Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
Аудиоконференции и sms рассылки.
лічилка
Новини сайту

Інтерв'ю з українською письменницею з Берестейщини Наталкою Бабіною

Джерело: Газета "Post-Поступ", №7(27) липень 2008 р.
Автор інтерв'ю: Анатолій Івченко

Наталка Бабіна народилася 1966 р. в українському селі Заказанка Берестейського району Берестейської області. Закінчила Білоруський політехнічний інститут, за освітою – інженер-електронік. Працює в незалежній білоруській газеті «Наша ніва». Одна з найцікавіших письменниць сучасної Білорусі. Авторка збірки оповідань «Крыві не павінна быць відна» (2007) і роману «Рыбін горад» (2007). Пише білоруською та українською. У видавництві «Зелений пес» (Київ) незабаром побачить світ її роман «Риб’яче місто».

Під час тільки однієї каральної акції проти антирадянського підпілля на Берестейщині та Пінщині, яка проводилася з 15 січня по 20 лютого 1945 р., радянські війська й підрозділи МДБ оточили 839 сіл, обшукали 48 479 господарств, перевірили 165 137 осіб, прочесали 12 тис. кв. км лісів і боліт. У результаті вони знищили 33 озброєні угруповання, вбили 98 і заарештували 3808 осіб. Свободу й життя можна було втратити лише за наявність у хаті творів українських класиків, за найменші прояви українських національних почуттів. (Андрэй Дынько. Найноўшая гісторыя яцвягаў // АRCHE. – 2000. – № 6)

— Наталко, ви завжди представляєтеся як літераторка, що пише білоруською та українською мовами. Звідки таке незвичне для білоруської письменниці поєднання?

— Українська мова для мене – рідна. І моє родинне прізвище — Динько. Це мова моїх бабусь і дідусів, мова батьків. Знавці кажуть, що українська говірка моїх рідних місць, а це південь Берестейського району на кордоні з Волинню, досить близька до української літературної мови. Але моя біда в тому, що я ніколи її не вивчала, як і української літератури чи історії. Тому писати українською літературною мовою мені нелегко. І пишу я нею хіба що есеї. Більше того, у нас на Берестейщині створили такі умови, що я, донька сільської вчительки та інженера, цебто людей освічених, але не заангажованих у якісь мовознавчі питання, доволі довго — років, мабуть, до вісімнадцяти, просто не знала й не відала, що мова, якою ми говоримо, – українська. Я пережила справжній культурний шок, коли мені до рук потрапив «Кобзар» Шевченка. Виявилося, що ці досконалі вірші написано нашою мовою!

— А як ви вважали перед тим? Як можна було наприкінці ХХ століття, закінчивши школу, не знати, якою мовою ти послуговуєшся?

— Українцям це може видаватися неймовірним, але більшість сільського населення Берестейщини, яке на щодень спілкується українською Білорусами людей на Берестейщині записали примусово у 1939-му, коли цю територію приєднали до СРСР, а потім повторно — у 1944 – 45 рр. Відтоді в паспортах у всіх нас записано – білоруси.

До війни й відразу після війни зафіксовано чимало випадків, коли люди просили записати їх українцями, а не білорусами або замість білоруської школи відкрити українську, то такі люди зазнавали репресій. А нині вже немає й білоруських шкіл, у школах на Берестейщині панує російська мова. На україномовній Берестейщині немає жодної української школи, навіть класу!

— І що, невже не було жодних спроб створити українські школи після краху СРСР?

— Звичайно, такі спроби були під час перебудови й у перші роки незалежності Білорусі (у 1990 – 93 рр.). Навіть створювалися українські класи. Але ці спроби зазнали невдачі, бо проти українського шкільництва були як тодішня білоруська влада, так і активісти білоруських організацій. Що, на мою думку, було фатальною помилкою білоруського національного руху. А головне, цей процес жодним чином не підтримала й не підтримує Україна. Ви коли-небудь чули заяви українського МЗС чи української Верховної Ради або хоча б українських письменників щодо культурних прав українців Берестейщини? Я – ніколи! говірковою мовою, уважає, що це білоруська.

— І що ми маємо тепер?

— Нині в Бересті та Пінську є лише на- родознавчі українські школи (а точніше — гуртки), в яких діти навчаються українською. Зацікавлення такими школами значне, туди охоче віддають дітей, особливо місцева інтелігенція.

Українське телебачення може дивитися тільки той, хто має супутникову антену. Українські книжки до перебудови зовсім не потрапляли на Берестейщину. Думаю, робилося це спеціально. Під час перебудови книжки почали з’являтися й досить широко розповсюджувалися. До недавнього часу в одній із берестейських книгарень був непоганий відділ української книжки. Але зник. Зникла й українська бібліотека, яка була в Брестському педуніверситеті (книжки роздали приватним особам). Нема нині й набору на українську філологію.

— Я зрозумів, що в містах є люди, які мають чітку українську ідентичність. А ким почуваються селяни – головні носії української мови?

— Щодо ідентичності селян важко сказати, ким вони себе уважають тепер. От мій брат Андрій Динько в одній зі своїх давніших статей стверджує: «Фактично виявилося, що радянська держава спромоглася за 40 років винищити українську свідомість на Берестейщині й Пінщині». А ретельних соціолінгвістичних досліджень, зрозуміло, ніхто не проводить. Політично: напевно громадянами Білорусі. Але, здається, багато хто усвідомлює (чи радше відчуває), що ми якісь нетипові білоруси...

Між іншим, до останнього часу серед білоруських філологів панувала тільки одна точка зору: до кордону з Україною поширені білоруські діалекти, за кордоном – діалекти українські. Нічого іншого просто неможливо було почути. Доходило до абсурду: коли етнографи збирали на Берестейщині пісні, їх перекладали білоруською, а тоді вже друкували як місцевий білоруський фольклор».

— Про негативне ставлення офіційної білоруської влади до української та польської меншин відомо. А як опозиційні діячі налаштовані щодо меншин в Білорусі, зокрема української? Чи обговорюють проблематику меншинв опозиційному середовищі?

— На жаль, ні. Знаєте, нині білоруська опозиція має чимало проблем, пов’язаних не з меншинами, а з білоруською більшістю: як домогтися впливу на більшість, як домогтися більшості у владних структурах. Є жорстокий пресинг влади, який часом просто зашкалює своїм рівнем брутальності, тому тепер в опозиції всі солідаризуються й об’єднуються: комуністи й націоналісти, білоруси й поляки, побожні й атеїсти. Дай Боже, щоб опозиції повелося і щоб про цю солідарність не забули в майбутньому.

— Згоден, що картина невесела, але, як знаю, на Берестейщині, незважаючи на все, є україномовна література.

— Так, є. І вона, на мою думку, досить цікава. Мабуть, тому, що позбавлена кон’юнктурності й нещирості. Коли людина пише українською в умовах, коли це жодним чином не заохочується, і гонорарів за це не сподівається, то, мабуть, їй насправді є що сказати... Наприклад, мені дуже подобаються вірші Василя Стасюка. Згадую його, бо це моє останнє знайомство. У нього поки що немає виданих книжок, але вірші він пише справжні. Цікавою поетесою є Євгенія Жабинська, вона живе по той бік Бугу, на Білосточчині, й пише діалектом свого села... Але там, у Польщі, ставлення до української літератури принципово інше, ніж у Білорусі.

А взагалі українських авторів на Берестейщині чимало, їхні твори зібрано в грубезну й вельми цікаву антологію «До тебе, світе», видану ще 2003 р.

Для розвитку української культури Берестейщини, на мою думку, надзвичайно багато зробив нинішній львів’янин Володимир Леонюк, людина трагічної долі, мій земляк з села Критишин, який майже 20 років відсидів за свої українські погляди в таборі, автор виданого у Львові «Словника Берестейщини» – міні-енциклопедії українського життя нашого краю. Знаю, що тепер він працює над другим виданням, і нетерпляче жду на нього.

— Знаю, що ви також перекладаєте з української білоруською.

— Нещодавно переклала на білоруську оповідання Марії Матіос. Ця письменниця – моє відкриття. Мені дуже подобається, як вона пише, то й захотілося познайомити з нею білорусів.

— Чи не було у вас думки стати повноцінною українською письменницею? Принаймні створити паралельні україномовні версії своїх творів.

— Оскільки я вже десь двадцять років живу в Мінську, в російськомовному та білоруськомовному середовищі, то писати українською мені нелегко. Але, як я пересвідчилася, лише те, що почерпнуто мною в дитинстві та юності із цієї української цивілізації від земляків, може переплавитися в натхнення. Інше, не від натхнення, стає звичайнісіньким антуражем. Тому я й прагну писати по-українськи (та й жити по-українськи). На зустрічі із земляками-берестейцями я почула категоричний і суворий наказ, щоб наступний мій роман був українською. Але поки що я взагалі не впевнена, що цей новий роман буде.

— Ви прийшли в літературу досить пізно, але відразу привернули увагу і критики, і читачів.

— Я взагалі не дуже впевнена, що прийшла в літературу. У душі я почуваюся не письменницею, а радше такою собі випробувальницею повітряних апаратів. Знаєте, недалеко від дому, де я живу, є маленький приватний аеродром. Там є кілька невеликих літаків, на яких можна політати. Але перш ніж взяти пасажирів, пілот обов’язково покружляє на ньому сам . Допіру тоді, коли все нормально, посадовить клієнтів. Так ось, таким льотчиком, який починає перевірку літака перед його використанням для потреб інших, я й почуваюся.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

У зв'язку з тим, що татарам усе ж таки вдалося зруйнувати Хортицький замок, князь-«гетьман» у 1562 р. закладає будівництво нової козацької фортеці. Воно було розпочате на Монастирському острові, що розташувався відразу за Дніпровими порогами. Проте неспокійний бунтівний норов не давав змоги Вишневецькому довго перебувати на одному місці. У1563 р. він організовує черговий похід українського козацтва, тепер уже до Молдавського князівства, яке на той час було вотчиною Османської імперії. Сюди його запросили опозиційні місцеві бояри як одного з претендентів на господарський трон, зважаючи на те, що серед його далеких родичів були і молдавські правителі.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka