Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Зміцнення держави Данила та Василька Романовичів у переддень вторгнення монголів у Русь

Розділ з книги: Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя.
Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

У 1235 р., за свідченням перського письменника Абдаллаха ібн Фазлаха, на курултаї в Каракорумі монгольські хани вирішили «спрямувати переможний меч на голову вождів русів та асів», здійснити виправу проти народів Східної Європи. Необхідно зазначити, що в історичних джерелах, як східних (китайських), так і західних (давньоруських і західноєвропейських), нападників називають татарами, хоча історично на початку створення Монгольської держави татарські орди були ворогами Чингісхана та його союзників. Наприкінці 30-х рр. XIII ст. почався похід монгольських полчищ на захід. У1237-1238 рр. кочовики воювали на північному сході Русі, а в 1239 р. розпочався наступ завойовників на півдні східнослов'янських земель. Необхідно зазначити, що вторгнення монгольських орд навряд чи було несподіванкою для східних слов'ян. На Русі було відомо, що в 1229 р. відбулася військова навала монгольських армій на р. Урал (Яїк) та в Поволжя, де вони розбили половців, саксинів та волзьких булгар. У першій половині 30-х рр. виникали постійні конфлікти між монголами та волзькими булгарами, які закінчилися повним розгром держави булгар у 1236 р. Наступного року кочовики вторглися в Рязанську землю...

Отже, напад монгольських військ був цілком прогнозованим, але Русь не була готова до відсічі нападникам: у цей час у Східній Європі різко загострилися міжкнязівські відносини. Одним з конфліктів була велика війна в Південній Русі, у якій брали участь Чернігівщина, Київщина, Смоленщина, Волинь і Галичина4. Володарі-цих земель активно залучали до конфлікту сусідів: Угорщину, Польщу, половців, ятвягів та литовців. Саме тому спочатку, коли взимку 1237 р. монгольські полчища розорили Рязанське князівство, а на початку 1238 р. вдерлися у Владимиро-Суздальську землю, на півдні Русі ця страшна біда, що прийшла до східнослов'янського світу, не викликала належної реакції. Зокрема на допомогу рязанцям не прийшли ні владимиро-суздальські, ні чернігівські володарі.

І монгольська експансія, і зазначена війна на півдні Русі драматично позначилися на долі Києва. У 1236 р. в цьому місті князем став Ярослав Всеволодович, союзник Данила Романовича й Володимира Рюриковича, на той час смоленського князя. Останній у попередній час вів боротьбу із чернігівськими князями. Навесні 1238 р. Ярослав Всеволодович, довідавшись про загибель свого брата Юрія в битві з монголами на річці Ситі (З березня 1238 р.), повернувся на батьківщину до Суздаля. Місто на Дніпрі зайняв Михайло Всеволодович, а в Галичі залишився його син Ростислав. «И потом, - пише галицько-волинський літописець, - приде Ярослав Суждальскый и взя Києв под Володимером, не мога его держати, иде пакы Суждалю. И взя под ним Михаил, а Ростислава сына своего, остави в Галичи. И отъяша от Данила Перемышль».

Повертаючись до подій початку 1238 р., необхідно зазначити, що саме того року Данило здійснив низку важливих дій, спрямованих на зміцнення своїх позицій на Русі й відновлення єдиної Галицько-Волинської держави. На початку року Данило організував похід до Дорогичина, де в березні розбив васальних від мазовецького князя Конрада рицарів-хрестоносців Добжинського ордену.

Ще починаючи з кінця XII ст., польські князі активно залучали духовно-рицарські ордени для боротьби з прусськими та литовськими племенами. З 1209 р. до кінця 20-х рр. XIII ст. V Пруссії головною фігурою в місіонерській діяльності був цистерціанський єпископ Християн. Певний час у Помор'ї діяли також загони іоаннітів і тамплієрів, пізніше, у першій половині 20-х рр. XIII ст., поморський князь Святополк запросив до міста Тимава представників іспанського духовно-рицарського ордену Калатрава. У 1226-1228 рр. за ініціативою Християна мазовецький князь Конрад та плоцький єпископ Гунтер розробили план створення спеціального ордену для протистояння пруссам. Наприкінці 1228 чи на початку 1229 рр. до Мазовії з Риги прибув загін рицарів-мечоносців із 14 осіб, кожного з яких супроводжував великий почт із слуг та зброєносців. На чолі загону стояв магістр Бруно.

Цими рицарями було створено Орден прусських рицарів Христових. У документах він називався «Magister et fraters militie Christi contra Prutenos in Masovie» або «milites Christi fraters in Dobrin». В основу статуту цього ордену, як, до речі, і мечоносців, було покладено статут ордену тамплієрів, або «бідних рицарів Христа і Соломонового храму», який виник на початку XII ст. в Єрусалимі. Статут тамплієрів був затверджений у 1128 р. на соборі у французькому місті Труа. Хроніст Петро з Дусбурга повідомляє, що князь Конрад побудував для прибулих хрестоносців замок Добжинь, «від якого вони пізніше стали називатися братами з Добжиня, а також надав їм володіння в землі Куявії, яке називається Седльце». Одна з грамот повідомляє, що ці землі Конрад Мазовецький надав рицарям 4 липня 1228 р. У подальшому орден формувався з північногерманських рицарів. Добжинський орден не став потужною мілітарною силою, тому під впливом легата папи римського Григорія IX - домініканського монаха Вільгельма Моденського - у квітні 1235 р. відбулася його інкорпорація Тевтонським орденом. Із цього приводу 19 квітня римський понтифік видав спеціальну буллу. О.М. Масан вважає, що плани щодо проведення інкорпорації залишилися тільки намірами, проте реальнішим видається погляд, що на якийсь час тевтонцям удалося не тільки залучити до себе частину рицарів Добжинського ордену, а й захопити територію, надану їм Конрадом Мазовецьким".

Природно, що ці події викликали велике незадоволення мазовецького володаря. Згодом йому за допомогою Вільгельма Моденського та краківського єпископа Михайла вдалося подолати конфлікт: тевтонці відмовилися від претензій на польську територію. Мазовецький князь взяв під свою опіку тих рицарів Добжинського ордену, які не захотіли приєднатися до Тевтонського ордену або покинули його. Саме цих рицарів на чолі зі згаданим магістром Бруном і вирішив мазовецький князь Конрад використати для реалізації своєї східної політики.

На той час, як зазначалося в попередньому розділі, мазовецький володар разом із чернігівськими князями Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом вів запеклу боротьбу з волинськими володарями Данилом та Васильком. У серпні 1236 р. військо Василька поблизу Червена, а згодом на річці Вепрі завдало жорстокої поразки мазовшанам. Узимку 1237 р. Конрад запропонував рицарям Добжинського ордену поселитися в побузькому місті Дорогичині, яке належало Данилові. У грамоті від 8 березня 1237 р. йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на підставі спадкового права Дорогичина разом з територією, яка до цього міста прилягає і обмежена річками Бугом та Нуром, магістру Бруну та рицарям «Ордену Христа дому Добжинського замку» з метою боротьби з пруссами та «єретиками». Рицарі визнавали право патронату, а також обіцяли не переходити під владу інших володарів.

Ми вже зазначали, що, на відміну від ситуації на Близькому Сході, на початку XIII ст. спостерігався процес перетворення духовно-рицарських орденів, які були передусім мілітарними структурами, на державні формування, тобто духовно-рицарські ордени ставали державами. Такими церковними державами були Орден мечоносців, а згодом Тевтонський орден у Прибалтиці. Васальним від володаря Мазовецького князівства державним утворенням став орден рицарів-добжинців, який заволодів Дорогичинською землею, що входила до складу давньоруської конфедерації земель-князівств.

У Галицько-Волинському літописі вміщено повідомлення про зіткнення Данила Романовича з добжинськими рицарями: «Весне же бывши, поидоста [Данило. - Авт.] на Ятвезе и приидоста Берестью, рекам наводнившимся и не возмогоста йти на Ятвязе. Данилови рекъшу: „Не лепо єсть держати нашеє отчины крижевникомь Тепличемь, рекомым Соломоничемь". И поидоста на не в снлє тяжьцє. Приаста град месяця марта, старейшину их Бруна яша, и вои изоимаша и возвратися Володимер» ". Цей похід відбувся в березні 1238 р. Зауважимо, що в історичній літературі висловлювався сумнів щодо літописного пояснення обставин початку походу Данила проти добжинців. Зокрема М.Ф. Котляр зазначає, що навряд чи для волинського князя розлиття річок було тією несподіванкою, яка могла завадити походу проти ятвягів. Історик вважає, що підготовка до походу проти ятвягів була відволікаючим маневром, щоб приспати пильність рицарів.

На нашу думку, Данило взагалі навряд чи міг у той час готувати похід проти ятвягів, оскільки підтримував тоді з ними дружні стосунки. Інша справа, що його, безумовно, повинно було турбувати захоплення хрестоносцями важливого стратегічного пункту на річці Бузі - Дорогичина. Безперечно, перспектива облоги та штурму міста-фортеці, захопленого добжинцями, потребувала серйозної підготовки. Не випадково літописець підкреслює, що волинський князь пішов на рицарів «в силе тяжьце». На наш погляд, тут ішлося не про незвичну для походу велику чисельність волинського війська, а про особливу підготовку для штурму фортеці. Вірогідно, що необхідні для цього облогові знаряддя готувалися в Бересті, розташованому неподалік від Дорогичина".

Ми не можемо повністю погодитися з позицією О.М. Маса-на, який виступає проти перебільшення значення волинсько-добжинського конфлікту. Дійсно, цей конфлікт не варто розглядати, як якусь окрему війну, оскільки загін добжинців навряд чи перевищував дві сотні чоловік. Але поряд із цим треба пам'ятати, що навіть такий загін високопрофесійних воїнів становив значну небезпеку, до того ж лише на підставі відносно швидкого захоплення Дорогичина не можна стверджувати, як це робить зазначений історик, що ця фортеця мала слабкі фортифікаційні споруди. Контекст літописного повідомлення не дозволяє думати, що й захоплення Дорогичина добжинцями, і його звільнення відбулися в березні 1237 р., як вважає зазначений дослідник.

Завершуючи цей сюжет, необхідно зазначити, що не склалася належним чином доля й у тих добжинців, які приєдналися в 1235 р. до Тевтонського ордену. Через певний час між ними й тевтонцями виник конфлікт, у результаті якого тевтонці вигнали їх зі своєї організації, а тому колишні добжинці вимушені були приєднатися до невеличкого об'єднання іоаннітів, яке перебувало тоді в Польщі. Проте це об'єднання не відігравало якоїсь помітної ролі в політичному житті. Відомо, що іоанніти й тамплієри, які мешкали в Польщі, а також якісь загони тевтонських рицарів (є інформація, що у зв'язку з подіями в Польщі Тевтонський орден відклав на певний час свій наступ на північноруське місто Псков) прийшли на допомогу польським полкам навесні 1241 р. і більшість із них загинула 9 квітня 1241 р. у битві проти монгольських ратей під Легницею. Отже, у битві з цими завойовниками, вірогідно, і була записана остання сторінка історії «добжинських братів», частина яких перебувала в лавах іоаннітів, а інша - у лавах тевтонських рицарів.

Розгромом добжинських рицарів у березні 1238 р. завершилася спроба польського князя Конрада Мазовецького створити на території-Волині залежне від себе державне формування, діяльність якого в умовах наростання хрестоносної діяльності в Прибалтиці могла в перспективі мати дуже небезпечні наслідки для Південно-Західної Русі.

У першій половині 1238 р. князь Данило здійснив похід на Галич проти Михайла Всеволодовича, але в результаті цієї виправи волинському володарю вдалося лише захопити Перемишль. Згодом волинська адміністрація домовилася з литовськими князями та правителем Новгорода-Сіверського Ізяславом, які здійснили напад на Мазовію, де правив Конрад, головний на той час союзник князя Михайла". Данило, прагнучи залучити до взаємодії угорського короля Белу IV, здійснив дипломатичну місію до Угорщини. Коли ж ця місія завершилася фіаско, волинські князі почали готуватися до походу на підтримку австрій-ського герцога Фрідріха II Бабенберга. Необхідно зауважити, що з цього часу невелика приальпійська Австрія стала важливим фактором центральноєвропейської політики Романовичів.

Союз із Віднем відкривав великі можливості для здійснення тиску на польських князів та угорського короля. Зокрема підготовка Данила й Василька Романовичів до походу навесні 1238 р. стала відомою угорському королю, який перебував у ворожих стосунках з Фрідріхом II. Бела IV домовився з волинськими князями не здійснювати їхнього плану, але ця домовле-ність, вірогідно, примусила угорську верхівку відмовитися від підтримки Михайла та Ростислава в Галичі. «В то время пошел бяше Фридрих царь на герцика войною, и восхотеста йти Данил со братом Василком герцикови во помощь. Королеви же возбранившу има, возвратистася во землю свою».

Як уже зазначалося, після того як Михайло Всеволодович зайняв Київ, у Галичі князем залишився його син Ростислав. Ці князі влітку 1238 р. відвоювали в Данила Перемишль, але то був їхній останній успіх. У другій половині 1238 р., скориставшись відсутністю князя Ростислава в Галичі, Данило з військами підійшов до міста й після нетривалої облоги на третій день захопив його. «Данило же, - пише галицький книжник, - вииде во град свой и прийде ко пречисте святей Богородици, и прия стол отца своего, и облечи поведу, и постави Немечьскых вратех хоругов свою».

У 1239 р. Михайло й Ростислав безуспішно шукали підтримки в угорського короля Бели як проти монголів, так і проти Данила. Згодом обидва князі направилися до Польщі, але й тут, мабуть, їхня місія зазнала невдачі. Тому Михайло Всеволодович запропонував Данилові й Васильку укласти угоду, головною статтею якої стала відмова Михайла та Ростислава від претензій на Галич. Данило погодився на це. В обмін він надав Ростиславу в управління Луцьк, а Михайлові запропонував повернутися до Києва. Проте Михайло, довідавшись про посилення монгольської загрози місту, знову вирушив до Польщі.

Наприкінці 1239 р. монголи на чолі з ханом Менгу вперше підійшли до Києва, але не захопили його. Нещодавній його володар - Михайло Всеволодович - знайшов притулок від нападників у Центральній Європі. Невеликий час Київ тримав Ростислав Мстиславич, але він був вибитий з міста галицьким володарем. Данило посадив тут тисяцьким боярина Дмитра. Саме Дмитро очолив оборону міста наприкінці 1240 р. На думку О.П. Толочка, князь Данило формально був володарем Києва до 1243 р., коли в Орді Батий призначив найстарішим князем Русі владимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича.

Необхідно зазначити, що на момент захоплення Києва монголами в Південній Русі фактично відновилося державне утворення, прообразом якого було політичне об'єднання Романа Мстиславича. Романовичі майже тридцять п'ять років боролися за це. Упродовж цього часу на Волинь і особливо на Галичину висували претензії численні східнослов'янські та іноземні володарі, але саме Романовичі досягли успіху, що не було історичною випадковістю.

Безумовно, останні акорди епопеї щодо відновлення держави Романа здійснювалися вже в умовах монгольської навали, що певною мірою підірвало силу суперників Данила та Василька. Але головними моментами в цій епопеї були величезна воля, ратний запал, у цілому вдала дипломатія та відносно успішна політична діяльність Романовичів. Неабияке значення мала соціальна підтримка князів на Волині, відновлення такої в Галичині. Звичайно, галицький книжник значно перебільшував любов і приязнь галичан- до братів Романовичів. Конкретні події і до, і після 1238 р. свідчать, що в Галичині існувала постійна база для опору владі Романовичів. Але останні прагнули підсилити тут своїх симпатиків, і це давало свої плоди.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Відомо, що етнічні, культурні а часто й історичні кордони між країнами та народами далеко не завжди співпадають із сучасними державними, які, як правило, формуються під час політичних угод та компромісів. Не є винятком і кордони українського Закарпаття, чималі етнографічні частини якого знаходяться за межами сучасної України. Про земляків на Мараморощині, нині повіту на сході Румунії, практично забули.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka