Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 жовтня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Андрій Войнаровський - „Залізна маска” з роду Мазеп-Калединських

Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба \В.Горобець, Т.Чухліб, Київ, «Наукова думка», 2004р.- 310 с.

"Немає більшого болю, як у дні печалю згадувати хвилини щастя". Д.Аліг'єрі

Історія людської цивілізації вельми багата на приклади стрімкого падіння з найвищих висот влади і слави у провалля безсилля і забут­тя. Навіть представники найаристократичніших родин, саме похо­дження яких, здавалось би, повинно було гарантувати їм довіку вла­ду, багатство і пошану оточуючих, за злою іронією долі часто-густо завершували свій земний шлях у повній невідомості, серед холодного каміння каземату чи дрімучих лісів заслання, перевіряючи на власно­му гіркому досвіді житейську мудрість вислову італійського співця Пекла Дайте Аліг'єрі, винесеного в назву нашої розповіді.

Так склалося життя, що справедливість цих слів мав змогу пере­вірити на собі й представник відомої української родини Мазеп-Калединських, небіж гетьмана Івана Мазепи, Андрій Войнаровський. Той самий Войнаровський, котрого всесильний дядько готував до найвищої місії — вперше в українській історії без будь-яких геть­манських виборів успадкувати від нього владу, започаткувавши тим самим нову правлячу династію Європи.

Готуючи Андрія до цього відповідального завдання, Іван Степа­нович передовсім забезпечив йому умови для здобуття блискучої єв­ропейської освіти, спочатку в Києво-Могилянській академії, а зго­дом у кращих німецьких університетах. Досвідчені вихователі при­щепили юнакові витончені манери та надали аристократичного лос­ку. Аби Войнаровський користувався підтримкою російських при­дворних кіл, пронирливий дядько намагався навіть засватати за сво­го небожа сестру царського фаворита Олександра Меншикова. Ту саму, котру сам «світлійший князь» збирався видати заміж не за кого-небудь, а за самого Петра І! Саме тому Меншиков і не поспішав породичатися з українським гетьманом.

Вочевидь, Андрій не вельми переймався відмовою князя. Адже звиклого до європейських манер молодого шляхтича більше вабили жінки на кшталт тієї, котру він, подорожуючи Європою, зустрів у Дрездені, при дворі саксонського електора Фрідріха Августа графиню Аврору Кенігсмарк, великосвітську красуню, котра до того ж володіла майже всіма європейськими мовами, мала чудову бібліо­теку, писала вірші французькою мовою, добре малювала, зналася в музиці і навіть була автором однієї, за відгуками музикантів, доволі непоганої опери. Раніше Аврора мала вельми близькі стосунки з правителем Саксонії Фрідріхом Августом і навіть народила йому си­на. Тепер же, на початку 1700 р., за свідченням шведського посла при дрезденському дворі, між нею та юним українським аристокра­том виник любовний зв'язок, який трохи згодом отримав досить не­сподіване і трагічне продовження...

Невдовзі, восени 1708 р., Європу сколихнула звістка про те, що український гетьман залишив табір царя Петра І і перейшов на бік його супротивника, шведського короля Карла XII. Вельми цікавим для нас є той факт, що англійський посол у Москві Чарльз Вітворт доповідав у Лондон таке: «Тут усі вважають, що головним дора­дником і помічником гетьмана був його сестринець Войнаровський, людина молода, але освічена і здібна». І якщо англійський амбасадор трохи й перебільшував роль Войнаровського у тих подіях, то, принаймні, фактом є те, що саме гетьманський небіж був одним із тих небагатьох козацьких старшин, яких Мазепа посвятив у свій та­ємний задум. І саме Войнаровському випало важливе завдання конт­ролювати переміщення поблизу українських кордонів російських військ на чолі з князем Меншиковим, і саме його звістка про наміри улюбленого генерала царя йти до гетьманської столиці, Батурина, змусила Івана Степановича «зірватися як вихор» і спрямувати свої полки на з'єднання зі шведським королем.

Після цього Андрій Войнаровський виконує обов'язки зв'язко­вого між гетьманом і королем, бере участь у боях під Веприком і Гадячем, де за виявлену відвагу заслужив від Карла XII досить схваль­ні оцінки. Після поразки шведського короля під Полтавою влітку 1709 р. Войнаровський супроводжує дядька на еміграцію. І саме йо­му випадає скорботна місія закрити очі Івану Мазепі в його смертну годину. На гетьманських виборах 1710 р. кандидатура Войнаровського називається в числі ймовірних претендентів на гетьманство. Однак молодий шляхтич претензії на спадщину свого визначного дядька об­межив лише майновими запитами, а від булави відмовився добро­вільно. Там же, в Бендерах, Андрій одружився зі вдовою Ганною з відомої козацько-старшинської родини Лівобережної України Мировичів.

У наступні роки Войнаровський як заможний і впливовий по­літемігрант багато подорожує Європою, торуючи шлях між Адріано­полем і Вроцлавом, Стамбулом і Бендерами, Віднем і Стокгольмом. При монарших дворах Європи український аристократ проводить антиросійську пропаганду, шукає союзників для боротьби за визво­лення України, а заодно від душі втішається світським лоском і мож­ливістю спілкуватися з вишуканим аристократичним товариством. Особисті знайомства Войнаровського поширюються мало не на всі європейські двори, а серед його боржників значиться досить багато відомих і вельми впливових державних діячів, політиків і дипломатів, у тому числі й сам король Швеції Карл XII.

У середині літа 1716 р. Войнаровський, залишивши сім'ю у Вроцлаві, прибуває до тогочасного європейського «Вавилона» — ган­зейського міста Гамбурга, де за роки тривалої Північної війни густо перемішалися різні мови і культури, політичні вподобання і віроспо­відання. Що привело сюди українського аристократа — невідомо, але саме в цей час у нейтральному Гамбурзі перебувала колишня па­сія Войнаровського — графиня Аврора Кенігсмарк — і їх зустріч навряд чи була випадковою.

На той час колишня фаворитка Августа Саксонського після безуспішних спроб примирити останнього з Карлом XII та, вреш­ті-решт, позбавлення шведським монархом корони її колишнього коханця, оселилась у Гамбурзі й відкрила тут модний салон. Найаристократичніше тогочасне товариство Європи вважало за честь побувати в салоні витонченої графині Кенігсмарк. Не міг собі в цьому відмовити й Андрій Войнаровський. Вже перша зустріч давніх знайомих пробудила в них, здавалося б, давно забуті почут­тя, і в місті відверто почали пліткувати про початок бурхливого ро­ману колишньої королівської фаворитки та відомого політичного емігранта з України.

Щоправда, не лише амурні справи вабили Войнаровського до салону графині. Тут він близько заприятелював з англійським дип­ломатом Матесоном. А на той час саме Британія була чи не найбіль­ше з усіх європейських країн стривожена просуванням Росії на За­хід. З донесення Матесона стає зрозумілим, що українець активно підтримував побоювання англійського правлячого кабінету стосовно небезпеки, яку становить для Європи експансія Петра І у Північній Європі, а також наполегливо переконував дипломата в тому, аби йо­го уряд підтримав «козацьку націю, нині знищену у своїх правах і вольностях. Англія знає, яке це страждання для цілої нації бути в неволі, тим більше, що козацька нація є нацією воле­любною».

Свою антиросійську кампанію Войнаровський проводив якраз у той час, коли в британському парламенті гостро дебатувалося питан­ня вибору тональності у відносинах з Росією, а англійська ескадра адмірала Норіса увійшла в Балтійське море. За таких умов зближен­ня української політичної еміграції з лондонськими політиками не­абияк дратувало Петра І. Для того, аби не допустити повторення по­літичної осені 1708 р., коли українські сепаратисти зуміли віднайти собі союзників у боротьбі з Росією, царедворці вирішують не більше і не менше, як захопити Войнаровського силою, користуючись з того, що Гамбург у військовому відношенні був надто слабкий, щоб зброй-но протистояти цьому. Зрештою, воюючи зі шведами та їх польськи­ми союзниками, російська армія дійшла до Мекленбурга, а це було в одному дні ходу від Гамбурга.

Для захоплення небожа Мазепи в полон росіяни вирішили вико­ристати свою платну агентуру під командою якогось місцевого німця Фрідріха Біттігера, котрому пообіцяли в разі успішного проведення операції, крім звичайного утримання, довічно виплачувати додатково ще п'ятсот рублів. Підбадьорений щедрістю царя, Біттігер підкупив покоївку Войнаровського, найняв цілий штат шпигунів, котрі вдень і вночі стежили за переміщеннями українця. Загалом же шпигунська діяльність Біттігера, скерована на підготовку викрадення Войнаров­ського, обійшлася царській скарбниці майже в тисячу дукатів. Як на ті часи — неабияка за розмірами сума!

Проте задумана Петром І гра була надто для нього важливою, аби покладатися лише на спритність німців. Саме тому до Гамбурга було відряджено групу царських офіцерів на чолі з довіреною особою монарха гвардійцем Олександром Рум'янцевим. Тим самим Рум'янцевим, котрому декілька років потому випаде досить невдячне з мо­рального боку завдання: викрадення з Відня та припровадження до каземату Петропавлівської фортеці сина царя, Олексія Петровича, а ще через деякий час — ув'язнення майже всього корпусу вищої ук­раїнської старшини.

Та всі ці «геройства» О. Рум'янцева були ще попереду. Тепер же, 11 жовтня 1716 р., щойно Андрій Войнаровський після обіду в графині Кенігсмарк вийшов з її будинку і попрямував до своєї каре­ти, як його схопили люди Рум'янцева. В кареті із закритими вікнами арештанта негайно допровадили до будинку російського дипломати­чного представництва в Гамбурзі.

Вже наступного дня звістку про трагічну долю українського по­літемігранта жваво обговорювала громадськість міста. Того ж таки дня, 12 жовтня, про прикрий інцидент, що стався в цьому ганзейсь­кому місті, доповіли своїм урядам дипломатичні представники Шве­ції, Франції, Іспанії, Англії та Голландії. А 17 жовтня про бруталь­ний акт російської влади писали майже всі провідні тогочасні євро пейські газети: іспанська «Gaceta de Madrid», французька «Gazette de France», голландські «Gazette de Leyde» і «Hollanstke Mercurius», англійська «The moderator Intelligencer». Провідний європейський часопис «La Clef du Cabinet», що його, за твердженням Вольтера, з однаковою цікавістю читали і у Відні, і в Мадриді, і в Лондоні, і в Парижі, у присвяченому арешту А. Войнаровського матеріалі з сумом констатував: <«Споконвіку Гамбург був вільним містом... Тепер його вольностям прийшов кінець».

Негайно відреагувала на цей насильницький акт і європейська дипломатія. Природно, що найрізкіша заява прозвучала із Стокголь­ма, адже український шляхтич не лише був особисто знайомий з Карлом XII, а й у чині полковника гвардії перебував на службі в шведського короля. Французька дипломатія наголошувала на тому, що «між Францією і царем немає війни, а тому думку Його Християнської Величності, як думку нейтральну, потрібно особливо взяти до уваги». Дипломатія ж австрійська звертала ува­гу на норми міжнародного права і застерігала щодо недопустимості застосування російською владою будь-яких насильницьких дій по відношенню до Войнаровського. Зрештою австрійський цісар як но­мінальний зверхник над усіма німецькими землями звернувся з офіційною нотою протесту і до владних інституцій вільного німецько­го міста Гамбурга.

Понад місяць тривала ця війна дипломатичних демаршів. Не раз і не два складалося враження, що нерви в Петра І не витримають, і він або віддасть наказ про звільнення небожа свого особистого воро­га гетьмана І. Мазепи, або ж направить до Гамбурга драгунські пол­ки фельдмаршала Б.П. Шереметєва, які весь цей час перебували в повній бойовій готовності й будь-коли могли швидким маршем діста­тися в один із центрів тогочасної європейської демократії та назав­жди «розв'язати» цю заплутану міжнароднo-правову колізію. Про­те, як невдовзі з'ясувалося, нерви в російського монарха були міцни­ми, а, крім того, оточення царя відшукало ще один варіант вирішення проблеми...

Вагітна на той час цариця Катерина, котра супроводжувала Пе­тра І в поході й ось-ось мала розродитися, прислала до Гамбурга свою гофмейстриню. Офіційним завданням придворної дами був по­шук помешкання для прийняття пологів у Катерини. Однак своє пе­ребування в Гамбурзі вона використала передовсім для того, аби за наказом цариці зустрітися з Авророю Кенігсмарк. Під час зустрічі вона переконувала графиню в наявності доброї волі стосовно Андрія Войнаровського як у Катерини, так і в Петра І. Цариця передала по­друзі Войнаровського запевнення в тому, що коли останній добро­вільно з'явиться перед очима царя, той його не лише не покарає, а й дозволить вільно поселитися в будь-якому куточку Європи.

Як не дивно, але така досвідчена, причому не лише в придворних, а й політичних інтригах жінка, якою, поза всяким сумнівом, була графиня Кенігсмарк, повірила запевненням російської цариці і, біль­ше того, переконала в їх щирості й Андрія Войнаровського.

Вранці 5 грудня 1716 р. мешканці Гамбурга з подивом довідали­ся про те, що українець попросив магістрат німецького вільного міста видати його російському цареві Петру І. Зрозуміло, що батьки міста, котрі весь цей час почувалися як на бочці з порохом, з радістю при­стали на пропозицію Войнаровського. Того ж дня, о четвертій годи­ні, а по суті, зважаючи на пору року, раннього зимового вечора, українського політемігранта в закритій кареті під вартою російських драгунів вивезли з Гамбурга на Схід. Майже водночас до вільного німецького міста прибуло вінценосне подружжя з Росії. Наступного дня цар мав зустріч з графинею Кенігсмарк і в черговий раз запевнив її в тому, що Войнаровський може розраховувати на його приязне ставлення вповні. Проте, як відомо, кожен вкладає в це, доволі невизначене, поняття «приязнь» власний зміст...

Для Андрія Войнаровського «приязнь» царя втілилась у майже семирічне ув'язнення в похмурому казематі Петропавлівської фор­теці. Після тюремного ув'язнення, восени 1723 р. було підписано указ про його звільнення з Петропавлівки, але звільнення не на во­лю, а — до... дрімучих сибірських нетрів.

Лише до Тобольська українця супроводжував його вірний слуга Якубовський. Далі ж до кінцевого пункту призначення, а ним було визначено далекий Якутськ, Войнаровський, «пригнічений найжахливішим нещастям» (як зазначала з цього приводу його дружина Ганна Мирович-Войнаровська в листі до шведського короля), по­їхав у супроводі лише своїх конвоїрів. Тут, в Якутську, заживо похований в дикій і безлюдній глуши­ні, Войнаровський промучився наступні двадцять років свого жит­тя. Життя без грошей і друзів, великосвітських розваг і товариства витончених жінок, розкоші та пошани оточуючих, без будь-яких перспектив щодо можливості повернення «в світ». Саме тут, вочевидь, він і зумів остаточно збагнути неймовірну проникливість і жорстоку житейську мудрість згадуваного нами раніше Дайте Аліг'єрі: «Немає більшого болю, як у дні печалі згадувати хвилини щастя...»




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На перший погляд - це чистої води кшатрій-козак: під рукою у нього шабля і сагайдак зі стрілами, кінь поряд - осідланий, заграє сурма - і через мить він вже в бою. Але, придивившись уважніше, ми знаходимо в цьому образі чимало дивного і таємничого, що ніяк не вписується в наші уявлення про звичайного воїна. Адже Мамай сидить у дивній для українців позі і є ніби в стані медитації.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka