Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

В історіографії, до певної міри під впливом обставин політичного життя вже XX ст., не виникло єдиного підходу щодо характеристики державно-політичного комплексу, який утворився значною мірою внаслідок активних дій князя Романа Мстиславича на межі XII—XIII ст. Нагадаємо, що у працях, які належать до так званої радянської історіографії, ігнорувалися тісні генетичні зв'язки південноруських князівств Русі з майбутньою Україною, а в об'єднаному князівстві Романа вбачалася швидше історична випадковість, ніж закономірність.

Інші погляди були притаманні українським дослідникам, які працювали в XIX - на початку XX ст., а також історикам, котрі вивчали українську давнину в діаспорі. За їхніми спостереженнями, XII - перша половина XIII ст. - це один з періодів в історії України, а князівство Романа Мстиславича слід розглядати як одну з українських держав у ланцюгу головних державних формувань української нації протягом століть існування останньої. Проте цей висновок не був підкріплений створенням спеціальних монографічних досліджень із цієї проблематики, яка в сучасній науці і стала предметом наукової дискусії.

Спостереження політичних процесів у порівняльно-хронологічному плані дає підставу говорити, що на певному етапі розвитку середньовічного суспільства для багатьох країн притаманний перехід від етапу існування державності у формі системи або конфедерації державних формувань у вигляді князівств (герцогств, графств, баронете тощо) до етапу поступової трансформації централізованих держав. На цьому перехідному етапі за рахунок об'єднання різних за статусом державних утворень можна спостерігати виникнення складних за формою та характером розвитку державно-політичних структур.

Тут можна згадати хоча б синхронну за часом до князівства Романа так звану державу Плантагенетів XII ст., до складу якої, крім Англійського королівства, входили численні французькі володіння. Останні за обсягом були більшими, ніж землі, що безпосередньо підкорялися французькому королю. Як володар численних французьких володінь, які тягнулися від Нормандії на південь до Піренеїв, король Генріх II Плантагенет формально був васалом французького короля Філіппа II Августа й водночас найзапеклішим його ворогом. Дослідники часто характеризують політичне формування Генріха Анжуйською державою й навіть Анжуйською імперією, незважаючи на те, що її монарх як суверен правив лише в Англії. Проте остання не належала до головних володінь Плантагенета, і на острові Генріх майже не жив. Відомо, що Генріх Плантагенет не тільки прагнув підкорити Францію, а й хотів стати справжнім імператором, у зв'язку із чим допомагав Ломбардській лізі проти германських Штауфенів.

Конфлікт між двома династіями - Плантагенетами та Капетингами - на терені Франції пізніше, як відомо, призвів до тривалої Столітньої війни. У ХІII-ХV ст. володіння бургундського герцога у Франції також були більшими за масштабом, ніж володіння короля Франції. Проте поступово, значною мірою внаслідок ідеологічно-політичних чинників, саме довкола короля як легітимного сюзерена Франції йшов процес об'єднання держави, який завершився на межі ХV-ХVІ ст.

Не менш цікавим у цьому аспекті може бути приклад Германської імперії, до складу якої входило Чеське королівство, яке за тими ж ідеологічними ознаками мало всі риси справжньої держави, але фактично це була «держава в державі». Більше того, формально германські імператори, імператори «Священної Римської імперії», постійно заявляли претензії на свою зверхність над усіма монархами середньовічного світу.

Паралельно можна зазначити, що візантійські імператори вважали себе не тільки володарями у своїй власній державі, а й монархами всього християнського світу.

Повертаючись до процесів на Русі кінця XII - початку XIII ст., необхідно підкреслити, що саме в цей час на східноєвропейському обширі формувалися два державні утворення, які потенційно, на перспективу, мали найбільші шанси стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це - Владимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства. М.Ю. Брайчевський справедливо вбачає, що на формування нових державних утворень у Східній Європі впливали як політичні чинники, що зводилися до формування нових систем управління відповідно у Владимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, так і чинники етнічного розвитку, які були зародками формування східнослов'янських народностей. Проте важко погодитися з думкою автора, що на межі ХІІ-ХШ ст. Київ уже не цікавив північноруських князів. Конкретні факти перших років XIII ст. свідчать, що доля як Києва, так і всієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо.

Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в середині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то з другої половини XII ст. Київ та південно-руські землі стали об'єктом інтересів Владимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення, володарі якого прагнули диктувати свою волю князям Південної Русі. До певної міри цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності північного державно-політичного формування. Складність політичного процесу у східнослов'янському регіоні полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного володаря-суверена типу західноєвропейського монарха - короля.

Цікаво, що стосовно володаря Галицько-Волинської держави спостерігалася тенденція книжників якось «підняти» його статус на державно-ідеологічному рівні. Саме це можна спостерігати в намаганні південноруських книжників створити парадигму ідеального володаря на прикладі князя Романа Мстиславича, а також використати для його визначення титул «цар». Важливо відзначити, що західноєвропейські хроністи використовували щодо Романа титул суверенного володаря «rex» (король). Могутнім і суверенним князем вимушений був визнати Романа Мстиславича краківський єпископ Вінцентій, який в останній книзі своєї хроніки пише, що Роман «став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями». Пізніше, у 1253 p., уже офіційно від папського посланця Оппізо королівську корону отримав Данило, після чого галицькі книжники постійно прагнули називати його цим, не характерним для Русі титулом. Прийняття Данилом королівського титулу мало велике дипломатичне та ідейно-політичне значення для самоутвердження його як володаря могутньої суверенної з позицій тодішньої європейської ідеології держави в Південно-Західній Русі.

Ще в XIX ст. стосовно державного об'єднання князя Романа та його нащадків (до середини XIV ст.) використовувалося поняття «Галицько-Волинська держава». Але після Другої світової війни в радянській історіографії на таке визначення вказаного державно-політичного формування було накладено ідеологічне табу, а вживання цього терміна в українській емігрантській літературі без будь-яких роз'яснень фактично призвело до його наукового нівелювання. При цьому ні та, ні інша наукові школи достатньо глибоко тематикою державного поступу Волині й Галичини не займалися.

Щодо Північно-Східної Русі проблематика державного розвитку в удільну добу не набула якоїсь гостроти, і це викликано зовсім не тим, що цей край протягом 240 років перебував під патронатом золотоординських володарів, а суверенність більшості північноруських князівств тривалий час була обмеженою та умовною. При розгляді історії Владимиро-Суздальської землі, починаючи із середини XII ст. й закінчуючи серединою XIII ст., у літературі йдеться про існування в краї самостійного державного життя, і це не викликає абсолютно ніяких заперечень. Така розбіжність в оцінці поступу різних регіонів Русі, на наш погляд, пояснюється значним впливом на роботу дослідників позанаукових чинників.

Для об'єднаного князівства Романа Мстиславовича були характерні важливі ознаки держави, а саме: наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але ця держава одночасно існувала в рамках конфедерації давньоруських, земель-князівств, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та його сина Данила було збирання всіх давньоруських земель". Зазначаючи це, необхідно підкреслити, що тогочасні політичні програми та ідеї за своєю формою мали консервативний характер, оскільки передбачали прагнення до повернення випробуваних часом, але колишніх політичних форм. Немає сумніву, що реалізація цих програм не могла повернути хід історії назад (О.Є. Пресняков дещо наївно вважав, що діяльність Романа «зупинила на короткий час коло історії в долі Південної Русі»). Одним із проявів реалізації зазначених програм, вірогідно, і була спроба створення системи «доброго порядку», яку галицько-волинський князь запропонував утілити з метою подолання удільної роздробленості й відновлення колишньої відносної єдності Русі.

У нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме: території Волині, Галичини, Пониззя (середньої течії р. Дністра), Побужжя (волинської «Украйни») та Київщини, як державу, що потенційно мала шанс у перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південноруських землях мали різко негативний вплив несприятливі для слов'янства Східної Європи зовнішні чинники, а саме: спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше, у середині XIV ст., експансія польських, угорських та литовських феодалів.

У літературі, очевидно не без підстав, домінує точка зору, Що утворення великого державно-політичного формування в Південно-Західній Русі значною мірою було наслідком особистої енергії, вдачі й таланту князя Романа, смерть якого, У свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя. Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. в житті Південно-Західної Русі. І в правління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, яка підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що й проявлялося в конкретних подіях і явищах тодішнього політичного життя. Визнаючи правильність поширеної серед науковців думки про істотну різницю в характері політичних процесів розвитку Галичини та Волині, необхідно зауважити, що все це одночасно не дає підстав для різкого протиставлення цих регіонів саме в контексті протистояння вказаних вище тенденцій. На Волині були досить впливові антикнязівські (стосовно головного волинського, «земельного» князя), сепаратистські сили, і в той же час у Галичині було чимало прихильників посилення князівської влади. Розглядаючи конкретні верстви населення, які підтримували чи не підтримували об'єднавчі процеси, дослідники досить часто характеризують їх за класовими або становими ознаками, хоча такий підхід значною мірою не є слушним. Так, навіть досить бунтівне галицьке боярство було неоднорідним. Значна частина його допомагала Романові Мстиславичу в 1188-1189 рр. Навряд чи без підтримки представників боярства Галичини Романові вдалося б зайняти Галич у 1199 р., активно використовувати галицькі полки в походах у Південну Русь, проти половців та поляків. М.І. Костомаров справедливо зазначав, що без сильної партії Роману навряд чи вдалося б утвердитися в Галичі, наявність її сприяла боротьбі нащадків Мстиславича із суперниками. Формування нового державного організму, започатковане князем Романом наприкінці XII - на початку XIII ст., дії його адміністрації відкривали певні можливості для посилення галицького магнатства. Ще Мацей Стрийковський, польський середньовічний хроніст XVI ст., писав, що Роман «до Галича переніс руську монаршу столицю з Києва, посадивши на київське князівство Ростислава Рюриковича». І.Б. Греков справедливо наголошував, що «перенесення столиці великої феодальної держави в новий центр відкривало можливість феодальній верхівці цього центру для посилення її економічних та політичних позицій»- С. Томашівський вважав, що Роман «був творцем Першої національної української держави, якої основу дала Галичина». Ми не можемо погодитися з таким категоричним твердженням, оскільки львівський учений вважав, що вказана держава прийшла на зміну Русі. І в часи існування державних утворень Романа Мстиславича й Данила Галицького Русь продовжувала існувати як конфедерація земель-князівств, у рамках якої почали виникати нові за суттю державні організми, котрі за сприятливих обставин мали шанс стати осередками створення якісно нової централізованої держави або якісно нових централізованих держав. До таких державних організмів слід віднести Влади-миро-Суздальську, Галицько-Волинську і, швидше за все, Чернігово-Сіверську держави XIII ст.

На нашу думку, існуючі до Галицько-Волинської держави державні утворення на Волині, у Галичині та в Середньому Придніпров'ї були українськими, оскільки етноси, що їх утворювали, були ланками в ланцюзі етнічного розвитку української нації. З величезної держави-імперії, якою була Русь, виокремилися не тільки Волинь і Галичина, а й землі-князівства Середнього Придніпров'я.

Поряд із цим необхідно підкреслити, що Роман, відчуваючи веління й подих часу, в умовах поступового складання української середньовічної національності на базі волинських та галицьких етнічних формувань, чиє коріння тягнеться в глибоку давнину (анти, хорвати, дуліби, а потім бужани, волиняни і, вірогідно, галичани), заснував державно-політичне утворення, яке в перспективі мало шанс перетворитися на станову централізовану монархію. Доказом останнього було відносно тривале збереження суверенних державних інституцій на Волині та в Галичині (до середини XIV ст.) у вкрай складних умовах золотоординської навали, експансії угорських, польських та литовських володарів. Львівський дослідник Я.Д. Ісаєвич пише, що за всіма ознаками поняття «князівство» та «держава» є синонімами, а щодо державно-територіального утворення, головними складовими якого наприкінці XII - у першій половині XIV ст. були Волинь і Галичина й де правили Роман та його нащадки, можна застосовувати поняття «Галицько-Волинська держава».

Ураховуючи загальноісторичні тенденції розвитку, на наш погляд, є всі підстави погодитися з такою думкою. Є також підстави вважати, що істотні ознаки власної державності в Південно-Західній Русі продовжували існувати й після подій середини XIV ст., проте ця тема потребує подальших спеціальних досліджень.

У науці широко використовується поняття «Київська держава» (ми вважаємо більш коректним використання поняття «держава Русь»), проте під владою її правителів, які княжили в Києві, східнослов'янські землі в повному складі перебували тільки в правління князя Володимира І Святославича. Тому поняття «Київська держава» не поглинає поняття «Русь», під яким традиційно розуміється комплекс східноєвропейських земель, де мешкали східнослов'янські племена. До зазначеного комплексу ми запропонували застосовувати дефініцію «конфедерація східнослов'янських земель-князівств».

Упродовж ста п'ятдесяти років свого існування держава синів та онуків Романа - Романовичів - теж не постійно була єдиним державно-політичним комплексом. У моменти соціальних колізій і катаклізмів формування Галичини й Волині часто не являло собою єдиної держави, а було теж чимось схожим на конфедерацію двох земель, до складу якої входила певна кількість державних організмів. Процес зміни однієї системи державного життя іншою здійснювався дуже повільно, часом його гальмували тривалі кризові ситуації, громадянські війни, які можна спостерігати, розглядаючи історію південно-західних земель Русі в XIII - першій половині XIV ст. Проте в цю ж епоху існувала стабільна тенденція до об'єднання та збереження єдності земель Південно-Західної Русі. Це є доказом істотних змін, що відбулися на території тогочасних Волині й Галичини порівняно з періодом Х-ХІІ ст., вагомим аргументом щодо можливості науково коректного використовування поняття «Галицько-Волинська держава» як потенційного прообразу якісно нового за змістом державного організму у Східній Європі.