Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 28 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Вчені підляшани у національних досвітах

Юрій ГАВРИЛЮК
Головний редактор Українського часопису Підляшшя “Над Бугом і Нарвою”
м. Більськ

В українській історії ще й нині можна знайти особи, факти, навіть цілі етнографічні регіони, невідомі широкій громадськості. Початок формування української модерної культури пов’язаний з інтелектуальними середовищами Перемишля, Харкова, Києва та Львова. Не можна однак забувати про осередки за етнографічними межами, як хоч би Віленський університет (1803-1832), який мав нагляд над освітними закладами Правобережної України. У науковому гроні цього вузу неябияку роль відігравали уродженці Підляшшя – заселеного українцями регіону, колись у межах Київського князівства, який довгий час залишався за національним обрієм.

У першій половині ХІХ ст. основним центром освіти для захоплених Росією наприкінці XVIII ст. земель Речі Посполитої стало Вільно. Було це наслідком низки реформ, які на початку свого царювання здійснів Олександр І (1801-1825). У 1802 р. створене було Міністерства народної освіти. Рік пізніше в межах Російської імперії створено шість навчальних округів, в тому Віленський, який обіймав “землі повернуті від Польщі” – правобережну Україну (Київська, Волинська і Поділька губернії) і т.зв. Литву (територію колишнього Великого князівства Литовського – Віленська, Вітебська, Гродненська, Минська і Могилевська губернії). Вся публічна шкільна мережа на цій території підпорядковувалась Віленському імператорському університетові.

Від єзуїтської академії до новітнього університету

Першим віленським вузом була заснована 1579 р. єзуїтська Віленська академія, типова для цього часу католицька школа гуманітарного напрямку, з богословським, філософським та юридичним факультетами і латинською мовою навчання. Зрозуміло, царив у ній сильний контреформаційний та антиправославний дух (першим її ректором був м.ін. відомий своєю критикою Православної церкви проповідник Піотр Скарґа). Щойно у другій половині XVIII ст. з’явився тут факультет фізики і астрономії. Дальшій еволюції в сторону новітнього університету сприяло скасування у 1773 році ордену єзуїтів. Академію перетворено на світську Головну школу Великого князівства Литовського із широким спектром не лише гуманітарних, але і точних та природничих наук. У 1795 році, після остаточного розподілу Речі Посполитої Вільно опинилося у Російській імперії. Під російською владою Головна школа отримала новий статут, а у 1803 році була перетворена на університет із чотирьома факультетами – фізичних та математичних наук, лікарських або медичних знань, моральних і політичних наук та словесних наук і красних мистецтв.

Університет мав широку внутрішню автономію, яку гаратнував принцип вибору Радою професорів всіх посадових осіб, починаючи від ректора. Підпорядковувався Міністерствові народної освіти, а безпосередній нагляд над його працею мав куратор, якого призначав цар. Цю функцію протягом 20 років (1803-1923) займав близький співпрацівник царя Олександра І – князь Адам Єжи Чарториський (1770-1861), який був також куратором Віленьского учбового округу.

Вогнище польської культури під скипетром російського царя

Кураторство А. Чарториського, польського політика та мецената культури було знакове. Хоч-бо Віленський університет виник у сьогоднішній столиці Литви та не менше 90% відсотків його студентів складали уродженці Литви, Білорусі і України, була це по суті польська установа. Її існування відіграло неабияку роль у збереженні національно-культурної ситуації, яка склалася у Речі Посполитій, де відбулася майже повна полонізація панівного шляхетського прошарку. Не повинно це однак дивувати, адже для високих петербурзьких чинів цього часу “партнером до розмови” був не місцевий “мужик”, але шляхтич. А цей, навіть якщо і з руського князівського роду, як Чарториський, був по суті поляком – із кількома поколіннями окатоличених та виховані у польській культурі предків.

Саме освітні потреби цієї суспільної групи мав передусім обслуговувати університет покликаний указом російського царя. Тому, хоч на деяких кафедрах, зокрема, медичних втрималася латина та існувала кафедра російської літератури, викладовою мовою була польська, як і більшість викладачів була поляками. Польською мовою виходив науковий орган університету “Dziennik Wileński” та більшість підручників, в тому для початкових і середніх шкіл. Нагадаймо, що студентами Віленського університету були такі світила польського романтизму як Адам Міцкевич (1798-1855) та Юліюш Словацький (1809-1849).

Зрозуміло, польський характер мали також публічні школи початкового та середнього рівня, які діяли у межах Віленського учбового округу. Найкраще освітні заклади були розвинуті на території Віленської та Волинської губерній. Найславнішою стала школа у Кременці (1805-1831), заснована під назвою Волинської гімназії, згодом піднесена до рівня ліцею, з правом присвоювання нижчих наукових ступенів. За задумом організаторів кременецький ліцей мав з часом перетворитися у вуз та стати центром польського культурного життя “Русі” (так тоді поляки називали Правобережну Україну). Однак після польського повстання 1831 року ліцей ліквідовано, а його майно та книгозбірню перейняв Університет св. Вололодимира, відкритий у 1834 р. у Києві. Сюди потрапила також частина вчителів.

Репресивні заходи не обминули і Віленського університету, який був закритий у 1832 році. На його місце зорганізовано Медико-хірургічну та Духовну академії, підпорядковані Міністерству внутрішніх справ. Більшість научного приладдя та університетську бібліотеку також перевезено до Києва, решту передано університетові у Харкові.

Підляські любителі старожитностей

Як би не оцінювати роль Віленського університету, саме завдяки йому у науковому світі стали відомі постаті декількох уродженців Підляшшя, які в іншому випадку залишилися б, як і десятки їхніх попередників, у “сірій масі” міщан та сільських священиків.

З’явилися вони у Вільні не зразу, адже Підляшшя післа розподілу Речі Посполитої у 1795 році опинилося під владою Австрії та Прусії, яка захопила північну частину Підляського воєводства, з його, заснованими ще у княжу добу історичними центрами – Дорогичином, Більськом та Мельником (створено тут нову адміністраційну одиницю з центром у Білостоці). Щойно у 1807 році, після перемоги Наполеона над Прусією та зав’язання ним союзу з Олександром І, Білостоцька область була приєднана до Російської імперії (від 1841 р. у складі Гродненської губернії). Зміна кордонів відкрила дорогу до навчання у Віленському університеті кільком дуже здібним уродженцям Підляшшя, які згодом, вже після розгромлення наполеонівської Франції, очолили окремі кафедри факультету моральних і політичних наук та присвятилися вивченню як “крайової старовини” так і давньої письменності слов’янских народів.

“Після наполеонівських воєн, – писав перед сторіччям один з істориків Віленського університету, – коли в різних країнах почала пробуджуватися ідея національності, у Вільні гроно молоді, переважно сини уніятських священиків, у пошуках даних для своєї національності і релігії почали збирати та відчитувати старі пергаменти. Виробилася у них навіть пристрасть до палеографії...” Автор цих слів мав на думці, зокрема, синів сільських парохів з Більського повіту Михайла Бобровського (1784-1848), відомого передусім відкриттям т.зв. Супрасльського колексу – староболгарського рукопису із ХІ ст., та Ігнатія Даниловича (1787-1843). Бобровський, який паралельно навчався у Головній духовній семінарії, яка була відкрита при університеті, обрав духовний сан та з 1814 року викладав богослов’я, натомість Данилович почав тоді читати лекції із цивільного права.

Михайло Бобровський швидко став відомим дослідником церковних рукописів та стародруків. Свої пошуки почав ще під час навчання у білостоцькій гімназії, коли пенетрував книгосховища розташованого недалеко Білостоку монастиря у Супраслі. Натомість Данилович цікавився передусім історією права Великого князівства Литовського. Як свідчать сучасники, захоплювала його архаїчність ділової руської мови колишніх документів, до читанні яких дуже підходила багата такими ж архаїзмами українська говірка його рідного села: “Особливо любувався він у читанні та пояснюванні старих пам’яток права і литовсько-руських хронік, яких давня мова приймала в його устах звуки народної говірки, сухий спосіб писання ставав повним яскравих та живих барв і колишнє минуле відживало у всій своїй старожитній красі”.

Здавалося б, що захоплення минулим, яке проявляли не лише названі підляшани, але й чимало інших “поповичів”, котрі навчалися в університеті та семінарії, повинно зробити з віленської alma mater осередок білоруського та українського національного руху. Все ж перша третина ХІХ ст. не була періодом сприяючим для національного відродження на території т.зв. Північно-Західного краю, до якого окрім етнографічної Литви і Білорусі належало також заселене чвертьмільойнною українською громадою Північне Підляшшя і Берестейсько-Пинське Полісся. З однієї сторони надалі сильним залишався вплив польської культури, також серед уніятського духовенства, яке було єдиною сяк-так освіченою суспільною групою. З другої – альтернативою для осіб, які противилися полонізації побуту та латинізації церквоних обрядів було, зокрема після ліквідації у 1839 р. церковної унії, москвофільство, відоме тут згодом під назвою “западнорусизму”. Все ж таки як Бобровський так і Данилович отримали можливість контакту із видатними особистостями українського відродження – перший у Відні, другий у Харкові.

У колі будителів

У 1817 році о. М. Бобровського відправлено у наукову мандрівку країнами Європи з метою вивчення старожитних і слов’янських мов та ознайомлення зі станом богословських наук. Вчений відвідав м.ін. Відень і Прагу, де познайомився з такими видатними піонерами славістичних наук як “батько славістики” Йозеф Добровський (1753-1829), та “будителі” слов’ян австрійської імперії – Варфоломій Копітар (1780-1844), Вацляв Ганка (1791-1861) чи Йозеф Юнґман (1773-1847). У Відні Бобровський подружив з парохом греко-католицької церкви св. Варвари та деканом богословського факультету Віденського університету, о. Іваном Снігурським (1784-1847), згодом перемиським єпископом, завдяки якому місто над Сяном стало першим осередком національного відродження українців Галичини. Безсумнівно мало це вплив на позицію Бобровського, який у листах цього часу дописував при своєму прізвищі Ruthenus (русин). Питання його національних поглядів у пізнішому часі чекає на прискіпливого дослідника. Треба однак підкреслити факт, що після ліквідації Віленського університету, коли вчений отримав пост пароха у Шерешові, містечку на північ від Берестя, на українсько-білоруській мовній межі, проповіді говорив завжди українською мовою.

“Покозачений” підляшанин

Ігнатій Данилович, про якого Бобровський жартівливо писав в листі до польського історика Йоахіма Лелевеля, що “походить із хахольської національності”, у 1825 р. потрапив у Харківський університет, де викладав на кафедрі російського і провінційного права та був обираний деканом факультету етики і політики. Згодом, у 1835-1839 роках працював у відкритому тоді Університеті св. Володимира у Києві, де очолив кафедру кримінального права та став першим деканом юридичного факультету.

Переселення на Слобожнащину мало неабиякий вплив на наукові зацікавлення підляського вченого, який загорівся бажанням написати нарис історії України. На жаль, хоч Бобровський після зустрічі з Даниловичом влітку 1827 р. писав Лелевелеві, що той “поміж козаками зовсім покозачився, чи то схахолив”, історія України так і не побавчила світла (у списку його праць знаходимо лише розвідку “Про магдебурське право і організацію Києва”).

Більш плодоносною показалася дружба з викладачем Харківського університету та поетом Петром Гулаком-Артемовським (1870-1865), якого оригінальні твори і переклади дали початок т.зв. харківському романтизмові. Першим її здобутком стало знайомство українського поета із А. Міцкевичем, який у грудні 1825 року переїжджав через Харків. Зустріч обох романтиків відбулася у помешканні Даниловича, який з польським “віщуном” знайомий був ще у Вільні. Між поетами зав’язалася симпатія та порозуміння, чого наслідком став переклад балади “Pani Twardowska” на українську мову (як “Твардовський”). Як стверджував Данилович “балада «Твардовська» у козацькому костюмі подобала всім надзвичайно”. Популярність переспіву засвідчує факт, що 1827 р. надрукований він був 4 рази, в тому у польському журналі “Dziennik Warszawski”, куди послав його Данилович.

Данилович пробував заохотити приятеля до праці над перекладом інших творів Міцкевича, зокрема драми “Dziady”. Гулак-Артемовський однак не наважився на це, адже задумав створити український словник для, як писав Данилович Лелевелеві – “врятування мови від загибелі. Переконую, щоб його радше писаннями підтримував, і вже переклав «Рибалку» Ґете на малоросійську мову”.

Серед харківських учнів Даниловича був видатний славіст і етнограф Ізмаїл Срезневський (1812-1880), який згодом зізнавався, що завдячує своєму професорові прищеплення “наукового скептицизму і звички до точного аналізу”. У 1842 році Срезневський, під час наукової подорожі за кордон, відвідав Львів та Відень, де познайомився з діячами неформального національно-культурного “Руської трійці”. Мабуть саме він став ініціатором публікації у першомі томі альманаху “Вінець русинам на обжинки” (Відень, 1846) розвідки Даниловича “Старина литовсько-руського законодательства”.

Образ русинів Більського повіту

Наукові праці М. Бобровського та І. Даниловича, хоч були піонерським вкладом у розвиток славістики та історії Великого князівства Литвоського, ближчого зв’язку із минулим та культурою рідного їм Підляшшя не мали. На цьому полі заслужився натомість Йосип Ярошевич (1793-1860), син міського писаря у Більську та єдиний в цьому гроні римокатолик. Відомий він передусім як автор трьохтомної історичної монографії “Образ Литви” (1844-1845), у якому аналізував політичну історію та суспільно-культурне життя Великого князівства Литовського. Після ліквідації університету вчений поверну до Більська де продовжував свої зацікавлення минулим, яких наслідком стали м.ін. перші історичні про Більськ та Дорогичин – коронаційне місто Данила Романовича. Цікавився він також етнографією, публікуючи декілька статей з українського фольклору Підляшшя та статистично-етнографічний огляд Більського повіту. Характеризуючи “племінний” склад населення вчений стверджував, що всі тутешні русини, з дуже малими винятками є грецького віросповідання, а їхня мова є найбільше споріднена з мовою якою користуються мешканці Волині.

Призабуте покоління

Описана тут “трійця” не вичерпує всього гурту вчених підляшан. До них можна б зарахувати також дещо старшого о. Антонія Сосновського (1775-1852), у 1820-тих парох церкви св. Миколи у Вільні, яку на початку XVI ст. фундував князь Костянтин Іванович Острозький. Саме з його іменем пов’язане відкриття у церковному книгосховищі звісного, багатоілюстрованого Київського псалтиря. Книга, списана 1397 року протодіаконом Спиридоном. Отець Антоній цікавився також народною культурою своїх земляків – деякі фольклорні записи використав Й. Ярошевич, інші потрапили до Імператорського географічного товариства. Історією Церкви в Україні і Білорусі активно вивчав також його син Платон (1799-1827), який з 1823 року викладав моральну і душпастирську теологію.

Все ж загал підляських русинів надалі залишався інертною масою, яка нічим окрім мови і народної культури не зазначала своєї окремішності. Не змінилося це у пізнішому часі і Підляшшя, зокрема, його північна частина, притулена до Біловезької пущі, залишалася на маргінесі українського національного життя (завдяки цьому регіон обминуло як насильне виселення до СРСР у 1944-1946 роках, так і депортація на понімецькі землі під час акції “Вісла”). Щойно у останній чверті ХХ ст. почалися тут паростки національного відродження. Одним із його наслідків стало пригадання надбань призабутого покоління перших вчених підляшан – любителів старовинного письменства та перших дослідників народної культури.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

«Русь, звідки ти?» – питання, яке спонукає до роздумів і дискусій протягом багатьох років. Ще у ХII столітті літописець Нестор, укладаючи «Повість временних літ», ставив перед собою завдання з’ясувати, «звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити, і звідки Руська земля такою стала». Відповіді на це запитання визначалися тими історичними умовами, зокрема політичними, за яких заходила мова про походження Русі. Не миналося без різних ідеологічних нашарувань.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka