Інтерв’ю брав: Анатолій Івченко.
Джерело: Газета «Post-Поступ», №6(26) червень 2008 р.

Віктор Чумаченко народився 1956 р. у станиці Ахметовській Краснодарського краю. 1978 р. закінчив російську філологію в Кубанському держуніверситеті, 1987 – аспірантуру Літературного інституту в Москві. Канд. філологічних наук, професор. Працює завкафедрою літератури Краснодарського держуніверситету. Редактор “Вісника Тов. української культури Кубані”, заслужений працівник культури України та Кубані. Голова краснодарського осередку НТШ. Досліджує українську літературну традицію кубанських козаків, етнографію та історію Кубані. Автор понад 400 наукових статей та упорядник книжок: Курень: антология кубанской литературы конца 18 –нач. 20 веков (Краснодар, 1994); Василь Мова (Лиманський). „Кулiш, Байда i козаки” (Нью-Йорк, 1995); Василь Мова (Лиманський). Из литературного наследия (Краснодар, 1999); Козак Мамай. Навчальний посібник-хрестоматія з української літератури для кубанських шкіл (1998)

– Пане Чумаченко, Кубань завжди посідала особливе місце в українській культурній свідомості. В уявленні багатьох сучасних українських інтелігентів є певний міф Кубані, згідно з яким мало не всі кубанці й досі говорять по-українськи й відчувають духовну спільність з Україною. Але більшість нас ніколи на Кубані не була і з кубанцями не спілкувалася, тож яка реальна мовна ситуація на Кубані нині?

– Боюся розчарувати романтиків і оптимістів, але ситуація з українською мовою дуже складна. Українську мову на Кубані, після її офіційної заборони 1932 р., давно вже витіснено на периферію культурного розвитку краю. Понад 75 років по-українськи не видаються газети та книжки, немає радіо- та телепередач. Наприкінці 1950-х рр. по смерті провідних акторів припинив існування у Краснодарі останній український театральний гурток. Зрозуміло, що немає на Кубані й українських шкіл, хоча іноді в російських ЗМІ можна знайти протилежне твердження. «Материнську мову», та й то факультативно, вивчають нині лише в крайовій експериментальній школі народного мистецтва при Кубанському козачому хорі. У навчальних планах цей предмет сором’язливо названо «кубанським наріччям». Вивчають його лише з практичних міркувань, оскільки понад половину репертуару усіх кубанських народних хорових колективів становлять українські народні пісні, тож майбутніх виконавців треба хоч якось привчати до правильної вимови й навчити читати пісенні тексти.

– Так, ситуацію, яку ви намалювали, справді не назовеш оптимістичною. Якщо народ позбавлений україномовної школи й засобів масової інформації, то як, живучи на Кубані, можна вивчити українську літературну мову?

Якось від одного дипломата в російському посольстві в Києві я почув, що на Кубані створено всі умови для вивчення української мови. Шкода, що він не пояснив, які саме й де, щоб і ми на Кубані теж про це знали. Насправді кубанець, який хоче вивчити українську літературну мову, лишається сам на сам зі своїм бажанням і чинить відповідно до власних можливостей. Особисто я засвоював літературну мову в юнацькі роки за допомогою детективного роману Ростислава Самбука, купленого в українській книгарні на Арбаті в Москві. У північній частині краю (Темрюк, Єйськ, станиця Старощербинівська) поновленню україномовних навичок сприяє регулярний перегляд програм українського телебачення. На жаль, у Краснодарі й південніше окремі українські телеканали доступні лише в супутниковому варіанті. Дехто, за звичкою, слухає українське радіо, яке, до речі, на Кубані чути препогано, особливо в південній частині краю. І це дивує, особливо на тлі чудового приймання турецьких,іранських та безлічі близькосхідних радіопрограм. Так, немов ми сусідимо з ними, а не з Україною.

– Ну добре, це стосується знання літературної мови, але ж розмовна мова в станицях, сподіваюся, ще живе? У 80-х роках мені часто випадало їздити потягом Краснодар — Ленінград, і фактично всі провідники розмовляли між собою по-українськи.

— На жаль, реально українська мова побутує нині лише в станицях історичної Чорноморії. Але й там місцеве населення свою мову називає вже не українською, а місцевою «балачкою». Зазвичай користується нею найстарше покоління, середнє, хоч і вміє розмовляти «по-нашому», перевагу в побуті віддає вже російській мові. Школярі для спілкування з дідусями й бабусями все частіше потребують для себе перекладачів в особі батьків чи старших братів і сестер. У закубанських станицях зі змішаним населенням (що заселялися вже після Кавказької війни), втрата української мови відбувається ще швидшими темпами. Крихітні острівці україномовного спілкування ще напіткаєш на міських базарах, де бабусі з приміських станиць спілкуються поміж собою і з покупцями мовою часів Бориса Грінченка.

— А яка ситуація з науковим вивченням місцевих українських говірок? Бо зрозуміло, що говірки, які перебувають поза сталим контактуванням з українською літературною мовою, мають зберігати значні пласти реліктової лексики. Чи видано якісь словники кубанських українських говорів?

— Так, місцеві вчені-лінгвісти виявляють інтерес до «кубанської мови». Шкода, що переважно вони керуються прагненням довести, що ніякої української мови ніколи не було, а на Кубані тим більше. У Краснодарі дослідженням українських кубанських говорів займаються вчені філологічного факультету Кубанського державного університету, де відносно нещодавно, 2005 р. видано книжку Ольги Борисової «Кубанские говоры: материалы к словарю». Ще раніше, 1998 р. у Москві з’явилася книжка письменника-чекіста родом зі станиці Старонижньостеблієвської Петра Ткаченка «Кубанский говор: опыт авторского словаря». Незважаючи на свій дилетантський характер, вона відіграла позитивну роль, бо спричинила нову дискусію щодо кубанської мовної спадщини. Останнім часом кілька статей на цю тему побачило світ також в Україні. Варто хоча б пригадати статті репресованих у сталінські часи кубанських мовознавців Івана Шалі та Михайла Садиленка в спеціальному кубанському номері журналу «Пам’ятки України» за 2006 р. Налагодити конструктивний діалог науковців Кубані та України щодо вивчення українських говірок Кубані досі не вдається (спільні експедиції, наукові конференції, круглі столи – все це лише у мріях). На це потрібні як добра воля, так і серйозні кошти, але такі наукові проекти ні Росія, ні Україна фінансувати навіть не планують.

— Росія на офіційному рівні постійно висловлює претензії до України щодо умов культурного розвитку російської національної меншини. І це тоді, коли в Україні працюють сотні російських шкіл, десятки російських театрів, видаються сотні газет і журналів і кілька тисяч назв книжок. Вислуховуючи ці претензії, можна уявити, які райські можливості створює російська влада для національних меншин у Росії. Тож як складаються стосунки українських організацій Кубані з місцевою владою?

— 1991 р., коли створювалося Товариство українців Кубані, нас переконали офіційно зареєструвати свою організацію, хоча за законом ми могли й не реєструватися. Але обіцяли велику допомогу з боку держави щодо розвитку національних культур Кубані, а її мали надавати лише офіційно зареєстрованим товариствам. Та реально усі ці роки жодної допомоги ми не отримували, а реєстрація обернулася лише контролем і перевірками, чи не порушуємо ми яку-небудь чергову статтю законодавства. Щойно минулого року нам уперше виділили 20 тисяч рублів (приблизно 4 тис. грн. – А. І.) на проведення крайового українського фестивалю дітей та юнацтва. До речі, він відбувся з величезним успіхом, а охочих узяти участь було більше, ніж дозволяли наші організаційні можливості. І ще один нещодавній жест доброї волі: Товариству українців Кубані нарешті виділили окрему кімнату в Центрі національних культур Кубані. Центр існує з 1996 р., ми були його першими співзасновниками, а кімнату (про окреме приміщення для бібліотеки ми навіть мріяти не можемо) нам надали останніми поміж національних товариств. Ось і вся допомога офіційних владних структур за 17 років.

— А як складаються ваші стосунки з офіційною Україною? Чи дістає якусь допомогу ваше товариство?

— Тривалий час ми не мали жодної допомоги. І лише минулого року (можливо, в азарті змагання з російськими колегами) українські чиновники через МЗС, яке нині відповідає за роботу з діаспорою, виділило костюми для танцювального колективу станиці Єлизаветинської, подарували нам тарілку супутникового телебачення та відеомагнітофон. А неурядовий фонд «Україна-3000» допоміг комп’ютерами. Зібрало міністерство заявки і на цей рік. Вже обіцяно профінансувати наукову конференцію, присвячену 175-річчю від дня народження Марка Вовчка, ще деякі заходи. На жаль, категорично відмовили у фінансовій підтримці єдиної на Кубані україномовної газети «Вісник Товариства української культури Кубані», що виходить у Краснодарі. Власне останній її номер, присвячений Т. Г. Шевченкові, вийшов у березні минулого року. Також категорично відмовили підтримати фінансово видання моєї книжки, присвяченої історії української літератури на Кубані. Над нею я працював понад двадцять років, визбируючи матеріали по далеких світах. Планувалося, що вона побачить світ ще два роки тому до мого 50-літнього ювілею в рамках державної програми допомоги діаспорі. Навіть попрохали надіслати рукопис до українського консульства в Ростові-на-Дону для попереднього «ознайомлення». Від «ознайомлення» я тоді категорично відмовився, про що й досі не жалкую. Просили мене, щоб я не турбував їх у справі видання моїх книжок за українські державні гроші.

— Чи не опускаються вам руки від чиновницької байдужості? В. Ч. — Хіба це перша написана мною книжка, яку я не маю можливості видати! Вже шість років, наприклад, чекають на видання твори Якова Кухаренка, Шевченкового побратима й наказного отaмана Чорноморського козацького війська. Саме зараз завершую підготовку до друку першого тому «Спогадів» козацького історика, колишнього ректора Українського вільного університету в Празі Федора Андрійовича Щербини. Книжка побачить світ вже влітку, а загалом вийде чотири томи спогадів. Видання присвячено 160-літтю від дня народження «козачого діда», як з любов’ю називали його земляки. Ювілей будемо відзначати в лютому 2009 р. Отже, робити й робити…

P.S. Усі, що мають бажання підтримати Товариство українців Кубані, звертайтеся до Анатолія Івченка на адресу aivchenko2004@mail.ru