Ігор Сюндюков
Україна Incognita / За загальною ред. Лариси Івашиної. – К.: ЗАТ „Українська прес-група”, 2005р.

Як уявляє собі давнього володаря пересічний сучасник? Найчастіше так: це войовничий правитель, він не злізає з коня, все його життя — ланцюг безперервних воєн, а з тонкощами політичної гри він майже незнайомий. Але це помилковий стереотип. Звичайно, всім без винятку можновладцям необхідно було в ту епоху добре володіти зброєю. Але і тоді траплялися політичні лідери, які чудово вміли діяти не так силою, як розумом. Яскравим прикладом цього є життя Великого князя Вітовта (Вітаутаса), під владою якого (майже 40 років) перебувала і величезна частина українських земель від Поділля до Києва, від Причорномор'я до Чернігова. Держава, яку довелося очолювати Вітовту в 1392—1430 рр., була багато в чому унікальною. Незважаючи на історичну назву («Велике князівство Литовське»), етнічні литовці становили там лише 5—7 % населення. По суті, протягом двох століть Велике князівство було спільною державою литовського, українського та білоруського народів (а почасти і російського; до її складу входили й смоленські землі). Отже, хоча Великі князі Гедимін, Ольгерд, Вітовт були за походженням литовцями, період їх правління — це невід'ємна складова історії українського народу. Було б неприпустимим спрощенням розглядати приєднання литовською знаттю слов'янських земель як звичайне чужоземне вторгнення. Як правило, все відбувалося приблизно так: українські або білоруські міста, знекровлені татарськими набігами та польськими зазіханнями, укладали з Великим князем литовським своєрідний політико-військовий контракт: вони визнавали його владу, спочатку суто номінальну. Натомість Великий князь гарантував їм військовий захист від татар (траплялось, і від поляків) і — що дуже важливо — незмінність попереднього політико-економічного ладу. «Ми старого не чіпаємо, а нового не впроваджуємо» — заявляли Великі князі. У найбільші міста Великий князь призначав свого правителя (часто представника правлячої династії), який швидко засвоював православну віру, тодішню давньоукраїнську мову, яка в XIV—XV століттях була офіційною у Великому князівстві. Одне слово, стрімко асимілювався. Вплив слов'янського політико-культурного елементу на устрій Великого князівства Литовського був настільки сильним, що академік М. С. Грушевський саме цю державу вважав законною спадкоємницею Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

Вітовт був сином князя Кейстута, брата Великого князя Ольгерда (1345— 1377 рр.), за правління якого новостворювана слов'яно-литовська держава досягла небаченої могутності. Шлях до великокняжої влади для Вітовта аж ніяк не був усипаний трояндами: під час запеклої боротьби за владу, що розпочалася відразу по смерті Ольгерда, новий Великий князь Ягайло, двоюрідний брат Вітовта, наказав схопити, а після цього таємно стратити князя Кейстута, батька нашого героя. Вітовту довелося втекти за кордон, до Марієнбурга (Прусія). І тут він уперше виявив свою наполегливість та здатність до вдалого укладання тимчасових політичних союзів: посилаючись на свої порушені законні права, він закликав на допомогу німецьких лицарів (тих самих, яких він разом з Ягайлом на чолі польсько-литовсько-українсько-білоруського війська вщент розгромить від Грюнвальдом! Але це буде тільки через 28 років) та змусив Ягайла після кількох років боротьби визнати за собою владу над Великим князівством Литовським (1392 р.).

За сім років до цього, у 1385 р., було укладено Кревську унію, згідно з якою Велике князівство литовське (включно зі слов'янськими землями) та католицьке Королівство Польське мали в перспективі об'єднатися в спільну державу під егідою польського короля. А став ним той же Ягайло. Але тепер йому довелося віддати владу на батьківщині Вітовту. Умови були такі: обидва правителі є політично незалежними один від одного; якщо Вітовт помре, Великим князем стає Ягайло і остаточно створюється єдина держава, якщо помре Ягайло, то польська шляхта зобов'язується не обирати свого короля без Вітовта.

Проблема полягала в тому, чи збереже Велике князівство Литовське (зокрема, і українські князівства, що ходили до нього) свою політичну, економічну та релігійну (православну) самостійність, чи втратить її та буде приєднане до католицької Польщі. І тут роки правління Вітовта були добою історичного вибору. Треба визнати, що Великий князь виявив вражаюче мистецтво маневрування. Не відмовляючися від зобов'язань, що його держава мала перед Ягайловою Польщею з моменту Кревської унії, Вітовт проводив до сить незалежний курс, прагнучи позбавити укладені договори реального змісту. Історики довго сперечались: чи не було визначальним мотивом його відносного самостійництва лише честолюбство Вітовта та куди ж був врешті був спрямований остаточний вектор його політики Крип'якевич та М. Грушевський вважали, що все ж у бік Польщі; Д. Дорошенко заперечував їм).

Говорячи сучасною політичною мовою, треба було вірно обрати «стратегічних партнерів». Як і в наші дні, це було важливим і складним завданням; Вітовт кілька років вагався. Без союзу з Польщею важко було стримати наступ німецьких хрестоносців; з іншого боку, українські та білоруські православні князі з величезною підозрою ставилися до прагнення польської католицької еліти витіснити (а в перспективі — і знищити) православ'я навіть на землях, підвладних Вітовту. Був і третій чинник - невпинне посилення московських князів. Сам Великий князь Литви прагнув проводити «центристську» (як зараз ми сказали б) лінію, відмежовуючись від обох релігійних полюсів. Але тиск католиків на Вітовта зростав. Важливим тут був і політичний аспект. Метою Вітовта, до якої він йшов обережно, без зайвих багатослівних декларацій, але невпинно, було стати королем, цілком незалежним від Польщі. Але правові традиції середньовіччя вимагали дозволу імператора «Священної Римської імперії». Поки готувався ґрунт для цього, «бояри литовські і руські» проголосили Вітовта на таємній нараді «королем литовців і русинів» (1398 р.). Звідси був лише один крок до повної політичної самостійності.

Для України питання стояло так: чи буде продовжений і завершений попередній курс Вітовта (один з сучасників визначив лінію Великого князя так: «зміцнювач ладу»), чи наші землі увійдуть до складу володінь Ягайла? Різниця полягала в тому, що литовські князі та бояри вважали українців та білорусів за рівних (або майже рівних) собі, чого не можна було сказати про польських феодалів. «Зміцнення ладу» для Вітовта означало на українських землях, насамперед, реформування державної влади. Для цього йому потрібно було обмежити політичний вплив численних місцевих князів, що почували себе господарями на своїй території (Київ, Волинь, Чернігів тощо). Великий князь почав безперервно «перекидати» князів з їх володінь, де вони мали сильну місцеву підтримку, в зовсім інші, де вони цілком залежали від його ласки. Попри всі протиріччя політичного та релігійного курсу Вітовта (головне, він так і не вирішив для себе, на які верстви суспільства спиратися: слов'ян чи литовців, православних чи католиків), ці його заходи об'єктивно були кроком уперед.

Особливу увагу в економічній політиці Вітовт приділяв містам. За часів його правління вони пережили справжній розквіт, чимало з них отримали Магдебурзьке право, а разом з тим й права у сфері місцевого самоврядування та вільної торгівлі. Але Великий князь не забував і про військовий фактор. У1392-1398 рр. за його наказом було побудовано десятки фортець на півдні України та Причорномор'ї, що мало захистити державу та місцеве населення від татар.

Але відчутного удару цьому «проникненню на південь» завдала поразка війська Вітовта від татар на річці Ворсклі (Полтавщина) у 1399 р., коли він необачно захопився переслідуванням авангардного загону супротивника і потрапив у засідку. Наслідок — страшні напади кочовиків на Київ, що був зруйнований дощенту, та інші міста. І все ж політична майстерність стала в пригоді Великому князю й цього разу. Він, вдало вибудовуючи політичні союзи з одними кочовими володарями супроти інших, навіть змусив татар «зректися» на користь Вітовта своїх «прав» на руські (українські) землі. Значно складніше розвивалися політичні стосунки Вітовта з Ягайлом. Попри широкі міжнародні зв'язки Вітовта (донька його Софія була дружиною московського Великого князя Василія І; був він порідненим і з датським королем), попри союз Вітовта і Ягайла на полі Грюнвальдської битви 15 липня 1410 р., що дозволило унебезпечити слов'янські народи від тевтонської загрози, політичний пресинг на Вітовта з боку Польщі зростав. Поляки скористалися поразкою на Ворсклі і домоглися (щоправда, лише 1412 р.) укладення Городельської унії, що давала литовським боярам рівні права зі шляхтою за умови їхнього навернення у католицтво.

Хоча Вітовт робив і кроки назустріч православним архієреям, зокрема, звелів їм (1416 р.) обрати самостійного митрополита, все ж католицизм міцнів. Великий князь Вітовт помер на 80-му році життя у жовтні 1430 р. на порозі здійснення давньої своєї мрії — отримання королівської корони. Він зміг заручитися згодою імператора Сигізмунда («попросивши дозвіл» перед цим на коронацію в Ягайла, звісно, не отримавши його і далі діючи вже рішуче й самостійно), але поляки затримали в дорозі саму корону Вітовта (не просто формальність для тієї епохи!) і Вітовт, чекаючи її, помер, від старості, «журби і досади», як казали його сучасники. Останньою спробою православно-слов'янського населення Великого князівства захистити свою самостійність були походи іншого двоюрідного брата Вітовта, князя Свидригайла.