі з А. Ждановичем) ще перебувало в таборі Я. Радзівілла й цілком могло бути використане для переговорів. Про це український гетьман і сповістив литовській стороні, вказуючи на компетентність та досвід у цих проблемах самого А. Ждановича. Я. Радзівілл не зміг дати чіткої відповіді, відзначивши лише те, що київський полковник з послами в його таборі мають набагато кращі умови ніж у поляків: «Це правда, що ні з ким краще, як з п. Антоном не можна цього зробити (вести переговори — авт.), але б поки він приїхав (з Борисова. — авт.), пройшло б багато часу, доки могло щось зробитися. Я його не для того на руки взяв, щоб, увільнивши з одного ув'язнення, мав би його давати до другого, знаючи цю непристойну справу, яка його спіткала проти усіх прав і звичаїв всіх народів, о боронь Боже, аби його щось спіткало. На те я його у короля й. м. випросив, аби яко невинного і не зброєю взятого, а в посольстві затриманого, цілого додому відіслати, і через нього вашою мілістю списатися. Тому і досі він у мене знаходиться не в ув'язненні, а на волі, в добрім пробутку і я готовий його звільнити негайно». Неправдивість зазначених обіцянок теж була очевидною, тому Б. Хмельницький залишив без відповіді два листи Я. Радзівілла.

У подальшому справи з обміном просувались досить повільно, а фактичне звільнення українського посольства відбулося аж восени 1654 р. Хмельницький з табору під Крилівцями 28 вересня 1654 р. писав до російського царя, що «по розгроме Радивилове отпущен до нас от Радивила Антон Жданович, полковник киевский, который немало там был задержан. Тогда до нас 23 сентября вместе ис посланцом Радивиловым з Григорьем Кунинским, подчашим стародубским пришел».

Після майже півторарічного періоду вимушеної бездіяльності А. Жданович активно включився в дипломатичну роботу гетьманського уряду. Лише 23 вересня полковник повернувся з полону, а вже 28 вересня 1654 р. він разом з Якимом Сомченком на чолі чергового посольства відбув з України до Москви. Метою останнього, перш за все, було проінформувати російський уряд про наміри польської сторони, які стали добре відомі А. Ждановичу, оскільки він тривалий час перебував у польському таборі. Б. Хмельницький писав Олексію Михайловичу: «Онтона Жданова, полковника киевского, тот час до твоего царского величества посилаем, который о всех ляшких замыслах и их неправдах словесно исповесть, и иные вести славесно до твоего царского єства тому полковнику нашему известить велели, которого о всем милостиво выслушав, не задержав, к нам изволь отпустить». Крім того Б. Хмельницький видав також спеціальний «наказ пану Антону Ждановичу, полковнику киевскому, что имеет говори бояром и думным людем и о том просити именем и о том просити имением Войска Запорожского». А. Жданович перш за все сповістив російській стороні про велику турецько-татарську загрозу Україні: «То подлинно, что турки и татары как на его царское величество отвещевают также и на нас войска готовят, а собрався всеми силами на Украину ударити имеют». Домовитися з Кримом та Портою дипломатичними каналами теж не було можливості, оскільки як зазначалося в українській заяві, козацьке посольство «полковника поволоцкого до Крыму тогда и до сего времени задержали и не отпускают». Тому Хмельницький наказував, що «пан Антон у его царского величества и у всех бояр договаритися имеет, чтоб они думали и в то получали, как бы Украина цела пребівала, сохрани убо боже, упадку Украйні, тогда бы дорога пряма неприятелю всюды была». Передбачалося також прохати російського царя про значну війсь-кову допомогу в разі, «естли те неприятели великими силами наступати будут, тогда молити его царского величества, чтоб нас большими ратьми своими пособствовал, понеже что есьми от тех же неприятелей через семь лет Украину боронили, а ныне, сохрани боже, какого от них испустошения, тогда же те ж бы неприятели ис того тешилися».

Посольство Ждановича також добивалося того, щоб порубіжні російські воєводи не приймали у себе козацьких «своевольников», і ще передбачалося, що «просити имеет пан Антон его царского величества, чтоб Войску Запорожскому чолны морские делати повелел». Загалом місія А. Ждановича до Москви була успішною. Цар пообіцяв задовольнити майже всі прохання української сторони. А головне, в листі-відповіді (від 19 листопада) до Б. Хмельницького, переданому через А. Ждановича, Олексій Михайлович обіцяв суттєву військову допомогу гетьману разі вторгнення в Україну ворожих полчищ.

. Меншою мірою джерела зафіксували адміністративну діяльність Антона Ждановича. В основному документи висвітли боротьбу полковника із «свавільством» на території Київського полку. Факти подібного роду стали відомі в 1651 р., коли Хмельницький у вересні «наказав київському полковий, щоб він під час перебування його милості пана київського воєводи тих (козацьких. — Авт.) свавільників суворо, без милості спересердя покарав». Відомо також, що в травні 1654 р. за наказом гетьмана Жданович карав «свавільників», «отамана Лесницького і Ходосовського и всіх обивателей тамошніх», які ловили рибу у володіннях Видубецького монастиря. Крім того, в обов'язки А Ждановича входив захист території Київського полку від грабіжницьких вторгнень як незначних загонів, так і великих полчищ татар. Подібні епізоди діяльності полковника були зафіксовані й восени 1655 р. У жовтні, коли гетьман з військом перебував під Львовом, значна татарська орда прийшла, взяла ясир та забрала худобу. У той час як навколишнє населення збиралось «в засаду» до Києва, А. Жданович вийшов із загоном під Васильків у розвідку. Київський полковник йшов слідами татарського загону (чисельністю близько тисячі воїнів), проте не наздогнав татар, які направилися до Білої Церкви.

З 1656 р. вже у ранзі генерального судді А. Жданович неодноразово направлявся «від його милості пана гетьмана для слідства в різних ділах» розбиратися, «хто чинить розорення і царської величності людям неправду і грабіж, таких розшукувати і розправу чинити і кожного винного, на кого таке злодійство припало, горлом карати і кари інші чинити». Весною 1656 р. на настійливі домагання російської сторони спорядити слідчу комісію до Білорусії Б. Хмельницький прийняв посольство від царя (Лопухіна та інших), щоб обго-ворити зазначені проблеми. 1 квітня гетьман представив посланцям Росії керівника слідчої комісії А. Ждановича, якому доручалося вирушити в Могилів, Чауси й інші міста і перевірити персональні справи полковників І. Дорошенка, І. Нечая та ряду інших представників старшини. А. Жданович наділявся надзвичайними повноваженнями й мав право саджати у в’язницю чи карати смертю виявлених винуватців. Від російської сторони участь у слідчій комісії взяв сотник М. Сивцов. Комісія прибула спочатку в Ніжин, де було вчинено допит Івану Дорошенку з приводу його відступу з-під Нового Бихова. Відомості останнього і свідчення Петра Забіли, Григорія Кобилецького та інших козаків дали підстави А. Ждановичу висновок, що І. Дорошенка «безвинного карати нема за що, чоловік він правий». Але все ж полковника було залишено у в'язниці під вартою до остаточного рішення гетьмана. Гетьманський уряд, посилаючи комісію А. Ждановича в Білорусію, мав на меті шляхом проведення показових покарань і судових процесів лише випустити пару й зняти напруження у російсько-українських стосунках, але ж ніяк не бажав йти із зазначеної території. А залишення І. Нечая на полковництві свідчило про схвалення гетьманом активної політики останнього щодо «поширення козаччини» в Білорусії.

Наприкінці 1656 р. А. Жданович знову готувався до нових ратних справ. У другій половині грудня 1656 р. Б. Хмельницький вирішує надіслати козацький корпус на чолі з Ждановичем на допомогу трансільванському князю Д'єрдю ІІ Ракоці, який готувався наступати на Польщу. До складу козацького війська передбачалося залучити Київський, Білоцерківський, Переяславський полки та добровольців. Війську, яке вирушало в похід під керівництвом наказного гетьмана А. Ждановича, на початку січня було наказано доброзичливо ставитися до тих шляхтичів, які виявляли прихильність до Війська Запо-розького: «Жеби никому утяженья не було, хто при лаоїе нашой і Войску Запорозскому зостават будет». Зокрема, Ждановича було зобов'язано слідкувати за тим, щоб його козаки не чинили шкоди й насильств у маєтностях брацлавського підкоморія, князя С. Четвертинського.

На початку січня 1657 р. 30-тисячна армія князя Ракоці розпочала наступ на Річ Посполиту і в 20-х числах уже була в межах Галицької землі, де в районі Перемишля на початку лютого до неї приєднався 20-тисячний корпус А. Ждановича. Опинившись перед безпосередньою військовою небезпекою коаліцій (трансільванських, українських та шведських) військ, Польща знову активізувала свою дипломатичну діяльність. Уже 10 березні 1657 р. до Хмельницького прибув посол С. Беневський з метою схилити гетьмана до рішення повернутися під владу Польської корони на основі підписання «вічного миру» й відкликати корпусу Ждановича. Проте Хмельницький не пішов на таку угоду.

А тим часом Ракоці спрямував війська до Львова, щоб зайняти місто. Як тільки Ждановичу став відомий даний намір, він одразу ж сповістив Хмельницького про плани трансільванського князя, який на даний момент проголосив себе тектором Польщі. Вже 9 березня 1657 р. гетьман України посилає козакам Ждановича універсал з наказом прихильно давитися до львів'ян. Іншим універсалом Хмельницький заспокоював жителів міста з приводу підходу союзницьких військ і рекомендував магістрату Львова уникати прийняття підданства Трансільванії чи Швеції.

Подальший хід військових дій загалом був успішний для трансільванських та українських військ, яким удалося захопити Брест й інші міста. Проте із середини травня становище коаліційної армії погіршилося. Карл X залишив Ракоці у Польщі та, прихопивши із собою чимало козаків, відступив, покинувши союзників напризволяще. Одночасно і без того натягнуті відносини між Ракоці й козаками в другій половині травня 1657 р. переросли у відкритий конфлікт. У той період Жданович скаржився, що Ракоці не ділиться з ним та полковниками всією інформацією, дивиться на козацьке військо «не як на союзників, а так як на молдавського і мултянського воєводу». Посол трансільванського князя Шебеші також сповіщав таке: "Антін (Жданович.— авт.), козацький генерал, що тепер з нашим князем, прислав гетьманові скаргу на нашого пана, і гетьман був нею збентежений. По-перше, що угри (мадяри) зле з ними поводяться, вбили 300; де вони стрічають їх козаків. — авт.) в такій кількості, що можуть з ними упоратись, так і грабують і побивають. Гетьман сказав: "Коли вони так поводяться з моїм військом, я вже знаю, що маю робити. Моє військо здобуло всі перемоги і побороло всі труднощі. А тепер, коли так справа йти і далі, я пішлю туди 50 000 козаків і всі семигородці за один день будуть знищені». Подібна інформація міститься й у «Подорожі» Гільденбрандта - члена шведського посольства, яке в 1656-1657 рр. відвідало Україну. Останній, зокрема, писав, що «своїх спільних союзників козаків семигородці цілком зневажливо лаяли.

Cемигородський генерал пан Йоган Янош Каменій дуже сварився з козацьким генералом Ждановичем за те, що наче Каменій посилав козаків до чорта». Оцінюючи дії Ракоці, Гільденбрандт підкреслив, що він вів справу весь час не по-лицарськи особливо нехтував усяку добру пораду. Отже нікому, а тільки самому собі та своїм м'яким дорадникам він має приписати і завдячувати втрату своєї армії та всю небезпеку свого власного становища».

Подальший хід подій (укладення договору між Польщею й Австрією; спустошливий рейд польських військ по території Трансільванії; загострення суперечностей між Ракоці та Жда-новичем й ін.), незважаючи на те, шо коаліційним силам удалося 9 червня здобути Варшаву, поставив всю кампанію союзників під удар. Д'єрдь II Ракоці, починаючи з 11 червня 1657 р., вже шукав шляхів порозуміння з Польщею і перешкоджав козакам вести воєнні дії проти поляків. Зважаючи на конфлікт між Ракоці та Ждановичем, а також через безпосередню військову загрозу татарського вторгнення Хмельницький 15 червня наказав козацькому корпусу разом з Ракоці рухатися в район Кам'янця-Подільського. У цей же час наказний гетьман А. Жданович і полковники вирішують залишити трансільванського князя та повернутися в Україну. У 10-х числах липня корпус Ждановича відокремився від військ Ракоці і у середині місяця з’єднався з армією Ю. Хмельницького яка поспішала їм на допомогу.

Богдан Хмельницький, дізнавшись 19 липня про відхід Ждановича (не знаючи, що Ракоці сам був ініціатором переговорів з С. Потоцьким) і намагаючись зберегти дружні стосунки з Трансільванією, сповістив послу Ф. Шебеші, що готовий покарати тих, «хто дав причину до сеї ганьби», і тут же віддав наказ стратити наказного гетьмана та полковників винних у залишенні війська Ракоці. Чи справді Хмельницький передбачав стратити Ждановича, чи це був лише дипломатичний жест, важко сказати. Але одному з останніх наказів великого гетьмана судилося залишитись нездійсненим. Через тиждень, 27 липня 1657 р., Богдан Хмельницький помер, а Жданович повернувся в Україну. У серпні 1657 р. джерела зафіксували його перебування в Києві. Антон Микитович Жданович не пише пережив Б. Хмельницького, а й зумів залишитися на вершині політичної влади України ще впродовж декількох років. Зокрема, за гетьманування І. Виговського, який високо цінував досвід Ждановича, останній неодноразово очолював посольства України у Польщу і Туреччину.

Після переходу гетьманської булави до Юрія Хмельницького (вересень 1659 р.) А. Жданович, як й І. Виговський, відбув до Польщі. Новий договір, який був укладений в жовтні 1659 р. між Росією та Україною, не лише «укоротив права» останньої, а й перекреслив політичну діяльність Антона Ждановича в Україні. Принаймні, поки остання залишалася б під «великою рукою» російських государів. Зокрема, у статті десятій, яка називалася «Про інших зрадників його царської величності», було записано: «Тих, що були у змові зі зрадником Івашком Виговським, — Глушко Гуленицький, Самошка Богданов, Антошка Жданов (курсив наш. — авт.), Герман і Лобода, — то тим навіки на все життя не бути у військовій й таємній раді і ні в якому уряді. А коли хто вчинить супротивне до цієї статті: прикличе їх у раду і покладе на них якийсь Уряд, то ті каратимуться смертю».

Одне з останніх свідчень про Антона Ждановича відновиться до початку 1660 р., коли польська армія під командуванням гетьмана Потоцького оточила Могилів, в оборонялися прихильники Ю. Хмельницького. В цих боях поляки були розбиті, а Жданович, який перебував у польському війську потрапив у полон. Подальша його доля невідома. Життя та політична діяльність відомого державного діяча XVII ст. Антона Ждановича були тісно пов'язані з долею України, розбурханою складними перипетіями Визвольної війни. Хвилі останньої виносили на гребінь державної влади виносили перш все полководців, здатних відстоювати творену ними державу у безперервних походах і битвах. Одним з діставалися лаври переможців, інші складали свої голови за незалежність вітчизни. А. Жданович — полководець зазнав всю гаму почуттів воїна від гіркого відчаю, коли, відступаючи залишав ворогам славетний Київ, до радості переможця, бажаючого завершити кровопролитну війну, коли його корпус у складі коаліційних військ брав Краків та Варшаву.

Іншою важливою зброєю Визвольної війни була дипломатія, яка інколи, заміняючи багатотисячні війська, приносила не менш значні перемоги. То ж талант дипломата часто був визначальним у тому, яке місце в середовищі державної еліти займав той чи інший представник полкової й генеральної старшини. Дипломатичний хист Ждановича був чи не найбільшим його талантом. Хоч і тут були злети (посольства у Туреччину та Росію) й падіння (майже півторарічне ув'язнення під час посольства до Польщі).

Активна військово-політична діяльність створили А. Ждановичу значний авторитет серед козацтва, старшини, а також у самого Б. Хмельницького. В останньому випадку певну роль могли відігравати не лише особиста відданість і корисна практична діяльність, а й клопотання генерального писаря І. Виговського — однодумця київського полковника.

Розмірковувати про те, наскільки реальними були шанси у А. Ждановича стати гетьманом України, з висоти сьогодення важко. Тим більше неможливо ретроспективно спрогнозував історію Української держави за його можливого гетьманування. Хоча саму вірогідність подібного варіанту розвитку подій усе ж, мабуть, слід визнати. Принаймні, її допускала народна дума «На смерть Хмельницького» (1657 р.), яка вустами великого Богдана промовляла:

Панове молодці! Добре ви дбайте
Собі гетмана поставляйте,
Бо я стар, болію,
Більше гетманом не здолію!..
Коли хочете, панове, Антона Волочая Киевского...




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Одна з найперших звісток, про Голуба, як командувача військового загону, стосується полоцької кампанії Стефана Баторія. Здобуття Полоцька припадає на 30.08.1579 р. Тоді Голуб керував козацькою сотнею. Цікаво відмітити, що в Реєстрі 1578 р. Гаврило Голуб, ані серед старшини, ані серед козацтва не значиться. Натомість М.Грушевський, відзначає, що в часі походу Стефана Баторія під Полоцьк, козацькі війська можна було поділити на: реєстрове (під проводом Оришовського), низове (під проводом Матвія Самоватого і Миколая) та завербоване. Грушевський відмічає, що Голуб, якраз належав до останньої категорії.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka