Автор: Вартоўнік (Менск-Варшава)

Полоцьк, вперше згаданий у „Повісті временних літ” в зв’язку з поділом міст новгородським князем Рюриком. Через три роки після того, в 865 році сюди прийшло київське військо князів Аскольда та Діра, що, як повідомляє Никонівський літопис, „воювали половчан і багато зла учинили”, і в результаті зробило місто залежним від Києва.

Тогочасний Полоцьк – це обнесений дерев’яними стінами, оточений валом та ровом город-дитинець, площею всього в 1 гектар, і також не укріплене навколишнє місто, де мешкали ремісники. Селились вони і коло княжого дитинця, і трохи далі. Полоцьк мав близько п’яти тисяч мешканців – трохи менше за Київ та Новгород, і більше за будь-яке інше східнослов’янське місто тих часів. В 907, 911, 941 і 944 роках полоцькі дружини, доручивши долю Перуну, виходили звідси у походи на далекий Константинополь, столицю Візантійської імперії. Язичницький бог війни сприяв предкам. На Полоцьк ми натрапляємо в переліку міст, яким Царгород сплачував данину. Силу головної кривицької твердині знали і північні сусіди. В скандинавських сагах від десятки разів згадується як Палцеск’я – від стародавніх східнослов’янських наймень – Полоцеск, Полцеск, Полоцьсі.

Рогволод (? - 978), на сьогоднішній день є першим відомим з джерел князем Полоцького князівства, з яких випливає, що він був іноземцем. Але тут науковців до сьогоднішнього дня вагаються між одним джерелом та іншими. Що ми бачимо?

Рогволод

Рогніда

Брячислав Ізяславович

Зате багато чого можна сказати про Всеслава... Таємниця приховує вже його появу на світ. Як зазначено в літописі, мати народила Всеслава „од волховання”, а це значить, за сприяння язичницьких чарівників. На голові немовля мало загадкове „язвено”, яке віщуни наказали матері зав’язати, щоб син носив його до смерті. Можливо це була якась виразка, а можливо – великий родимий знак, яким позначає своїх обранців небо? Сучасники і нащадки вірили, що він вмів перетворюватись на сірого вовка, на ясного сокола чи на тура з золотими рогами.

Вже за життя про нього складали легенди. У всіх східнослов’янських землях з покоління в покоління передавались легенди про Волха Всеславича – мудрого володаря, сміливого воїна, сина князівни і лютого Змія, переможця індійського царя. Чародій пролив немало крові, але більша частка його князювання була все ж приділена мирним клопотам. Десять років жив він в мирі з Ярославом Мудрим, потім ще 10 років з його сином, київським князем Ізяславом, якому полочани допомогали воювати з кочівниками-торками. Якраз з тих мирних часів, з половини ХІ сторіччя, пливе над Двіною величний корабель Софіського собору. Веслав зводив храм на честь святої Софії, щоб довести світові про рівність Полоцька Новгородом і Києвом, де такі собори з’явились трохираніше. Собор мусив стати символом єдності і однодумства всіх мешканців князівства. Його будували всією громадою.

Він почувався впевнено: за ним, окрім збройних сил, була глибока народна віра в його чарівничі здібності. У Радзивілівському літописі є мініатюра, що засвідчила відносини між віщунами і новгородським князем. Зліва стоїть князь з бердишем, єпископ з хрестом, справа – безбородий віщун в довгій білій одежині і його прихильники, просто люди. У Полоцьку такого протистояння не існувало. Віщунам не стинали голів, не кидали язичницьких священиків на розірвання ведмедям, не палили на вогнищах. В 1067 році князя з синами було схоплено обманним чином під Орфею, і відправлено до Києва, де його ймовірно чекала доля по життєвого в’язня. Якому богові молився князь, у кого просив звільнення з полону – невідомо. Однак за рік звільнення прийшло.

В 1068 році на Київську землю увірвалися половці. Ярославичі вийшли на зустріч і були вщент розбиті. „За гріхи наші наслав Бог на нас поганих, і втекли князя руськії”, - виводив літописець, згадуючи віроломства під Оршею. Всеслав Брячиславович став великим київським князем. Однак відміряно часу для нього йому було мало – всього сім місяців.

Але на те він і Чародій, щоб за місяць встигати стільки, на що іншому мало і року. Здійснив він з Києва рішучий похід на Тмуторокань, дістав там коней, яких не вистачало для опору „поганим”. Наприкінці того ж року половців відчули силу нового Київського удару, і розгромлені відступили в своє Дике Поле. Може, в ті сім місяців і заслужив Всеслав у автора „Слова о полку Ігоревім” похвалу за державний розум і справедливість: „Всеслав князь людям судяше, князем гради рядяше”. Князь вів дружину на Ізяслава, а за сотні верст його кликали дзвони полоцької Софії. Кривицьких вояків Всеслав під рукою не мав, в фінські не витримали натиску новгородців і втекли. Князь потрапив у полон, але одразу вийшов на волю. Новгород пам’ятав, як три роки тому полочани грабували місто, як вантажили на колеса софійські дзвони, але почуття помсти переміг політичний розрахунок. Навіть гнаний і голодний, Чародій був небезпечним ворогом, бо за ним стояла Полоцька держава. Такого вигідніше відпустити – нехай воює собі з Києвом. І Чародій воював. На два роки зникши зі сторінок літописів, в 1074 він раптовим ударом вигнав з Полоцька київського ставленика Святополка. За шість років після вигнання Святополка на Полоцьк рушив війною відомий в історії Володимир Мономах, на той час князь Чернігівський і Смоленський. Ласий шматок був не йому не по зубах, і наступного, 1078 року Мономах зібрав дружини всіх південних князівств, покликавши на допомогу новгородців і половецьку орду. І все одно схопив облизня: Полоцьк вистояв. Відступаючи, вороги палили і грабували полоцькі волості. З безсилою люті вони знищили кривицьке місто Одрськ, яке так і не піднялося з попелища.

За площею Полоцьке князівство було рівне таким тогочасним європейським державам, як герцогство Баварське чи королівство Португальське. Окрім столиці воно налічувало вісімнадцять міст: Вітебськ, Браслав, Заслав’я, Усвят, Копись, Менськ, Оршу, Лукомль, Лагойськ, Друцьк, Голотичеськ, Борисів, Стрежів, Неколоч, Ємянець, Одрськ, Городець і Кривич-город, який потім отримає назву Вільня. Влада Полоцька поширювалася на нижнє Подвиння до самого Балтійського, або як тоді його називали, Варязького моря. На землях, де мешкали предки сучасних латвійців, стояли міста Герцика і Куканом, у яких седіли полоцькі васали. Полоцьке князівство успішно дістало незалежність від Києва.

Окрім політичних і економічних вигод, це давало творчу свободу зодчим, живописцям, ювелірам від яких ніхто не вимагав обов’язкової орієнтації на київські зразки. Полоцька земля – не тільки прабатьківщина білорусів, але і колиска білоруської культури.

Єфросинія була однією з великих вихователів цього “дитяти”. Нестомно збираючи навколо себе таланти, вона стала першою білоруською меценаткою. Високий злет полоцької школи зодчества засвідчило створення Спасівської, або Спасівсько-Преображенської (тепер її часто не зовсім правильно називають Спасо-Єфросинівською) церкви – неоціненної пам’ятки всесвітньої культури. Після смерті князівни Батьківщина, нехай і не на довго, але пожила в спокої та мирі. Стихли міжусобиці, відновилася єдність Полоцької землі. І хоч вона була поділена на добру дюжину удільних князівств, спільні інтереси гуртували їх у могутнє бойове і політичне товариство. Коли в Друцьк посів смоленський ставленик, шість полоцьких князів, зробили в 1180 році переможний похід і повернули місто під владу Всеслава ІІ. У об’єднаному війську разом з кривичами йшли литовці і вояки з підвладного Полоцьку племені лівів, що жило на самому побережжі Варязького моря.

Литовці були сильними союзниками, а тому і не надійними. Через деякий час полоцький князь у бою з ними загинув, і в Бельчицький княжий хором прийшов новий господар, молодший Всеславів брат, якого до цього часу і в науковій, і в художні літературі було прийнято називати Володимиром. Ні раніше, ні пізніше Володимирів у полоцькій династії не було. Володша займав полоцький стіл тридцять років і весь цей час мусив змагатись з новин смертельно небезпечним ворогом – лицарями-хрестоносцями. На початку 1216 року він готувався до великого походу на Ригу. Полоцькі Воїни ще не раз святкували перемогу над зайдами з заходу. Разом з литовцями, латвійцями і естами вони вщент розбили хрестоносців біля озера Дурбе в 1260 році. Через два роки полочани допомогли псковичам і новгородцям приступом взяти місто Юр’їв. Але це були останні сторінки історії могутньої Полоцької держави. Під Юр’їв наших предків білорусів водив вже не Рогволодович, а литовський князь Товтивіл.

Надходили нові часи. Народжувлась нова держава – Велике князівство Литовське...

Використана література:

1. Уладзімір Арлоў. Таямніцы полацкай гісторыі. Мінск, Беларусь, 1994.
2. Алексеев Л.В. Полацкая земля. М., 1966.
3. Ластоўскі В.Ю. Кароткая гісторыя Беларусі. Мн. 1992.
4. Iгнатоускi У.М. Кароткі нарыс гісторыі Беларусі. Мн. 1992.
5. Беларуская Міфалогія. Энцыклапедычны слоўнік. Мн. 2004