Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 18 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

«Звичайна схема» української історії

Олег Однороженко, д.іст.н.,
"Український тиждень", №52 (113), 2009 р.

Сучасна Україна нагадує атлета, який має всі передумови для високих результатів та перемог, але зовсім не вірить у себе, в якого чудові кондиції, але геть бракує духовно-вольових якостей, який програв змагання ще до його початку. Україна має потенціал великої держави – численне та якісне населення, ключове геополітичне розташування, науково-технічні кадри та розвинуту промисловість, що спроможні забезпечити їй провідне місце в науковій і військовій галузях, зробити країну самодостатньою космічною та ядерною державою.

Але при цьому більшість нашого народу й усі державні чиновники сприймають Україну як позбавлену будь-якої історичної перспективи маленьку недодержаву на задвірках третього світу. Її завдання – більш-менш довго перетривати над берегами Чорного моря, з тим щоб остаточно визначитися, в чому ж розчинятися – в Європі чи Євразії. «Державним мужам» навіть не спадає на думку, що Україна може провадити великодержавну політику чи принаймні бути регіональним лідером, здатна виявляти геополітичну активність на східному напрямі, створити тридцятимільйонну українську п’яту колону в РФ та підтримати козацький сепаратизм Дону та Кубані.

Замість того щоб підпорядкувати Придністров’я, вони погоджуються на відторгнення на користь Румунії частини українського шельфу, а завтра почнуть роздавати наші терени всім охочим до цього сусідам, аби лише довести «споконвічну» миролюбність України. Подібне бачення власного місця у світі та свого майбутнього випливає лише з одного джерела – неадекватного сприйняття минулого. Якщо країна уявляє свою історію убогою та неповноцінною, то такою ж буде і її подальша доля.

Предки-«бідолахи»?

У чому полягає «звичайна схема» української історії для більшості сучасних українців? Згідно з поглядами найвизначнішого українського історика Михайла Грушевського та його послідовників, які взяла на озброєння (дещо змодифікувавши) сучасна історіографія, українці – це упосліджена бездержавна нація, позбавлена власної еліти, миролюбна хліборобська маса холопів без військового хисту і прагнення до експансії, перманентно кривджена всіма своїми сусідами. Вона розташована у «фатальних» географічних умовах – без природного кордону на сході, що відкривало шляхи для безкарних нападів на її землі. Вся українська минувшина в уявленні більшості наших істориків – це безперервний ряд поразок та невдач, гноблення й приниження, безсенсових неорганізованих бунтів, зрад і розбрату; це така собі мазохістська вистава, спостерігати за якою важко навіть із бромом.

Та якщо не вдаватися в подробиці, виникають обґрунтовані запитання – як такий «безхребетний» народ зміг не лише втриматися на цій вузловій у геополітичному сенсі території, а й від сторіччя до сторіччя поширював власний життєвий простір за рахунок «войовничих та агресивних» сусідів? Чому ми досі велика нація з усіма шансами на великодержавний успіх, а наші історичні вороги зі степового кордону або канули в Лету, або перетворилися на маргінальні етнографічні релікти? Що забезпечило нам цей історичний успіх – невже миролюбність і нездатність до державотворення й панування?

Відповіді на ці запитання лежать на поверхні, попри те що їх уперто не хоче помічати історична наука. Якщо оцінювати українську історію об’єктивно, то наше минуле в цілому виглядає як перманентне військове змагання з усім навколишнім світом. Кожна сторінка української історії, як і кожен сантиметр української землі, политі нашою кров’ю, а ще більше кров’ю наших ворогів.

Gesta Ruthenorum (діяння українців) – це безперервні військові походи, завоювання, нищення ворогів та етнічна експансія. Історія України – це насамперед історія українських військових еліт (княжих дружин, руської шляхти, козацької старшини тощо), пасіонарності яких вистачало не лише на творення власних держав, а й наднаціональних імперій. Сенс усієї української історії полягає в цих великодержавних устремліннях. Наші предки були жорстокими завойовниками, творцями імперій та холоднокровними гнобителями чужинців, інакше вони не змогли б залишити нам у спадок того, що ми зараз маємо.

«Миролюбний» міф

Кабінетним історикам, котрі творили фундамент української історіографії впродовж мирного ХІХ ст., не до снаги було оцінити весь розмах нашого історичного буття, на яке вони дивилися виключно крізь призму соціальних потреб селянської маси. Саме історики народницької школи (починаючи від Антоновича та Грушевського) викреслили з нашої минувшини все агресивно-експансивне, героїчне та великодержавне, саме вони «позбавили» українську націю власних еліт, оголосивши їх зрадниками та виразниками чужих державних інтересів, навіть прояви всенародного піднесення, що виливались у війни за участю всього народу та масові повстання, на які так багата українська історія, наші історики розглядали як щось неприродне, як таке, що вибивалося з їхньої «хліборобсько-миролюбної» схеми, в якій українці були тільки об’єктом історичного процесу.

Сучасні історики, кожний у своїй галузі, помічають численні хиби «звичайної схеми». Але, критикуючи її в цих часткових питаннях, вони дотримуються загального погляду на інші проблеми, в яких не є фахівцями. Тож «звичайна схема» піддається точковій критиці, але зберігає загальне домінування в умах науковців, а слідом за ними – державних діячів та всієї нації. Якщо хтось хоче мати системне уявлення про українську історію, то так чи інакше мусить звертатися до «схеми Грушевського», оскільки рівноцінного їй наративу вітчизняна наука не створила.

Отже, потреба інтелектуального демонтажу «звичайної схеми» цілком очевидна. Для цього потрібне тотальне переосмислення більшості ключових проблем української історії. Така робота вимагатиме від творців нового погляду і фаховості та універсальних знань у різних галузях історичної науки, й особистої мужності в процесі боротьби з академічним офіціозом.

На наше переконання, ключовими проблемами української історії, що потребують докорінного перегляду, є такі:

1. Наше походження

Проблема етногенезу нашого народу потребує комплексного вивчення із залученням усіх можливих типів джерел (перш за все антропологічних та палеоантропологічних), зокрема й тих, які нині ігнорують через їх ефемерну «неполіткоректність». Слід рішуче відмовитися від спроб дослідити український етногенез на підставі винятково лінгвістичного чи археологічного матеріалу, даних етнографії чи письмової історії. Для нас очевидно, що нашими предками є не ті, хто розмовляв «праукраїнською» мовою чи мав подібні до наших звичаї та оздоблював посуд «українським» орнаментом, а таки ті, хто мав з нами спільну кров, хто передав нам свою генетику.

2. Витоки історії

З огляду на сказане вище, починати нашу історію слід із часу, щодо якого маємо достовірні відомості про антропологічну тотожність населення з сучасним центрально-українським (придніпровським) типом, до якого належить абсолютна більшість українців. Такий підхід дає змогу бачити витоки нашої історії та державної традиції у скіфській добі. Роботи антрополога В. Алєксєєва вказують на антропологічну тяглість населення північного Причорномор’я від скіфів-ско­­лотів через середньовічних полян, древлян і сіверян до сучасних українців, а праці Б. Рибакова вказують на «царство Колоксая» як на перше східнослов’янське державне утворення. Що ж до лінгвістичного «аргументу» про іраномовність скіфів, можемо хіба повторити, що в будь-якому разі нашими предками є не ті, від кого ми успадкували мову, а ті, хто передав нам свої гени. Втім, варто згадати й про надзвичайну, фактично діалектну близькість давньослов’янської та давньоіранської мов, а також мішаний слов’янсько-іранський характер скіфської мови, доведений у роботах В. Абаєва.

3. Наше/не наше

Очевидно, що саме етнічно-антропологічна складова має вирішальне значення – і для вивчення більш давніх історичних епох, і щодо пізніших періодів нашої історії. Саме етнічний, а не формальний культурно- чи конфесійно-лінгвістичний принцип має домінувати у визначенні, які особи, соціальні групи, історичні події та явища належать до української історії, які стосуються її лише дотично, а які зовсім до неї не належать. Із цієї точки зору безглуздими здаються спроби нинішніх українських істориків розглядати наше минуле виключно в географічній прив’язці до сучасних (ще урсрівських) кордонів. Адже поза межами «української» історії опиняються цілі епохи та регіони: Холмська, Перемиська, Берестейська та інші землі середньовічної Русі, завоювання козаками Сибіру й Кавказу, історія Дону й Кубані, українська колонізація євразійських чорноземів тощо. Натомість нам пропонують вивчати як «українську» історію Хозарського каганату, Золотої Орди та Кримського ханства.

4. Чиї герої?

Окремою проблемою є історія українських військово-політичних та інтелектуальних еліт, які зусиллями істориків-народників були щедро «роздаровані» нашим сусідам, відповідно до суто формальних (мовно-культурних чи конфесійних) критеріїв, так наче ці люди «були не з нашої крови, не з нашої кости, наче вони не виросли з нашої землі й наче погибли без нащадків». Очевидно, що кожна така постать, не кажучи вже про покоління представників української еліти, викреслених із нашої історії, мусить бути повернута в її контекст і посісти в ній належне місце. Це все наші люди, вони творили нашу історію й тому заслуговують на збереження пам’яті про них, а вже об’єктивна національна наука розбереться, хто є героєм, а хто не зовсім, і що рухало цими людьми в їхніх вчинках і помислах.

5. Терміни

Історична термінологія також вимагає значного переосмислення. Не можна вважати нормальною ситуацію, коли питомі назви та визначення сприймаються як щось чуже – ледве не вороже, як, приміром – «Русь», «Росія», «старожитній народ руський», «русини», «руський язык», «словено-роський язык». Адже саме так називалися наші (й тільки наші!) країна, народ і мова протягом цілого тисячоліття. Те, що ми через політичні обставини впродовж останнього сторіччя користуємося іншою самоназвою, не робить давнє ім’я чужим і не дає підстав займатися перейменуванням – руського на українське. Відмовляючись від власних історичних назв на користь сусідів, які до них не мають жодного стосунку, ми втрачаємо левову частку власного минулого. Якщо так піде далі, то Русь, руський народ, руська мова стануть для нас таким самим геть чужим світом, як Скіфія-Сколотія. Наша сучасна «інтелектуальна» публіка щиро дивується, коли їй трапляються згадки про Петра Могилу як відновителя Русі, про запорозьких козаків як захисників Руської землі, про князя Костянтина Острозького як провідника руського народу. Й це попри те, що середньовічні літописи та офіційні документи, полемічна література та барокова поезія, автори політичних памфлетів («Історіи Русов») і художніх творів (Микола Гоголь) уперто й незмінно називають нашу Вітчизну «земля Руська» або «Русь», Київ Х–ХІІІ ст. і Львів XIV– XVII ст. були-таки столицями Русі, Богдан Хмельницький, як і згодом Іван Мазепа, ставили собі за мету здобути вольності саме для «народу руського», а перший із них прийняв 1648 року титул «Божою милостию великого государя Великия Росии».

6. «Не спільна» колиска

Попри всю термінологічну еквілібристику московських учених та доморощених прибічників «теорій» Поґодіна й «спільної колиски», історична спадщина Київської Русі належить лише нашому народові. Те, що наші історики програють інтелектуальне змагання за києво-руську спадщину представникам московського народу, виникнення якого припадає на ХІІІ–XIV ст., коли набрав обертів процес слов’янізації тамтешнього фіно-угорського населення, вказує з усією очевидністю на недолугість українського наукового офіціозу, який, маючи всі козирі на руках, не може дати собі ради з очевидними речами.

7. Імперія русів

«Історична спадщина» є не єдиною й навіть не головною проблемою у вивченні Київської Русі. Наші історики звикли трактувати останню як другорядне державне утворення на політичній мапі середньовічної Європи, таку собі багатовекторну Україну, що не знає, до кого прихилитися – чи то до Візантії, чи до Хозарії, чи до латинського Заходу. Не дивно, що центральна постать києво-руської історії – Святослав Завойовник перебуває на узбіччі наукових студій. Про полководця згадують, тільки жалкуючи за знищеним його військом Хозарським каганатом. Київських володарів уперто іменують князями, попри те що джерела титулують Святослава, Володимира, Ярослава, Романа Мстиславича та інших царями, каганами й самодержцями. Великодержавний характер Києво-Руської імперії всіляко маскують, агресивний характер її зовнішньої політики взагалі замовчують. Чого варте хоча б трактування русько-половецьких взаємин, які українські історики подають виключно як агресію степовиків супроти Русі, незважаючи на те що остання здійснила походів у Поле принаймні втричі більше, ніж було нападів половців на Руську землю. Київська Русь, безумовно, була одним із центрів тогочасного світу, а в багатьох чинниках (зокрема, у військовому мистецтві) посідала чільні позиції. Усвідомити це – означає розбудити в собі приспані великодержавні пориви та розгледіти майбутні обриси нової Києво-Руської імперії зі столицею над берегами Дніпра й державною територією від Балтики до Балкан і Кавказу.

8. Цивілізаційний вибір

Великодержавна міць Києва була зламана монгольською навалою. В цей час Русь і майбутня Московія зробили свій цивілізаційний вибір через Данила Галицького та Александра Невського. Перший обрав безкомпромісний спротив, інший – підкорення. Русь дорого заплатила за свою місію щита Європи, проте ніколи від цієї ролі не відмовилася. Руське рицарство стало тим муром, об який розбилися всі хвилі монгольської, а згодом татарської та турецької експансій. До Європи долетіли окремі пориви цих ураганів, що дозволило їй зберегти та примножити власну культурну спадщину. Зрозуміло, що для концентрації всіх сил для боротьби зі Степом потрібно було мати надійні тили, а для цього шукати союзу з північними та західними сусідами. Власне, цим можна пояснити факт безболісного входження руських земель в орбіту таких державних утворень, як Велике князівство Литовське і Руське (що під будь-яким оглядом було продовженням старої Києво-Руської держави), Корона Польська та Річ Посполита. Погляд на насильницький характер приєднання розходиться з дійсністю – долучення руських земель до цих держав сталося внаслідок або реалізації династичних прав, або актів парламентарного характеру. Зокрема, формула «об’єднання рівних із рівними та вільних із вільними» – якнайкраще ілюструє характер Люблінської унії 1569 року.

9. Вигадана бездержавність

Із періодом XIV–XVI ст. пов’язані найпоширеніші стереотипи української історії, приміром, про бездержавність тогочасних українських земель. Очевидно, що 1340 рік під жодним поглядом не може вважатися часом ліквідації державності руських земель, адже й по тому бачимо суто руські державні утворення, які охоплювали цілі землі – Подільське та Сіверське господарства, Велике князівство Київське та Велике князівство Руське (Волинське), окремі з яких проіснували до ІІ половини XV ст. По тому ж бачимо існування цілого сузір’я руських удільних князівств (Острозьке, Четвертинське, Корецьке, Збаразьке, Пинське та безліч інших) – звичної форми існування держав у політично роздробленій пізньосередньовічній Європі. Особливий державний статус руських князівств зберігався аж до часів Козацької революції, що принесла з собою інші форми української державної традиції.

10. Спільний проект

Руські удільні князівства, звісно, не були цілком суверенними державними утвореннями, оскільки входили до складу держав імперського зразка, стосовно національного характеру яких також є ціла низка непорозумінь. Усупереч дійсності сучасні польські та литовські вчені, а за ними й більшість українських розглядають Річ Посполиту та Велике князівство Литовське і Руське як суто національні державні утворення – польське та литовське відповідно. Між тим, щодо останнього не важко переконатися в рішучому домінуванні руської стихії в усіх сферах життя Русько-Литовської держави. Безумовно, що й Річ Посполита також була спільною державою кількох народів, у якій «старожитній народ руський» відігравав першорядну роль, найперше в справі захисту «спільної Вітчизни». Руська еліта як рівноправна входила до складу панівної верстви цих держав, руська мова та віра зберігали свій офіційний статус, що ніяк не в’яжеться з декларованою в українській історіографії «польсько-литовською окупацією». Велике князівство та Річ Посполита були такими польсько-литовськими, як і українськими. Відповідно немає жодних підстав «дарувати» сусідам Костянтина Івановича Острозького, Самійла Корецького й Тадеуша Костюшка, Станіслава Оріховського та латиномовних руських письменників, битви під Оршею та Хотином. Усі ці постаті й події є складовими саме руської історії.

11. Відтінки патріотизму

До зламу XVI–XVII ст. Річ Посполита сприймалася руськими князями, шляхтою, козаками й усім нашим народом як власна держава, і вона справді була такою. Перевтілення Речі Посполитої на «злу мачуху» для народу руського сталося через спробу перетворити цю державу на католицьку та національно польську. Це спровокувало вибух козацької революції та занепад Речі Посполитої. Складність цієї доби полягає саме в дилемі, що постала перед багатьма представниками руської еліти – зберегти лояльність до держави, яка тривалий час була своєю, але від певного часу невблаганно зіштовхувала руську складову на узбіччя, чи стати на бік нової сили, що рішуче прагнула відбудови Русі на нових засадах. Михайло Кричевський, Іван Виговський, Адам Кисіль, Ярема Вишневецький хоч і не відразу, але зробили свій вибір. Одні стали героями, інші – зрадниками, але ні одні, ні інші не перестали бути українцями (русинами). Так само не перестала бути українською (принаймні частково) й історія Речі Посполитої XVI – І половини XVII ст., попри те що згодом сама її назва викликала в українців лише негативні емоції. На Річ Посполиту, як і на будь-яке історичне явище, слід дивитися з погляду його еволюції. Річпосполитських патріотів Петра Конашевича-Сагайдачного та Ярему Вишневецького відділяють кілька десятиріч, але наскільки різним був їхній патріотизм – в одного він цілком узгоджувався із захистом Русі, натомість іншого спонукав стати катом Русі.

12. Творці імперії

Ще більш диференційованого підходу вимагає історія Російської імперії. Для більшості сучасних українців ця держава є втіленням антиукраїнськості, окупаційного диктату й тиранії. Можливо, й варто описувати в подібних категоріях взаємини України з імперією на фінальному етапі існування останньої – у ХІХ ст. Але чи варто переносити ці характеристики на більш ранні періоди? Відповідь здається очевидною, якщо об’єктивно оцінити процес творення Російської імперії. Вона з’явилася внаслідок об’єднання Московського царства з Козацькою державою (Військом Запорозьким) та відвоювання спільними зусиллями більшості руських теренів у Речі Посполитої, що й відобразилося в офіційному титулі правителів імперії – «государь всея Великои, Малои и Белои Росии». Мала Росія (назва позначала лише територію лівобережного Гетьманату, а не всієї України-Русі, як прийнято думати зараз) таким чином вважалася другою за значенням державотворчою складовою Російської імперії й насправді була такою.

Отже, Російська імперія – держава трьох народів. У зв’язку з цим неправомірно ототожнювати Росію з Московією, оскільки перша з цих назв аж до 1917–1920 років була узагальненою назвою народів, яких нині звуть східними слов’янами. Це добре усвідомлювали ще на початку ХХ ст. Скажімо, основоположник української географії Степан Рудницький чітко розмежовував поняття «Росія» (росіяни – тобто всі східні слов’яни) та «Московія» (москалі). Російська імперія від початку свого виникнення й приблизно до початку ХІХ ст. була своєю державою для українців, які мали визначальний вплив на політичну, культурну, військову сфери життя імперії – ще більший, ніж у Речі Посполитій. Сама назва «Російська імперія» придумана українцем Феофаном Прокоповичем, який поширив таким чином назву своєї Батьківщини – Русі (сучасної України) на всю імперію. Російська літературна мова (словенороскій язык) була симбіозом української розмовної та старосло­­в’янської мов і взяла початок із Києва від граматики Мелетія Смотрицького, а далі була досконало опрацьована в першу чергу українцями – Гоголем, Шевченком, Короленком, Чеховим тощо. Герої завоювання Сибіру й Далекого Сходу, Центральної Азії та Кавказу, звільнення Балкан і оборони Севастополя були переважно або й виключно українцями. Матрос Кішка та солдат Шевченко, адмірал Нахімов та завойовник Закавказзя Котляревський були етнічними українцями, як і вояки гусарських полків – герої наполеонівських воєн, козацькі контингенти – головна ударна сила в ро­­сійсько-турецьких війнах, корпус чорноморських козаків – безжальні завойовники Кавказу. Основний закид цим героям – вони, мовляв, воювали за чужі інтереси. Якщо це так, то як у такому разі пояснити, що впродовж кінця XVIII й протягом ХІХ ст. наша суцільна етнічна територія в Європі зросла щонайменше вдвічі, нами були колонізовані величезні простори в Азії (Сірий та Зелений Клини), українська еліта (нащадки козацької старшини) брала участь у безпосередньому управлінні імперією, обіймаючи в ній найвищі посади (достатньо згадати прізвища Розумовських та Безбородьків), а наша духовна та світська інтелігенція визначала культурне обличчя Російської ім­­­перії. Останню українська еліта тривалий час розглядала як спільний із іншими східнослов’янськими народами державний проект – із єдиним монархом, але при збереженні рівності складових частин імперії (приміром, у «Разговоре Великороссiи съ Малороссiей» – «Признаю, что не я [Великороссiя] собой тебé властитель, но самодержецъ нашъ есть общiй повелитель»), намагаючись надати йому максимально українського виразу. До певної міри це вдалося, приміром, у церковних справах – українська (руська) версія православ’я практично повністю витіснила питомо московську (старообрядництво).

Звичайно, українське бачення побудови спільної держави вступало в суперечність із московською політичною практикою, заснованою на деспотизмі. Так, модернізаційні заходи Петра І, з їх відвертою брутальністю та намаганням зруйнувати козацьку автономію, викликали спротив не лише в української політичної, але й інтелектуальної еліти. Українські церковні ієрархи були найбільш нещадними критиками політики Петра І навіть після виступу гетьмана Мазепи, оскільки, так само як і останній, мали інші погляди на методи проведення модернізації, бо спиралися на власний досвід, започаткований Петром Могилою та Богданом Хмельницьким. Скасування козацької автономії наприкінці XVIII ст. також ішло врозріз із політичними ідеалами української еліти, але цього разу минуло без серйозних ексцесів, оскільки провід колишньої Гетьманщини навзаєм одержав найширший доступ до центральної влади в політичній, військовій, церковній та інших сферах. Прикра метаморфоза, що сталася з імперією в ХІХ ст., як дві краплі води була схожа на деформацію Речі Посполитої XVII ст. Зусиллями різночинної московської інтелігенції та великоросійських шовіністів Росію оголосили московським (великоросійським) національним «государством», а нам запропонували другорядні ролі. Реакція українців була цілком очікуваною – національно-визвольні устремління, дистанціювання від імперії, вироблення нової самоназви, врешті, такий нелюбий московитам, але спровокований ними ж, «український сепаратизм». Україна відіграла значну роль у розвалі імперії та чинила найзапекліший спротив новим червоним господарям Кремля та їхнім спробам відновити національну московську імперію. Зрештою, українці заплатили найбільшу ціну за нелояльність до московської більшовицької влади, в той час як московський народ укотре обрав шлях покори.

Чи навчає історія?

Якщо уважно вдивитися в дзеркало цієї історії, то який збірний портрет нашої нації ми в ньому побачимо? Це буде не змучене кріпацькою працею лице гречкосія, не «чаєчка при битій дорозі». Ні. Ми побачимо степового рицаря «з бритою головою та довгим чубом», що стоїть на ринку здобутого приступом ворожого міста «у вимазаних дьогтем шароварах і з нагайкою в м’язистих руках» серед відрубаних голів чужоземців. Те, що українська історіографія, а за нею й політичний провід України ХХ ст. вперто не хотіли сприймати українців такими, якими вони є, а намагалися втиснути націю в прокрустове ложе схем, неминуче призвело до трагічних наслідків. Причини кривавого розбрату, отаманства та війни всіх проти всіх в Україні впродовж 1917–1921 років криються саме в цій неспроможності керівників УНР (поміж яких бачимо й автора «звичайної схеми» М. Грушевського) правильно скористатися мілітарним потенціалом нації, який так чи інакше мав бути реалізованим, питання тільки – в якому напрямі: зовнішньому чи внутрішньому? Тож замість зовнішньої експансії ми одержали широкомасштабний внутрішній конфлікт. Віра в «споконвічну миролюбність» та соціалістичні гасла призвели до розпуску війська, підрозділи якого замість того, щоб вести успішні бої на підступах до червоної столиці, здобувати для Української держави Підкавказзя й Крим, розбрелися по бандугрупованнях різних кольорів – червоних, білих, чорних.

Ми дорого заплатили за спробу реалізувати цей «народницький» експеримент – Голодомор та репресії, кривава ІІ світова й тотальне змосковщення. Але, здається, нинішній політичний провід не зробив із цього жодних висновків – слабкість у внутрішній політиці, сумнівна відмова від ядерної зброї, розвал армії, політичні поступки сусідам, пасивна зовнішня політика – все це є очевидним відтворенням на практиці постулатів «звичайної схеми». Українська нація або позбудеться цієї осоружної схеми, або буде змушена ще раз заплатити криваву ціну за ущербне сприйняття власної історії.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На період існування “Гунської” держави припадає в археології формування “празької культури”, яка існувала на території від середнього Подніпров'я до Дунаю та Ельби. Всі дослідники вже давно погодилися, що творцями її були ранні слов'яни. Деякі вчені (Баран, Приходнюк, Вакуленко) довели, що “празька культура" розвинулася з “черняхівської”. Є аргументований доказ на користь такого твердження - найперші празькі поселення виникли на території українського Прикарпаття - у Верхньому та Середньому Придністров'ї.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka