Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Коронація Данила Романовича в контексті державно-політичного розвитку Холмської держави в першій половині 50-х рр. XIII ст.

Відскановано з: Корона Данила Галицького: Волинь та Галичина в державно-політичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього та класичного середньовіччя. Головко О.Б.- Київ: ВД „Стилос”, 2006.-575 с.

Монгольська експансія в першій половині ХIIІ ст. не тільки призвела до кардинальних, у цілому негативних, змін у житті численних країн і народів Азії та Європи, а й позначилася на всій системі міжнародних відносин у тодішньому світі. В історичній літературі до числа «вічних» можна віднести тему щодо ставлення римської курії до політичного життя Східної Європи, яке значно змінилося внаслідок монгольського загарбання цього регіону. І тут необхідно одразу ж зазначити, що вторгнення монгольських полчищ і створення у Східній Європі Золотої Орди не можна розглядати лише в контексті релігійного несприйняття католицьким світом загарбників, які на початку 40-х рр. ХНІ ст. становили серйозну загрозу для багатьох країн католицької Європи. На специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той факт, що протягом усього часу взаємин між ними монголи не несли безпосередньої загрози для самої римської курії, але водночас вони вели боротьбу проти давніх ворогів католицького світу. На Близькому Сході це були мусульманські країни, які на той час відвоювали вже майже всі колишні володіння хрестоносців у цьому регіоні (у 1243 р. хрестоносці остаточно втратили Єрусалим); у Східній Європі монгольські орди воювали проти схизматиків, щодо яких римська курія, починаючи з межі ХII-ХIII ст., сама проводила широкомасштабну експансію.

Вторгнення монгольських полчищ докорінно змінило політичну ситуацію у Східній Європі, спричинило серйозну корекцію східної політики папства. Інтерес римської курії до монголів виник ще у другій половині 30-х рр. Саме з цього часу в країнах Центральної Європи почали організовуватися духовні місії на схід, головною метою яких була розвідка та налагодження стосунків з кочовиками. Стосунки з монголами були однією з головних тем церковного собору, який зібрався в 1245 р. під патронатом папи Інокентія IV у французькому місті Ліоні. Безперечно, в умовах боротьби з Фрідріхом II папство не було здатне створити якусь загальноєвропейську систему безпеки проти монголів. До цього необхідно додати, що курію тоді більше хвилювали проблеми, пов'язані з підготовкою до чергового хрестового походу, оскільки, крім французького короля Людовика IX, не було особливо охочих брати участь у подібній військовій кампанії.

На церковному соборі в Ліоні розглядалася, зокрема, ситуація, що склалася внаслідок монгольського вторгнення. На соборі виступив представник руської православної церкви Петро. Після з'їзду римська курія та католицькі монархи послали на схід своїх місіонерів. Тема навернення всіх некатоликів до латинства постійно була на першому плані в діяльності римського духовенства. Тому, дізнавшись про релігійні уявлення монголів, про їхнє толерантне ставлення до представників різних церков, папство почало розробляти плани навернення до католицизму монголів. Таке навернення передбачало підкорення неофітів святому престолу, а згодом використання їх проти ворогів папства як із середовища язичників та «схизматиків» (тобто православних), так і проти суперників курії із числа католиків, передусім германських імператорів.

Необхідно зазначити, що «монгольська тема» для римських понтифіків була набагато більш глобальною, виходила за рамки чисто європейського ареалу. Рим хотів не тільки нейтралізувати, а й використати монголів у боротьбі зі своїми споконвічними суперниками - мусульманами Сходу. З останніми «латинники» до кінця XIII ст. перебували в постійному конфлікті, одним із проявів якого були хрестові походи. Вони завершилися в 1295 р., коли мусульмани захопили останнє володіння хрестоносців на Близькому Сході - фортецю Акра.

У середині XIII ст., за словами англійського дослідника Дж. Райта, відбулося відкриття європейцями Азії. До цього уявлення в Європі про цей величезний континент були досить туманними. На тогочасних картах у східній частині світу розміщувався рай. У XII ст. на Заході було поширене також уявлення про існування в Азії могутньої монархії, очолюваної пресвітером Іоанном. Виникнення цієї легенди пов'язане, вірогідно, з поширенням в азіатських народів кереїтів та оногутів християнства несторіанського толку. У XIII ст. папи та королі хотіли вступити в союз із пресвітером Іоанном, а пізніше - з монголами, щоб використати їх проти мусульман, які воювали з хрестоносцями.

Папа Інокентій IV організував декілька місій, які були направлені до монголів. Найвідомішою з них була місія францисканця Плано де Карпіні (початок місії - квітень 1245 р.), який вирушив через Польщу та Русь до столиці монголів Каракоруму. Там папський легат запропонував монгольському «каану» (великому хану) Гуюку прийняти нову віру й визнати над собою владу папи. Але Гуюк не тільки відмовився підкорятися Риму, а й, виходячи з тодішньої ідеології монголів, почав, у свою чергу, вимагати, щоб увесь західноєвропейський світ підкорився йому.

Відправляючи в подорож свого посланця, папа дав йому доручення вступити в контакти з володарями Русі. Отже, у плани місії Плано де Карпіні, крім розвідки в монголів, входили й переговори зі східнослов'янськими князями. Хоча тема навернення до католицизму й підкорення курії і тут була провідною, нова політична ситуація вимусила папську курію уважніше ставитися до руських володарів як потенційних союзників проти кочовиків. Перебуваючи в Польщі в палаці Конрада Мазовецького (кінець 1245 р.), Плано де Карпіні зустрівся з галицько-волинським князем Васильком Романовичем. Від князя місіонер довідався про ситуацію на Русі, яка склалася після монгольської навали.

На запрошення Василька францисканець відвідав Володимир. Там він прочитав перед місцевим духовенством папського листа із закликом до єднання з католицькою церквою. Посилаючись на відсутність Данила, Василько ухилився від відповіді на заклик папи. Як вважає Ю.Ю. Свідерський, з Володимира де Карпіні направив донесення до папи Інокентія IV, у якому інформував його про своє перебування у князівстві Данила та Василька й успішні переговори з останнім. На шляху до Орди, десь між Дніпром і Доном, Плано де Карпіні зустрівся із самим князем Данилом, який повертався зі ставки Бату. Зауважимо, що всі питання, які порушив де Карпіні у розмовах із князем, не були для Данила несподіваними. Але підходи холмського володаря до вищезазначених тем були іншими: тоді руський володар, повертаючись із подорожі до Золотої Орди, розробляв плани створення коаліції з потужних союзників для боротьби з кочовиками.

У стосунках із курією у другій половині 40-х рр. Данило Романович сподівався використати авторитет Риму в контактах із центральноєвропейськими монархами. Знаючи непримиренність Риму в релігійному питанні, у питанні єднання церков, князь Данило не відкидав категорично можливість переговорів на релігійну тему, але умовою для цього ставив надання Заходом реальної допомоги Русі в боротьбі з ординцями.

Після повернення до нової столиці своєї держави - Холма -Данило послав свого представника Григорія до Ліона, де перебував тоді Інокентій IV зі своїми прибічниками. У стосунках із князем Данилом однією з найважливіших для Риму була тема підтримки руським володарем католицьких місіонерів, які здійснювали інтенсивну розвідку на Сході. Курія, скориставшись тяжким становищем руських земель, прагнула каталізувати проблему єднання західного і східного християнства. І, нарешті, в умовах протистояння папства з імперськими силами перше дуже хотіло знайти в особі Данила потенційного союзника для тих політичних сил у Центральній Європі, які орієнтувалися на курію.

Визначення всіх параметрів східної політики папства є дуже важливим, оскільки, як справедливо зазначає О.В. Назаренко, у дослідників ще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємозв'язку з діями Риму на південному заході Русі, у Галицько-Волинській Русі». Очевидно, що цю політику не можна розглядати лише крізь призму місіонерської діяльності курії та її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, яка продовжувала тоді точитися в Центральній Європі, а також те, що в середині 40-х рр. багато західноєвропейців вірили, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов'язували з кінцем світу.

З травня 1246 р. папа Інокентій відправив різним адресатам сім листів, які стосувалися Східної Європи. Вірогідно, що ця дія була наслідком переговорів папи з посланцем Романовичів абатом Григорієм. У цих листах простежується комплексний план папства, який стосувався політики останнього як щодо православної Європи, так і щодо монголів. Зокрема понтифік просив Данила надати допомогу низці осіб, яким папа повідомляв, що доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа взяв державу Данила під свою опіку. Тоді ж Інокентій надіслав одному з прибалтійських єпископів листа, у якому надав йому право призначати єпископів та священиків на Русь, тобто папа фактично розпочав процес навернення Русі до латинства.

Таким чином, на початку листування з Данилом папа прагнув використати допомогу руського володаря для організації розвідувальної діяльності своїх агентів щодо монголів, а також робив певні кроки щодо реалізації своїх намірів підкорення руської церкви престолу св. Петра. Проте друга частина діяльності курії досить швидко почала давати збої, і це спостерігається з листа, надісланого Данилові 27 серпня 1247 р., де папа йшов на певні поступки у відправленні церковної служби. Поява цього листа свідчила, що папа був вимушений у складних умовах іти на поступки навіть у питаннях віри. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька. Курія взяла під свій захист землі Данила й Василька, що Ю.Ю. Свідерський справедливо розглядає як дипломатичну перемогу Романовичів.

Необхідно зазначити, що в історіографії давно точиться дискусія щодо «римської» політики Данила. Схвально до взаємин холмського володаря з курією ставиться український історик М. Чубатий, який вважає переговори Данила з Римом одним з етапів просування Русі, яку він називає Україною, до унії. Навпаки, російський дослідник, послідовник євразійства Г. Вернадський в одній зі своїх статей протиставляє політику Олександра Ярославича Невського, який відмовився підтримувати контакти з папством, діям Данила Романовича. Діяльність останнього вчений визначає як історично невиправдану. Проте пізніше Г. Вернадський дав більш виважену характеристику системи міжнародних взаємин як Данила, так і Олександра. У книзі «Монголи і Русь» дослідник пише, що Північно-Східна Русь була ближче до монгольських володінь, ніж Південно-Західна. Данилові легше було встановити союз зі своїми західними сусідами (Польщею й Угорщиною), ніж Олександрові, у якого такими сусідами були Тевтонський орден і Шведське королівство, тобто його непримиренні вороги, украй ворожі у ставленні до Русі138. Завершуючи цей невеличкий історіографічний відступ, хотіли б зауважити, що не можемо погодитися з думкою угорської дослідниці М. Фонт і російського історика Д.М. Олександрова про те, що встановлення контактів Данила з папою привело до налагодження контактів Русі з католицькими країнами, передусім з Угорщиною. Це налагодження сталося незалежно від розвитку стосунків Романовичів із курією.

Необхідно зазначити, що у другій половині 40-х рр. ХНІ ст. взаємини Русі та папської курії в Ліоні не набули якогось конкретного змісту як відносини двох суб'єктів міжнародного життя. Тому листування між римською курією та галицько-волинськими князями припинилось. М. Бендза наголошує, що в папських листах 40-х рр. ніде не йдеться про допомогу Данилові проти монголів, а тому, на думку історика, тоді була зірвана ідея проведення унії140. На наш погляд, у другій половині 40-х рр. Романовичам узагалі не потрібна була така допомога, оскільки вони чудово використовували ситуацію перебування між латинським Заходом і золотоординськими володіннями для вирішення власних потреб. Лише через деякий час виникла ситуація, коли Данило зрозумів, що йому не вдасться добитися якоїсь додаткової користі від курії, а остання відчула, що холмський володар не збирається реально йти на поступки в питаннях віри. І в результаті цього відбулося припинення активних стосунків між курією та Холмом. М. Стасів справедливо зазначає, що воно не було наслідком конфлікту сторін, а тому правильно говорити про виникнення застою, а не зриву у стосунках між папою та Романовичами. Як це на перший погляд не дивно, але угорський король Бела IV більшою мірою перебував під страхом нової монгольської навали й дуже хотів, щоб курія щось реально зробила для створення якоїсь коаліції проти степовиків. Тому 9 травня 1250 р. угорський монарх звернувся до папи з листом, який сприяв відновленню стосунків між курією й Романовичами.

Активізація центральноєвропейської політики Данила на початку 50-х рр. привела до того, що Рим знову зробив чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці. Необхідно зазначити, що в 1254 р. Германія вступила в смугу анархії, яка тривала до 1273 р. й отримала назву «Велике безкоролів'я». У цей час різко зросла активність папства, яке почало втручатися у справи багатьох країн. У травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. це ж учинили сілезькі володарі. Для врегулювання суперечок між князями курія організовувала спеціальні синоди. Тоді ж папство прагнуло взяти під свій вплив Русь та Литву, володаря якого -Міндовга - наприкінці зими - навесні 1251 р. було охрещено й 6 липня 1253 р. визнано в королівській гідності.

Складна ситуація на східному кордоні Холмської держави, де на початку 50-х рр. почав чинити ворожі дії монгольський темник Куремса, вимусила й Данила відновити взаємини з папою. Більшість дослідників вважає, що напруга між Романовичами й монгольським темником розпочалася в 1252 р., хоча, вірогідно, що Куремса з початку 40-х рр. взагалі не припиняв чинити наскоки на південно-західні райони Русі, а на початку 50-х рр. лише активізував свою ворожу щодо Русі діяльність. М.С. Гру-шевський доводить, що відновленню стосунків князя Данила з курією сприяв угорський король Бела IV. Ці стосунки завершилися коронацією Данила в Дорогичині.

Західноєвропейські книжники задовго до цієї події сприймали володаря держави зі столицею в Холмі князя Данила як короля - суверенного володаря своєї держави. Зокрема саме титулом «король» він іменується в папських посланнях другої половини 40-х рр., але на початку 50-х рр. папа вирішив здійснити справжню коронацію князя.

У 1252 р. під час перебування Данила в Польщі до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести коронацію князя. Данило тоді відмовив їм під приводом того, що така церемонія має відбутися в його державі. „Тогда же, - пише галицький книжник, -во Кракові беша посли папині, носище благословеніє от папи і вінець і сан королівства хотяше видіти князя Данила. Он же рече ім: „Не подобаєт мі видітися з чужей землі, н паки”” . Вірогідно, що про ці переговори згадує літописець у подальшій розповіді про наступні події, де пише: „Древле бо того прислав к нему пискупа Беренського і Каменецького, река єму: „І прийми вінець королівства.” Он же в то время не прияв бе, река „Рать Татарьская не престаєт, зле живучи з нами, то како могу прияти венець без помощи твоєй”” . Зазначимо, що з легкої руки М. Чубатого дослідники часто відносять цей епізод на 1248 р. або 1249 р.150, але швидше за все вся коронаційна діяльність Інокентія IV розпочалася після смерті Фрідріха II. Сам же епізод з перебуванням єпископа «Беренського и Каменецького» слід віднести на 1252 р. Того року вперше на східних кордонах Холмської держави велику активність став проявляти темник Куремса, що було, імовірно, реакцією золотоординців на союз Данила Романовича та Андрія Ярославича. У відповідь на це Данило розпочав активний пошук союзників на Заході. А папа Інокентій послав до нього легата з пропозицією прийняти корону. Під час переговорів з папським посланцем Данило порушив питання про надання ним допомоги курії в організації хрестового походу проти монголів.

1253 р. папа Інокентій IV начебто оголосив хрестовий похід, але країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор'є), яких понтифік закликав до війни з монголами, тоді не були здатними до війни з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. До цього необхідно додати, що, вірогідно, сам папа не тільки не міг реально організувати антимонгольської коаліції, а й не дуже хотів цього робити. У той час він та його союзник - французький король Людовик IX, який незадовго до цього повернувся з єгипетського полону, прагнули підготувати інший хрестовий похід - на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Інокентій та Людовик сподівалися знайти підтримку в монголів. Саме для цього до них у 1252 р. і була направлена французьким королем місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком".

У 1253 р. в Польщі розпочав активну діяльність спеціальний посланець папи абат Оппізо з Месани. «Великопольська хроніка» розповідає про великий вплив легата на політичні процеси у країні, саме тоді під його патронатом відбулася канонізація польського святого Станіслава. Науковці зазначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою роллю, яка відводилася Римом польській церкві у процесі католицького наступу на Схід". У другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали Данилові папську грамоту з пропозицією прийняти королівську корону: «6 літо 6763. Присла папа посли честни, носяще вінець і скипетр і коруну, еже наречеться королівський сан, рекий: „Сину, прими от нас вінець королівства"».

Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красинських: «У рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронувався»". Польський історик церкви В. Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або в серпні - вересні або у грудні 1253 р., проте реальний перебіг попередніх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р. Данило зустрічався з Оппізо у Кракові!) свідчить, що церемонія могла відбутися тільки під кінець року. Тому коронація, як вважають багато дослідників, відбулася наприкінці, імовірно у грудні, 1253 р. Данило й цього разу на початку переговорів з папським легатом відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку папи організувати хрестовий похід католицьких країн проти монголів. На це папський посланець Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив у чергові обіцянки папи, переконали його мати Анна, а також союзники -польські князі Болеслав і Земовіт, разом з якими він у той час воював проти ятвягів: „ Опіза же приде, вінець нося, обещеваяся, яко „яко помощ іміти ти от папи”. Оному же одинако не хотящу і убеди єго мати єго, і Болеслав, і Семовит, і бояре Лядскії, рекуще, даби прияв би вінець” .

Під час подальших переговорів Оппізо від імені папи Інокентія пообіцяв зберігати православні обряди на Русі в обмін на підкорення руської церкви Риму. „Некентій, - пише галицький книжник,- бо кльняше тих хулящим віру Грецькую првовірную, і хотящу єму сбор творити о правой вірі, о воєдиненні церкви. Данило же прия от Бога вінець в городі Дорогичині”.

19 травня 1254 р. під впливом цієї події папа Інокентій звернувся до прусського архієпископа з пропозицією почати підготовку до хрестового походу проти монголів.

Факт коронації Данила в північноволинському місті Дорогочині, вірогідно, не був випадковим. У цей час руський князь проводив активні бойові дії проти прибалтійських племен, а місто на Бузі було центром, де збиралися військові сили, які воювали проти литовців та ятвягів. Коронація Данила папським легатом мала показати і хрестоносцям Тевтонського ордену, і литовському королю Міндовгу, що їхній суперник - руський володар - також має високий, визнаний католицьким первосвящеником, авторитет. В урочистій церемонії, крім сина Данилового Лева, узяли участь польські князі Болеслав і Земовіт, союзники Данила, представники руського духовенства.

У працях істориків ця подія ще не знайшла належної всебічної і більш-менш єдиної оцінки, оскільки тривалий час на їхні дослідження сильно впливали найрізноманітніші обставини, часто далеко не наукові. У той же час переважна більшість дослідників вважає, що згода на коронацію була пов'язана зі сподіванням Данила Романовича отримати, нарешті, допомогу із Заходу в боротьбі проти монголів. Ці сподівання не справдилися. Папство ж постійно вимагало від князя Данила навернення Русі до католицизму, яке у ній сприймалося не схвально.

Поряд із зазначеним, треба визнати, що коронація Данила Романовича мала велике політичне значення для Русі, оскільки сприяла зростанню авторитету холмського володаря в контактах із західними сусідами - католицькими монархами Центральної Європи. Отримання нового титулу, авторитетного в Європі, відіграло велику роль для піднесення політичної ваги руського володаря й у східнослов'янському середовищі. Не випадково, що прихильний до Данила літопис із цього часу постійно згадує його саме як «короля». В історичній літературі існує думка, що в Дорогичині відбулося визнання прав Данила, який де-факто вже давно був королем Русі, на всю давньоруську спадщину. Визнання Данила саме королем Русі, а не Галичини й Волині, очевидно, можна пояснити тим, що на той час більша частина Русі через монгольську експансію втратила свій суверенітет, а тому незалежна держава Романовичів із центром у Холмі тепер «успадкувала» традицію називатися західними авторами „королівством”, яка колись поширювалася на всю Русь зі столицею у Києві.

Необхідно декілька слів сказати з приводу «вагань» Данила напередодні коронації. М.С. Грушевський правильно зазначає, що вони, вірогідно, були викликані певним побоюванням можливої негативної реакції на цю акцію з боку верхівки монголів. Це, справді, було можливим на певному етапі взаємин Данила з монголами, проте в той час на східному кордоні його держави вже йшла війна з Куремсою, а тому холмський володар міг остерігатися лише реакції самого хана Бату на налагодження контактів ним із Заходом. Коронація певною мірою обмежувала також суверенітет руського князя щодо курії, хоча будь-яка інвеститура, навіть коронація германського короля в Римі імператорською короною, створювала ефект згаданої залежності від папського престолу.

Не можна відкидати й негативу релігійного аспекту коронації, оскільки протягом XIII ст. спостерігався великий тиск католицизму на Східну Європу. Діяльність католицьких місіонерів на Русі викликала незадоволення православного населення (наприклад виступи проти католицьких священиків у Галичі в 1215 р., вигнання домініканців з Києва в 1238 р. тощо). І на такі настрої православного населення Романовичі також мусили зважати.

Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр.

Повертаючись до війни Данила з монгольським темником Куремсою та його союзниками, слід зазначити, що в 1254 р. князь Данило підготував широкомасштабну кампанію на схід, яку здійснив узимку 1254-1255 рр. „По раті же Кремянецькой Куресине, Данил водвиже рать противу Татаром” . Галицький літописець розповідає, що рать Данила та Василька здійснила напад на Болохівщину, а Лев Романович завоював Побожжя (тобто район сучасного Південного Бугу). Навесні наступного, 1255 р. інший син Данила Шварн завоював міста Східної Київщини, які належали монголам.

Докладний опис походів Романовичів на Схід дає підставу для деяких додаткових висновків. Передусім важливою є інформація про території, де відбувалися бойові дії. Крім відомої з домонгольських часів Болохівщини, у літописі згадуються Межибожжя, Побожжя та район Случі й Тетерева. Зазначена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час указана буферна зона розширилася. Можна погодитися з думкою М.С. Грушевського, що на окраїнах «Руської землі» мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь-який владний тягар.

Успіх воєнної кампанії проти Куремси і його союзників дав підстави Романовичам серйозно подумати про відвоювання в монголів Київщини та Києва. Для реалізації свого плану Данило Романович вирішив залучити литовського володаря Міндовга, проте восени 1255 р., коли було здійснено виправу на Схід, через непослідовність литовців, які, очевидно, не хотіли сприяти зміцненню позицій Романовичів у Придніпров'ї, цей захід князя Данила був зірваний. Крім того, під час перебування на Волині литовці «воєвашаа около Лучска», що спричинило конфлікт між ними та людьми Данила й Василька.

Узимку 1255-1256 рр. Куремса здійснив напад на волинський Володимир, але його військо було розбито. Більш того, дружинники Василька «татари биша... і, колодники імаша». Далі Галицько-Волинський літописець пише: «Потом же, Куремсі стоящю у Лучка». Є всі підстави думати, що цей напад стався через певний проміжок часу, оскільки Куремса не тільки зібрав для походу великі сили, а й привіз під Луцьк спеціальне штурмове обладнання - «пороки». Однак і цього разу монголів спіткала невдача. Кочовики, як вважає М.Ф. Котляр, «були розбиті військом Данила».

Останній період війни Романовичів з Куремсою збігся з періодом міжцарювання в Сараї. Десь наприкінці 1255 чи на початку 1256 рр. помер хан Бату, і більше року в Золотій Орді фактично не було стабільної влади.

У 1254 р. князь Данило остаточно зрозумів, що всі його контакти з Римом не дають перспектив для організації якоїсь реальної антиординської коаліції. До того ж у 1254 р. помер папа Інокентій IV, який у контактах зі східнослов'янським світом займав досить гнучку позицію. Наступник Інокентія Олександр IV (1254-1261 рр.) проводив більш жорстку, навіть ворожу, тактику щодо Русі. У березні 1255 р. новий папа Олександр IV, під приводом непоступливості Данила в релігійних питаннях, відмовився від обіцянок своїх попередників мати Русь під захистом «престолу святого Петра» й почав намовляти литовського короля Міндовга напасти на володіння Данила. Зрозуміло, що вже наступного року Романович повністю припинив контакти з папською курією.

А 13 лютого 1257 р. у своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр напряму звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні й довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольському престолу. Наприкінці листа папа заявив про необхідність «використати проти цього короля [тобто Данила. - Авт.] допомогу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила.

Істотна корекція східноєвропейської політики папства пов'язана з тим, що саме із середини 50-х рр. монголи вели активний наступ на Близькому Сході проти мусульман. Зокрема в 1258 р. їхні війська на чолі з ханом Хулагу захопили Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Ханові Хулагу в цьому наступі допомагали загони нового золотоординського хана Берке. Проте на межі 50-60-х рр. відбулася чергова метаморфоза у східноєвропейській політиці курії. Олександр IV 25 січня 1260 р. закликав рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передав їм усі руські землі, які вони завоюють під час походу. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик у листах до магістра Гартмуда фон Грюн-баха. Зміна ставлення папи до Золотої Орди, очевидно, пов'язана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, що стало наслідком провалу планів курії використати наступ Хулагу проти мусульман на Близькому Сході.

Зрозуміло, що з другої половини 50-х рр. давньоруські князі остаточно розчарувалися в можливостях використання авторитету римської курії для організації коаліції християнських держав проти монголів під гаслами хрестоносного руху.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

В цій статті ми поговоримо про дивні старовинні знаки Європи (хоч в ширшому розумінні, це стосується символіки, що належить не тільки європейському континентові, але й значно більшому ареалу). Ці знаки настільки своєрідні за своїм використанням, що описати в кількох словах їхню функцію і значення постає складною задачею, що потребує детальних знань в області європейської символіки, геральдичних форм, історії і цілого ряду інших дисциплін.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka