Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 18 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Андрій Войнаровський - „Залізна маска” з роду Мазеп-Калединських

Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба \В.Горобець, Т.Чухліб, Київ, «Наукова думка», 2004р.- 310 с.

"Немає більшого болю, як у дні печалю згадувати хвилини щастя". Д.Аліг'єрі

Історія людської цивілізації вельми багата на приклади стрімкого падіння з найвищих висот влади і слави у провалля безсилля і забут­тя. Навіть представники найаристократичніших родин, саме похо­дження яких, здавалось би, повинно було гарантувати їм довіку вла­ду, багатство і пошану оточуючих, за злою іронією долі часто-густо завершували свій земний шлях у повній невідомості, серед холодного каміння каземату чи дрімучих лісів заслання, перевіряючи на власно­му гіркому досвіді житейську мудрість вислову італійського співця Пекла Дайте Аліг'єрі, винесеного в назву нашої розповіді.

Так склалося життя, що справедливість цих слів мав змогу пере­вірити на собі й представник відомої української родини Мазеп-Калединських, небіж гетьмана Івана Мазепи, Андрій Войнаровський. Той самий Войнаровський, котрого всесильний дядько готував до найвищої місії — вперше в українській історії без будь-яких геть­манських виборів успадкувати від нього владу, започаткувавши тим самим нову правлячу династію Європи.

Готуючи Андрія до цього відповідального завдання, Іван Степа­нович передовсім забезпечив йому умови для здобуття блискучої єв­ропейської освіти, спочатку в Києво-Могилянській академії, а зго­дом у кращих німецьких університетах. Досвідчені вихователі при­щепили юнакові витончені манери та надали аристократичного лос­ку. Аби Войнаровський користувався підтримкою російських при­дворних кіл, пронирливий дядько намагався навіть засватати за сво­го небожа сестру царського фаворита Олександра Меншикова. Ту саму, котру сам «світлійший князь» збирався видати заміж не за кого-небудь, а за самого Петра І! Саме тому Меншиков і не поспішав породичатися з українським гетьманом.

Вочевидь, Андрій не вельми переймався відмовою князя. Адже звиклого до європейських манер молодого шляхтича більше вабили жінки на кшталт тієї, котру він, подорожуючи Європою, зустрів у Дрездені, при дворі саксонського електора Фрідріха Августа графиню Аврору Кенігсмарк, великосвітську красуню, котра до того ж володіла майже всіма європейськими мовами, мала чудову бібліо­теку, писала вірші французькою мовою, добре малювала, зналася в музиці і навіть була автором однієї, за відгуками музикантів, доволі непоганої опери. Раніше Аврора мала вельми близькі стосунки з правителем Саксонії Фрідріхом Августом і навіть народила йому си­на. Тепер же, на початку 1700 р., за свідченням шведського посла при дрезденському дворі, між нею та юним українським аристокра­том виник любовний зв'язок, який трохи згодом отримав досить не­сподіване і трагічне продовження...

Невдовзі, восени 1708 р., Європу сколихнула звістка про те, що український гетьман залишив табір царя Петра І і перейшов на бік його супротивника, шведського короля Карла XII. Вельми цікавим для нас є той факт, що англійський посол у Москві Чарльз Вітворт доповідав у Лондон таке: «Тут усі вважають, що головним дора­дником і помічником гетьмана був його сестринець Войнаровський, людина молода, але освічена і здібна». І якщо англійський амбасадор трохи й перебільшував роль Войнаровського у тих подіях, то, принаймні, фактом є те, що саме гетьманський небіж був одним із тих небагатьох козацьких старшин, яких Мазепа посвятив у свій та­ємний задум. І саме Войнаровському випало важливе завдання конт­ролювати переміщення поблизу українських кордонів російських військ на чолі з князем Меншиковим, і саме його звістка про наміри улюбленого генерала царя йти до гетьманської столиці, Батурина, змусила Івана Степановича «зірватися як вихор» і спрямувати свої полки на з'єднання зі шведським королем.

Після цього Андрій Войнаровський виконує обов'язки зв'язко­вого між гетьманом і королем, бере участь у боях під Веприком і Гадячем, де за виявлену відвагу заслужив від Карла XII досить схваль­ні оцінки. Після поразки шведського короля під Полтавою влітку 1709 р. Войнаровський супроводжує дядька на еміграцію. І саме йо­му випадає скорботна місія закрити очі Івану Мазепі в його смертну годину. На гетьманських виборах 1710 р. кандидатура Войнаровського називається в числі ймовірних претендентів на гетьманство. Однак молодий шляхтич претензії на спадщину свого визначного дядька об­межив лише майновими запитами, а від булави відмовився добро­вільно. Там же, в Бендерах, Андрій одружився зі вдовою Ганною з відомої козацько-старшинської родини Лівобережної України Мировичів.

У наступні роки Войнаровський як заможний і впливовий по­літемігрант багато подорожує Європою, торуючи шлях між Адріано­полем і Вроцлавом, Стамбулом і Бендерами, Віднем і Стокгольмом. При монарших дворах Європи український аристократ проводить антиросійську пропаганду, шукає союзників для боротьби за визво­лення України, а заодно від душі втішається світським лоском і мож­ливістю спілкуватися з вишуканим аристократичним товариством. Особисті знайомства Войнаровського поширюються мало не на всі європейські двори, а серед його боржників значиться досить багато відомих і вельми впливових державних діячів, політиків і дипломатів, у тому числі й сам король Швеції Карл XII.

У середині літа 1716 р. Войнаровський, залишивши сім'ю у Вроцлаві, прибуває до тогочасного європейського «Вавилона» — ган­зейського міста Гамбурга, де за роки тривалої Північної війни густо перемішалися різні мови і культури, політичні вподобання і віроспо­відання. Що привело сюди українського аристократа — невідомо, але саме в цей час у нейтральному Гамбурзі перебувала колишня па­сія Войнаровського — графиня Аврора Кенігсмарк — і їх зустріч навряд чи була випадковою.

На той час колишня фаворитка Августа Саксонського після безуспішних спроб примирити останнього з Карлом XII та, вреш­ті-решт, позбавлення шведським монархом корони її колишнього коханця, оселилась у Гамбурзі й відкрила тут модний салон. Найаристократичніше тогочасне товариство Європи вважало за честь побувати в салоні витонченої графині Кенігсмарк. Не міг собі в цьому відмовити й Андрій Войнаровський. Вже перша зустріч давніх знайомих пробудила в них, здавалося б, давно забуті почут­тя, і в місті відверто почали пліткувати про початок бурхливого ро­ману колишньої королівської фаворитки та відомого політичного емігранта з України.

Щоправда, не лише амурні справи вабили Войнаровського до салону графині. Тут він близько заприятелював з англійським дип­ломатом Матесоном. А на той час саме Британія була чи не найбіль­ше з усіх європейських країн стривожена просуванням Росії на За­хід. З донесення Матесона стає зрозумілим, що українець активно підтримував побоювання англійського правлячого кабінету стосовно небезпеки, яку становить для Європи експансія Петра І у Північній Європі, а також наполегливо переконував дипломата в тому, аби йо­го уряд підтримав «козацьку націю, нині знищену у своїх правах і вольностях. Англія знає, яке це страждання для цілої нації бути в неволі, тим більше, що козацька нація є нацією воле­любною».

Свою антиросійську кампанію Войнаровський проводив якраз у той час, коли в британському парламенті гостро дебатувалося питан­ня вибору тональності у відносинах з Росією, а англійська ескадра адмірала Норіса увійшла в Балтійське море. За таких умов зближен­ня української політичної еміграції з лондонськими політиками не­абияк дратувало Петра І. Для того, аби не допустити повторення по­літичної осені 1708 р., коли українські сепаратисти зуміли віднайти собі союзників у боротьбі з Росією, царедворці вирішують не більше і не менше, як захопити Войнаровського силою, користуючись з того, що Гамбург у військовому відношенні був надто слабкий, щоб зброй-но протистояти цьому. Зрештою, воюючи зі шведами та їх польськи­ми союзниками, російська армія дійшла до Мекленбурга, а це було в одному дні ходу від Гамбурга.

Для захоплення небожа Мазепи в полон росіяни вирішили вико­ристати свою платну агентуру під командою якогось місцевого німця Фрідріха Біттігера, котрому пообіцяли в разі успішного проведення операції, крім звичайного утримання, довічно виплачувати додатково ще п'ятсот рублів. Підбадьорений щедрістю царя, Біттігер підкупив покоївку Войнаровського, найняв цілий штат шпигунів, котрі вдень і вночі стежили за переміщеннями українця. Загалом же шпигунська діяльність Біттігера, скерована на підготовку викрадення Войнаров­ського, обійшлася царській скарбниці майже в тисячу дукатів. Як на ті часи — неабияка за розмірами сума!

Проте задумана Петром І гра була надто для нього важливою, аби покладатися лише на спритність німців. Саме тому до Гамбурга було відряджено групу царських офіцерів на чолі з довіреною особою монарха гвардійцем Олександром Рум'янцевим. Тим самим Рум'янцевим, котрому декілька років потому випаде досить невдячне з мо­рального боку завдання: викрадення з Відня та припровадження до каземату Петропавлівської фортеці сина царя, Олексія Петровича, а ще через деякий час — ув'язнення майже всього корпусу вищої ук­раїнської старшини.

Та всі ці «геройства» О. Рум'янцева були ще попереду. Тепер же, 11 жовтня 1716 р., щойно Андрій Войнаровський після обіду в графині Кенігсмарк вийшов з її будинку і попрямував до своєї каре­ти, як його схопили люди Рум'янцева. В кареті із закритими вікнами арештанта негайно допровадили до будинку російського дипломати­чного представництва в Гамбурзі.

Вже наступного дня звістку про трагічну долю українського по­літемігранта жваво обговорювала громадськість міста. Того ж таки дня, 12 жовтня, про прикрий інцидент, що стався в цьому ганзейсь­кому місті, доповіли своїм урядам дипломатичні представники Шве­ції, Франції, Іспанії, Англії та Голландії. А 17 жовтня про бруталь­ний акт російської влади писали майже всі провідні тогочасні євро пейські газети: іспанська «Gaceta de Madrid», французька «Gazette de France», голландські «Gazette de Leyde» і «Hollanstke Mercurius», англійська «The moderator Intelligencer». Провідний європейський часопис «La Clef du Cabinet», що його, за твердженням Вольтера, з однаковою цікавістю читали і у Відні, і в Мадриді, і в Лондоні, і в Парижі, у присвяченому арешту А. Войнаровського матеріалі з сумом констатував: <«Споконвіку Гамбург був вільним містом... Тепер його вольностям прийшов кінець».

Негайно відреагувала на цей насильницький акт і європейська дипломатія. Природно, що найрізкіша заява прозвучала із Стокголь­ма, адже український шляхтич не лише був особисто знайомий з Карлом XII, а й у чині полковника гвардії перебував на службі в шведського короля. Французька дипломатія наголошувала на тому, що «між Францією і царем немає війни, а тому думку Його Християнської Величності, як думку нейтральну, потрібно особливо взяти до уваги». Дипломатія ж австрійська звертала ува­гу на норми міжнародного права і застерігала щодо недопустимості застосування російською владою будь-яких насильницьких дій по відношенню до Войнаровського. Зрештою австрійський цісар як но­мінальний зверхник над усіма німецькими землями звернувся з офіційною нотою протесту і до владних інституцій вільного німецько­го міста Гамбурга.

Понад місяць тривала ця війна дипломатичних демаршів. Не раз і не два складалося враження, що нерви в Петра І не витримають, і він або віддасть наказ про звільнення небожа свого особистого воро­га гетьмана І. Мазепи, або ж направить до Гамбурга драгунські пол­ки фельдмаршала Б.П. Шереметєва, які весь цей час перебували в повній бойовій готовності й будь-коли могли швидким маршем діста­тися в один із центрів тогочасної європейської демократії та назав­жди «розв'язати» цю заплутану міжнароднo-правову колізію. Про­те, як невдовзі з'ясувалося, нерви в російського монарха були міцни­ми, а, крім того, оточення царя відшукало ще один варіант вирішення проблеми...

Вагітна на той час цариця Катерина, котра супроводжувала Пе­тра І в поході й ось-ось мала розродитися, прислала до Гамбурга свою гофмейстриню. Офіційним завданням придворної дами був по­шук помешкання для прийняття пологів у Катерини. Однак своє пе­ребування в Гамбурзі вона використала передовсім для того, аби за наказом цариці зустрітися з Авророю Кенігсмарк. Під час зустрічі вона переконувала графиню в наявності доброї волі стосовно Андрія Войнаровського як у Катерини, так і в Петра І. Цариця передала по­друзі Войнаровського запевнення в тому, що коли останній добро­вільно з'явиться перед очима царя, той його не лише не покарає, а й дозволить вільно поселитися в будь-якому куточку Європи.

Як не дивно, але така досвідчена, причому не лише в придворних, а й політичних інтригах жінка, якою, поза всяким сумнівом, була графиня Кенігсмарк, повірила запевненням російської цариці і, біль­ше того, переконала в їх щирості й Андрія Войнаровського.

Вранці 5 грудня 1716 р. мешканці Гамбурга з подивом довідали­ся про те, що українець попросив магістрат німецького вільного міста видати його російському цареві Петру І. Зрозуміло, що батьки міста, котрі весь цей час почувалися як на бочці з порохом, з радістю при­стали на пропозицію Войнаровського. Того ж дня, о четвертій годи­ні, а по суті, зважаючи на пору року, раннього зимового вечора, українського політемігранта в закритій кареті під вартою російських драгунів вивезли з Гамбурга на Схід. Майже водночас до вільного німецького міста прибуло вінценосне подружжя з Росії. Наступного дня цар мав зустріч з графинею Кенігсмарк і в черговий раз запевнив її в тому, що Войнаровський може розраховувати на його приязне ставлення вповні. Проте, як відомо, кожен вкладає в це, доволі невизначене, поняття «приязнь» власний зміст...

Для Андрія Войнаровського «приязнь» царя втілилась у майже семирічне ув'язнення в похмурому казематі Петропавлівської фор­теці. Після тюремного ув'язнення, восени 1723 р. було підписано указ про його звільнення з Петропавлівки, але звільнення не на во­лю, а — до... дрімучих сибірських нетрів.

Лише до Тобольська українця супроводжував його вірний слуга Якубовський. Далі ж до кінцевого пункту призначення, а ним було визначено далекий Якутськ, Войнаровський, «пригнічений найжахливішим нещастям» (як зазначала з цього приводу його дружина Ганна Мирович-Войнаровська в листі до шведського короля), по­їхав у супроводі лише своїх конвоїрів. Тут, в Якутську, заживо похований в дикій і безлюдній глуши­ні, Войнаровський промучився наступні двадцять років свого жит­тя. Життя без грошей і друзів, великосвітських розваг і товариства витончених жінок, розкоші та пошани оточуючих, без будь-яких перспектив щодо можливості повернення «в світ». Саме тут, вочевидь, він і зумів остаточно збагнути неймовірну проникливість і жорстоку житейську мудрість згадуваного нами раніше Дайте Аліг'єрі: «Немає більшого болю, як у дні печалі згадувати хвилини щастя...»




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Важливим аспектом дослідження еволюції українського козацтва є питання про його землеволодіння. Зародження останнього було зумовлено насамперед колонізацією південних степових просторів України. Спершу власті не чинили жодних перешкод мисливству та рибальству. Завзяті уходники сягали навіть пониззя Дніпра, розвідуючи багаті рибою та звіром місця. Згодом на прибутковість промислу звернули увагу урядовці, які почали збирати податки з його учасників до державної казни. На середину XVI ст. більшу частину уходів уже контролювали власті. Працюючи постійно на одних і тих самих уходах, що тяглися аж до татарських поселень, козаки освоювали їх, засновували пасіки, хутори. Окремі пасіки, за словами королівських ревізорів, коштували досить дорого, адже там були не лише посіви, а й ставки та городи.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka