Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 березня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Про політичні обставини загибелі Романа Мстиславича

Відскановано з: Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

У 1205 р. увагу Романа в черговий раз привернула Польща. Улітку того року галицький князь здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазовецького князя Конрада. Під час виправи Роман Мстиславич загинув. Обставини походу галицьких та волинських полків у Польщу викликали чимало запитань у дослідників. Передусім у старій польській літературі під впливом польських середньовічних хронік і рочників часто ставилося запитання, як могло так статися, що Роман почав війну проти своїх найближчих родичів, з якими в нього (як з Лешком і Конрадом, так і з їхнім батьком Казимиром) завжди були добрі, союзницькі відносини. Однак діяльність князя Романа слід розглядати не в контексті розвитку його родинних династичних зв'язків, а виходячи з його намагань зміцнити позиції власної держави.

На той момент князь Роман використав усі свої можливості щодо реалізації політичних намірів у Наддніпрянщині. Зазначимо, що, безумовно, статус-кво, який склався тут після подій 1203-1204 рр., навряд чи влаштовував князя, проте посилення тут власного тиску відкривало перед Романом перспективу тривалої і, значною мірою, безрезультатної війни. Це він прекрасно зрозумів ще в попередні роки.

Вище вже зазначалося, що у Волині та Малої Польщі постійно існував район спірних претензій, а саме - басейн Західного Бугу й, до певної міри, Ятвягія. Роман після смерті свого дядька Казимира II тривалий час підтримував його малолітніх синів Лешка та Конрада, однак у лютому 1203 р. ситуація в Польщі докорінно змінилася: у цей час помер головний суперник краківського князя Лешка Бялого - Мешко Старий, і малопольський володар реально став претендувати на право бути князем-сеньйором, тобто великим князем усієї Польщі. У таких умовах, зрозуміло, Роману впливати на ситуацію в Польщі було б значно складніше, оскільки Казимировичі ставали не тільки самостійними політичними фігурами, а й у перспективі - продовжувачами східної політики батька, про яку вище вже йшлося. Конфлікт між нещодавніми союзниками виник, як можна припускати з контексту джерел, з ініціативи галицького князя. Десь через рік, у 1206 р., під час зустрічі з вдовою Романа Ганною князь Лешко Бялий, за свідченням Галицько-Волинського літопису, заявив, що він не знає причин, які призвели до війни, і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава, що спричинили виникнення конфлікту («бе бо Володислав лестя межи има»). Більшість дослідників поділяє точку зору, що цим «Володиславом» був великопольський князь Владислав Лясконогий, син князя Мешка III Старого, який на підставі засад сеньйорату як старший у польській князівській родині також прагнув отримати краківський стіл.

Г. Лябуда, розглядаючи проблему міжкнязівської боротьби в Польщі на початку XIII ст., зазначає, що джерела дають суперечливу інформацію щодо спадкоємця Мешка III Старого на краківському столі. Згідно зі свідченнями одних пам'яток, цей стіл рік займав Владислав, а потім до Кракова прийшов Лешко Бялий, а згідно з інформацією інших, до яких згаданий дослідник схиляється більше, - Владислав князював у Кракові до зими 1205-1206 рр. Нам остання версія також видається більш вірогідною. А з неї випливає, що з приходом до влади у Кракові Владислава, представника великопольської гілки Пястів, у Романа продовжували розвиватися нормальні добросусідські відносини з володарем сусідньої держави й водночас малопольський князем. Такий стан справ продовжувався до початку 1205 р., поки Лешко, на той час сандомирський князь, і його брат, мазовецький князь Конрад, не розпочали війни проти Владислава. Ситуація для Владислава виявилася, очевидно, складною, а тому він попросив допомоги в Романа. Загибель Романа 19 червня 1205 р. зумовила посилення позицій Лешка та Конрада Казимировичів, а перший, вірогідно, уже на початку 1206 р. зайняв Краків.

Участь Романа в конфлікті Пястів пояснюється тим, що галицький князь був зацікавлений у певному посиленні Владислава Лясконогого як противаги Лешку й Конраду, оскільки це давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі. Нападом на Малу Польщу, Роман Мстиславич хотів, використовуючи протиріччя між Пястами, посилити свої впливи в західнослов'янській країні. Цілком вірогідно, що галицько-волинський князь прагнув приєднати до Волині частину території Польщі. Як і під час інших воєнних акцій, є підстави Думати, що в сусідній країні його чекало чимало прибічників, а саме - певна група впливових малопольських вельмож. Ці симпатики, як свідчить літопис, збереглися й після смерті галицького володаря. До них, зокрема, належав могутній малопольський воєвода Пакослав, який толерантно, а часто дружньо ставився до нащадків Романа Данила та Василька в найбільш скрутні для них часи.

Завершуючи розгляд цього сюжету, слід зазначити, що напередодні свого останнього походу Роман уклав угоду з новим Угорським королем Андрієм II. Відомо, що після смерті Бели III його сини Емерік (Імре) та Андрій (Ендре) вели гостру боротьбу між собою, у якій останньому допомагав галицько-волинський князь. 30 листопада 1204 р. Емерік VI помер, а Роман незабаром підписав з новим королем Угорщини Андрієм II угоду про допомогу та патронат над дітьми в разі смерті когось із володарів. На думку М.Ф. Котляра, тоді ж було задумано укладання династичного союзу між галицьким та угорським домами: Роман мав одружити Данила з дочкою Андрія II.

У ряді наших праць ми висловлювали свою незгоду з точкою зору багатьох істориків, які вважають, що виправа князя Романа в Польщу в червні 1205 р. була частиною масштабної експедиції галицько-волинського володаря в Саксонію з метою втручання у війну між Вельфами та Гогенштауфенами. Відмова від цієї популярної версії, яка була створена на підставі пізньої інформації французького хроніста Альбріка, жодною мірою не применшує взагалі масштабів міжнародної діяльності галицько-волинського князя, у тому числі і взаємин з латинським Заходом. Так, про контакти галицько-волинського князя з Германією свідчить досить загадковий запис про смерть Романа в поминальнику (синодику) бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті: «XIII Kai. Julii Romanus, Rex Ruthenorum, hic dedit nobis XXX marcas» (В 13 календи липня [тобто 19 червня. - Авт.] Роман, король Русі, який надав нам 30 марок). Зазначена в документі дата стала вихідною для ідентифікації згаданого в ньому Романа, «короля Русі», оскільки саме 19 червня 1205 р. в день пам'яті св. Гервасія та Протасія загинув галицько-волинський князь Роман Мстиславич.

На нашу думку, навряд чи цей цінний дарунок (7 кг срібла) можна пов'язувати з торговельними зв'язками Південно-Західної Русі зі Східною Німеччиною або з якимись симпатіями Романа до католицтва. Наявні джерела не дають підстав для висловлювання більш-менш аргументованої версії щодо обставин виникнення повідомлення поминальника, проте можна зробити припущення про можливе перебування Романа в дитинстві протягом певного часу на вихованні в ерфуртських бенедиктинців. Зауважимо також, що руські князі (матері яких досить часто були католичками), як правило, були толерантними в питаннях віри, не дуже розбиралися в розбіжностях між двома гілками європейського християнства. Остання риса взагалі була характерною для Русі XI—XII ст.

Ситуація почала змінюватися лише в XIII ст. у процесі зростання загального тиску католицького релігійного світу на Східну Європу, який розпочався захопленням Константинополя хрестоносцями в 1204 р., агресією католицьких країн, у першу чергу Германії, Данії та Швеції, у Прибалтиці та в Карелії. Що ж до дарунку Романа ерфуртським бенедиктинцям, то, на нашу думку, давньоруський князь, життя якого було тісно пов'язане з Польщею та Германією, підтримував якісь давні, особисті стосунки з монахами ерфуртського монастиря.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Значну частину корпусу українського фольклору становлять численні казки, легенди, перекази про песиголовців, вовкулаків, перевертнів, козаків-характерників тощо. Усі вони є нічим іншим, як рештками виразного індоєвропейського культу воїна-звіра й пов'язаних з ним уявлень та міфів. Воїни-звірі, власне кажучи, стали помітним явищем у формуванні мілітарно-сакрального індоєвропейського культурного комплексу. З них у прадавні часи складалися таємні військові чоловічі об'єднання первісних племен, що сформували власний ритуальний комплекс та вірування, в котрих чільне місце відводилося саме звіру-хижаку. Ці вірування простежуються у багатьох Індоєвропейських народів, у тому числі індоіранців, греків, латинян, кельтів, германців, балтів, слов'ян, а витоки їх, ймовірно, сягають ще епохи тотемізму. Тотемом нерідко виступав могутній звір (ведмідь, вовк тощо), і загалом тотем не тільки сприяв полюванню, піклувався про добробут племені, але й захищав його від дій ворожих племен, допомагаючи перемогти ворогів під час збройних сутичок. Тому важливу роль у релігійному світогляді чоловічих таємних військових громад відігравав образ-тотем воїна-хижака, часто воїна-ведмедя або вовка. Тотем воїна-вовка виявився провідним, очевидно, не лише завдяки поширеності цього хижака, а й тому, що вовк відповідав ідеалові первісного індоєвропейського воїна. Саме в його образі найрельєфніше відтворювались такі типові риси справжнього воїна, як хоробрість, мужність, стійкість, уміння боротися до останнього подиху.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka