Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 18 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Зародження на Заході інтересу до України, як історичної реальності

Відскановано з: Д.С. Наливайко
Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2007р, Т.2. – 800 с.

Перші відомості про українське козацтво з'явилися в Західній Європі на межі ХУ-ХУІ ст. Наскільки відомо, найраніша згадка про козаків зустрічається у генуезькій хроніці кінця XV ст., де йдеться про події у Кафі 1474 р. Докладніше і з більшою ясністю розповідає про козаків польський гуманіст Май Мєховіта у знаменитому латиномовному «Трактаті про дві Сарматії» (1518), дуже відомому й шанованому на Заході у XVI й на початку XVII ст. Багато разів перевиданий, перекладений італійською й німецькою мовами, цей твір у той час був на Заході одним з основних джерел відомостей про Східну Європу. І те, що Мєховіта у своєму трактаті звернув увагу на козаків, засвідчує, що вже на початку XVI ст. вони стали помітним явищем у Польсько-Литовській державі. Та найприкмєтнішим є те, що автор цієї пам'ятки розрізняв «казаків» і «козаків», причому в перших убачав татарський феномен, а в других -слов'янський, «рутенських» селян-втікачів у південні степи. «Казак, -пояснює він, - татарське слово, а козак - рутенське, ним називають хлопа, підданого, бродягу, пішого або кінного» .

Про українських козаків йдеться і в «Нотатках про Московію» (1549) С. Герберштейна, які є другою після трактату Мєховіти епохальною пам'яткою в історії ознайомлення Західної Європи зі Східною. Твір, створений на основі подорожей автора, посла австрійського імператора до Москви У 1517 і 1526 рр., і тоді ж в основному й написаний, було видано 1549 р. Попри назву «Нотатки про Московію», автор не обмежився описом Московської держави, а розповів про сусідні з нею народи і країни, в тому числі й про українські землі. Для нас становлять інтерес сторінки про козаків і їхнього воєначальника Остапа Дашковича. Українських козаків Герберштейн називає «черкасами» - як було прийнято в Московському в ХVІ-ХVІ ст. При чому він застерігає: « «Черкаси» (Circassi), які живуть по Бористену – русичі і відрізняються від тих, про яких я вище казав, що вони живуть біля Понту (тобто від черкесів - Авт.) » У науковій літературі є твердження, нібито Герберштейн черкасами взагалі українців, але вони не відповідають дійсності. В його творі описані також Сіверщина, Волинь і Київ, але ніде їхнє населення він не називає черкасами, воно для нього просто русичі.

Отже, черкаси у Герберштейна – це козацькі поселення па Дніпрі південніше Києва, центром яких у той час, у 10-20-х рр. XVI ст., були Черкаси. Тут само він зазначає, що «південніше Черкас більше християнських поселень немає». Про те, що під «черкасами» Герберштейп розумів лише козаків, свідчать наступні рядки його книжки: «В наш час над ними начальник Остап Дашкович... муж дуже досвідчений у воєнній справі й виняткової хитрості. Хоч він неодноразово вступав у зносини з татарами, але ще частіше бив їх; мало того, не раз він являв неябияку небезпеку і для самого московіта, в якого він колись побував у полоні».

Інформація про українських козаків швидко поширювалася на Заході в другій половині XVI - на початку XVII ст., у міру зростання їхньої воєнної активності, яка неминуче перехлюпувалася й у воєнно-політичну сферу. При цьому відомості стають розмаїтими за змістом і формою, чи, точніше, за жанровою структурою. Маємо такі жанрові форми, як хроніки, етнографічно-історичні трактати й нариси, історії - «всесвітні» чи певних державних утворень, зокрема Османської імперії та Речі Посполитої, різні типи й види «літе-ратури факту» - реляції, описи подорожей, посольств тощо, листи, мемуари, щоденники та ін.; певний їх відгомін проникає і в художню літературу.

У цілому в зазначений період починають превалювати західноєвропейські пам'ятки, в яких ідеться про українські землі загалом і про козаків зокрема, котрі поступово висуваються їх авторами на перший план. Одні пам'ятки за їхніми семантико-структурними особливостями тяжіють до ренесансно-гуманістичної традиції, означеної людинознавчо-етнографічиими інтересами, і продовжують традицію історико-етнографічних описів українських земель як частини «Сарматії», до якої у той час відносили всю Східну Європу; «козацька тема» з'являється в них лише спорадично. Поряд із тим на Заході виникає інший тип історико-літературних пам'яток і джерел, де в центрі уваги - воєнна активність козацтва, його боротьба проти турецько-татарської агресії і польсько-католицької експансії, тобто на передній план висувається воєнно-політична, а згодом і суспільно-політична та віросповідальна проблематика. Важливо зазначити, що з цим зосередженням уваги на козацтві пов'язане зародження інтересу до України, «землі козаків», як до етноісторичної, а з часом і суспільно-історичної реальності.

До першого, «традиційного» типу західних пам'яток належить твір Яна Красінського «Полонія», який 1574 р. вийшов латинською мовою у Болоньї і продовжив характерний для доби Відродження тип описів Східної Європи, що поєднував у собі географічні, етнографічні й історичні елементи. Його автор, поляк, здобув освіту в Італії і був учнем відомого вченого-гуманіста К. Сигонія, який і спонукав його написати названий твір. Більше того, Сигоній брав участь і у створенні праці, зокрема, деякі сучасники, як-от відомий французький історик Жак де Ту, саме його вважали автором цього твору. Скоріше за все, Сигоній приклав руку до літературного оформлення багатого й розмаїтого матеріалу, що його зібрав і обробив Красінський. Значне місце у цьому творі відведено українським землям, які тоді (крім Сіверщини) входили до Речі Посполитої. При цьому автор не обмежується географічно-етнографічним описом, а й робить екскурс в їхнє минуле, зокрема в історію Київської Русі. Цікаво зазначити, що, слідом за М. Кромером, він вважав українські землі, означаючи їх як Русь, правітчизною всіх слов'ян, звідки вони «прийшли не тільки в Мідію Дакію, Паннонію і всю Іллірію, але і в Польшу й майже одночасно в Чехію». З відомостей про Україну другої половини XVI ст. найцікавіша для нас його розповідь про козаків - колоритна й динамічна замальовка їхнього способу життя і ведення воєнних дій. Хоч автор і не уникнув деяких неточностей, озброївши козаків луками й приписавши їм дещо від татарської воєнної тактики, в цілому його розповідь близька до дійсності.

Твір Красінського мав успіх на Заході й певний час правив за джерело інформації як про Польщу, так і про Україну й Білорусь. Широко ним скористався згаданий французький історик Жак де Ту в своїй «Історії всього світу»: її 56-та книга (розділ), присвячена Польсько-Литовській державі, - це, власне, скорочений вибірковий виклад «Полонії» Красінського, однак у потрактуванні українських козаків французький історик не пішов за «Полонією», а дав їм різко негативну характеристику, вочевидь, через те, що для де Ту поборника державного порядку і дисципліни, була неприйнятною волелюбна козацька стихія, її своєрідний демократизм.

За своїм змістом і структурою до пам’яток «традиційного типу» належить і «Опис Європейської Сарматії» (1578) Алессандро Гваньїні, який дістав значний розголос у Польсько-литовській державі й на Заході, щоправда, з різних причин. Написаний латинською мовою і видрукуваний у Кракові, він кілька разів перевидавався в різних країнах, був перекладений італійською, німецькою й чеською мовами. Окремо слід сказати про польськомовне видання 1611 р., яке вийшло під зміненою назвою «Хроніка Європейської Сарматії» і за своїм змістом і характером істотно відрізняється від попередніх латиномовних видань і перекладів на живі європейські мови. Воно значно перероблене і доповнене новими матеріалами, головним чином історичного змісту, тож зміну назви можна вважати певною мірою виправданою, оскільки в польськомовному виданні 1611 р. маємо, власне, переростання «опису» в «хроніку».

Відразу по виході в світ «Опису Європейської Сарматії» польський історик і письменник М. Стрийковський звинуватив його автора, італійця на польській службі, в плагіаті. Цей позов більш ніж чотирьохсотлітньої давності пройшов багато етапів «розгляду», були періоди, коли, здалося, його вже вирішено на користь позивача, головним чином зусиллями польських дослідників, але для остаточного рішення бракувало аргументів. Природно, що італійські дослідники були більше схильні «довіряти» Гваніньїні, і, наприклад, А.Кронія вбачає в «Описі Європейської Сарматії» одне з найвидатніших, поряд з «Історією Богемії» Енея Сільвія, явищ італійської славістики XV-XVI ст.

За своєю структурою твір тяжіє до ренесансних пам'яток, однак разом із тим відбиває и сучасні події та процеси в житті українського народу. Знаходимо в ньому не лише географічно-етнографічні описи Волині, Галичини, Поділля й Київщини, а й нарис з історії України (за ономастикою автора - Русі) від часів Київської держави до середини XVI ст. Важливо зазначити, що Гваньїні чітко відрізняє Русь (Україну) як від Польщі, так і від Московії і подає історію Київської Русі та Галицько-Волинського князівства саме як історію України. Прикметно, що Придніпров'ю з Києвом приділено в його творі більше уваги, ніж іншим українським землям, ніж будь-якій провінції Польсько-Литовської держави. До слова, ця тенденція виявляється і в інших західноєвропейських пам'ятках кінця XVI - початку XVII ст. Це був закономірний наслідок того, що в цей час, і передусім завдяки активності козацтва, центр історичного життя українського народу знову змістився на береги Дніпра: тут бурхливо зростала національна військово-політична сила, тут визрівали суспільно-історичні процеси, які визначали основний зміст і вектори наступних епох української історії.

Звернувшися до опису козаків, Гваньїні передусім уточнює, що «вони належать до руського народу (sono per natione rutheni)». «На південь від Києва, - пише він, - є місто Черкаси, жителі якого називаються черкасами (Circasci); вони живуть також вздовж Бористену і розсіялись далеко по навколишніх місцях; вони належать до руського народу і відрізняються від тих (тобто черкесів. - Авт.), що живуть в горах біля великого моря. Це хоробрі й войовничі люди, майже безперервно вони воюють з перекопськими татарами, роблять напади на їхні землі, забирають у них табуни і все те, що можна знайти в тому краю». Цікаво зазначити: якщо в західних пам'ятках попереднього періоду йшлося лише про спустошливі напади татар па українські землі, то тут маємо істотне зміщення акценту: Гваньїні говорить передусім про козацькі походи на мусульманських сусідів. Мовиться також про зростання козацтва і його поширення на українських землях: «Останнім часом, - повідомляє автор в описі Поділля, - тут з'явилися черкаси, що живуть по Бористену» . Зазначимо також, що матеріали про Україну загалом і козаків зокрема істотно розширено, доповнено в «Хроніці Європейської Сарматії»; в основному- запозичено у польських істориків і хроністів, але є й відомості сам самого Гваньїні, з досвіду його служби в польському війську. Однак «Хроніка...» не була перекладена латиною чи західноєвропейськими мовами і не стала фактом рецепції України й козацтва на Заході.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

З урахуванням того, що Псков орієнтувався на мирні, дружні відносини з молодою Орденською державою (брат єпископа Альберта був одружений з дочкою псковського князя Володимира Мстиславича, загони псковських волонтерів брали участь у військових операціях братів-лицарів проти естів), Орден мечоносців став, можна вважати, природним союзником і для новгородських опозиціонерів Суздалю. Не випадковим видається участь Пскова в конфлікті князя Ярослава Всеволодовича з "Борисовими чадами" і подальший від'їзд "Борисових чад" разом із князем Ярославом Володимировичем у володіння Ордену. А так звані "захоплення" військами Ордену Ізборська і Пскова в 1233 і 1240 рр. можна у світлі сказаного розглядати як тимчасове введення обмеженого контингенту орденських військ у межі Псковського князівства, здійсненого на прохання законного правителя Пскова, князя Ярослава Володимировича.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka