Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Герасим Яцкевич - намісник Хмельницького на Волині

Відскановано з: д.іст.н. Юрій Мицик. Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети
Редкол: В.Смолій (відп.ред) та ін. – Київ.: Вид.дім „KM Academia”, 1998 – Кн..1 – 400 с

Про Герасима Яцкевича (Яцковича, Яскевича) або «Гараська», як його часом називають у польських джерелах, мало що відомо. За твердженням В. Липинського Яцкевич був сином українського православного священика з Волині, а за даними інших джерел, він до 1648 р. служив як реєстровий козак. До речі, те, що Яцкевич був реєстровим козаком до 1648 р., посередньо стверджує лист Адама Киселя від 12 червня 1649 р.

Мабуть, вже на самому початку Національно-визвольної війни українського народу проти гніту Речі Посполитої середини XVII ст. Яцкевич був у лавах повстанців і діяв на рідній Волині, можливо під Острогом.

В ході кривавої боротьби сполонізований український феодал, князь Кароль Корецький втопив у Межиріччі сімох козаків, в т. ч. й козака Листопада. Дізнавшись про це, 4 травня 1649 р. Михайло Тиша, «полковник волинський і звягельський» та «гетьманський намісник» Г. Яцкевич написали із Звягля гнівного листа Корецькому, вимагаючи припинення каральних акцій, щоб не розпалювати вогонь війни. При цьому вони погрожували князю Божою карою. Автори листа вимагали також припинити збір податків на війну з волинських козаків, бо, як з неприхованою іронією зазначалося в листі, самим козакам «на кулі і порох потреба». Оскільки ше в січні 1649 р. вся повнота влади у Звяглі належала полковнику Івану Донцю і тоді ще звягельському сотнику Михайлу Тиші, можна припустити, шо Хмельницький послав на Волинь Яцкевича як свого намісника з метою зміцнити керівництво українськими військами на Волині перед обличчям ворожого наступу. Якраз наприкінці травня — на. початку червня 1649 р. на Волині розгорнувся польський наступ. 2 червня 1649 р. командуючий коронними військами А. Фірлей сповістив про свою перемогу під Сульжинцями, внаслідок якої українські полковники Донець і Михайло Таборенко мусили відступити. Кам'янеиький каштелян Потоцький у листі від 12 червня (з табору на Купелі) писав про придушення повстання у Гричеві та Лубені, про відступ козаків з Полонного та Звягля. Щоправда, Потоцький поспішив з переможною реляцією. Звягель ще тримався. На підмогу Яцкевичу, який командував місцевим гарнізоном, прибуло того дня ще 4 тис. козаків-піхотинців з Лівобережної України. Очевидно, це були козаки Переяславського полку на чолі з переяславським полковником Андрієм Романенком. Саме Яцкевич і Романенко керували обороною Звягля, бо авторитет Тиші після поразок повстанців значно підупав. Спочатку Яцкевич і Романенко вирішили відступити з міста, оскільки надто великою була перевага ворога, але потім повернулися до Звягля, де вчинили мужній опір карателям. Однак місто було спалене Фірлеєм, натиск польських військ посилився, і загони Яцкевича й Романенка були змушені відступити за Случ. 15 червня Кжиштоф Пшиємський, один з відомих польських воєначальників, подав у своєму листі достовірні дані про падіння Звягля і спалення міста, шо й було підтверджено листом Фірлея від 17 червня. 20-тисячне військо Яцкевича, відступивши із Звягеля, чекало на підхід з Острополя такої ж кількості повстанців, котрими, очевидно, командував син М. Кри-воноса — Кривоносенко. Об'єднавшись, вони мали разом протидіяти ворогу, незважаючи на тяжкі втрати. Про суть даних акцій здогадувався А. Кисіль, який писав, шо повстанці мають затримати і знесилити польські війська, а тим часом наспіють основні сили на чолі з Хмельницьким.

І дійсно підхід головних сил Української держави не забарився. Фірлей мусив відступати. Вже 29 червня король Ян Казимир лаяв його у своєму листі за відступ з Нового Костянтинова до Чолганського каменя. Потім військо Фірлея взяла в облогу українська армія у Збаражі, а підкріплення на чолі з самим королем були розбиті під Зборовом. 18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський мир, а пізніше, згідно з цими домовленостями, створено Реєстр Війська Запорозького. У ньому серед козаків Чигиринського полку, найголовнішого полку Української держави (полковник Федір Якубович-Вешняк), у Медведівській сотні (сотник Іван Ручка) знаходимо й героя нашого нарису: «Гараско Яцкович». Одразу ж за ним йде «Иван Гарасаченко», очевидно, син Г. Яцковича. Крім того, в даній сотні бачимо Грицька і Яська Янковичів, а також Кузьму Яцкевича, ймовірно родичів героя нарису. Цікаво, що в цій же сотні були записані деякі досить відомі сподвижники Богдана Хмельницького, як-от: майбутній полковник і дипломат Кіндрат Бурляй, майбутній претендент на гетьманську булаву у 1664-1665 рр. Степан Опара.

Джерела подальшого часу засвідчують, що Г. Яцкевич брав участь у Берестецькому поході 1651 р. (як звягельський полковник) і, ймовірно, в боях під Білою Церквою...

Після укладення Білоцерківського миру (28.09.1651) його мав ратифікувати сейм Речі Посполитої, а це давало значні шанси на припинення війни. Враховуючи важливість даної проблеми, Хмельницький послав до Варшави на сейм своє посольство на чолі з Яцкевичем. До його складу входили згадуваний вище М. Таборенко (корсунський козак), черкаський сотник Семен Несяртович (Ненартович), писар посольства Василь Хоменко з Канева, Федір Конельський та Андрій Лисичанський. Останній був волиняком, але в той час проживав у Богуславі. 29 січня 1652 р. Хмельницький дав Яцкевичу свого листа до депутатів сейму Речі Посполитої з проханням посприяти посольству Української держави і задовольнити його прохання, особливо щодо статусу православної віри та козацьких вільностей, і посли вирушили в путь. 7 березня 1652 р. вони вже прибули до Варшави, де їх прийняли погано, вважаючи переможеними бунтівниками. Проте, Яцкевичу вдалося добитися аудієнції у короля та коронного канцлера (А. Лещинського). Уряд Речі Посполитої не поспішав ратифікувати Білоцерківський мир і пообіцяв це вчинити на наступному сеймі того ж року. Українські посли добилися успішного розв'язання тільки деяких другорядних питань, наприклад, визволення 8 з 12 значних козаків, взятих у полон поляками під Берестечком. Ще одного козака випустили з неволі раніше, а інших король пообіцяв звільнити через деякий час. Перебування у Варшаві українські посли використали для таємних контактів з послами Московської держави до Речі Посполитої А. Прончишевим, А. Івановим та В. Старого. Обмінявшись важливою інформацією з В. Старого, отримавши врешті листи, привілеї та «кормові» гроші від Яна Казимира, Яцкевич зі своїми колегами вирушив 16 березня 1652 р. у зворотній путь, який не був легким. Так, у Луцьку послів навіть заарештувала місцева влада Речі Посполитої, але невдовзі вони визволилися, ще й занесли скаргу щодо даного інциденту в гродські книги.

19 серпня 1653 р. Хмельницький відправив Яцкевича у нове посольство, цього разу до Москви. Разом з ним у путь вирушив Павло Аврамович, три козаки та три слуги. Серед козаків бачимо й «Івана Гарасимовача» (так подали прізвище російські джерела). Можливо це був син Г. Яцкевича, про якого згадувалося вище. Гетьман дав Яцкевичу два листи — по суті вірчі грамоти, адресовані цареві Олексію І та патріарху Нікону, а також «проїжджий лист» до путивльського воєводи Ф. Хілкова. Генеральний писар Виговський додав і свого листа, адресованого думному дяку Л. Лопухіну, де інформував його про турецьке посольство в Україну. Того ж дня посли виїхали з Чигирина, а 22 серпня вже були у Лохвиці. Тут вони зустрілися з російським послом в Україну І, Фоміним, котрий поспішав у Чигирин, і скористалися оказією для обміну інформацією. Наприкінці серпня — на початку вересня 1653 р. посли проїхали Путивль, про що путивльські воєводи донесли у Посольський приказ. 8 вересня 1653 р. у Посольському приказі вже було розроблено сценарій прийому посольства, яке очолював Яцкевич. 16 вересня цар сповістив своїм листом до Хмельницького про прийом Яцкевича і про підготовку свого посольства до Чигирина (це посольство очолював Г. Стрешньов та М. Бредихін). Наступного дня було складено нового листа царя до Хмельницького щодо прийому Яцкевича. Сам прийом відбувся 19 вересня і засвідчив успіх місії: Москва остаточно схилилася до оголошення війни Речі Посполитій і союзу з Україною.

22 вересня цар дав наказ (дипломатичну інструкцію) своїм послам в Україну, а наступного дня обидва посольства разом виїхали з Москви на Калугу, а потім на Сєвськ та Путивль. 14 жовтня вони переїхали через кордон, а вже 18-го прибули в Прилуки. Тут між послами спалахнув конфлікт. Стрешньов і Бредихін запідозрили Яцкевича у тому, шо він не хоче вести їх до гетьмана. Яцкевич резонно відповів, що гетьман зараз у поході, і місце його перебування точно невідоме, у зв'язку з чим він навіть послав попереду в Чигирин свого колегу по посольству Павла Аврамовича для визначення подальшого маршруту. У Чигирині Аврамович застав тільки хворого Виговського та наказного чигиринського полковника Івана Волевича, які нібито не знали, де знаходиться гетьман, котрий виступив у похід.

23 жовтня 1653 р. обидва посольства прибули до Чигирина, а через день Яцкевич виїхав до Хмельницького. Він знайшов гетьмана разом з Виговським у Шаргороді. 7 листопада взяв їхні листи до царських послів, а 20 числа того ж місяця повернувся до Чигирина. Тим часом з Москви вже виїхало нове посольство, яке очолював В. В. Бутурлін. Саме з ним Богдан Хмельницький проведе пізніше у Переяславі переговори, які скінчаться укладенням першого українсько-російського договору.

Про Г. Яцкевича не знаходимо свідчень у документах подальшого часу. Щоправда, літописець Величко наводить Конотопські статті 1672 р., котрі були ухвалені при виборі гетьманом Івана Самойловича. Під ними стоїть підпис і миргородського полкового осавула Григорія Яцкевича. Можливо, це був родич Гарасима Яцкевича — звягельського полковника, гетьманського намісника на Волині, дипломата і сподвижника Богдана Хмельницького...




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Павло Тетеря був одним з авторів українсько-російських домовленостей 1654 року та Гадяцької угоди 1658 року. У першому договорі був окреслений статус гетьмана як васального володаря України, а у другому — як правителя Українського князівства у складі Речі Посполитої. Під час свого гетьманування на Правобережній Україні він ревно дотримувався одного разу даної монархові присяги й, таким чином, намагався зберегти усталену до початку Української революції геополітичну рівновагу міжнародних сил у Центрально-Східній Європі. Але з часом, вже після втечі з України, Павло Тетеря все ж таки зрозумів свою помилку в тому, що повністю довірив польському королю вирішувати долю козацької держави. За це він і поплатився не тільки державною кар'єрою, але й власним життям.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka