Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 20 вересня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Проблема взаємин князів та боярства в розвитку Південно-Західної Русі

Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

В історіографії давно точиться дискусія з проблеми взаємин між князями та боярами в Галичині впродовж останніх десятиліть XII - першої половини XIII ст. Безумовно, що в цьому краї зазначені взаємовідносини мали гострий і часом безкомпромісний характер. І в них, на чому необхідно особливо наголосити, не тільки боярство, а й князівська верства показали достатню власну могутність. При розгляді вказаної теми дослідників не повинні уводити в оману тривалість і запеклість боротьби з магнатерією в першій половині XIII ст. для Романовичів, оскільки в кінцевому результаті останні в цій боротьбі показали свою перевагу. До того ж галицький книжник, який докладно описував це протистояння, з метою підкреслити героїчні вчинки князя Данила Романовича та його оточення, відображаючи події громадянської війни першої половини XIII ст., навмисно постійно драматизував ситуацію.

На прикладі інших давньоруських земель ми спостерігаємо також часом складні відносини, що існували між князями та боярами. У Владимиро-Суздальській землі конфлікт у правлячій верстві призвів, зокрема, до загибелі князя Андрія Боголюбського - володаря, який доклав чимало зусиль для формування в Північно-Східній Русі власної державності, суверенної від київського політичного центру. Проте в цілому в більшості земель-князівств взаємини між правлячими верствами мали відносно стабільний характер, а державне правління існувало У формі князівської монархії. На півночі Русі, у Новгороді та Пскові, сильні позиції боярства зумовили формування іншої особливої форми правління - боярської республіки, у структурі управління якої князь відігравав меншу роль, ніж у більшості монархічних за суттю земель Русі. У літературі довго недооцінювалося значення інституту князя порівняно з іншими державними інститутами в політичній структурі Новгородської держави. На нашу думку, виваженою в цьому питанні є позиція П.П. Толочка, який зазначає, що князь у Новгородській землі не був звичайним найманим воєначальником. «Часта зміна князів на новгородському столі, - пише дослідник, - як це не парадоксально, свідчила не стільки про їхню безправність, скільки про постійне прагнення боярства обмежити князівські прерогативи», Хоча влада князя в Новгороді не була спадковою, він і тільки він виконував тут головні воєнні, судові, дипломатичні функції.

У цілому в більшій частині давньоруських князівств у структурі державного управління переважала роль князів, хоча на Північному Сході (у Новгороді та Пскові) у системі державного керівництва спостерігалася перевага боярського стану. У Галицькій землі стан взаємин між місцевими князями та земельними магнатами тривалий час лише незначною мірою впливав на структуру державного управління (цікавим явищем тут були нерегулярні боярські з'їзди під патронатом князя), проте вже під кінець XII ст. часті конфліктні ситуації не тільки серйозно сприяли виникненню перманентних політичних криз, а й позначилися на самій позиції князівської влади у краї. Князі були вимушені час від часу йти на істотні поступки боярству. Такі колізії особливо часто спостерігалися в першій половині XIII ст., однак їх не можна розглядати як типовий стан тогочасного суспільно-політичного та державного розвитку, оскільки вони були проявом кризи цього розвитку. Отже, у Галичині перших десятиліть XIII ст. не діяла вже в достатній мірі перша форма, проте не сформувалася ще і друга форма із зазначених вище видів державного управління, а тому тут була досить гострою політична боротьба, Найвищим проявом якої і стала тривала громадянська війна. Остання не була внутрішньополітичною проблемою Прикарпаття, оскільки зачіпала сусідні руські землі, а також польські князівства та Королівство Угорщину.

Велика сила боярства у Прикарпатті була зумовлена особливими причинами. У добу входження краю до складу держави Русь із центром у Києві тут були досить слабкі позиції центральної київської адміністрації. В інших регіонах Русі князі-намісники, направлені київським володарем, набували у своїх намісництвах силу, що давало змогу їхнім нащадкам, спираючись на можливості місцевої (колишньої племінної) знаті, ставати досить сильними земельними князями. Коли наприкінці XI ст. у Прикарпатті появилася своя місцева князівська династія, у неї не було достатньої сили для контролю периферії власних князівств (Перемишльського, Звенигородського, Теребовльського). Там виникали майже самостійні в політичному та могутні в економічному плані боярські «гнізда», господарі яких не тільки не рахувалися у своїх землях із князівською владою, а й прагнули самі диктувати волю князям у загальноземельних питаннях. Це боярство, на справедливу думку М.Ф. Котляра, формувалося безпосередньо з племінної знаті. Слід зауважити, що після виникнення об'єднаного Галицького князівства в Перемишлі, Теребовлі та Звенигороді удільні князі з'являлися лише епізодично, а вся влада в цих ареалах належала також боярській верхівці. Ця обставина чітко проявилася під час громадянської війни першої половини XIII ст., коли в ході гострих військових та політичних конфліктів позиція різних ареалів - центрів з округою (наприклад, Ярославського, Перемишльського, Звенигородського) - нерідко відрізнялася одна від одної.

На політичний розвиток Галицької землі (як і Новгородської на півночі) серйозно впливав ландшафтно-територіальний чинник. Значну частину Галичини складали або гірські та напівгірські малодоступні райони, або землі вздовж Дністра, які У XII—XIII ст. лише номінально або періодично входили до складу Галицької землі. До цього необхідно додати, що саме в Галичині, більше ніж у будь-якій іншій землі-князівстві, спостерігалася відмінна зовнішньополітична орієнтація центрів різних ареалів (колишніх удільних князівств): Перемишль орієнтувався на Захід, Звенигород - на Волинь, а головне місто Пониззя - Бакота, яке в XIII ст. стало головним політичним центром на сході Галичини, - на Південь та Схід.

Треба зауважити, що з точки зору боротьби монаршої влади з магнатами Русь узагалі й Галичина зокрема не були винятками. Нагадаємо, що це був період XII - середини XIII ст., тобто час, коли в більшості країн Європи панувала удільна роздробленість. В Італії тоді взагалі не існувало королівської влади, у Германії дещо пізніше (у третій чверті XIII ст.) настала доба «Великого безкоролів'я» (1254-1273 рр.). Великі проблеми у стосунках з могутніми феодалами мали тоді й королі Франції, Непростими були взаємини між монархами й магнатами у країнах, де не було роздробленості в класичному вигляді. Ідеться про середньовічні Англію та Угорщину. Там приблизно в один час боротьба королів з крупними землевласниками завершилася прийняттям важливих документів, які свідчили про якісні зміни в державному та суспільному розвитку. Так, в Англії в 1215 р. була прийнята «Велика хартія вільностей», а в Угорщині в 1222 р. - «Золота булла», які регламентували взаємини між монархами і крупними землевласниками. У зв'язку із цим варто зазначити, що останнім часом науковці справедливо порушують питання про можливий вплив нової системи відносин між королем і магнатами в Угорщині на поведінку галицьких бояр у першій половині XIII ст. У радянській історіографії тривалий час науковці акцентували велику увагу на особливій позитивній ролі королівської (великокнязівської на Русі) влади в подоланні феодальних смут і розбудові якісно нової державної системи. У цьому аспекті королівська влада протиставлялась позиції стану крупних землевласників (феодалів), який розглядався як реакційна сила. Необхідно зазначити, що при цьому автори, як на авторитет в останній інстанції, посилалися на працю «Про розклад феодалізму та формування національних держав» Ф. Енгельса, де він писав про виняткову роль королівської влади («представниці порядку в безпорядку») у становленні централізованих станових монархій і формуванні націй. Зауважимо, що ця думка була не власним відкриттям класика марксизму, а теоретичним надбанням тодішньої європейської медієвістики другої половини XIX ст.

Водночас необхідно підкреслити, що прогресивна роль королівської влади можлива лише в ситуації, коли відбувається становлення нової системи політичного життя країни, у якій спостерігається зростання політичної ваги панівних верств населення, котрі мають змогу виразити свої станові інтереси через систему представницьких органів. Відсутність такої противаги призводить до відриву королівської влади від інтересів суспільства, фактично сприяє виникненню тиранії. Тому в конкретній ситуації політичного розвитку Південно-Західної Русі дуже важливим для налагодження прогресивного політичного поступу було становлення гармонійних стосунків між монаршою князівською владою та панівною верхівкою суспільства.

Цей процес без особливих ексцесів відбувався на Волині, де діяли потужні сили, які стабільно підтримували Романовичів. Набагато складніше проходили такі політичні процеси в Галичині. Безумовно, тут на становлення союзу князівської влади з верхівкою суспільства негативно впливав чинник припинення наприкінці XII ст. спадкової легітимної династії Ростиславичів, оскільки претензії інших володарів на «галицьку спадщину» постійно знаходили певну підтримку з чисто кон'юнктурних міркувань в тих чи інших угруповань галицького населення, перш за все у представників різних боярських «партій». Другий негативний момент випливав із самодостатнього політичного розвитку самого боярства, про що йшлося вище. Спротив Романовичам у Галичині був викликаний і певним суперництвом, яке мало місце між галицькою та волинською панівними верхівками. Пануюча верства в Галичині розуміла, що для неї прихід Романовичів до влади в Галичі означатиме необхідність значних поступок на користь боярства сусідньої Волині. Проте тривала масштабна Діяльність Романовичів з метою створення потужного прошарку своїх прихильників у Галичині, важливим проявом якої було роздавання у краї земель за службу, дала до середини XIII ст. позитивні результати, що не могло не вплинути на процес відновлення єдності та політичної консолідованості Галицько-Волинської держави наприкінці 30-х - у 50-х рр. XIII ст. Цьому ж сприяли й фактори єднання двох земель.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

У низці найдавніших і маловідомих постатей української історії найцікавішою особистістю є князь Кий. Та й чи може не збуджувати нашу цікавість історична особа, що дала своє ім'я древній столиці, започаткувала витоки нашої державності. Водночас Кий є найбільш загадковою постаттю. І справа полягає не стільки в тому, що сучасний історик дивиться на Кия крізь запаморочливу товщу часу в п'ятнадцять століть, скільки в непевності й невизначеності рідкісних відомостей про нього. У ледь жевріючому світлі гранично скупих свідчень джерел він виглядає особою, котра майже повністю належить до легендарного світу.

Уперше Кий з'являєт

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka