Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Іван Кунцевич-Миньківський – один з багатьох

Відскановано за: Ю.Мицик. Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети
Редкол: В.Смолій (відп.ред) та ін. – Київ.: Вид.дім „KM Academia”, 1998 – Кн..1 – 400 с.

Іван Кунцевич-Миньківський (Миньковський) належав д0 української православної шляхти. Його родове гніздо — Миньківці знаходилося, очевидно, на Брацлавшині, хоча були у майбутнього паволоцького полковника маєтності і під Паволоччю (нині село Паволоч належить до Попільнянського району на Житомирщині). Маємо на увазі с. Верхівню. Збіднілий шляхетський рід Миньківських «спеціалізувався» на юридичних справах і дав чимало канцеляристів. Як стверджують історики, на початку XVII ст. формувалися перші своєрідні шляхетські «династії», для котрих хліб юриста став сімейною традицією. До таких належала і родина Миньківських.

Іван Кунцевич-Миньківський народився, очевидно, на початку XVII ст. Він дістав добру освіту, знав польську й латинську мови, мав гарний, каліграфічний почерк; цікавився історією, церковними справами, мав глибокі юридичні знання. В його особі щасливо поєднувалися воїн, адміністратор, юрист, дипломат і канцелярист. Не випадково протягом тривалого часу він обіймав посаду війта міста Паволоч, тобто, кажучи сучасною мовою міського голови або мера. Миньківський був одружений і мав двох синів. У примірнику видання твору італійського церковного історика Цезаря Баронія (Краків, 1607) два записи, зроблені Миньківським власноручно польською мовою. Згідно з першим записом, Миньківський придбав цю книгу 8 травня 1633 р., а згідно з другим, — 29 червня 1650 р. у священика Юрловича, і куплена вона заради «своїх милих синів».

З перших днів Національно-визвольної війни Миньківський рішуче став на сторону повсталого українського народу. Після Корсунської битви (26 травня 1648 р.) повстала майже вся Україна, в т. ч. й Паволоч. Тоді Миньківський, який був тоді паволоцьким війтом, заарештував і закував у кайдани колишнього володаря Паволочі шляхтича Томиславського. Місто стало одним з важливих центрів відродження української державності. Тут було сформовано Паволоцький полк, до складу якого входили такі сотенні міста, як Антонів, Сквира, Погребище, Ружин, Дзюньків та ін. Одним з керівників Паволоцького полку став Іван Кунцевич-Миньківський. Цікаво, що у Паволочі з 27 липня по 3 серпня 1648 р. знаходився гетьман Богдан Хмельницький. Звідси він видав кілька своїх універсалів, звідси ж вирушив у похід під Пилявці, причому в його війську був і Паволоцький полк. Після Пилявецької перемоги повстанці, в т. ч., очевидно, й Миньківський, дійшли до Львова та Замостя.

У лютому 1649 р. у Переяславі проходили українсько-польські переговори, внаслідок яких було підписано короткотривале перемир'я. Брав у них участь і І. Миньківський, котрий належав до радикальної течії повстанського табору і прагнув до війни з Річчю Посполитою до переможного кінця. Дипломат Речі Посполитої Войцех М'ясківський занотував у своєму щоденнику під 26 лютого 1649 р.: «За часом нам дуже шкодив і паволоцький війт...» Дипломатичні доручення українського уряду Миньківський виконував і пізніше. Згідно зі статейним списком російського посла вУкраїну Григорія Унковського, у Чигирині, куди він прибув для переговорів з гетьманом, його зустрічали Тиміш Хмельницький, паволоцький війт, осавул та два писаря. Ймовірно, Миньківський брав участь і в переможних походах Української армії на Збараж та Зборів у 1649 р.

18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мир. Богдан Хмельницький після цього прибув до Паволочі, звідки розпустив свої війська по домівках. За умовами миру було створено 40-тисячний реєстр Війська Запорозького, котрий мав компромісний характер, оскільки Зборівська угода не відповідала здобутій українською армією перемозі. Король Ян Казимир погоджувався на існування тільки 16 полків на частині території України. Паволоцький полк таким чином перетворювався в сотню і входив до складу Білоцерківського полку, який очолював полковник М. Громика. Серед козаків Паволоцької сотні бачимо й Івана Кунцевича-Миньківського, а також якогось Федора Миньківського, можливо, його брата. Згаданий запис 1650 р. на книзі Баронія містить у собі автограф Миньківського із зазначенням: «Товариш Війська його королівської милості Запорозького».

Силою обставин Паволоч стояла на тодішньому кордон між Українською державою — Гетьманщиною та Річчю Посполитою, і легко здогадатися, яку важливу роль вона стала відігравати. Миньківський виявив себе в нових умовах добрий адміністратор. Заготовлених ним запасів провіанту вистачило і на наступний рік, ще й залишилося. У Берестецькій кампанії Миньківський виступав як паволоцький полковник. Дізнавшись про втечу орди з поля бою, він поспішив з 6-тисячним військом на допомогу обложеним повстанцям. Але на шляху до Берестечка його нібито розбив (до 19 липня 1651 р.) хан Іслам-Гірей III, хоча і був формально союзником українських повстанців. Інша версія здається більш вірогідною. Після виходу з такого полону Виговський прибув до Паволочі, організувавши тут додаткові загони козаків, які стали громити ординців котрі, відступаючи, вели з собою ясир. Ординці були розбиті під Чудновим і Уманню, що змусило хана стати союзником України. Дещо пізніше до Паволочі прибув Богдан Хмельницький, якого хан врешті випустив полону. Тут він, довідавшись про поразку своєї армії, зібрав З 000 злотих для сплати ординським мурзам, а потім провів козацьку раду щодо організації відсічі ворожому наступу. В усіх цих подіях брав, очевидно, участь і Миньківський. Після згаданої вище ради Паволоцький полк разом з Білоцерківським і Переяславським вирушив на північ, щоб стримати наступ карателів князя Януша Радзівілла. Пізніше головні події розгорнулися під Білою Церквою. Бої тут чергувалися з мирними переговорами, у котрих брав активну участь Миньківський. 28 червня 1651 р. було підписано відомий Білоцерківський мир. З українського боку його підписали гетьман Богдан Хмельницький, полковники М. Гладкий, І. Миньківський, Я. Пархоменко, М. Громика, Б. Худий, черкаський полковий суддя Я. Ординець та генеральний писар І. Виговський. Підпис І. Миньківського яскраво свідчить про його важливу роль в Українській державі середини XVII ст., його хист юриста й дипломата.

Однак внаслідок поразки під Берестечком умови Білоцерківського миру були гіршими для України, ніж умови Зборівського. Паволоцький полк знову припинив самостійне існування, хоч його козаки й надалі брали активну участь у Національно-визвольній війні, зокрема, відзначившись у Батозькій битві. Але відомості про Миньківського з цього моменту зникають у джерелах. Щонайменше з липня 1653 р. паволоцьким полковником став Михайло Суличич. Колишній же полковник, судячи з не досить ясного запису на книзі Баронія, що його зробив переяславський протопоп Григорій Бутович, став, вірогідно, лубенським війтом.

Іван Кунчевич-Миньківський помер, очевидно, навесні 1657 року. 29 червня 1657 р. Богдан Хмельницький видав два універсали котрі стосувалися маєтностей небіжчика І. Миньківського, «бившого полковника паволоцького». Згідно з першим універсалом, маєтності покійного Миньковці та Вербівка поверталися його дітям, а їхнім опікуном до повноліття мав бути його близький родич — якийсь Михайло Іванович. Аналогічним універсалом гетьман повертав дітям маєтність небіжчика Верхівню під Паволоччю. Припущення про дату смерті І. Миньківського посередньо стверджує і запис Г. Бутовичча, який дістав у власність книгу Баронія 3 серпня 1657 р.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Найголовнішим містом у середній течії Бугу було Берестя. У хроніці німецького єпископа Титмара Мерзебургского (пом. в 1018 р.) згадується близько 1013 р. – на той час воно було захоплене польським князем Болеславом Хоробрим. Боротьба, що припадала на кінець Х і початок ХІ століття, за так звані червенські міста й Берестя закінчилася остаточним приєднанням цих територій Ярославом Мудрим. Установлений тоді русько-польский кордон протримався до половини XІ століття, гарантуючи інтеграцію підляшського регіону з Руссю в культурній і релігійній площині.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka