Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 травня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

«Украины» в державно-політичному розвитку Русі XII— XIII ст.

Відскановано з: Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

Внутрішньополітичний розвиток Русі характеризувався процесом «окняжіння» все нових і нових територій, але не всі східнослов'янські землі перебували під контролем «класичного» володарювання. Регіонами, де існували можливості для тривалого існування «неокняжених» територій, були, наприклад, на Волині Забужжя (землі між Вепром та Західним Бугом) і Погорина, у складі Галичини - «горная земля Перемышльская», Пониззя, а також, можливо, землі загадкових «болохівських князів». На ці ареали князівський сюзеренітет час від часу не поширювався або поширювався не повною мірою. Саме про такий стан князівського управління в Галичині писав у XIII ст. літописець, коли зазначав, що «бояре же Галичьстии Данила [князя Данила Романовича. - Авт.] княземь собе называху, а саме всю землю держаху».

Поява територій, що не входили або входили частково до сфери державного контролю, де складалися особливі умови для функціонування системи державного управління, зафіксована в джерелах уже з X ст. Так, специфічний характер управління був у «Червенських градах», за які наприкінці X - у першій половині XI ст. вели гостру боротьбу Польща та Русь. Вище вже згадувалося про залежну від Русі конфедерацію «чорних клобуків», яка мала особливу структуру управління й де, крім тюркського, мешкало численне східнослов'янське населення.

Можна припускати, що час створення прикордонних зон з кочовим населенням, залежним від Русі, припадає на другу половину XI ст. Саме тоді (у 1079 р.) згадуються, зокрема, «торци переяславьскии», котрі перебували в залежності від переяславльського князя.

Саме такими землями, на які недостатньою мірою чи взагалі не поширювався державний контроль, були й згадувані в літописах наприкінці XII на початку XIII ст. «Украины». Так, під 1187 р., розповідаючи про смерть переяславльського князя Володимира Глібовича, Київський літопис повідомляє, що по ньому не тільки «плакашася вен Пєрєяславци», але й «Украйна много постона». Під 1189 р. давньоруське джерело розповідає про «Украйну Галичьскую»,- а в 1213 р. князь Данило Романович визволив з-під влади поляків низку забузьких міст і «всю Украйну». Під переяславльського «Украйною», вірогідно, малася на увазі величезна степова територія на сході Переяславльського князівства, що перебувала в залежності від князівської адміністрації. Тут мешкала значна кількість тюркського населення, яке поступово переходило до осілого способу життя. Тамтешнє слов'янське населення виконувало здебільшого військові функції - охороняло кордони й купецькі каравани. Під поняттями галицька та волинська «Украйна» літописці розуміли, відповідно, територію Пониззя (а можливо й Болохівщину) та Забужжя.

В історіографії довгий час триває дискусія з приводу тлумачення в давньоруський період слова «Украйна». Найбільш поширеною є думка про те, що це слово походило від слова «окраїна», тобто під «Украйною» книжниками розумілися окраїнні, порубіжні землі. Інші дослідники пов'язують слово «Украйна» із загальнослов'янським словом «край» (у значенні земля, країна тощо). Для правильного розуміння змісту терміна «Украйна» необхідно комплексно проаналізувати численні згадки про нього в давньоруських та післямонгольських джерелах. Такий аналіз дає підставу вважати, що цей термін використовувався не стільки як географічний чи етнічний, а більшою мірою як державно-політичний та соціальний, оскільки під «укранналлн» розумілися території, які не входили до державної структури Русі. Важливо підкреслити, що південноруський кордон не був справжнім державним кордоном для русів, оскільки за ним не було іншої держави, і лише небезпека з боку наїздів кочовиків перешкоджала масовому переселенню слов'ян на південь. Тому, можливо, слово «Украйна» означало якусь територію, де не було князівського правління, - «вольницю», розташовану поблизу батьківщини, «країни» - «у країни». Унаслідок специфіки суспільного устрою «україн», у станово-класовій структурі їхнього населення був значний прошарок осіб, які брали участь у воєнних діях, а в мирний час поряд з несенням сторожової служби займалися землеробством, ремеслами та промислами.

Монголо-татарська навала завдала жорстокого удару слов'янам-степовикам, але не знищила їх повністю. Археологічні дослідження дають цікаві матеріали про слов'янське населення Причорномор'я саме в найскрутніший для нього час (у другій половині XIII - XIV ст.). У XIV ст. спостерігалося прагнення Великого князівства Литовського оволодіти деякими південними регіонами, зокрема Поділлям (колишні Пониззя та галицька «Украйна»). Щоправда, із середини XIII ст. практично зникла із джерел назва «бродники», однак, як довели дослідники, вона замінилася терміном тюркського походження - «козак», який означав воїна, охоронця. У літературі тривалий час виникнення козацтва розглядалося лише як результат класової боротьби у феодальному суспільстві. Проте такий погляд серйозно спрощує складні історичні процеси. Козацтво (а також близькі до нього за формою та духом суспільно-станові структури в інших країнах) виникало внаслідок міграційних процесів, потреби освоєння багатих земель, необхідності забезпечення функціонування торговельних шляхів та оборони державних кордонів. Появу козацтва як історичного явища можна віднести щонайменше до часів існування держави Русь. Володарі останньої не завжди мали змогу контролювати бродників-козаків, проте були зацікавлені в їх перебуванні та діяльності в степу. Життя бродників-козаків було важливою складовою цивілізаційного поступу всього східнослов'янського світу.

Козацтво як історичне явище пройшло значний шлях еволюції: між бродниками XI—XII ст. і козацтвом XV-XVI ст. мали місце істотні відмінності, проте останні не меншою мірою мали місце й між козаками XV-XVI ст. та їхніми спадкоємцями в другій половині XVII—XVIII ст.

Козаки не належали до привілейованого стану середньовічного суспільства (принаймні до Визвольної війни середини XVII ст.), і цим зумовлювалася специфіка їхнього напіввоєнного, напівмирного життя в степах та лісостепах. Часто, не маючи можливості займатися хліборобством, вони головну увагу приділяли рибальству, полюванню, промислам, ремеслам. За етнічним складом це були в основному слов'яни, хоч інколи траплялися й представники інших народів, насамперед тюрки, котрі при цьому, імовірно, повинні були прийняти православ'я. Назва земель, де мешкали бродники-козаки - «Украйна» (або «Украйна»), із часом стала назвою їхньої країни, а самі вони відіграли визначну роль у створенні українського етносу.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На чолі кінного полку французької армії Г. Орлик бере участь у війні з Австрією 1744—1747 рр. і Семилітній війні європейських країн 1756—1763 рр., у ході якої отримує генеральське звання. За свої бойові заслуги він був нагороджений відзнакою шведського короля «Великий хрест ордена Меча» та французьким орденом «Хрест Святого Луї».

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka