Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Запорозька Січ у другій половині XVII - на початку XVIII ст.

Сланіславський В.В.
Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. - 800 с.

Славетну Чортомлицьку Січ, яка існувала в один із найяскравіших періодів козацької доби української історії, було засновано в 1652 р., за часів утвердження й розвитку держави. Вона не залишалася осторонь, часто суттєво впливала на політичні події, які відбувалися в складний і героїчний період - у другій половині XVII - на початку XVIII ст., і загинула в боротьбі за незалежність за гетьманування Івана Мазепи. Саме з цією Січчю пов'язані імена низки визначних кошових отаманів, найвідомішими серед яких є Іван Сірко та Костянтин Гордієнко.

Чортомлицьку Січ було зведено поблизу гирла річки Чортомлик, неподалік сучасного села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Про її облаштування свідчить розповідь запорозьких посланців, які в 1672 р. відвідали Москву. Найбільший інтерес у цій оповіді становлять дані про укріплення Січі та її розміри.

Посли розповідали: «Город Січа, земляний вал, стоїть у гирлах біля Чортомлика і Прогною над рікою Скарбною; заввишки той вал шість сажнів; з поля, від Сумської сторони і від Базавлука, в валу влаштовані палі і бійниці, а з другої сторони від гирла Чортомлика і від ріки Скарбної до валу, зроблені коші дерев'яні і насипані землею. А в цьому городку вежа з поля, мірою навколо 20 сажнів, та в тій вежі влаштовані бійниці, а перед тією вежею за ровом зроблений земляний городок, кругом його мірою 100 сажнів, а в нім вікна для гарматної стрільби. Та для ходу по воду зроблено на Чортомлик і на Скарбну вісім хвірток [пролазів] і над тими хвіртками бійниці; а завширшки ті хвіртки лише одній людині пройти з водою. А мірою той город Січа з поля від річки Прогною до річки Чортомлика сто ж сажнів; а довкола того города обрізаний рів у висоту 5 сажнів; та з правого боку річка Прогній, а з лівого річка Чортомлик; і впали ті річки в річку Скарбну, яка тече позаду города, біля самого рову. А мірою весь Січа город буде кругом біля 900 сажнів. А будували цей город Січу кошовий отаман Лутай з козаками тому 20 років... А ворожого приходу до нього можна очікувати в літню пору лише з поля, з кримської сторони, від ріки Базавлук, а з трьох сторін через річки промислу над нею ніякого чинити не можна. А в зимовий час запорожці на тих річках безперервно рубають лід» [54]. 5 Таким чином, природні укріплення Січі було доповнено рукотворними. Влітку небезпека нападу противника загрожувала запорожцям лише з поля. А в 1709 р. козаки викопали рів з боку поля, який під час весня-ної повені перетворився на рукав Дніпра, а місце Січі з часом стало островом.

Однак не завжди вона перебувала в описаному місці. В одному з документів за 1663 р. йдеться про те, що Січ «у запорожців на полі і фортеці навколо неї немає ніякої». За припущенням Д. Яворницького, це переміщення могло бути зроблено на певний час через загрозу вторгнення якихось неприятелів [55]. А в 1679 р. запорожці з Чортомлика переходили в урочище Лободиху, щоб убез-печитися від турецько-татарського нападу.

У центрі Січі був майдан, навколо нього розташовувалися курені та будинки старшини. В бік майдану було звернено кватирки, зроблені в куренях. В Січі існувала церква Покрови пресвятої Богородиці, зве-Вена за рішенням загальної козацької вади. Відомо, що іноді церква потерпала від пожеж, в яких гинуло й церковне начиння, але щоразу відбудовувалася. Для її відновлення запорожці не раз зверталися по допомогу як до Гетьманів, так і до російської верхівки. За межами укріплень містилися [різні підсобні споруди, майстерні, кузні та ливарні. Там само було зведено приміщення, призначене для тимчасового розміщення іноземних послів і купців.

З артилерії на 1672 р. на Січі були одна ломова мідна гармата, 11 польових гармат, 2 мідних і 3 залізних затинних пищалі. Надалі артилерійська міць Січі посилювалася. Зокрема, в 1673 р. цей запас суттєво поповнився новими надходженнями З Росії. А після захоплення в 1695 р. турецьких містечок у пониззі Дніпра запорожці проводили постійні розкопки в Казикермені, де зуміли віднайти 44 мідних гармати, які було відправлено на Січ.

На Запорожжі не набули широкого розвитку сільськогосподарські заняття, пов'язані з обробітком землі, Що пояснюється насамперед постійною загрозою татарських нападів, слабкою заселеністю, браком надійної оборонної системи. Натомість інтенсивно розвивалися скотарство та промисли: рибальство, мисливство і бджільництво, пов'язані зі збільшенням кількості зимівників. В ріках було вдосталь риби, а найродючішими вважалися землі вздовж річок. Московські посланці до Криму Микита Зотов і Василь Тяпкіп, які проїжджали через Запорожжя в 1680 р., в своєму статейному списку залишили кілька рядків про природні багатства в районі річок Оріль і Самара: «Там звіра і птахів, і риби безліч... Вод і кінських кормів, і риб, і птахів, також звірів, котрих Господь Бог благословив людям на їжу, там достатньо» [56].

У самій Січі існувало певне виробництво, зокрема, виготовляли порох, кулі, ядра. В 1672 р. на Січі постійно проживало близько 100 ковалів. На Запорожжі споруджувалися також різні водоплавні засоби, призначені для воєнних і господарських потреб.

Серед різних джерел прибутків для Низового Війська найбільше значення мала здобич, якою вдавалося заволодіти під час різноманітних воєнних операцій. Добрі надходження приносила також торгівля. Торгові зв'язки поєднували Січ з іншими регіонами України, Кримом, Туреччиною, Росією, Польщею. Із Запорожжя вивозилися насамперед продукти промислів: риба, шкіри, хутро, худоба, мед, а також коні. На Січ везли хліб, сукно, зброю і боєприпаси, сіль. Територією Запорожжя проходили також транзитні шляхи, які пов'язували українські землі з Кримом і Туреччиною. Найбільше економічно пов'язаним із Запорожжям з інших українських регіонів був Полтавський полк. Важливе місце серед прибутків посідали збори мита з купців та торгових людей за переправи через водні перешкоди. Наприкінці XVII ст. за Січчю були закріплені надходження з перевозу через Дніпро в Переволочні. Зауважимо, що торгівля була небезпечною через воєнні дії, що ніколи не припинялися надовго, а також через загрози розбійницьких нападів. На цьому тлі значно менше важило жалування, яке надходило від росіян та українських гетьманів. Москва розраховувалася із січовиками грошима, сукном, часом хутром, іноді свинцем, порохом, ядрами, в особливих випадках надсилалися гармати. Пріоритетом гетьманів було постачання борошном, часто надавали вони й грошове жалування. Певна річ, регулярність такого постачання прямо залежала від політичної ситуації, нагальних потреб царської чи гетьманської влади. Найбільше жалування надходило тоді, коли було необхідно схилити Січ до певних дій, або як подяка за вже виконані справи, приміром, після вдалого походу в 1663 р. Іноді подарунки були потрібні для того, щоб вплинути на зміну настроїв у козацькому середовищі, як, наприклад, після зведення Новобогородицької фортеці в 1688 р. Заради здійснення козаками морських походів Москва надавала їм деревину та інші необхідні матеріали для побудови й оснащення суден: залізо, смолу, матеріал для вітрил, якорі. Лише в окремих випадках, коли російський уряд був зацікавлений в залученні Низового Війська до тих чи інших воєнних дій, для нього виготовлялися судна в лісах у районі Брянська і Трубчевська. Окремі подарунки часто надсилалися січовій верхівці.

Залежністю Запорожжя від постачання ззовні, насамперед хліба, користувалися гетьмани або пре-тенденти на булаву в своїх політичних цілях. З метою тиску на Січ вони запроваджували економічне блокування, розмішуючи на шляхах, які вели сюди, військові загони. Наприклад, восени 1657 р. Виговський, намагаючись приборкати запорожців, які стали до нього в опозицію, наказав розмістити сторожові загони, щоб блокувати доставку до них пасів та продовольства.

Населення Запорожжя було дуже плинним. Зростало воно, в основному, за рахунок втікачів із різних регіонів України, Росії, Польщі а часом з Криму та Туреччини. Люди які прибували на Запорожжя, часто й не передбачали постійно перебувати тут. Вони приходили заради участі у воєнних походах, багато хто розраховував на прибутки від промислів і торгівлі в теплу пору року. А на зиму чимало прибулих поверталося до своїх помешкань на Лівобережжі, Правобережжі чи Слобожанщині через те, що бракувало продовольства для людей та кормів для коней. Зазвичай на волость переганяли взимку й коней, яких використовували для транспортування артилерії. Зокрема, в січні 1675 р. кошовий отаман Сірко, звертаючись до Самойловича, повідомляв, що відправив запорожців з кіньми на відпочинок по містах і просив «їм самим і коням їхнім харчування дати на місяць». Окремо клопотався кошовий і про забезпечення коней від артилерії [57].

Запорожці вельми різнилися соціальному та майновому статусах Причому протягом другої половин XVII - на початку XVIII ст. триває процес поглиблення та закріплення соціальної диференціації. Своє провідне становище зміцнювали ті, хто обіймав провідні посади на Січі, мав певні маєтності на волості. Відомо, приміром, що Іван Сірко володів хуторами на Слобожанщині, мав млини та будинки на Лівобережжі, тримав пасіку на Запорожжі. Іноді на Січ переходили й представники заможної старшини з волості. До керівної верхівки Низового Війська обирали із обмеженого числа кандидатів, хоча, Зрозуміло, на Січі увійти до привілейованого прошарку було простіше, ніж у городовій Україні. Більшість запорожців все ж була бідною.

Існувала також тенденція, спрямована на зменшення значення загальних військових рад, коли важливі питання кошові отамани прагнули вирішувати без посвячення в них усього Війська. Однак у період існування Чортомлицької Січі ця тенденція не переросла в постійну практику. Хоча, як встановила дослідниця О. Апанович, у 70-ті рр. прагнення кошових отаманів звузити коло учасників прийняття важливих рішень до рівня старшини й багатих козаків, стало особливо виразним [58].

Іноді Запорожжя страждало від епідемій та несприятливих природних явищ. Важким у цьому плані був 1690 р. оді епідемія почалася з Кодака й перекинулася до Новобогородицька, щодня вмирало по кілька десятків людей, помер воєвода Олексій Ржевський зі своїм сином. З міста тікали російські ратні люди і козаки. Аби не заразитися, люди ховалися не від одного, а мертві тіла лишали непохованими. Щоб не допусти-поширення хвороби, козакам, які несли зовнішню охорону міста, було заборонено брати в мертвих будь-які речі чи гроші, а також підпускати о себе хворих. Для того, аби забезпечити мешканців міста продовольством, Іван Мазепа розпорядився підігнати під його стіни баранів і зайти, а човнами спустити горілку, часник і цибулю. Не оминула епідемія Новосергієвськ та Січ. Надіслані гетьмана борошно й гроші запорожці приймали за Січчю. Спеціальним універсалом Мазепа розпоряджався аби старшина «жодного живого духа через Дніпро не пропускали, поставивши для того міцні застави та караули». Так само з пересторогою ставилися до посланців гетьмана, які при-їздили на Запорожжя. В одного з них брали новини в полі за Батурином, інших теж мали розпитувати в полі «через вогонь». Щоб гарантувати безпеку Росії, з її столиці надійшов наказ нікого туди з самарських містечок не пропускати і не надсилати листів. Ще й через кілька місяців лист від царського посланця з Січі до Мазепи пересилали до Москви, попередньо переписавши його «через вогонь» [59]. Посланці ж із Січі, які їхали до Москви, ще в Глухові змінили свій одяг, в Севську були затримані до зими, там само залишили коней, а також сідла й рушниці на зберігання до повернення.

Услід за епідемією того року з'явилася в Україні сарана. «І така була вона велика, що в ясний полудень затуляла сонячне світло, наче темна хмара,- писав Самійло Величко. Пробула вона на Україні тижнів зо два і, либонь, озимим хлібам, уже вижатим, не зашкодила, однак хліби ярові, ще не вижаті, і всі не викошені трави виїла дощенту і вчинила малоросійським людям превелику втрату й печаль, а де йшла превеликими партіями і на землю падала, там наповнював від неї повітря великий сморід, і хоч людям не шкодив, але шкодив худобі, робочим волам та коням, і то так, що багато їх здихало, не змігши стерпіти того смороду. Свині, однак, і птаство надвірне їли її досить і без жодної шкоди нею насичувалися». Далі сарана полетіла на Волинь, Польщу й Литву [60].

У політичному плані Запорозька Січ залишалася одним з найнеспокійніших осередків, де знаходили прихисток опозиційні до гетьманської влади сили. Саме звідси часто розпочиналися значні політичні заходи, які суттєво впливали на ситуацію в Україні, мали далекосяжні наслідки. Зокрема, в 1666 р. дяк Євстафій Фролов, котрого посилали до Києва, писав у Москву: «А козаки на місці говорять: підемо в Запороги, і не одні ми переяславці, а й з інших містечок, зберемося в Запорогах та й підемо на гетьмана» [61]. В 1693 р. у своєму посланні до Москви гетьман Мазепа дуже цікаво висловився щодо причин можливого широкого розгортання народного руху на підвладних йому теренах: «В малоросійському посполитому народі більше таких є людей, які завжди сум'яття бажають, щоб їм злиденним і убогим від багатих добуватися й багатіти, а до того ж, оскільки вони однієї вдачі із запорожцями, то більше на запорозькі вчинки дивляться, аніж на добрий і злагоджений устрій у містах, і хоча би найгірше від запорожців почалося зло, неважко би вони до того безумством своїм пристали» [62].

Як бачимо, Запорожжя в оцінці Мазепи було найвірогіднішим центром порушення стабільності в Українській державі, місцем, з якого могли початися найрадикальніші соціальні та політичні рухи. Судження ці, без сумніву, є слушні, бо підтверджені всім ходом історії Запорозької Січі.

Відігравши провідну роль на початку Української національної революції 1648-1676 рр., вже з літа 1648 р. і до смерті Богдана Хмельницького в 1657 р. Запорозька Січ мала другорядне значення в політичному житті Української держави. Як з'ясував український історик В. Степанков, це було зумовлено кількома причинами: територія Запорожжя через слабку заселеність, здобичницький характер господарства, ґрунтований на курінній власності, не могла стати ядром держави; соціально-економічна політика гетьмана визначалася інтересами всього козацтва, а не лише запорожців; Хмельницький проводив курс на утвердження монархічної форми правління, усуваючи з політичної арени інститут «чорної ради» [63].

Запорожці, як відомо, брали активну участь у воєнних заходах Богдана Хмельницького, зокрема, в боротьбі з татарами. Наприклад, 1655 р. донці спільно з запорожцями здійснили морський похід на Крим, під час якого було взято й спалено Судак і Кафу. Наступного року козаки зазнали жорстокої поразки під Азовом. А в 1657 р. запорожці діяли під Очаковом, Перекопом, Ісламкерменом, провели морський похід.

Однак уже в 1650 р. Хмельницькому довелося придушувати повстання на Січі проти його влади. Надалі через збагачення соціальної верхівки, ігнорування нею соціально-економічних інтересів селян та козаків напруга в суспільстві зростала. Це виражалося, зокрема, в масових втечах на Запорожжя. Примноження кількості людей на Січі було зумовлено й воєнними діями польських та кримських військ на Брацлавшині взимку 1654-1655 рр. Настрої козаків, селян та міщан, які збиралися тут, були рішучими: лунали заклики навіть до збройної боротьби. В 165 і 1657 рр. на Січі відбулися заворушення. В 1656 р., коли гетьман уни-кав загострення взаємин із Кримом запорожці здійснили спустошливий похід на ногайців. На квітень 1657 р. припадає повідомлення, що запорожці мали намір іти «на гетьмана і на писаря, і на полковників, і на їй начальних... пограбувати і побити за те, що вони гетьман і писар, і полковники, і інші начальні люди з усіх міст, з оренд, і сіл і селищ беруть собі добори великі і тим самим збагачуються, а їм козакам нічого не дають» [64].

Богдан Хмельницький рішуче боровся з проявами політичної опозиції, перешкоджав втечам козаків На Січ, вживаючи каральних заходів. У 1655р. гетьман віддав наказ під загрозою смертної кари не пропускати козаків із міст на Запорожжя й Дон. Коли ж у 1657 р. запорожці відмовилися виконувати розпорядження гетьмана облишити свої наміри щодо походу разом з донцями на Чорне море, Хмельницький відправив на Запорожжя каральну експедицію на чолі зі Скочком та іншими старшинами. В результаті Січ було упокорено, причому трьох козацьких полковників страчено.

Вирішивши піти на союз із Москвою, гетьман, можливо, й формально, не став полишати без уваги позицію Січі. 26 грудня 1653 р. він звернувся до Низового Війська з клопотанням Щодо поради у цій справі. «Адже ми розкручували махину війни з поляками не без вашої, брати наші, волі й ради, отож і це не менше діло про згадану московську протекцію не хочемо чинити без вашого зізволення і поради»,- зазначав Хмельницький [65]. Запорожці висловили підтримку намірам гетьмана, але порадили під час підписання договору пильнувати, «щоб не було в ньому чого зайвого і шкідливого нашій Вітчизні, не корисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям». Та коли справа дійшла до присяги Цареві, запорожці відмовилися її чинити, а гетьман з цього приводу у березні 1654 р. писав до Москви, що запорізькі козаки люди незначні, і то з війська перемінні, і тих до справи залучати нічого» [67].

Після смерті Богдана Хмельницького й приходу до влади внаслідок перевороту Івана Виговського Запорозька Січ стала одним з осередків політичної опозиції до центральної влади. Новий керівник держави відмовився від ідеї встановлення монархічної форми правління, взявши курс на побудову олігархічної республіки, почав діяти в напрямі відновлення старої форми соціально-економічних відносин. Обрання Івана Виговського запорожці одразу сприйняли зі значними застереженнями. А вже восени 1657 р. проти нього почався рух спротиву, який мав соціальний характер. Очолив його Яків Клишенко. Серед невдоволених були бідні козаки, які переважно походили з Миргородщини. Спротив Запорожжя зумовлювався також намірами Виговського вийти з-під влади Росії й повернутися під зверхність Польщі. Низове Військо було негативно налаштоване і щодо контактів гетьмана з Кримом.

Незабаром Клишенка схопили прибічники Виговського в Кременчуці, однак з цим рух не припинився. На чолі його став представник старшини Яків Барабаш. У частини запорозької старшини, очолюваної Барабашем, виникла ідея усунення від влади Виговського. Запорожжя почало претендувати на провідну роль у політичному житті України. Саме тут, на думку низових козаків, мали проводитися вибори наступних гетьманів. Цьому питанню на Січі надавалося неабияке значення. Коли запорожці тільки дізналися про обрання Виговського без їх участі, то в листі до гетьмана написали: «Тільки ж те обрання і постановлення ваше не повинно було зачинатися й вершитися без волі й ради нашої, всього Низового Запорозького Війська, а лише через панів генеральну старшину, полковників і все городове українське військо» [68]. Важливу роль також запорожці відводили необхідності збереження своїх вольностей, різним соціальним вимогам.

Барабаш почав діяти спільно з полтавським полковником Мартином Пушкарем. Звернення обох сторін по допомогу до Москви дало змогу останній поширити в Україні свій вплив, вдатися до реальних кроків на шляху до обмеження суверенітету козацької держави. У переговорах з росіянами запорозькі посли шукали підтримки щодо проведення Генеральної ради для обрання гетьмана, висловлювалися за прислання на раду російського представника, заявляли про готовність обмеження прав майбутнього керівника держави, виступивши проти самостійних зовнішніх взаємин гетьмана, підтримали ідею про введення до українських міст російських воєвод із залогами, пропонували збирати податки на ці залоги з українців. Москва, зрозуміло, не могла втратити такий шанс. Вона не тільки визнала політичні претензії Запорожжя на певну роль в українській політиці, а й надіслала до України свого представника для проведення Генеральної ради та переговорів з Виговським про введення російських залог. Наприкінці 1657 р. Запорожжя дістало підтримку частини Полтавського полку. Натомість Виговський, після арешту Клишенка, ввів економічну блокаду Запорожжя, заборонивши їздити туди торговим людям, а в грудні здійснив проти запорожців каральну експедицію. Внаслідок цього було відновлено лояльність Січі до центральної влади, обрано нового кошового отамана - Пашка Савича, на Запорожжі розміщено кілька військових залог у Кодаку, Крилові та на самій Січі Всі намагання останньої відновити функції «чорної ради», домогтися провідної ролі в політичному житті руйнували здобутки в державному будівництві.

У протистоянні з повстанцями й Виговський пішов на поступки Москві щодо всіх вимог останньої. А вже в березні наступного року опозиція відновила свої позиції на Січі було усунуто Савича та обрано кошовим Шекурка. Протистояння опозиції з гетьманським урядом, врешті, призвело до спалаху в березні 1658 р. громадянської війни.

У червні цього року Виговському вдалося розгромити сили повстанців під Полтавою. Жахлива каральна акція завершилася загибеллю близько 50 тис. осіб і не сприяла стабілізації політичної ситуації. Ні цей, ні інші заходи не змогли ліквідувати опозицію. Після укладення у вересні 1658 р. Гадяцького договору полковник Іван Сірко з запорожцями воював проти Виговського та його татарських союзників. На початку наступного року запорожці протистояли Виговському, витримавши облогу його військ у Зінькові. А після Конотопської битви запорозькі козаки на чолі з Сірком і Юрієм Хмельницьким здійснили походи проти татар. Надалі Низове Військо підтримувало Юрія Хмельницького в боротьбі за гетьманську булаву, опозиція під проводом Івана Богуна та Сірка діяла на Правобережжі. А 1660 рік був відзначений новими діями Низового Війська під містами Очаків та Ослам перед великодніми святами, нападом на татар після битви під Чудновом і походом Сірка на Крим.

Зі зміною політичної ситуації після укладення Чуднівського договору з початком 1660-х pp. Запорожжя стало осередком визрівання ідеї збору «чорної ради» з метою зміщення Юрія Хмельницького та старшини, яких обвинувачували в соціальному егоїзмі та службі на користь поляків. Чільні місця в козацькому середовищі Лівобережжя посіли наказний гетьман Яким Сомко, ніжинський полковник Василь Золотаренко, а також кошовий отаман, а пізніше кошовий гетьман Іван Брюховецький. З літа 1662 р. Москва почала надавати перевагу Брюховецькому перед Сомком, який був прихильником зміцнення гетьманської влади, збереження політичних прав Гетьманщини, прагнув об'єднання держави. Натомість Брюховецький обіцяв росіянам відміну інституту гетьманства, повне підпорядкування України. Критикуючи старшину, він вдався до демагогічних звернень до народних низів. За підтримки царського уряду Брюховецький організував проведення в червні 1663 р. «чорної ради», на якій його обрали гетьманом. Цей акт ознаменував розкол козацької України на два Гетьманати, що грало на руку інтересам Москви та Варшави в справі поділу Держави.

Цього ж року на Запорожжі з'явилася російська залога, яка перебувала там до 1667 р. Вона була призначена для виконання як воєнних, так і поліцейських функцій. Чисельність 3алоги, за даними документів, дуже варіювала - від 180 осіб до понад 2 тис. Її командирами були Григорій Косагов та Петро Сафонов.

Підтримуючи Брюховецького та москалів, навесні 1663 р. запорожці Разом з калмиками напали біля Крилова на кримських і ногайських татар, які були на боці гетьмана Тетері. А восени цього ж року Сірко спільно з російськими військами, очолюваними Косаговим, здійснив похід на татар за Дністер. Ще одна частина запорожців діяла на Чорному морі.

Захопивши владу, Брюховецький намагався встановити над Запорожжям свій контроль. Навесні 1664 р. він почав клопотатися перед московським урядом, щоб вона лише за його посередництва приймала послів із Січі, виступив з ініціативою побудови на острові Базавлук укріплення з залогою, надалі висловлював невдоволення тим, що Запорожжя самостійно контактує з Москвою, а це дає змогу отаманові вважати свою владу рівною гетьманській. А восени 1665 р. Брюховецький запропонував російській верхівці надіслати своїх ратних людей до Кодака та Кременчука з метою зміцнення там своєї влади. Тоді ж гетьман підписав «Московські статті», за якими передбачалося введення до всіх значних українських міст та на Запорожжя російських залог, до рук воєвод передавалося збирання податків, які мали спрямовуватися до російської скарбниці, гетьману заборонялося проведення зовнішньополітичної діяльності, а обирати голову Української держави мали в присутності царського представника. Частина населення сприйняла договір негативно. А кошовий отаман Ждан Ріг у березні 1666 р. в листі до Брюховецького зазначив, що Військо Запорозьке потребує не боярина, а гетьмана, закидаючи цим, що за підписання статей Брюховецький отримав боярський титул, та попереджав про відповідальність за його дії. Пізніше на Запорожжі та в Полтаві розпочалися хвилювання. Погрози козацтва Переяславського полку податися на Січ, а звідти йти на гетьмана влітку вилилися в повстання. На літо 1667 р., за донесенням київського воєводи Петра Шереметьєва до Москви, багато людей пішло на Запорожжя й «заводять раду, що в них у малоросійських містах воєводам і великого государя ратним людям не бути». Козаки «озлобленість велику мають і бунти заводять, що в усіх малоросійських містах всякі належні доходи забирають на великого государя» [69].

З прибуттям в Україну польського війська під проводом короля, до Запорожжя з закликами про підтримку восени 1663 р. звернувся Павло Тетеря. За допомогою поляків він сподівався досягти возз'єднання України. Коли ж між запорожцями виникли незгоди в цьому питанні, Сірко з Косаговим і калмиками здійснили похід під Перекоп, випередивши татар, що мали прийти на допомогу полякам. На початку 1664 р. Сірко ходив під Тягиню.

Запорозька Січ відіграла значну роль при підготовці повстання на Правобережній Україні проти відновлення польської влади, а також під час нього в 1664-1665 рр. Зокрема, восени 1663 р. І. Виговський, Ю.Хмельницький, І. Богун, І. Сірко, Ф. Коробка, Г. Гуляницький, 0. Гоголь, И. Тукальський об'єдналися з метою усунення від влади П. Тетері та возз'єднання України. За закликами Виговського Сірко виступив на чолі кількох сотень запорожців на Брацлавщину. Поява запорожців сприяла піднесенню повстання. 23 березня 1664 р. І. Сірко повідомляв з Умані царя Олексія Михайловича: «Почувши ж про мене Івана Сірка, одразу ж, коли ще я з військом до їхнього міста не прийшов, самі міщани стали ляхів та жидів сікти й рубати, разом всіх полків козаки та все поспільство котрі біду й неволю й муки від ляхів і від жидів мали; через нас Івана Сірка до вашої царської величності повернутою є вся Мала Росія, міста які над Богом і за Богом, а саме Брацлавський полк, Кальницький Могилів, Рашків, Уманський повіт до самого Дніпра від Дністра...» [70]. Надалі Сірко об'єднав свої сили з солдатами російського воєводи Григорія Косагова та загону козаків, що прибув на допомогу на чолі з наказним кошовим Сацьком Турівцем (Яцьком Торським). У квітні ці сили воювали з військами С. Чарнецького як під Бужином, так і при захисті цього міста. А влітку Сірко на чолі 2,5 тис. запорожців, разом із калмиками та росіянами розбив татар в урочищі Капустяна Долина та поблизу Умані, потім спільно з калмиками здійснив похід на татарські улуси, а при поверненні зазнав поразки від польських і татарських сил під Чечельником.

До Січі з початку 1666 р. звертався гетьман Петро Дорошенко, розуміючи її значення в справі об'єднання України. Однак запорожці хоч і виявляли бажання до співробітництва з правобережним гетьманом, але реальну допомогу надавати не поспішали. А на початку 1667 р. Сірко заявив Я. Собеському, що не визнає влади Дорошенка й діятиме проти Криму.

Укладене між Річчю Посполитою та Російською державою Андрусівське перемир'я 1667 р. значно погіршило міжнародне становище України. Між державами встановлювалося перемир'я на 13,5 року, Правобережжя підпорядковувалося Варшаві, Лівобережжя, Сівершина та на 2 роки Київ відходили під владу Москви, а Запорозька Січ - у подвійне підпорядкування обом державам - у присвячених їй рядках договору зазначалося: «А внизу Дніпра, що йменуються Запороти, тамтешні козаки, які лишаються в тамтешніх оборонах і живуть на своїх островах та сідлиськах, мають бути в послушенстві, під обороною і під високою рукою обох великих наших господарів для спільної послуги супроти наступу, чого Боже стережи, бусурманських військ».

Перед українцями постало завдання повернення втраченої єдності. За його виконання взявся П. Дорошенко, одночасно готуючись до походу з метою приєднання західних земель. Наприкінці квітня він направив на Січ свого посла з пропозицією об'єднати сили проти обох противників і не чинити шкоди Криму, який у цій ситуації був союзником. Також обіцялося й збереження тих запорозьких прав і вольностей, що були за часів Б. Хмельницького. Після складних обговорень козацька рада вирішила підтримати Дорошенка. Сірко, однак, був противником цього.

Дорошенко вирішив побороти суперечності між політичними силами в Україні шляхом скликання загальної ради та обрання єдиного гетьмана. З цією метою він відправив запрошення на Лівобережжя та До Низового Війська. Запорожці й городові козаки були готові до запропонованого сценарію, однак через Позицію Брюховецького та лівобережної старшини зібрати раду не вдалося.

На жаль, реальні події розійшлися із задекларованою допомогою з боку запорожців. Цього разу на Перший план у запорожців вийшли Власні інтереси, яким вони надали Перевагу над загальнодержавними. До того ж цим скористалися уряди сусідніх держав, сприяючи зростанню внутрішньої політичної боротьби в Україні та сепаратизму. Виявом такої позиції Січі став зрив нею домовленості з Дорошенком. Восени гетьман разом з татарськими силами, очолюваними калгою-султаном Крим-Гіреєм, здійснив похід у Західний регіон, зумів взяти в оточення польську армію на чолі з коронним гетьманом Яном Собеським у районі Підгайців. Однак успішне проведення облоги було зірвано з надходженням до калги-султана звістки про козацьке вторгнення до Криму. Кількатисячний загін на чолі з харківським полковником Іваном Сірком та кошовим отаманом Жданом Рогом розорив м. Арбаутук, знищив та захопив у полон кілька тисяч осіб, звільнив близько 2 тис. невільників. Ця подія врятувала поляків, бо Крим-Гірей уклав із ними мирну угоду. В такій ситуації Дорошенко мусив піти на підписання договору з поляками, за яким Військо Запорозьке визнавало владу короля, а польська шляхта отримувала дозвіл повертатися до своїх маєтків. Наступний похід І. Сірка на Кримське ханство цього року ще більше ускладнив взаємини Дорошенка з татарами.

З обранням Дорошенка в червні 1668 р. гетьманом всієї України Січ стала ініціатором розгортання громадянської війни на Правобережжі. Вона висунула гетьманом запорозького писаря Петра Суховія, котрого підтримали частина запорожців, невдоволених вбивством Брюховецького, й татари. Суховій уклав договір з Кримом, за яким запорожці мали отримати допомогу, але Низове Військо не повинне було переходити під владу Туреччини та мало чинити спротив її наступу. Татари сприяли переходу на бік Суховія Переяславського, Полтавського, Мир городського й Лубенського полків. Наприкінці 1668 - на початку 1669 рр. сили Суховія розбили козаки Дорошенка під Чигирином та Вільшаною, а далі остаточно знищив Сірко під Вільхівцем. Запорожці Суховія перейшли на бік Сірка. Ці події сприяли, з одного боку, збільшенню впливу Речі Посполитої, а з іншого - посиленню позицій Москви на Лівобережній Україні. Перемога Дорошенка, якого тепер підтримував Сірко, не припинила, однак, подальшого протистояння запорожців з гетьманом.

У березні 1669 р. Дорошенко провів під Корсунем Старшинську раду за участю представників Лівобережжя, Запорожжя, Й. Тукальського та Ю. Хмельницького. Після бурхливих обговорень рада ухвалила рішення про прийняття турецької протекції. На Січі ж більшість козаків різко виступила проти цього. Запорожці навіть влаштували розправу над посланцями Дорошенка, а гетьманом знову обрали Суховія. Підтримку Низовому Війську надали татари, які були проти того, щоб Україна переходила під турецьку владу, оскільки самі прагнули її залежності від Криму та не хотіли втратити можливості для нападів на українські землі заради ясиру та грабунків. Але оскільки Суховія підтримала лише частина запорожців, хан зробив спробу захопити Січ, та вона успіху не мала.

Улітку на бік Суховія перейшла частина козаків Корсунського, Уманського, Кальницького, Торговицького, Білоцерківського і Паволоцького полків, а також Ю.Хмельницький. Лише приїзд представника султана, котрий заборонив татарам діяти проти Дорошенка, розрядив ситуацію.

Уже незабаром запорожці обрали гетьманом Михайла Ханенка якого підтримала Польща, сприяючи продовженню внутрішньополітичної боротьби в Україні. На початку вересня 1670 р. польські посли уклали договір з представниками Запорожжя про відновлення дореволюційного статусу українських земель у складі Речі Посполитої. Це суперечило намаганням Дорошенка здобути протекцію Османської імперії. Ханенка підтримали татари, й воєнні дії проти Дорошенка знову відновилися. Останній зумів здобути перемогу, після чого Ханенко втік на Січ. Навесні 1671 р. Дорошенко на певний час зумів порозумітися з Сірком, після звернень із намаганнями переконати запорожців відмовитися від домовленостей з Польщею. Але надалі запорожці діяли проти білгородських татар, сприяючи заходам Собеського проти Дорошенка, а в жовтні 1671р. 4 тис. січовиків прийшли на допомогу коронному гетьманові, який проводив воєнні дії на Брацлавщині.

Наприкінці місяця відбулися вибори Ханенка гетьманом, король надіслав йому клейноди. Але на той час із Ханенком залишилася менша частина прибулих запорожців, бо інші стали повертатися на Січ. А вже на початку 1672 р. запорожці відрядили до короля посольство, намагаючись домогтися відновлення статусу Української держави на території Брацлавського, Київського, Чернігівського воєводств та Подільського полку Подільського воєводства, ліквідації унії, надання православним єпископам місць у сенаті, відкриття академії в Києві, доведення чисельності реєстрового козацтва до 50 тис. осіб. Усі ці пункти, по суті, повторювали програму дій Дорошенка.

Російський уряд також намагався впливати на Січ. Зокрема, він [розпоряджався, аби лівобережний гетьман Многогрішний не пропускав хлібних припасів до Низового Війська. В квітні 1672 р. було заарештовано, а далі заслано до Тобольська Сірка. А напередодні прибуття в Україну турецького війська росіяни наказували запорожцям вести воєнні дії проти Кримського ханства та сил гетьмана Дорошенка. Запорожці ж, своєю чергою, зверталися до Москви з проханням звільнити Сірка та допомогти зброєю й боєприпасами. Врешті наприкінці року вийшло царське розпорядження про звільнення Сірка.

Нове звернення Дорошенка до Січі з клопотанням про співпрацю, після укладення Османською імперією та Річчю Посполитою Бучацького договору, також не увінчалося успіхом. Сірко лавірував між Москвою та Варшавою, дбаючи про збереження запорозьких вольностей. Збереглися відомості про те, що в Каневі, Черкасах і Воронові Дорошенко тримав озброєних людей, щоб перешкодити втікачам Дніпром дістатися Запорожжя.

У 1673 р. на Січі з'явилася особа, яка видавала себе за сина російського царя Олексія Михайловича. Сірко не бажав видавати її на вимогу Москви, хоча остання й надала докази, що ця людина не може бути царевичем. Лише під тиском росіян він видав самозванця. З обранням у березні 1674 р. гетьманом обох боків Дніпра Івана Самойловича, Сірко пішов на переговори з Дорошенком, аби разом відновити співпрацю з Кримом, однак вони не мали успіху. У цей же час Сірко видав росіянам Дорошенкового посланця до Криму - майбутнього гетьмана Івана Мазепу. До того ж, як вважає В. Степанков, кошовий почав сам боротися за гетьманську владу[72].

Саме перед Сірком вирішив присягнути у вірності Росії Дорошенко в жовтні 1675 р., коли дійшов рішення позбутися протекції турків. Вони домовилися й про скликання наступного року ради, в якій мали взяти участь як представники обох боків Дніпра, так і Запорожжя. Але цьому на заваді стали і російська верхівка, й І. Самойлович. У вересні 1676 р. через дії російських військ на Правобережній Україні Дорошенко змушений був зректися булави.

У 1677 р. шукав згоди з Сірком Ю.Хмельницький, якого турецький уряд поставив на чолі проголошеного ним Руського князівства. А на початку наступного року кошовий був готовий визнати владу Хмельницького, висунувши такі вимоги: не чіпати православної віри, не брати з України ясир і данину, зберегти права і вольності Війська Запорозького, а також вивести з міст залоги.

Надалі протистояння між запорожцями й Османською імперією тривало. Зокрема, у 1678 р. козаки Сірка перешкоджали функціонуванню комунікацій противника, перехоплювали різноманітні припаси, які йшли до турецького війська, здійснювали й інші воєнні акції. Наступного року, готуючи похід на Київ, турки посилили плацдарм у пониззі Дніпра, де були розташовані фортеці Казикермен, Таванськ та Ісламкермен, зокрема, розширено укріплення останньої і зведено фортецю Мубереккермен. Таким чином, було значно ускладнено для запорожців можливість походів на Чорне море. Цього ж року турки й татари здійснювали звідси напади на Січ. Проти них, своєю чергою, діяли й запорожці.

Наступною після Андрусівської міжнародною угодою, в якій прямо йшлося про політичне становище Запорожжя, став Бахчисарайський договір 1681 р., укладений між Росією, Туреччиною і Кримом на 20 років. За статтями, запропонованими Москвою, Запорожжя повинно було залишатися під царською владою. Низові козаки могли вільно займатися промислами по Дніпру та степових річках до Чорного моря. Однак султан не погодився на умови, які стосувалися Запорожжя, й домігся прийняття свого варіанта договору, тож тепер формально Січ підлягала туркам.

Інша річ, який фактичний вплив на Низове Військо мали ці міжнародні угоди. Адже немає сумніву, що задекларовані в документах політичні зміни за відсутності безпосереднього силового тиску на Запорожжя не могли різко змінити його становища. Більше того, невирішеність суперечностей між великими державами, в яких Січ ставала розмінною картою, була на її користь. «Ця подвійна, отже, невизначена залежність дуже сприяла прагненню Запорожжя до соціально-політичної відокремленості»,- слушно зазначала О. Єфименко, пишучи про 1667 р. [73]. А про значення Бахчисарайського договору Д. Яворницький справедливо зауважував: «...Само собою розуміється, що Запорожжя як було, так і залишилося в фактичній залежності від самого себе і в номінальній - від турецького султана» [74].

Низове Військо все ще зберігало достатньо можливостей для маневрування з метою збереження потенціалу політичної свободи. Взагалі ж треба враховувати, що підданство, з погляду запорожців, мало бути номінальним що унеможливлювало б будь-яке посягання на їхні «вольності». Воно але ніяк не означало згоди Січі на беззаперечне виконання тих чи інших вимог свого монарха.

З іншого боку, Бахчисарайський договір хоч і мав вирішити питання про належність Запорожжя Росії на рівні її взаємин з Туреччиною і Кримом, однак суперечив домовленостям із Річчю Посполитою. Отже, проблема ще чекала на своє вирішення. Та все ж певна політична стабілізація другої половини 70-х - початку 80-х рр. наближала час визначення політичної сили, яка мала закріпити своє верховенство над Січчю. Додамо до цього й важливу внутрішню обставину - відсутність лідера, рівного за масштабом кошовому отаманові Івану Сірку, який помер у 1680 р., і дійдемо висновку про певну приреченість Запорожжя на дедалі більшу втрату політичної самостійності.

Після укладення Бахчисарайського миру запорожцям довелося зіткнутися зі значними економічними проблемами. Це були труднощі з промислами у пониззі Дніпра, куди козаків не пускала кримська влада. Січ намагалася вирішити проблему, самостійно звернувшись до кримського хана. Невдача цієї спроби змусила їх шукати підтримки Івана Самойловича, а через нього - з боку Москви. У відповідь цар Федір Олексійович (1676-1682) наказав своїм посланцям до Криму та Туреччини приділити увагу цій справі. Однак питання не було вирішено, і в наступні роки запорожці знову шукали допомоги в Росії.

А вже після укладення «Вічного миру» запорозькі посланці їздили Д Криму з клопотанням про забезпечення своїх промислів. Лише зважаючи на обставини хан відмінив податки з полювання й рибальства, а щодо зняття податку з соляних промислів - звернувся до султана. Тоді ж камський візир обговорював із запорозькими посланцями можливість допомоги Січі кримському війську [у війні з поляками, але перспектива війни з татарами була тепер більш реальною та привабливою, ніж запорозько-кримський союз.

1682 р. польське керівництво, скориставшись заворушеннями в Москві, пов'язаними з боротьбою за владу після смерті царя Федора Олексійовича, намагалося спровокувати заворушення в Україні, які б могли сприяти відновленню тут польської влади. Тоді Ян III Собеський наказав направити на Правобережжя, Лівобережжя та на Запорожжя посланців зі спеціальними інструкціями. В них мовилося про те, що українські землі, уступлені Російській державі, по закінченню дії мирної угоди має бути повернуто до Польщі, про непереможність об'єднаних польсько-українських сил. Запорожжя виділялося особливо, «бо з того гнізда лицарського, як завжди, найперше 5 можна сподіватися потіхи» [75]. Заходи короля, однак, не увінчалися успіхом.

Іван Самойлович, який тривалий Час очолював Лівобережжя, наполегливо проводив курс па утвердження міцної гетьманської влади, зокрема, намагаючись обмежити політичну самостійність Запорожжя. Він забороняв Січі самостійні зовнішні зносини, розмістив залогу в Кодаку, Намагався контролювати перевози в Келеберді й Переволочиш, робив спробу впливати на Низове Військо і в справі зміни кошових отаманів, зокрема, в 1678 р. гетьман писав до царя, що занепокоєний частими зносинами Москви з Січчю, що запорожці можуть переоцінити своє значення в суспільно-політичному житті, гадаючи, «що без них ніяка важлива справа не вирішиться». Самойлович тоді ж виступив проти надіслання на Січ прапора з Москви, бо це могло призвести до збирання на Запорожжі значних сил [76]. Гетьман 76 був рішучим противником укладення нового мирного договору між Річчю Посполитою та Російською державою, за рахунок поділу українських земель. Разом із тим, допускаючи можливість укладення миру, лівобережний правитель ініціював низку вимог, що їх Москва мала поставити перед Варшавою. Самойлович настійливо звертав увагу росіян на необхідність переходу Низового Війська під їх владу. Зокрема, на початку 1686 р. в «Інструкції» посланцям до Москви своєму сину Григорію та генеральному осавулу Мазепі - він підкреслював: «Просимо ми, гетьман з Військом, аби Андрусівських договорів стаття про поділ Запорожжя, щоби воно, як їх царській пресвітлій величності, так і королю польському служило... виправлена була відкладена, через яке порізнення того обов'язку службового Військо Запорозьке за непостійне багатьма рахується, а польська сторона, тією статтею маючи до Запорожжя доступ, завжди свої укази засилає, аби їм у всьому запорожці були слухняні» [77].

Наприкінці XVII ст. у політико-правовому статусі Запорожжя сталися суттєві зміни. Згідно зі статтями «Вічного миру» 1686 р. з-під подвійного підпорядкування Речі Посполитій та Російській державі воно переходило під виняткове верховенство Москви. Зокрема, у 3-й статті договору було зазначено: «А вниз річки Дніпра, що йменується Запороги, козаки, що живуть в Січі і в Кодаці та перебувають у інших місцях по Задніпрю, в яких вони мають бути там островах і своїх поселеннях від Січі вгору Дніпра по гирло річки Тясмин, що впадає в Дніпро, перебуватимуть за цим вічним договором у володінні та державі великих государів, їхньої царської величності, також навічно з усіма, що є при них, стародавніми вольностями і місцями, щоб вони, запорожці, як це велося здавна, мали повне задоволення як у лісах, так і в звіриних та рибних ловитвах, і в промислі добування солі». Поляки ж звільнили козаків від присяги, втратили право відправляти послів на Січ, підтримувати, а також закликати і приймати запорожців на свій бік [78]. Згідно з мирними домовленостями, Росія розпочала активні воєнні дії проти Османської імперії, спрямувавши свої перші удари проти Кримського ханства. В цих воєнних операціях якнайактивнішу участь взяли війська як Лівобережної України, так і Запорозької Січі. Але першою значною акцією Низового Війська стала його участь у поході польських військ на Молдавію в 1686 р. - тоді на заклик Яна III Собеського вирушив загін запорозької кінноти, який налічував 2700 осіб.

Зазначимо, що участь у воєнних діях надавала можливість позбутися постійної небезпеки з боку Кримського ханства, яка протягом кількох століть оберталася величезними втратами для України. Разом із тим, у перспективі, це могло порушити політичну рівновагу в регіоні на користь Росії.

Дещо відмінною від батуринської була позиція Запорозької Січі, яка намагалася проводити власну зовнішньополітичну лінію, адже інтереси запорожців часто не збігалися з тим, чого вимагали від них царі чи гетьман. Зокрема, намагання Москви спонукати Низове Військо до постійних воєнних дій суперечило реальному стану економічних справ на Запорожжі, оскільки між ним та південними сусідами виробилися взаємовигідні економічні зв'язки. Разом із тим під час спільних з українськими гетьманськими та російськими військами акцій проти Кримського ханства спостерігалася повна під-тримка запорожцями Москви та Батурина. Вони взяли активну участь у двох походах на Крим у 1687 та 1689 рр. Великі походи відкривали перед їх учасниками перспективи значних матеріальних здобутків.

Перший та другий Кримські походи закінчилися провалом через нездатність великих військових з'єднань, насамперед російських сил, вести бойові дії у незвичних для них степових умовах. Проте армії набули значного досвіду, який став їм у пригоді під час наступних спроб завдати удару по ханству.

Відомо, що під час першого походу запорожці разом із росіянами успішно діяли під Казикерменом. Відзначилися вони й під час другого Кримського походу. Збереглися відомості про дії загону запорожців на чолі з отаманом Лугівським під Перекопом. Загалом, бойові дії Низового Війська справили позитивне враження на російських воєначальників, які відзначали козаків як мужніх воїнів. Крім того, запорожці здійснили низку самостійних воєнних заходів у період між двома згаданими виправами та після них. Вони розорювали татарські поселення, звільняли християнських бранців, за-хоплювали полонених самі, відганяли коней та худобу у противника.

Зазначимо, що запорожці були вкрай невдоволені результатами другого походу на Крим. В одному з листів до Івана Мазепи вони зазначали, що «весь світ із заздрістю дивився» на дії російсько-українських військ проти Кримського ханства [79]. Козаки були впевнені в можливості захопити Перекоп силами самих лише українців і жалкували, що такий великий похід закінчився безрезультатно.

Під час повернення російських військ з походу в 1689 р., за наказом князя Василя Голіцина було взято в облогу Самарський Миколаївський монастир, ченці якого підтримували запорожців у їх протестах щодо спорудження фортець на Самарі. Монахів було заарештовано та піддано тортурам.

Позиція Низового Війська щодо взаємин з Москвою та Батурином, з одного боку і з Бахчисараєм, - з іншого, зазнавала значних змін, і не лише через означені економічні моменти. До різких суперечностей із Росією та Гетьманщиною спричинилися серйозні їх кроки на шляху до наступу на політичні права Низового Війська. Йдеться насамперед про спорудження на території Запорожжя Новобогородицької (1688 р.) та Новосергісвської (1689 р.) фортець, що було передбачено Коломацькими статтями», прийнятими при обранні на гетьманство Івана Мазепи. При цьому Москва та Батурин офіційно заявляли, що ці фортеці призначені суто для боротьби з Османською імперією. Однак таке твердження лише частково відповідало дійсності, бо на ці осередки покладалося ще одне важливе завдання - контроль над Запорозькою Січчю. Зрозуміло, що остання функція фортець не була таємницею для Низового Війська, а отже, не могла не збурювати настроїв на Січі. Російському воєводі Новобогородицька Григорію Косагову запорожці відверто погрожували: «Тільки озирніться назад: хто тільки хотів вольності давні військові зменшити і честь військову применшити, всіх тих зустріла огуда і пагуба. Остерігайтесь же, щоб і Вас не зустріло те ж, як і колишній гетьман за те ж не воскрес, все те Господь Бог карає, так і нині стягне Господь Бог все те на душах ваших» [80]. З іншого боку, запорожці мали серйозні проблеми із забезпеченням себе необхідними засобами для існування. Як і раніше, на Запорожжя щорічно надходила царська та геть-манська платня: гроші, борошно, сукно, човни, гармати, боєприпаси, різноманітне спорядження. Однак цих коштів та матеріальних засобів не вистачало для забезпечення потреб запорожців, до того ж надсилалися вони не регулярно. Не сповна ефективними були й самостійні набіги козацьких загонів на татарські й турецькі поселення. Тож козаки мусили дбати про забезпечення себе засобами для прожиття іншими шляхами.

Найважливішого значення при цьому набували мирні взаємини Запорозької Січі з Кримським ханством. З припиненням широкомасштабних воєнних дій проти останнього, запорожці, зважаючи насамперед на економічні інтереси, йшли на укладення перемир'я з татарами й турками. Це давало козакам можливість без перешкод займатися рибальством, мисливством, соляними промислами у пониззі Дніпра та на польових річках - території, яка була підпорядкована Криму. Своєю чергою, запорожці зобов'язувалися не чинити ворожих акцій проти татар і турків. Як писав до короля польський посол в Україні Станіслав Беневський у 1658 р., «запорожці без річок, полів, виходів на море і поля татарські обійтися не можуть, заборонити їм це зовсім неможливо»[81].

О. Апанович з'ясувала, що договори Січі з Кримом чи з начальниками гарнізонів турецьких фортець укладалися здебільшого на одне літо, іноді на два-три роки [82]. За даними документів, проаналізованих нами, такі перемир'я встановлювалися щороку і в періоди припинення бойових дій, і з 1686 по 1695 рр.

Мирні взаємини козаків із кримчанами мали велике значення як для Запорозької Січі, так і для Лівобережної України. Продукти своїх промислів запорожці використовували для власних потреб та на продаж. Рибу, впольованих звірів, сіль вони везли в Гетьманщину або продавали приїжджим купцям. Дізнавшись про мир з Кримом, на промисли вирушало також багато незаможних українців, для яких ці заняття ставали життєво необхідними. Крім того, часто саме під час перемир'я вирішувалися питання про обмін та викуп полонених. Іноді саме це ставало основною причиною початку мирних переговорів.

Більшість запорожців вважала для себе найприйнятнішими саме такі тимчасові мирні відносини з Кримом, які мали суто економічну спрямованість. Що ж до кримчан, то з їхнього боку спостерігалося прагнення налагодити політичне співробітництво з перспективою укладення союзу. Перейшовши під тиском російських та українських військ від агресивних дій до оборони, вони почали активно шукати підтримки зовнішніх сил для протистояння Москві. Природно, що своїми потенційними союзниками татари ввалили зокрема запорожців, за посередництва яких сподівалися дійти згоди і з Гетьманщиною.

Із провалом російсько-українського наступу на Південь істотно змінилося і ставлення козаків до своїх сусідів. Отож коли цього разу союзні війська залишили територію Запорожжя і туди одразу ж прибули посланці від хана Селім-Гірея І з пропозицією укласти перемир'я, козаки з готовністю відгукнулися на неї і відправили до Криму своїх представників для подальших переговорів. Невдовзі перемир'я було укладено й козаки змогли зайнятися промислами та торгівлею, зобов'язавшись не чинити нападів на Крим. Більше того, наприкінці 1689 - на початку І690 рр. на Січі відчутною стала тенденція до розширення політичних відносин з Бахчисараєм. Значна частина запорожців висловлювала бажання спільно з татарами й поляками «йти війною на Москву». Поштовхом до реалізації цього плану стали події, пов'язані з виступом Петра Іваненка (Петрика) - старшого канцеляриста Генеральної військової канцелярії Гетьманщини.

На початку 1691 р. Петро Іваненко покинув свою канцелярію і подався на Січ, де почав агітувати за укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством, спрямованого проти Російської держави. Йшлося про спробу за підтримки орди підняти повстання на Запорожжі, а потім і в городовій Україні, з метою виборення державної незалежності-Однак помітних успіхів канцелярист на Січі не досяг, тож вирішив поїхати до Криму. Наслідком переговорів Іваненка з кримсько-татарською верхівкою став договір, укладений у трав ні 1692 р., який проголошував між двома державами: Україною та Кримом, причому останній мав обороняти Україну від всіх неприятелів. Згідно зі статтями цього договору, територія України мала охоплювати Гетьманщину, Правобережжя і частику Слобожанщини.

Підписавши договір, Іваненко вже як гетьман знову звернувся до запорожців, намагаючись переконати їх, що над Україною нависла загроза московського поневолення, відвернути яку можна лише за допомогою Криму. Та й цього разу більшість козаків не сприйняла закликів Іваненка, хоча загалом реакція Січі через складну зовнішньополітичну ситуацію була стриманою.

Не домігшись бажаних результатів, Іваненко разом із татарами вирішили змусити запорожців піти їм на поступки, продемонструвавши свою силу. У липні 1692 р. татарське військо прибуло на Січ і розпочало переговори з козаками. І справді, піддавшись на заклики кримчан, близько 500 запорожців перейшло на їхній бік. Це було зроблено з відома старшини, яка, проте, так і не дала Іваненку й татарам своєї згоди на виступ, хоча й не забороняла усім, хто бажав, приєднуватися до орди. Більше того, під впливом войовниче налаштованих кримчан січова старшина пішла на укладення з ними мирної угоди, за якою запорожці спільно з ордою мали завдати удару по Гетьманщині та йти в похід на Москву. Проте подальший перебіг подій засвідчив, що ці дії Січі були свого роду тактичним маневром, задля уникнення збройного конфлікту з татарами.

Популярність Петра Іваненка серед запорожців дедалі меншала. Царський посланець Василь Айтемиров на зустрічі з двома козаками в Криму дізнався, що ніхто з Січі не хоче переходити до Іваненка. А ті, хто приєднався раніше, тепер «плачуть гірко» і кажуть, що пішли до Криму «з малого розуму», як «риба в сіті», бо через те, що їх стережуть, не можуть повернутися на Запорожжя [83]. Наступного року на заклики Іваненка запорожці відповіли категоричною відмовою, заявивши, що коли він «самовільно пеклу бездонному з душею і тілом піддався», то нехай і буде з ним вічно [84].

Важливе місце в зовнішньополітичному житті Запорозької Січі посідали також відносини з Річчю Посполитою та Правобережжям. Попри те, що статті «Вічного миру» забороняли такі зв'язки, ані Москва, ані Батурин не могли з достатньою ефективністю перешкодити їм. Прагнення Січі не поривати взаємин із Варшавою пояснювалося насамперед зацікавленістю запорожців у службі на користь поляків, за яку вони отримували певну платню. Важливе значення мало й те, що в періоди загострення відносин Запорожжя з Російською державою й Гетьманщиною козаки могли сподіватися на підтримку з боку Польщі.

Значним пожвавленням політичних зв'язків Січі з Варшавою та Немировом - тодішнім центром Правобережної України - було позначено 1688 р. Тоді, на початку січня, за розпорядженням польського уряду правобережний гетьман Андрій Могила відправив до запорожців свого листа. Його, однак, було перехоплено загороджувальними загонами І. Мазепи і переслано до Москви. Проте це не завадило Могилі незабаром знову послати до козаків своїх гінців з листом та подарунками для січової церкви. Цього разу посланці правобережного гетьмана успішно виконали завдання. В цілому, про-тягом 1688 р. на Запорожжя чотири рази вирушали посланці від Могили, й лише один раз їх було пе-рехоплено. У листі до лівобережного гетьмана запорожці висловили обурення перехопленням послання, нагадавши про своє традиційне право зовнішньополітичних взаємин, без огляду на міжнародний договір, що це забороняв: «...послані пресвітлих монархів наших і найяснішого короля польського, та інші чужосторонні монархи з давніх-давен до нас Війська Низового, де замок Вітчизні й слава вічна військова, послів своїх в потребах своїх присилали до нас Війська Запорозького, даючи певну думу, або бажаючи собі від нас поради, через що як при колишніх гетьманах і регіментарях ніхто тих послів назад не відсилав і листів не відбирав» [85]. У зв'язку з цим зазначимо, що трохи згодом Мазепа, оцінюючи політичне становище Низового Війська, вказував, що Січ розташована далеко від російських міст і лише «іменем та звичаєм» вважається підпорядкованою гетьманському регіменту, а в дійсності є самовладною [86].

Зі свого боку, ініціативу в розвитку відносин із Запорозькою Січчю виявляли й запорожці. Того ж 1688 р. вони неодноразово відправляли до Польщі свої посольства, сподіваючись знайти тут підтримку в протистоянні наступові Москви на козацькі вольності, а на початку листопада 1689 р. Низове Військо вирішило вдатися до ще рішучішого кроку - звернулося до Речі Посполитої з про-ханням про підданство. Для обговорення цього питання до польського короля було відправлено запорозьке посольство на чолі з отаманами Прокопом Лазукою та Антоном Кисляківським.

З собою запорожці везли два послання: до короля та коронного гетьмана С. Яблоновського. У листі до Яна III козаки зазначали, що Москва порушує їхні «вольності», що на Січ не пропускаються ніякі запаси, а це змусило тимчасово помиритися з татарами, та просили прийняти Низове Військо під протекцію Речі Посполитої. Натомість вони обіцяли вірно служити, як служили попереднім королям їхні діди та батьки, і висловлювали сподівання, що поляки даватимуть їм більшу платню, ніж росіяни. А у зверненні до коронного гетьмана кошовий отаман з товариством передавали прохання про покровительство, скаржилися на те, що Москва займає Лівобережжя, витісняючи звідти «козацький народ» і незабаром викорінить його, на зведення фортець на Запорожжі, бажання згубити його, на порушення козацьких прав і вольностей, наміри росіян зробити так, аби козаки були їм та їхнім нащадкам «вічними невільниками» [87].

Ян ІІІ Собеський прийняв посольство 22 листопада у м. Жовква, проте його реакція на прохання козаків була стриманою. Король обмежився обіцянками розглянути в майбутньому питання про повернення під владу Речі Посполитої, крім Запорожжя, ще й Лівобережної України, а також розпорядився виділити з польського скарбу певні кошти для Запорожжя.

Наступними роками відбулося кілька спільних воєнних акцій низових і правобережних козаків. Зокрема, наприкінці липня - на початку серпня 1690 р. запорожці, напавши на турецькі судна на Дніпрі, підтримали дії лівобережного та правобережного козацтва, під час походу на Казикермен навесні 1691 р. вони здійснили успішну бойову операцію проти кримчан в урочищі Пересип. Військова співпраця запорожців із правобережним козацтвом, безперечно, мала велике значення для збереження ними відчуття своєї єдності, що мало велике значення в умовах поділу України на частини, які перебували під зверхністю різних держав. Про те, що Низове Військо чітко усвідомлювало свою належність до єдиної української спільноти, яскраво свідчить його ставлення до С. Палія. Полковник дуже популярним на Запорожжі. Козаки неодноразово запрошували його на Січ, пропонуючи посаду кошового отамана. Більше того, особі С. Палія запорожці вбачали потенційного керівника всієї України. Зокрема, в 1693 р. отамани Паснагуба, Сагайдачний та інші представники верхівки Запорожжя говорили: «Дамо Палію гетьманство і клейноди всі вручимо йому, і вже Палій піде не Петриковою дорогою, і відає він. як панів українських взяти в руки». А козаки полковника, яких він засилав на Січ, зазначали, що він отримає посаду гетьмана, «і буде при ньому, Палію, так само, як було і при Хмельницькому» [88].

Невдовзі Низове Військо взяло активну участь в Азовсько-Дніпровській кампанії (1695-1698 рр.), основними силами проведення якої були війська Лівобережної України та Росії. Цього разу метою Москви та Батурина було відвоювання в Османської імперії виходів до Азовського та Чорного морів. Безпосередньо ж запорожці мали підтримувати один із головних ударів, який спрямовувався на нижньодніпровські турецькі фортеці Казикермен, Устріткермен, Мубереккермен та Ісламкермен. Значною мірою завдяки саме їм операції з їх захоплення, а надалі й оборони від противника взятих укріплень було успішно виконано.

З весни 1695 р. запорожці розпочали воєнні дії проти татар і доставляли важливі відомості щодо противника. А в липні цього року, сприяючи союзним лівобережним і російським військам, вони на човнах оточили Таванський острів, намагаючись заволодіти ним, а також блокуючи шлях до відступу обложеним у найміцнішій Казикерменській фортеці й не даючи змоги татарам прийти їм на допомогу. Тим самим Низове Військо сприяло загальному успіху воєнної операції, в результаті якої всі фортеці було взято. Після відходу основних сил запорожці чисельністю в 600 осіб залишилися в складі залоги Мустріткермена. Захоплення фортець сприяло здійсненню запорожцями морських походів. Уже цього року вони нападали на турецькі укріплення на морському узбережжі навпроти Очакова та на одне з кримських поселень.

На початку 1696 р., відбиваючи контрудар противника, запорожці разом із гетьманськими полками обороняли полтавське місто Говтву, а навесні 500 козаків здійснили похід на Чорне море, під час якого напали на турецькі кораблі, які везли різні припаси до Очакова.

Цього ж року було здійснено найбільший морський похід українських козаків кінця XVII ст., який сприяв відверненню частини турецько-татарських сил від Азова, де було здобуто значну перемогу над Османською імперією. 30 червня 1740 козаків на 40 човнах на чолі з кошовим отаманом Яковом Морозом та курінним отаманом Яковом Чалим вирушили в Чорне море, де розділилися на дві частини. Невдовзі перша флотилія витримала бій із п'ятьма турецькими каторгами. В бою загинула певна кількість козаків, а частину і самого кошового було пора-нено, через що флотилія відійшла в напрямку Білгорода. Незабаром вона знову зіткнулася з противником. Тепер уже козаки зуміли захопити два чи три судна, полонених, листи від турецького візира до кримського хана. Наступні труднощі чекали на запорожців, коли вони спробували зайти в гирло Дніпра. Там на них чатували турецькі судна і татари на суші. Проте козакам вдалося відійти, висадитися і, порубавши човни, повернутися на Січ.

Друга флотилія здійснила напад на Крим, де розорила два татарських поселення і, захопивши значне число полонених, вирушила до Дніпра. Але біля Очакова на неї очікували турецькі судна. Не ризикнувши вступити з ними в бій, запорожці відійшли й висадилися на Козацькому острові, де протягом двох днів відбивалися від противника. Потім вони відпливли до урочища Стрілиця й Сагайдачних кучугур, але й там зустрілися з турками й татарами. На цей раз справа закінчилася нещасливо для козаків. Весь їхній загін чисельністю в 340 осіб був змушений здатися в полон.

Ті запорожці, які не були задіяні в цих походах, брали участь у інших воєнних заходах, продовжували нести службу на Тавані. А в 1697 р. вони відзначилися при обороні Мустріткермена, відбиваючи спроби противника захопити цю фортецю. Загальна кількість штурмуючих Казикермен і Мустріткермен сягала 50 тис. осіб. Ударів завдавали як на суші, так і з турецьких суден. Щоб звабити запорожців до переходу на свій бік, противник присилав до них посланців на переговори, а одного разу відправив два листи, які було прикріплено до стріл. Усі ці спроби не мали успіху, а в своєму листі, також пересланому стрілою запорожці відповідали: «Ми, старшини великих військ московських, і ми старшини Війська Запорозького і городових і охотницьких полків прийняли в руки свої лист ваш, нам через стрілу поданий, в якому просите здати місто вам і лякаєте своїми кавалерами та мечем. Знайте, що ми не схожі на вас, бусурман, і не віримо вашим брехливим пророкам, а сподіваємося на всемогутнього Бога і пречисту його матір, твердо сподіваємося, що ви не візьмете нашого міста, поки не заіржавіли наші шаблі і не ослабли руки, а хлібних і бойових запасів у нас багато. Не лякайте нас погрозами і не зваблюйте оманами. Робіть, що хочете, а ми не подумаємо віддавати цього міста у ваші володіння, але повсякчас чекаємо до себе військ і готові мужньо стояти, поки сил наших вистачить, за віру православну, за честь і за ім'я нашого государя. Надіємося при допомозі Божій нанести вам велику поразку і буде вам вічна ганьба» [89].

Однак ані штурми, ані спроби підірвати укріплення не принесли нападникам успіху. Відомо й про напад запорожців на турецькі судна на Дніпрі й захоплення одного з них. Наступного року запорозькі козаки разом із городовими частинами здійснили похід по Дніпру, випереджаючи прихід ворога до дніпровських фортець. Козаки вчинили напад на два судна противника, одне з яких захопили.

Між тим війна коаліції держав проти Османської імперії дійшла до завершення. В січні 1699 р. закінчились укладенням мирних угод Порти з Австрією, Венецією та Польщею. Турки були змушені примиритися зі втратою значних територій. Росія залишила мирний конгрес, не дійшовши згоди з турками, але уклавши дворічне перемир'я. А в липні 1700 р. Москва уклала із Туреччиною мирний договір. Вона відмовилася від претензій на Керч, вирішила покинути, попередньо зруйнувавши, нижньодніпровські фортеці, а за собою залишала Азов. Козакам заборонялося вести воєнні дії проти турків і татар під загрозою смертної кари, проте вони отримували право зай-матися промислами аж до гирла Дніпра.

У 1701 р. захоплені турецькі містечка було зруйновано, натомість поблизу Січі почалося спорудження ще однієї фортеці. Всі ці дії виклика-ли серйозне невдоволення Низового Війська, яке зазнало значних жертв у ході воєнних дій, а тепер мусило спостерігати за зростанням російської присутності на Запорожжі.

Під час Північної війни українці, за наказом Петра І, мали брати Участь у спільних з росіянами бойових діях проти шведів. Уже на початку війни на північ було відряджено козаків з Гетьманщини та великий загін запорожців. У 1701 р. із Запорожжя вирушив на Північ двотисячний загін разом з полком гадяцького полковника М. Боруховича.

Збереглися відомості не тільки про участь запорожців у воєнних діях на боці Росії, а й про наймання козаків на службу до великого литовського гетьмана Казимира Сапіги й участь запорожців у внутрішніх конфліктах у Литві.

Скориставшись труднощами у яких опинились Москва і Батурин зі вступом у війну, в 1701 році Низове Військо поставило перед гетьманом питання про збільшення платні з людей, які займалися виробництвом селітри на Самарі, а потім розорило їхні майдани. Відомо, що Січ була готова прийти на допомогу кримському ханові в його протистоянні з ногайцями. Значного резонансу набуло пограбування запорожцями царгородських купців, які везли дорогі товари. Справа з'ясовувалася на рівні турецького султана й російського царя, однак козаки повернули далеко не все пограбоване. У відповідь на такі дії в Москві ув'язнили запорозьких посланців, які приїхали по жалування.

У 1702 р. з Півночі повернулися лівобережні сили й частина запорожців. Інші перейшли на службу до прибічників противника Росії Станіслава Лещинського, який став польським королем за підтримки Карла XII. Козаки виступили з рішучим протестом проти побудови в урочищі Кам'яний Затон, поблизу Січі, нової фортеці, погрожуючи навіть збройним повстанням, у чому їх підтримували турки і татари. Тоді ж запорожці забрали платню, яку російські солдати везли до Кам'яного Затону, для тамтешньої залоги, а супровідників убили, відганяли коней з-під російських містечок на Запорожжі. Тривали напади на промисловців, які працювали на запорозьких землях. Усі ці дії запорожців в умовах війни змусили Москву до спроб залагодити незгоди методом «пряника». Наступного року з російської столиці було відпущено затриманих запорозьких посланців, а царський посол повіз на Січ жалування, подарунки й грамоту Петра І.

Прийнявши привезене, запорожці, однак, відмовилися присягнути на вірність цареві, заявивши, що зведенням фортець на Самарі та в Кам'яному Затоні порушено їхні вольності. Між тим, розбої і грабежі з боку козаків тривали.

Антиросійські настрої підігрівали ті, хто повернувся з війни. На Півночі запорожці дуже потерпали від недостатнього забезпечення, частина з них була задіяна на земляних роботах. Але оскільки існувала небезпека поширення заворушень і на Лівобережжя, Москва знову обіцяла прислати жалування, затвердила за Січчю землі по Самарі, заборонила кам'янозатонському воєводі чинити шкоди запорожцям. Та все це не зупинило постійних незгод із російськими залогами.

На 1704 р. припадають свідчення про самовільне повернення з Півночі до українських міст запорозької піхоти й кінноти і поширення ними в містах негативних настроїв щодо росіян.

У 1705 р. напружені відносини між Запорожжям, з одного боку, та Росією й Гетьманщиною, з іншого, ускладнилися через необхідність реалізації мирних домовленостей, укладених між Москвою та Стамбулом. Запорожці, зокрема, намагалися з'ясувати умови майбутнього розмежування володінь між обома імперіями, наполягаючи на тому, що Дніпро в жодному разі ділити не можна, оскільки вони здавна займаються промислами на цій річці аж до впадіння її в море. Кошовий отаман Костянтин Гордієнко у розмові з піддячим Федором Борисовим так висловив своє невдоволення діями Росії: «...раніше ми ходили в похід до Москви, а нині ви почали до нас їздити замість татар» [90].

У відповідь на свої звернення козаки отримали царську грамоту та лист від гетьмана, в яких містилося запевнення, що всі запорозькі вольності буде збережено. І справді, в одній зі статей договору щодо лінії кордону від 22 жовтня йшлося гір0 дозвіл запорожцям вільно займатися промислами на Дніпрі та Чорному морі.

За допомогою дарунків і погроз Москва й Батурин стримували запорозькі протести. Однак у середовищі низового товариства і далі поширювалися ідеї щодо збройного виступу, знищення російських фортець і руйнування поселень мешканців городової України на своїй території, розправи з панівною верствою Гетьманщини.

У 1706 р. з'явилися нові підстави для невдоволення Січі діями гетьманського та царського урядів. На заклик Петра І запорожці спорядили значний загін до Києва, аби долучитися до боротьби зі шведами. Однак, залишені без будь-якої платні, козаки повернулися на Запорожжя.

Тимчасове затишшя, яке встановилося на Запорожжі, взимку 1707-1708 рр. було перервано. До цього спричинилася поява тут донського отамана Кіндрата Булавіна, який восени підняв на Дону повстання проти соціального гноблення, однак, зазнавши поразки в одній із битв, почав шукати підтримки у Низового Війська. З цього приводу відбулося кілька козацьких рад, і врешті було вирішено, що запорожці донцям не допомагатимуть. Однак, діставши відмову, донський отаман не полишив своїх планів. Він перебрався з Січі у Кодацьку фортецю, щоб звідти продовжити свої заклики. Й вони не залишилися без наслідків: багато козаків приєдналося до повстанців.

У ситуації, яка склалася з приходом у Гетьманщину шведської армії та несподіваним для запорожців приєднанням до неї частини українських збройних сил на чолі з І. Мазепою позиція Запорозької Січі набувала особливого значення, оскільки вона могла вплинути на результат усієї кампанії. Тому дістати підтримку запорожців жадали обидві сторони: як Карл XII з І. Мазепою, так і Петро І. Першим звернувся до Низового Війська , певно, український гетьман, після того, як 24 жовтня виступив з Батурина, а 25-го - відкрито оголосив своїй армії про "рішення за підтримки шведського короля визволити Україну від московського ярма. На Січ поїхали посланці з листами й подарунками від І. Мазепи. Гетьман радив козакам знищити російські фортеці на території Запорожжя.

Не залишалася пасивною й російська влада. У своїй грамоті до запорожців, датованій 30 жовтня 1708 р., Петро І різко засудив дії гетьмана та повідомив про заходи, спрямовані на ліквідацію антимосковських кроків І. Мазепи. Крім того, цар запрошував запорожців взяти участь у виборах нового керівника Лівобережжя, які мали відбутися вже за кілька днів - 6 листопада. Після призначення Івана Скоропадського гетьманом цар знову звернувся до запорожців. Разом із посланцями Петра І до Низового Війська поїхали й представники Скоропадського. З новою грамотою посланці царя привезли на Січ грошові подарунки.

Складна політична ситуація зумовлювала значні коливання у настроях запорозького середовища. Врешті перемогли противники Москви, висунувши перед нею низку ВИМОГ ЩОДО поновлення вольностей - як своїх, так і всього Війська Запорозького. Разом із тим, закликавши військо договору, запорожці поставили перед Мазепою низку питань стосовно по-літичних перспектив і просили збройної підтримки. Також вони пильнували за позицією Криму. 1 березня 1709 р. кошовий отаман Костянтин Гордієнко вивів з Січі близько тисячі козаків, які мали на озброєнні гармати, і прибув з ними до Переволочної. Сюди ж нагодилися й посли від І. Мазепи та надійшов лист від кримського хана з запевненням про підтримку. Все сприяло тому, що 12 березня запорозька рада вирішила або приєднатися до шведського війська. До запорожців, приведених Гордієнком, приєд-нався й загін козацького полковника Нестулія (500 осіб), який перебував у Переволочній. Надалі до них долучалися значні загони козаків.

Розгромивши окремі російські військові підрозділи, зокрема, під Царичанкою, зайнявши низку населених пунктів, запорожці вирушили в Диканьку, де Гордієнко зустрівся з Мазепою. Після цього частина козаків прибула у Великі Будища. Тут 27 березня запорожців з почестями прийняв Карл ХІІ. Спочатку від нього, а потім і від гетьмана вони отримали значні грошові подарунки. За кілька днів було вирішено й формальні питання щодо приєднання Січі до антиросійського союзу.

Найважливішою умовою приєднання запорожців до шведського війська була та, що король не міг укласти з царем мирного договору, «доки запорожці не здобудуть своєї давнішої волі і коли будуть залежні не від Москви, а від польської Речі Посполитої», як записав у своєму щоденнику учасник тих подій барон Давид фон Зільтман [91].

Прибувши до Карла ХІІ, запорожці брали участь у різних воєнних заходах шведів, були задіяні в земляних роботах під час облоги Полтави, прикривали шведський обоз. Дуже позитивне враження справило на шведів уміння запорожців добре стріляти з рушниць, чим вони завдавали значної шкоди противникові. Після поразки королівських сил у Полтавській битві та довершення їхнього розгрому під Переволочною запорожці прислужилися шведським солдатам при переправі через Дніпро, подальшому проведенні втікачів.

На Січі ж після виступу Гордієнка залишилася незначна частина війська, що трималася насторожі, всіляко обмежуючи свої контакти з росіянами, які перебували в Кам'яному Затоні. Запорожці вагалися, приймаючи одне, а потім інше рішення щодо подальших дій. Вони обрали кошовим отаманом замість Гордієнка Петра Сорочинського, вирішивши підтримати царя. Та вже після цього стали на шведський бік і відправили до кримського хана посланців з проханням взяти їх під його протекцію.

Згодом Москва прийняла рішення відправити на Запорожжя великий військовий загін, який мав або змусити козаків до співробітництва, або знищити їх. Три російські полки, направлені виконати це завдання, очолював полковник Петро Яковлєв. Передбачаючи, що після розгрому Січі багато запорожців шукатимуть притулку на кримських землях, Москва домоглася, аби великий візир Порти наказав ханові Девлет-Гірею II видавати таких утікачів Росії.

Полковник Яковлєв дістався зі своїм військом на Запорожжя в середині квітня, дорогою нападаючи на Келеберду, Переволочну, Новий та Старий Кодаки. Всі ці містечка було спалено, а кожного, хто чинив опір,- безжально знищено. Особливо жорстоко росіяни повелися з мешканцями Переволочної, де запорожці протягом двох годин організовано відбивали напади противника. Тут знайшли смерть не тільки козаки, а й жінки, діти та люди похилого віку.

Після захоплення цих містечок Яковлєв спустився на човнах униз по Дніпру, до Кам'яного Затону, де отримав підкріплення людьми та боєприпасами, і наблизився до Січі. Кілька спроб полковника домовитися з запорожцями виявилися марними. Заявляючи, що вони зберігають вірність цареві, козаки зволікали, чекаючи на повернення з татарською допомогою посланого до Криму Петра Сорочинського. Однак їх задум через три доби було розкрито, і росіяни вирішили йти на штурм. Це було досить проблематично, бо Січ на той час з усіх чотирьох боків було оточено водою. А перша рішуча відсіч, вчинена запорожцями, продемонструвала, що навряд чи увінчаються успіхом і наступні приступи. Однак до Яковлєва від генерал-майора Григорія Волконського прибув на допомогу полковник Гнат Галаган і привів із собою компанійський полк і драгунів. Побачивши наближення цього загону, козаки вирішили, що їм на виручку поспішає орда, котру привів Сорочинський, і зробили вилазку. Цим негайно скористалися росіяни і вдерлися на Січ. Після недовгого сум'яття запорожці знову почали мужньо відбиватися. Тоді Галаган закликав їх здатися, пообіцявши помилування. Козаки склали зброю, але обіцянка виявилася обманом - почалася різанина і Січ було знищено. Росіяни ж втратили при штурм до 300 осіб.

«Учинилось у нас в Січі те, що по Галагановій і московській присязі, товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали та інші тиранські смерті задавали, і робили те, чого і в поганстві за древніх мучителів не водилось - мертвих з гробів багатьох, не тільки з товариства, але й з ченців відкопували, голови їм відсікали, шкури лупили і вішали»,- розповідав очевидець, козак Стефаненко [92]. Не обмежившись цим, Галаган направляв своїх людей по Запорожжю, щоб захоплювати козаків та передавати росіянам.

Частину запорожців, які потрапили до полону на Січі, було страчено, а інших вислали до Сибіру. Не краща доля чекала й на тих козаків, які не встигли одразу відійти зі шведами. Олександр Меншиков, котрий прибув на чолі російських військ під Переволочну, не обіцяв українцям навіть зберегти життя, на відміну від шведів. Тоді більшість запорожців загинула при спробі перепливти Дніпро чи від рук противника, частині таки вдалося врятуватися. А на початку липня 1709 р. до Петра І з'явилося багато козаків з повинною, їх було виведено з козацького стану й розміщено по селах.

На донесення Меншикова про зруйнування Січі російський цар відповідав: «Цього дня отримали ми від вас листа, в якому оголошуєте про розорення проклятого місця, яке корінь злу і надія неприятелю була, Що ми з превеликою радістю почувши, Господу, меснику злим, дякували зі стрільбою. І вам за нього дуже Дякуємо, бо ця справа з перших є, якої побоюватися було потрібно» [93]. Тих же запорожців, котрі не покаялися, цар наказав схоплювати і страчувати, а їх землі приєднав до Миргородського полку.

Знищення Чортомлицької Січі та кривава розправа над її захисниками - запорожцями, які були з Мазепою та Карлом XII, безперечно, справили надзвичайне враження на Українців. Цим було продемонстровано силу Росії, що змусило багатьох, затамувавши гнів, скоритися їй, а інших, навпаки,- стимулювало до ще активнішої боротьби.

Особливу увагу дослідники традиційно приділяють питанню значних заслуг Війська Запорозького Низового, пов'язаних зі справою звільнення з полону українців, а також людей інших національностей. Козаки визволяли невільників, випереджуючи плани татар, коли вступали з ними з бої напередодні нападів, відбивали вже захоплених людей, здійснювали походи на поселення противника, де відвойовували полонених. Приміром, у 1667 р. запорожці здійснили похід на Крим. Протягом тижня було звільнено близько 2 тис. полонених, з яких 1,5 тис. прийшло на Січ. А в 1675 р. запорожці розбили татарський загін, який повертався з ясиром, і звільнили близько тисячі осіб.

Запорозька Січ була одним із найважливіших центрів вирішення питання про обміни чи викуп полонених. Іноді це було однією з причин укладення договорів з Кримським ханством. На Запорожжі перебувала певна кількість полонених турків чи татар, призначених для обміну чи продажу. Сюди постійно прибували так звані «вихідці» - люди, які тікали з полону або з інших причин залишали татарські й турецькі землі. «Вихідці» через територію Запорожжя ішли додому, а частина залишалася жити в Низовому Війську. Розповіді цих людей часто слугували важливим джерелом відомостей про Османську імперію та мали велике практичне значення, особливо щодо воєнних питань. Отримана інформація використовувалася не тільки на Січі, а й керівництвом городової України, Москвою та Варшавою. Враховуючи зміст отриманих даних, планували ті чи інші заходи: оборонного або наступального характеру.

Значну увагу приділяли й питанню захоплення полонених самими запорожцями. При цьому козаки розраховували на здобуття необхідних в ході воєнних дій розвідувальних даних, на можливість обміну бранців-українців, а також на матеріальні здобутки, які можна було отримати шляхом викупу. При цьому розміри викупу залежали від статусу захопленої особи. Наприклад, у 1676 р. на Січ з Туреччини приїхали люди, щоб розшукати й викупити знатну особу - Мустафу-агу. Сірко запідоз-рив їх у нещирості й згодом, через розвідника, якого посилав до Криму, з'ясував, що розшукували ще значнішу людину - Хапіч-пашу. Останній приховував свій статус, щоб за нього не вимагали надто великого викупу. З'ясувавши його особу, Січ погоджувалася обміняти пашу на знатного росіянина - боярина Андрія Ромодановського, за якого татари хотіли отримати 40 тис. єфимків та 60 полонених татар.

Також запорожці розраховували на винагороду, яку можна було отримати після допровадження полонених до українського гетьмана, польського короля чи російських царів.

Документи зберегли чимало відомостей про сповнені драматизму долі людей,які потрапили в полон. Серед них багато прикладів про вдалі, нехай через довгі роки, намагання повернутися на Батьківщину. Ось приміром, що повідав у Холмогорах про свої поневіряння запорожець, мешканець містечка Кишенки Юшка Гаврилов. 1689 р. запорозький полковник Лугівський разом із російськими військами ходив до Перекопу. Повертаючись, Гаврилов разом із 30-ма іншими козаками, відставши від полку, пішов під Казикермен, сподіваючись на здобич. У степу козаки відігнали табун коней з Казикермена. Після цього їх наздогнали татари й захопили Гаврилова й двох його товаришів у полон. Козаків привезли до Казикермена, продали татарину в село Охмеч, де вони жили до Великого посту, коли Гаврилов спробував утекти. Він ішов 5 ночей, але під Перекопом його схопили переслідувачі й повернули тому самому татарину. Останній продав Гаврилова у село Кашекіум, за Бахчисараєм, де козак жив і працював 2 роки. Звідти Гаврилов утік до Чорного моря, в Балакну - до корабельної пристані. Але й тут його спіймав власник, той самий татарин, який віддав його на корабель, розпорядившись продати. На кораблі Гаврилова привезли до Константинополя, де він жив 2 місяці. В Константинополі козака продали й відвезли за Біле море (Мармурове) під місто Магалич в село до паші Цапа. Проживши там місяць, Гаврилов утік під час роботи з трьома іншими полоненими. Через місяць в іншому турецькому місті вони були схоплені та протягом двох місяців перебували в ув'язненні. Звідси їх викупив Цап, повернув, і всю зиму бранці були «у великих муках». Навесні ці полонені знову втекли, прийшли до міста Дерменжи, де їх схопили й тримали закутих місяць. Звідти Гаврилов утік і через 15 днів біля якогось села був пійманий турками, місяць був закутий, а потім воєвода Магомет забрав його до міста й над ним знущався, від чого козак захворів. Хворого козака продали паші Генжу, який збирав податки. Разом із цим пашою Гаврилов ходив 3 місяці, потім на Петрів день утік із вотчини турка. Невдовзі козака спіймали на заставі, що була спеціально виставлена для перехоплення втікачів. Зі значного числа затриманих при Гаврилові на заставі померло 12 осіб, решту було розіслано по селах. Після Великого посту козака продали в місті Кушакшетер. Цовий хазяїн жорстоко поводився з Гавриловим. Через літо козак утік, дістався за 2 місяці до міста Манц, жив у якомусь селі,-знову втік і за два дні прийшов до міста Смірна, де його взяли на корабель голландці. Гаврилов плив до Іспанії, потім до Амстердама, а звідти голландці привезли його в червні 1700 р. до Архангельська. Гаврилов дістався до Холмогорів, а потім був відправлений до Москви. Моряки ж, як розповідав козак, враховуючи його муки в полоні, «годували і поїли, і провозу з нього не взяли» [94].

Незвичайну історію про долю двох українських козаків зберіг ще один документ. У 1687 р. під Казикерменом у полон до турків чи татар потрапив запорожець Омелян Жатко. Другого - Савку Антонова - схопили під Чигирином. Обох привезли До Криму, а далі вони опинилися на турецьких галерах. Ходили по Білому морю, а у 1693 р., у Далмації, з іншими полоненими - двома московськими підданими, двома поляками та іспанцем - напали та знищили приставлених до них турків. Після цього втікачі відплили на каторзі до Венеції, потім перебралися до італійського міста Ліворно, а далі дісталися до Парижа, де мали нагоду бачитися з французьким королем Ліодовіком XIV. Того ж року обидва Українці прибули до Львова [95].

Однак більшості полонених так і не вдавалося вирватися з неволі. А бранцями ставало дуже багато Українців. Наприклад, лише в 1674 р. під Ладижином у полон потрапило 4 тис. запорожців. Відомо, що звільнити з неволі вдалося лише кілька сотень осіб, попри всі зусилля січової верхівки.

Однією з найяскравіших особистостей в історії Чортомлицької Січі був уже згаданий Іван Сірко. Знаменитий кошовий народився десь на початку XVII ст., імовірно, у сім'ї православного шляхтича на Вінниччині. Власна сім'я Сірка мешкала в м. Мерефа на Харківщині. Тривалий час він очолював Низове Військо, відзначався релігійністю, хоробрістю, рішучістю, сильною волею та честолюбством. Згідно з дослідженнями професора О. Рубіжанського, Сірко прожив 70-75 років, був дуже сильним, 174-176 см на зріст, мав руде волосся [96]. Польський історик та поет XVII ст. Веспасіян Коховський так писав про Сірка: «Страшний був орді, бо був досвідченим у військових справах і відважним кавалером, перевищуючи цим Дорошенка. А в Криму його ім'я наводило такий пострах, що орда щоденно пильнувала й була готова до бою, ніби Сірко вже напав. Навіть дітей татарських, коли вони плакали і їх не могли заспокоїти, лякали Сірком, кажучи: "Сірко йде", і при цих словах діти замовкали, не плачучи більше. Сірко був гожий чоловік, воїнської натури і не боявся ані сльоти, ані морозу, ані сонячної спеки. Він був чуйним, обережним, терпляче зносив голод, був рішучим у воєнних небезпеках і, що найбільша рідкість серед козаків,- завжди тверезим. Влітку він перебував на порогах, а взимку - на українському пограниччі. Він не любив марнувати час або упадати коло жіноцтва, постійно бився з татарами, проти яких мав природну й невблаганну ненависть. На обличчі він мав природний знак, ніби шмат пурпуру» [97]. Анонімний автор польської «Віршованої хроніки» другої половини XVII ст. склав поему про кошового. В ній є такі рядки:

Був знавцем вод, і рік, і урочиських
Піль Диких, Жоден з ним не зрівнявся б у тому
з малих і великих,
Досить того, що, йдучи в ніч темну, як стрілами стрілить.
В простір миль на десятки -
вернеться, знаходить ті стріли.
Був стрілець він із лука чудовий,
також з самопала,
Як з коня на ходу ударяв, знав, куди потрапляло.
Птах у льоті, звір бігом не міг від Сірка ухилитись,
Також ворог приймав дар од нього, не міг не звалитись.
Байку кажуть про нього, що був чарівник і знав чари,
Та з ким Бог, з тим і ласка, і щастя, і розум йде в парі [98].

Попри романтичний образ кошового отамана, історичні факти свідчать про те, що далеко не завжди дії Сірка йшли на користь Україні. Обстоюючи позиції автономізму, ставлячи інтереси Запорожжя вище за державні, він нерідко шкодив патріотичним намірам своїх сучасників. Також не варто забувати вчинені ним жорстокі походи на татарські поселення, або ж знищення у 1675 р. звільнених християн при поверненні з Криму з вдалого походу. Тоді козаки Сірка вивели чимало людей із татарських володінь. Одні з них були християнами, а інші - мусульманами. Наказавши їх розділити, кошовий влаштував християнам випробування, запропонувавши тим, хто хоче, йти на Україну, а іншим - повернутися до Криму. Близько трьох тисяч висловили бажання повернутися до своїх помешкань і господарств у ханстві. Переконавшись, що вони дійсно вирушили до Криму, Сірко наказав своїм козакам наздогнати цих людей і знищити. Приїхавши на місце розправи, Сірко, як свідчить літописець, промовив: «Простіть нас, брати, а самі спіть тут до страшного Господнього суду, ніж би мали розмножуватись у Криму поміж бусурманами на наші християнські молодецькі голови, а на свою відвічну без хрещення погибель» [99].

Влучну характеристику Сіркові, як типовому запорожцю, дав Д. Яворницький: «І за характером, і за всіма своїми діями Сірко являв собою тип істинного запорожця. Він був хоробрий, відважний, пристрасний, не завжди постійний, не зажди вірний своїм союзникам; він любив часом погуляти й сильно випити і в хмелю показати своє козацьке завзяття; він схильний був миттєво захопитися новою думкою, новим заходом, щоб потім відмовитися від цього задуму й прийти до протилежного рішення» [100].

Сучасний дослідник Д. Наливайко теж висловив сумнів у існуванні в Сірка певного сталого політичного переконання, зауваживши, що в основі діяльності кошового лежали швидше «архетипи колективного підсвідомого, що виробилися в дуже специфічному середовищі запорозького козацтва» [101].

Та, попри такі висновки, за Сірком навічно закріпилася слава чи не найвидатнішого кошового отамана Запорозької Січі. Його втрата в 1680 р. стала непоправною для Низового Війська. «Того ж літа, 1 серпня, переставився від цього життя в своїй пасіці Грушевці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім Низовим Запорозький Військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося й інше Запорозьке товариство. Поховано його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього Низового Війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та в інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким Військом до свого коша. Його все Військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені й справ»,- так написав про прощання запорожців із Сірком Самійло Величко, як сучасник оцінюючи його життя та справи [102].




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

За обставин катастрофічного стану білоруськості в Білорусі, коли навіть на селі втрачено живомовне середовище, а населення масово зрікається рідної мови, що підтвердив недавній сумнозвісний референдум, місцеві патріоти ставлять за приклад „білоруську оазу" на Білосточчині (Польща). Та парадокс ситуації полягає в тому, що ця уявна оаза білоруськості охоплює, крім власне білоруських етнічних теренів, передусім і головно - українські - Північне Підляшшя, де протягом кількох останніх десятиріч влада намагалася з українців зробити білорусів.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka