Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 березня 2024 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Рід Голубів у світлі житомирських актових книг (перша половина XVIIст.)

Алфьоров Олександр

Актовий матеріал часів Речі Посполитої залишив дослідникам історії, не тільки чітку соціальну та економічну структуру життя, але й відкрив багато цікавого у світогляді та взаємовідносинах давніх українців. Актові книжки стали в дечому продовженням літописної традиції, адже сюди стікались всі новини краю: судові справи, нотаріальні посвідчення, оформлювались різноманітні майнові угоди, фіксувались присяги, надходили урядові ухвали та привілеї, і навіть занатовувались природні явища (як-то комети). Окрім усього актовий матеріал відкриває цінні відомості з питань генеалогії, адже, саме тут фігурує велика кількість імен так чи інакше причетних до різномоїття справ рідних теренів.

Неоціненним джерелом виступають житомирські актові матеріали, передусім акти Житомирського гродського суду в контексті дослідження роду Голубів (Hołub).

В першій половині XVII ст. рід Голубів фіксується, як магнатський рід Київщини1 і актові книги Житомира, як повітового центра, дають змогу наблизитись до життя даної родини, так-як актові книжки самого Києва були загублені.

На період п.п. XVII ст., Голуби фіксуються у Володимирських2, Луцьких3, Речицьких4, Новогрудських5 та Вітебських6 землях, що свідчить про велике розгалуження роду, проте, найпотужніша гілка опиняється саме в Київському воєводстві. Чітко виокремити терен із якого Голуби вийшли говорити не приходиться, але ймовірніше за все – це території Волині чи Чорної Русі. За своїм походженням рід Голубів належить до чисельних нащадків Рюриковичів, що перестали користуватись князівською титулатурою, через соціально-економічну невідповідність, проте зберегли на загально родовому гербі князівську корону7. Гербова ідентифікація Голубів виводить останніх із чернігівської династії8. Тож, процес набуття магнатського статусу й повернення повноти влади відповідно до походження є чи не найактуальнішою темою досліджень таких родів, які польська наукова традиція звикла називати – “псевдо-князями” 9.

Проникнення Голубів на Житомирські землі треба ототожнювати з прийняттям останніх статусу клієнтів князів Корецьких і відповідно з подальшим закріпленням на території Київського воєводства10. Прямими свідченнями, що на початок XVII ст., Голуби вже були “своїми” на Житомирщині є назва села Голубівка, що фіксується у 1605 р., але вже належала іншим особам11. Цікаво, що за п.п. XVII ст., Голуби залишили в Київському воєводстві декілька таких назв сел, одні, перейменовуючи, інші називаючи на правах засновників12. Простежуючи історію роду за актовими матеріалами Житомира, виділяємо три особи, що були тут зафіксовані у цікавий для нас період, а саме: Олександр, Юрій та Данило Голуби. Найколоритнішою особою Житомирщини був Юрій Голуб, на відміну від двох інших представників роду, що фіксуються одноразово в житомирських книгах.

Олександр Андрійович Голуб. Олександр Голуб – перша особа, що з΄являється у цікавий для нас момент у Житомирі, а саме у 1605 р. Поява О. Голуба, відбувається за досить незвичайних умов – на нього за напад і побиття подають до суду п. Жигмонт Точинський та п. Станислав Бернацький. За оповідками останніх возному, 6 травня 1605 р. “пан Олександр Голуб з братом своїм, не маючи на нас нічого” напав “з боку”, коли останні прямували по житомирських дорогах. Результатом цього нападу стала демонстрація возному двох шабельних ран у обох панів з лівих боків, а також засвідчення ударів в ніс, губу, вибиття трьох передніх зубів і поранення в живіт п. Точинського, і удару в губу п. Бернацького13. Зі свідчень видно, що факту пограбування не було, але й неясна сама причина нападу. Ймовірно, що причиною була помста за когось. Поява Олександра Голуба на Житомирщині ймовірно пов΄язана із уступкою брату Станіславу маєтків Карпіловці та Євтуховичі, що в речицькій землі14, і пересування останнього в Київське воєводство. Братом Голуба, що фігурує в судовому позові може бути вищезгаданий Станіслав чи Шимон та Філіп Андрійовичі Голуби – рідні брати Олександра15.

Який хід мала ця справа далі зі збережених актових книг (а книги Житомира збереглись не всі) – невідомо.

Данило Іванович Голуб. Данило Голуб згадується в житомирських актах у 1646 р. Цей акт – скарга Данила-Юрія Воронича, на групу шляхти, що була призначена королем комісарами для розмежування земель Воронича і його сусідів. Комісарами призначені були: чернігівський воєвода, староста Литинський (Любецький?) і Лоївський Мартин Калиновський, чернігівський підкоморій Миколай Фірлей-Броневський, Новгородський підкоморій Ян Пясочинський, Київський войський Павло Боренський, королівський секретар Андрій Соколовський, каштелян Сепрський Станислав Красинський, підчаший чернігівський Василь Солтик, Данило Голуб, Ярема Тиша-Биковський і Ян Крентовський. Скарга на вищезгаданих осіб від Воронича полягала у тому, що комісари не приїхали в дні назначені для розмежування, чим нанесли збитків позивачу16. То ж можна лише уявити розмах приготовленого застілля, що змусило Воронича перед самим Свят Вечором (а позив від 3 січня) їхати до Житомира.

Юрій (Єжи) Іванович Голуб та Маґдалена Мартинівна Бутовичовна Юрова Голубова. Ця подружня пара найчисельніше згадується в Житомирських актах, то ж ефективніше було б розділити ці акти за наступною класифікацією:

  1. Акти, що описують події розподілу спадку по батькові між Маґдаленою Голуб та її сестрою Оленою.
  2. Акти, що описують судові справи Голубів та Стрибилів.
  3. Акти, що описують інші майнові стосунки Голубів.

Юрій Голуб з΄являється на Житомирщині після одруження із Маґдаленою (пишемо “ґ” через транскрипцію з руського письма “кг”) Бутович, на той час вже удовою по Павлу Стрибилю, від якого мала сина Стефана. Через свою дружину Юрій Голуб тримає значні маєтки на Житомирщині, що дістались останній за спадком від батька. 5 листопада 1630 р. Маґдалена Голуб та її сестра Олена Лішка ділять між собою спадок за померлим батьком, а саме маєтки: м. Новий Брусилів, м. Водотиї, сс. Дивин, Морзівку, Солоївку17. 22 листопада 1630 р. возний засвідчує ввід пані М. Голуб у володіння м. Новий Брусилів та сс. Дивин та Морозівку18. Полюбовне погодження сестер, що до розподілу маєтків, як бачимо з актів, не можуть пояснити подальшого розходження між сестрами, що вилилось у справжню родову війну. Так у 1632 р. Юрій Голуб із власним загоном нападає на будинок чоловіка Олени Лішки – Криштофа Лішки, вбиває останнього, при чому було забито до двох десятків людей19. Удовіла Олена Бутовічова-Лішка, за деякий час виходить заміж за князя Юрія Пузину20. Бачимо продовження ворогування родичів (нагадаємо, що актові книга Житомира збережені не всі) у 1640 р. (від 11 травня) коли кн. Олена Пузина кличе до суду Маґдалену Голуб за наїзд – грабунок маєтку21. Через місяць (16 червня) Юрій Голуб наче у відповідь несе до Житомирського замку позов на кн. Олену Пузину – у справі невиконання якогось квітового запису22. Можливо ворогування родичів відбулось, ще за розподілення маєтків у 1630 р., але в той рік не набрало вигляду відкритого протистояння. Про це можуть свідчити останні відомості про цей конфлікт – вливковий запис (право отримання) Юрію Голубу від його дружини грошей, що мусила віддати кн. Олена Пузина, у вигляді штрафу за порушення дільчого листу23.

Другий великий конфлікт Голубів був із родом Стрибилів. Маґдалена Голуб у першому шлюбі була за п. Павлом Стрибилем, від котрого мала сина Стефана Стрибиля. Опікунами дитини, по смерті батька, стали Петро та Філон Стрибилі. У 1630 р. (16 жовтня) вони позивають Маґдалену Голуб до суду із скаргою, що та при одруженні не принесла в дім до Стрибиля нічого з майна, але по смерті чоловіка забрала те, що він по собі залишив24. Другою йде, за ти же числом, скарга на панів Стрибилів від п. Юрія Голуба та його дружини Маґдалени, що Стрибилі вимагають повернення маєтків померлого, хоча це суперечить заповіту небіжчика25. Мова тут ідеться про с. Жаболовку, яке Маґдалена Голуб віддасть синові – Стефану Стрибилі за своїм заповітом. Як і в попередній раз через відсутні десять років у актових книжках, бачимо продовження конфлікту вже у 1640 р. 16 травня Голуб позиває п. Олізара-Волчкевича та панів Стрибилів, що до виплати йому грошей згідно судової постанови за грабунки останніми його маєтків26. Водночас у цей ж день п. Стефан Стрибиль отримує від пані Голуб винагороду в справі дільчого листа, як один із спадкоємців її давно померлого чоловіка27. Уступка Голубів грошима Стрибилям, принесла короткочасне примирення. 4 серпня 1640 р. адвокати від двох сторін у Житомирському замку вирішували останні справи між цими родами28. Стефан Стрибель та Олізар-Волчкевич виплачують винагороду Голубу за напад і захват його містечка Волчкова та с. Богданівка29. Окрім того Степан Стрибиль виплачує Голубу старий борг30. Так саме змушені повернути борг Голубу й інші Стрибилі – Абрам та Михайло31. Проте, у 1643 р. Стефан Стрибель знов подає до суду на подружжя Голубів, вимагаючи від останніх борг у 4 тис. пол. злот., погрожуючи піддати їх баніції32. В 1646 р. возний від 7 листопада вносить два останні записи, що до справ Голубів із Стрибилями. Перший запис – це відмова Маґдалени Голуб підчинитися судовому декрету по якійсь справі із Стефаном Стрибилем. Другий запис – це відмова заплатити тому ж Стрибилю присуджений у його користь штраф за напад та пограбування його маєтку33. Ймовірно, що вмотивовані ці дві відмови фактом, що на той рік Юрій Голуб уже обіймає посаду Канівського полковника34, що у свою чергу вже давало перевагу, хоча б силою. Достовірно можна судити, що у Юрія Голуба і так була скрутна ситуація з грошима, це пояснюється заставою його села Морозівка братові – вищезгаданому Данилові Голубу35. Це твердження ґрунтується на тому, що обидва Голуби, володіючи цим селом, іменують себе Голуби з Морозович36, а отже, застава Юрієм “титульного” маєтку є важливим фактором. До того ж, як вияснилось, маєток Морозівка – це своєрідний родовий показник. Так фіксуємо у 1567 р. в переписі війська литовського – Андрія Голуба та Ждана Голуба, що виходили на війну від Новогрудського повіту, причому перепищик помічає, що Ждан Голуб виставляє одного панцирного воїна з маєтків своїх Морозович та Стаєк37. Отже, с.Морозівка – це ймовірно і не згадуваний маєток Морозовичі, але сам факт володіння ним уже був дуже символічним для обох Голубів.

Третя група документів з житомирських актових книг – це документи, що не пов΄язані довгими судовими справами Юрія та Маґдалени Голуб, але цікаві передусім як різнопланові приклади їхнього життя на Житомирщині.

Цікавим прикладом авантюрної натури Юрія Голуба може слугувати декілька актових записів. 7 травня 1630 р., подана скарга пана Людвика Олизар-Волчкевича на панів Юрія Голуба, Адама Дворецького й ротмістра Самуїла Лаща, що останні зробили наїзд на його Білилівський маєток і захопили його38. Проте, від 25 травня, того ж року Юрій Голуб подає до житомирських книг універсал короля, датований 15 квітнем 1629 р., про довічне володіння маєтком Білилівка королівському ротмістру Юрію Голубу39. Отже, пограбований маєток на момент наїзду, вже як рік належав Юрію Голубу. Мотивація наїзду вбачається у двох аргументах: по-перше, Олизар-Волчкевич засадив поля за власний кошт; по-друге, білилівське майно, навіть те, що належало Олизару-Волчкевичу, тепер опинялось законно в руках Голуба. До того ж існувала загроза, що як тільки Олизар-Волчкевич дізнається про передачу його маєтків Голубу, відразу вивезе звідти все рухоме майно, що було за маєтком. Навколо цього універсала виникла плутанина у ХІХ ст., коли під час складання та видання внутрішніх описів до Житомирських актових книг, була зроблена помилка при читанні ім΄я Юрія. Так у надрукованому описі там значиться Іван Голуб40, що не відповідає оригіналу “Jerzemu Hołubowi” 41. Таким чином ця неточність увійшла до польського гербовника Адама Бонецького, що призвело до появи міфічного Івана Голуба і повторення іншими генеологами42 . Надання ж самого маєтку Білилівка, не є випадковістю: так у 1583 р. Іван Голуб – батько Юрія та Данила Голубів – був підстаростою Білилівки у кн. Корецького43.

9 травня 1630 р. возний вручає позови Юрію Голубу, Роману Сокору з дружиною, Філону Вороничу, Петру Стрибилю та Юрію Сила-Новицькому за вбивство пана Івана Сченевського та пограбування його майна44. Бачимо ще один факт наїзду Юрія Голуба з ватагою шляхти-приятелів, що стався приблизно в цей ж час що і наїзд на Білилівку. Справа свого закінчення не знайшла.

17 серпня до підстарости Житомирського приходить лист від підсудка Київського Лукаша Вітовського (у друкованому описі помилка – Лукаш Вилавський45), що просить занести запис про “інцидент”, що мав місце з Юрієм Голубом через порушення кордонів маєтків і який є досі не вирішений46. Стосунки між Голубом та Вітовським розкривають і економічну сторону життя Голуба. Так від 7 листопада Юрій Голуб заносить до актових книг заяву, що він не зміг своєчасно виповнити замовлену постачу продуктів для Вітовського (у друкованому описі помилка – Л. Витінський47), через мор, що пройшов у м. Фастові48. Досить цікавою виглядає ця заява, в якій Юрій Голуб не командуючий загону шляхти, яка вирішує усі справи силою, а поставник продуктів, та й ще з Фастівщини.

25 жовтня 1630 р., Юрій Голуб переуступає пану Андріану Дамбровському с. Кошелево, що в Луцькому повіті49. Відомо, що за А.Дамбровським була Реґіна Голуб, яка використовувала герб Вчєлє50. В XVIII та XIX ст., фіксуються Голуби, що використовували цей герб51, проте пов΄язати їх з досліджуваним родом поки не маємо підстав. Те що Юрій Голуб переуступив маєток Дамбровському, може лише свідчити про близький рівень спорідненості Юрія з Реґіною Голуб – ймовірно, що вони були брат та сестра. Проте, брак відомостей про Реґіну Голуб унеможливлює якісь остаточні висновки.

29 лютого 1640 р., возний житомирського замку подає до актових книг, що він їздив до пана Юрія Голуба для стягнення з нього боргу пану Малхеру Лишці52.

Останнім актом, що фіксує Голубів у поставлених хронологічних рамках дослідження на Житомирщині – це заповіт Маґдалени Голуб53. Заповіт був складений 3 липня 1648 р., а записаний до актових книг Житомира 27 липня 1650 р., ймовірно така велика хронологічна різниця між складанням та записом пояснюється військовими діями польської та української армій під час Визвольної революції Богдана Хмельницького. Заповіт був складений під Корсунем, де знаходилась Маґдалена Голуб, як повідомляється “через козаків”. Текст заповіту польською мовою. За заповітом М. Голуб передає: Печерському монастирю – 2 тис. пол. злот.; до Святої Софії – 3 тис. пол. злот.; монастирю Межигірському – 1 тис. пол. злот.; Братству Київському – 1 тис. пол. злот.; на монастир Канівський – 1 тис. пол. злот. Також заповідає, що по її смерті для різних церков на сорокоусти і для калік у шпиталях – 300 пол. злот. В заповіті чітко виписується, що Маґдалена Голуб була одружена двічі, і від першого шлюбу з Павлом Стрибилем має сина Стефана, якому заповідає с. Жаболовка, яке їй дісталось від його батька та м. Брусилів. Двом іншим синам, що у неї від другого чоловіка Юрія Голуба – Томашу та Якубу заповідає с. Морозівку. Окрім того всім трьом синам залишає по 10 тис. пол. злот. Доньці Леонорі Голуб, по її одруженню має перейти с. Дивин, що знаходиться на заставному праві за 1 тис. пол. злот. Втаємниченою фігурою залишається ще одна донька М. Голуб – Ганна Адамова Воляновська, якій небіжчиця заповіла 3 тис. пол. злот. Деякі дослідники вважають, що це свідчення третього шлюбу М. Голуб54, проте, ми схильні думати, що це її донька від шлюбу з Юрієм Голубом. По-перше, ім΄я Адамова Воляновська – це ім΄я по чоловікові п. Ганни, але, не в якому разі не дівоче прізвище, як у Леонори Голуб (де вказується, що остання ще на виданні); по-друге, в заповіті йде чітке формулювання, що Маґдалена Голуб була одружена лише двічі; по-третє, в судових справах Стрибилів із Голубами, перші виступають опікунами, лише єдиної дитини – Стефана.

Завершуючи дану розвідку, з матеріалів про рід Голубів можемо зробити висновки, про життя магнатських родин Житомирщини, а особливо тих неспокійних родин, що потім візьмуть активну участь у створенні козацько-старшинського стану в Україні. На прикладі Голубів, маємо яскраві ілюстрації і занепаду Речі Посполитої, яка вже не мала сил зупиняти децентралізаторські процеси на її околицях, ще раз підтверджуючи аксіому – “на чиїй стороні сила, у того і правда”. Проте, актові книги, що не є доповненні іншими документами, не можуть слугувати всебічним джерелом. Так з погляду судових процесів і позовів особа Юрія Голуба набуває розбійницької подоби, хоча в роки найтяжчих позовів саме він став одним з фундаторів Києво-Могилянської братської школи (1631 р.) 55, а із заповіту його дружини бачимо і високий рівень релігійно-меценатської свідомості. Тож, опрацьовуючи такі матеріали, передусім, треба з розумінням підходити і до самої епохи. Долі вище згадуваних осіб у подальші роки, склались по різному, але хотілось би їх окреслити, хоч це і виходить за рамки дослідження. 22 грудня 1646 р., Данило Голуб підписує заповіт митрополита Петра Могили, а 25 січня та 25 лютого 1647 р., приймає участь в обранні Йосипа Тризни у сан архімандрита Києво-Печерської Лаври, та Сильвестра Косова у сан митрополита Київського56. В 1648 р., обраний від шляхти повіту київського ротмістром на війну проти козаків, а в 1649 р. став полковником57. Вбитий у 1649 р., в Києві, коли виходив із дому на заутренню58. Юрій Голуб, будучи полковником канівським, на початку повстання Хмельницького, мусив командувати походом на Січ, проте, його полки (очолив Канівський, Чигиринський та Переяславський полки) були відкликанні, через недовіру реєстровому козацтву59. Під час польсько-козацької війни, став на бік короля60. Відомо, що Юрій Голуб у 1648 р. захищав Київщину від нападів татар. Як згадує Йовим Єрлич у той час коли всі покинули Полісся на призволяще, Голуб один із своїм загоном боронив ці землі, причому звільнив кілько тисяч бранців, і розгромив декілька орд61. За одними даними Юрій Голуб загинув у 1649 р. 62, а за іншими у 1654 р., став полковником королівських військ і доживав свій вік, згадуючись у 1658 р., як староста Сіницький63. Його син, згадуваний Томаш Голуб у 1663 р., був товаришем хоругви козацької64. Ця гілка Голубів мала пряме відношення і до походження козацько-старшинського роду Голубів (Голубенків) 65, що доводиться за гербовими ознаками, а також маєтками останніх.

Дод. 1. Герб з печатки Данила Голуба66 Дод. 2. Печатка Юрія Голуба67

Список використаних джерел та літератури:

  1. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центральна Україна). – К., 1993. – С. 194.
  2. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі ЦДІАК України), ф. 28, оп. 2, спр. 2, арк. 177 зв.
  3. ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 466, арк. 9, 16, 19.
  4. ЦДІАК України, ф. 257, оп. 1, спр. 52, арк. 8, 9 зв., 11 зв., 14 зв., 16, 18 зв., 19 зв.
  5. Русская историческая библиотека. – Т. ХХХІІІ /Литовская метрика. Отдел первый. Часть третья: Книги публичных дел. Перепись войска Литовского. – СПб., 1915. – С.410, 816.; Zrodla dziejowe. Poczatki panowania w Polsce Stefana Batorego 1575-1577 r. – T.IV. – Warszawa, 1877. – S. 19-20.
  6. ЦДІАК України, ф. КМФ – 36, оп. 1, спр. 51, арк. 27 зв. – 28.
  7. Bartoszewicz J. Kniaź i xiążę. – Krakow, 1876. – S. 5, 21, 39.
  8. Герби чернігівських князів, відрізняються роздвоєним закінченням двозубів чи тризубів. Ця характерна риса є майже єдиним геральдичним ідентифікатором серед князівських родин Рюриковичів. Пізніше цю ознаку гербів стали використовувати, як територіальну символіку прийшлі Гедиміновичі (див. Козубовський Г.А. Сіверські монети XIV ст./ Бібліотека “Пам΄ятки археології”. Випуск І. – К., 1992. – 40 с.
  9. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 649-650.
  10. Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. XII – Warszawa, 1892. – S. 454.
  11. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 4, арк. 94.
  12. Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. І – Warszawa, 1880. – S. 191.
  13. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 4, арк. 93 зв. – 94.
  14. Boniecki Adam. Herbarz Polski. – T. VII – Warszawa, 1904. – S. 319.
  15. Там само.
  16. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 191, арк. 2.
  17. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр.188, арк. 56.
  18. Там само, арк. 57.
  19. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128.
  20. Там само. – T. II. – Warszawa, 1905. – S. 48.
  21. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 27.
  22. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44 зв.
  23. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 61.
  24. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 53.
  25. Там само.
  26. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44.
  27. Там само, арк. 45.
  28. Там само, арк. 61.
  29. Там само.
  30. Там само.
  31. Там само.
  32. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 10, арк. 6 зв. – 7.
  33. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 191, арк. 54 – 55.
  34. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К., 2002. – С. 30.
  35. Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 28.
  36. Там само.; Архив Юго-Западной России. – Ч. 2. – Т. І. – К., 1861. – С. 347.
  37. Русская историческая библиотека. – Т. ХХХІІІ /Литовская метрика. Отдел первый. Часть третья: Книги публичных дел. Перепись войска Литовского. – СПб., 1915. – С. 816.
  38. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364.
  39. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 449 зв.
  40. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 32.
  41. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 449 зв.
  42. Boniecki Adam. Herbarz Polski. – T. VII – Warszawa, 1904. – S. 319; Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IV. – Warszawa, 1912. – S. 171.
  43. Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні визвольної війни середини XVII століття (історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С. 28.; Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К., 2002. – С. 30.
  44. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 364-365зв., 366 зв., 367.
  45. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 46.
  46. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 676.
  47. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 188, арк. 56.
  48. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 8, арк. 847.
  49. Там само, арк. 825.
  50. Niesiecki K. Herbar Polski. – T. IV. – Lipsk, 1839. – S. 366.
  51. Державний архів Київської області, ф. 782, оп. 1, спр. 2462, 2464, 2616, 2617, ф. 782, оп. 2, спр. 359, 360, 430.; Державний архів Житомирської області, ф. 146, оп. 1, спр. 1757; ЦДІАК України, ф. 127, оп. 1015, спр. 216, арк 60 зв., ф. 127, оп. 1015, спр. 500, арк. 441 зв.; Список дворян Киевской губернии, изданный Киевским Дворянским Депутатским собранием. – К., 1906. – С. 53.
  52. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 9, арк. 129.
  53. ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 13, арк. 404-406.
  54. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Білоцерківський полк. – К., 2002. – С. 30.
  55. Памятники, изданные кіевскою коммиссіею для разбора древних актовъ. – Т. 1-2. – К., 1898. – С. 414.
  56. Там само, арк. 436.; Архив Юго-Западной России. – Ч. 2. – Т. І. – К., 1861. – С. 336-347.
  57. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IV. – Warszawa, 1912. – S. 171.
  58. Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. V – Warszawa, 1884. – S. 164.
  59. Степанков В. Михайло (Станіслав) Кричевський. // Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. – Книга 1./ відп. ред. В. Смолій. – К., 1998. – С. 181.
  60. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IV. – Warszawa, 1912. – S. 171.
  61. Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. І – Warszawa, 1880. – S. 389-390.
  62. Słownik geograficzny krolestwa Polskiego i innych krajow słowianskich. – T. ІІІ – Warszawa, 1882. – S. 817.
  63. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IV. – Warszawa, 1912. – S. 171.
  64. Boniecki Adam. Herbarz Polski. – T. VII – Warszawa, 1904. – S. 320.
  65. Модзалевский В. Л. Малороссийский Родословник. – Т. І. – К., 1908. – С. 296-298.
  66. Boniecki Adam. Herbarz Polski. – T. VII – Warszawa, 1904. – S. 320.
  67. ЦДІАК України, ф. 220, оп. 1, спр. 126, арк. 2.; Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського, ф. 61, № 1101, арк. 1 зв.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Серед чисельної родини представників князівської династії Рюриковичів найбільшу інформацію зберегли джерела про князя, а згодом першого офіційного короля Русі східнослов’янського походження Данила Романовича. Цією інформативністю дослідники минувшини мають завдячувати авторам видатної пам’ятки історичної думки та літератури Русі – Галицько-Волинському літопису.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka