Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 11 грудня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Початки литовської протекції на Русі.
Ґедимін та Ольґерд -«збирачі руських земель»
Велике князівство Литовське за Ольґердовичів і Вітовта

Нариси історії середньовічної та ранньомодерної України. Н.Яковенко \ Київ, Вид-тво. „Критика”, 2005.,- 584 с.

Після утвердження монгольської зверхності центральні та північні терени майбутньої України - Київське, Переяславське, Турово-Пінське й Чернігово-Сіверське князівства - на ціле століття сходять у тінь. Поштовхом до їхньої нової з'яви на історичній арені стає несподівана активність маленької войовничої Литви, мешканців якої давньоруські літописці поблажливо називали «людьми з боліт». Уперше про «литву» згадують під 1009 р. німецькі писемні джерела, окреслюючи цією назвою племінне угруповання балтів, які заселяли південно-східні регіони сучасної Литви та прилеглі терени Білорусі між річками Німаном і Вілією. У XII ст. полоцькі, вітебські й менські князі використовували литовські дружини у власних походах; вірогідно, литовські племена були якийсь час підпорядковані Полоцьку. Проте мірою ослаблення руських князівств Литва починає перетворюватися на самостійну військову силу: хроніки Генриха Латиша відомо, що між 1201-1236 рр. литовські племінні князі (куніґаси) вже самі здійснили низку добичницьких походів на землі Тевтонського Ордену, Польщу, Полоччину й Смоленщину.

У середині XIII ст., коли на Русь накотилася велика степова хвиля, Литва теж не уникла випробування. Воно прийшло У подобі рицарів-хрестоносців, творців двох держав на балтійському узбережжі - Тевтонського Ордену (більш-менш сучасна Прусія) та Ливонського Ордену (нинішні Латвія й Естонія). У1237 р. обидва ордени об'єдналися, висунувши за стратегічну мету підпорядкування Жемайтії - північно-західного терену теперішньої Литви, яка розділяла території обох держав. Орденська загроза примусила аморфні племінні союзи згуртуватися у міцну, боєздатну й агресивну одиницю, готову не лише до відсічі рицарям-хрестоносцям, але й до розширення кордонів, аби потенційно примножити власні сили. Перші звістки про об'єднання кількох литовських племен під владою князя Міндовґа припадають на 1240-ві рр.; до «держави Міндовґа» від самого початку ввійшло й Середнє Понімання, або так звана Чорна Русь, із містами Новогрудок, Гродно, Слонім та ін. (зокрема, в Ново-грудку якийсь час була й Міндовґова резиденція). У1251 р.литовський «куніґас» навіть охрестився за католицьким обрядом і був коронований, але невдовзі — у чергових перипетіях воєн з Орденом — зрікся і християнства, і корони, оскільки потребував підтримки язичницької знаті. Після загибелі Міндовґа (1263) розпочалася тривала боротьба за владу, переможцем із якої аж у 1295 р. вийшов Вітенас — представник одного з племінних княжих родів. За його правління (1295— 1315) Литовська держава набула окрес-леніших форм, проте ЇЇ остаточне зміцнення припало вже на часи володарювання Вітенасового брата Ґедиміна (1316-1341), який уперше почав титулувати себе «великим князем литовським, руським і жемайтійським», об'єднавши під своєю зверхністю окрім литовських і жемайтійських племінних князів іще й декого з Рюриковичів - володарів руських князівств на території сучасної Білорусі.

Найхарактернішою прикметою цього політичного утворення, яке сам Ґедимін називав «королівством литвинів і русинів», був етнічно-віросповідний симбіоз язичників-балтів та їхніх православних сусідів-слов'ян. І коли спочатку йшлося передусім про згадане вже Понімання, де виразного етнічного кордону поміж бал-тами й слов'янами не існувало ніколи, то згодом поступово, шляхом запрошень на княжі столи й династичних переплетень, Литовська держава стала втягувати в себе решту білоруських князівств, у тому числі значніших: Полоцьке, Вітебське, Менське, Заславське та ін. Розширення його території на південь, на землі майбутньої України, теж навряд чи можна кваліфікувати як завоювання у точному значенні цього слова. Скажімо, перехід до литовської держави Підляшшя і Турово-Пінщини вже за правління Вітенаса (1295-1315) стався за невідомих обставин і цілком непомітно на загальнополітичному тлі. Ще спрямованішим стає рух на південь за Ґедиміна - засновника династії Ґедиміновичів, із якої вийшло кілька потужних княжих родів, які з останньої чверті XIV ст. осядуть на Волині й Київщині.

Ґедимін та Ольґерд -«збирачі руських земель»

Між 1316 і 1320 р. починається зближення Литви з галицько-волинськими князями, скріплене шлюбом Ґедимінового сина Любарта з дочкою володимирського князя Андрія Юрійовича. Після загибелі близько 1323 р. князя Андрія та його брата Лева, останніх Романовичів, Ґедимін, згідно з пізнішою леґендою, нібито здійснив збройний похід на Волинь, що сучасні литуаністи заперечують. Із певністю можна сконстатувати лише те, що литовські претензії до галицько-волинської спадщини (коли такі справді були) успіхом не увінчалися: у 1324 р. волинські бояри запросили на престол Болеслава, племінника покійних Лева й Андрія Юрійовичів, сина їхньої сестри та мазовецького князя Тройдена. Зближення між ним і Ґедиміном фіксується у 1331 р. -завдяки шлюбові Болеслава з дочкою Ґедиміна. Офкою. Врешті, отруївши нелюбого їм Болеслава, волинські бояри у 1340 р. запрошують на княжий стіл уже згаданого Ґедимінового сина Любарта - зятя Романовичів, що був охрещений під іменем Дмитро. В підсумку тривалих воєн за галицьку спадщину, як уже згадувалося, Волинська та Берестейська землі були визнані династичною власністю роду Гедиміна. Щодо Києва, то Існує легендарний переказ про Ґедимінів похід сюди нібито в 1320 р., - як і у випадку з Волинню, недостовірний. Реальні сліди просування литовців на Подніпров'я сягають другої половини 1340-х, коли Ґедиміновому синові Ольґерду, тодішньому великому князеві литовському, був підпорядкований, серед іншого, Любеч із волостю. Тоді ж, У 1340-х, скориставшися з ослаблення Золотої Орди, інший Ґедимінів син Коріат-Михайло розпочинає просуватися на Поділля - обшир, що оформився в самостійну адміністративно-територіяльну одиницю вже за монгольських часів, охоплюючи простір між Дніпром і Дністром зі сходу на захід та між Россю й Чорним морем - з півночі на південь. Коріат та його сини утверджуються передусім у західній частині цього реґіону, або так званому Малому Поділлі, що обіймало околиці Кам'янця [нині Кам'янець-Подільський], Смотрича, Червонограда, Скали й Бакоти.

Тим часом після смерті Ґедиміна (1345) у Великому князівстві Литовському встановлюється співправління двох його синів - Ольґерда й Кейстута: Кейстутові підлягали Жемайтія, Литва і традиційно пов'язана з нею поніманська Чорна Русь, а Ольґердові - решта руських земель. Тож саме за Ольґерда Ґедиміновича (1345-1377) відбулося приєднання до Великого Князівства Чернігово-Сіверщини та Наддніпрянщини. Цьому чималою мірою посприяв політичний розкол у Золотій Орді, яка впродовж 1359-1380-х рр. була ареною запеклої міжусобної війни, врешті розколовшись на дві взаємоворожі половини й поступово втрачаючи підвладні території (наприклад, саме у 1359 р. у межиріччі Нижнього Дунаю та Дністра виникло Молдавське князівство). На зламі 1350-1360-х рр. Ольґердові вдалося витиснути ординців із Гомельщини, Чернігівщини, Переяславщини. Помітну роль у цьому відіграла битва на р. Синіх Водах [нині р. Синюха, в околицях Ново-Архангельська Кіровоградської обл.], що сталася, вірогідно, між 24 вересня — 25 грудня 1362 року. Військо Ольґерда, який особисто брав у ній участь, складалося не лише з його рицарів, а й із загонів боярства Київщини та Чернігово-Сіверщини й відділів Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля. Супротивниками з'єднаних русько-литовських сил виступало троє татарських беїв, або, як їх називають пізніші літописи, «цариків»: Кутлубах-солтан (Кутлуг-Бей), Качибирей-солтан (Хаджи-Бей) і Диментер-солтан (Димитр) — правителі Кримської, Перекопської і Ямболукської (Джамбойлуцької) Орд, що виділилися у першій половині XIV ст. з колишнього улусу Ноґая і контролювали Поділля та степи Північного Причорномор'я. Перемога на Синіх Водах, як припускають одні історики, відсунула межі територій, підвладних Золотій Орді, на Дніпрі до порогів, а на Дністрі — до його чорноморського гирла.

Велике князівство Литовське за Ольґердовичів і Вітовта

Створене без помітних завойовницьких зусиль Велике князівство Литовське було державою, в якій титульний народ, у суті речей, тільки назвою і був представлений. Близько 90У0 його населення складали русини, тобто майбутні білоруси й українці, а співвідношення території, заселеної ними й литовцями, на першу третину XV ст. обраховують як 12:1. Коли згадаємо, що литовська мова на той час іще не була писемною, стане зрозумілою стрімка кар'єра в цій державі «руської» мови: саме вона стала мовою двору й органів управління, а руські традиції публічного побуту й інститути влади, дещо змодифікувавшись, утвердилися як загальновизнані.

До кінця XIV ст. Велике Князівство залишалося конгломератом регіонів із дуже строкатим статусом, обіймаючи: домен великого князя; «збезкняжені» землі-анекси, підпорядковані його намісникам; служебні княжіння васалів великого князя; врешті — удільні князівства тих чи тих представників правлячої династії. До останніх, зокрема, належали й Київське, Новгород-Сіверське, Волинське та Подільське князівства. Київським та сіверським удільними володарями стали сини великого князя Ольґерда - Володимир і Дмитро-Корибут; на Волині княжив Ольґердів брат Любарт, а після Любарта - його син Федір; на Поділлі утвердилися Коріатовичі, сини Ольґердового брата Коріата Ґедиміновича.

їхні удільні князівства були своєрідними „державами в державі” . Ґедимінових нащадків зобов'язувала «покора», тобто визнання зверхності великого князя литовського, а в решті питань вони розпоряджалися «з повним правом і панством». Охрещених за православним обрядом, поодружуваних із руськими княжнами, привчених до традицій місцевого побуту Ґедиміновичів не сприймали як завойовників, навпаки — вони перебували у доброму порозумінні з руською знаттю, що вважала їх «своїми» князями й цілком підтримувала їхню незалежну щодо Вільна позицію. Для прикладу, власну монету бив у Києві Володимир Ольґердович, титулуючися «з Божої ласки князем Київським», тобто суверенним володарем; мало зважав на великого князя Дмитро-Корибут Ольґердович, проводячи власну зовнішню політику в партнерстві з близькими сусідами по прикордонню - московським і тверським князями; не надто обтяжували себе обов'язком «покори» на далекому Поділлі брати Коріатовичі, заклопотані сусідством татар. По руських князівствах розгортаються масштабні фортифікаційні роботи, ініційовані новими правителями. У Києві в другій половині XIV ст. на високому пагорбі над ремісничим Подолом і Княжою Горою з наказу Володимира Ольґердовича виростає міцний замок із дубових колод, що проіснував із певними перебудовами аж до середини XVII століття. За Любарта Ґедиміновича зазнає суттєвої модернізації Луцький замок, споруджений наприкінці XIII - у першій чверті XIV ст.: надбудовується ще по одному ярусу до його веж і на 3-4 метри піднімаються замкові стіни, обладнані бійницями, пристосованими для вже поширеної на той час вогнепальної зброї. Вражає розмах оборонного будівництва на Поділлі, започаткованого при Коріатовичах, особливо — докорінна перебудова фортеці й міських укріплень неприступного Кам'янця та Скали Подільської. З усього цього видно, що Ґедиміновичі не почувалися на Русі людьми тимчасовими.

Не помітно змін і в становищі корінних мешканців. Адже залишилися в силі руські закони й звичаї, від кінця XIV ст. підтверджувані в договорах («рядах») великого князя з місцевими землевласниками та городянами. За боярами-воїнами закріплено їхні землі, з яких належить служити збройну службу на виклик удільного князя; по містах, як і давніше, живе торговий і ремісничий люд у «праві міському руському». Врешті, стрімко підносяться багатство та вплив Церкви, яка отримала в особі новонавернених язичників щедрих благодійників. Наприклад, на кошти Коріатовичів відновлюється з руїн Бакотський скельний монастир. Ревним патроном Києво-Печерського монастиря стає Володимир Ольґердович, похований згодом в Успенському соборі головної святині Русі. Про погляд київського князя на свою роль у церковному житті свідчить такий красномовний епізод: коли в 1383 р. константинопольський патріярх висвятив на київську митрополію Діонісія, чия кандидатура з політичних міркувань була небажана для князя, Володимир наказав ув'язнити новопоставленого ієрарха, заявивши йому: «Пішов єси на митрополію в Царград без нашого повеління».

Тож невідомо, як склалася б у майбутньому доля України, і чи не існувало б сьогодні на її обширі кількох незалежних держав, що виросли з князівств литовської удільної доби, якби не випадок, котрий із багатьох причин став переломним. У 1370 р. помер без нащадка чоловічої статі останній польський король із династії Пястів Казимир III. За підтримки польських рицарів на престол було зведено його племінника Людвика Угорського. Він теж не мав синів, але, роблячи поступки рицарству-шляхті, добився згоди на те, щоби престол успадкувала одна з його дочок. Так після його смерті (1382 р.) на троні опинилася онука Казимира III Ядвіґа, коронована 1384 р. у віці заледве 11 років. Проте, згідно з польськими звичаями, владу можна було обійняти лише «по мечу»: королева царствує, не правлячи, - і після довгих дебатів придворні магнати вирішили запросити за чоловіка для юної Ядвіґи найперспективнішого партнера у боротьбі з Орденом - тодішнього великого князя литовського Яґайла Оль-ґердовича. А платою за польську корону мусило стати визнання її зверхності над Великим князівством Литовським. Така акція мала зміцнити розхитане внутрішніми незгодами Польське королівство і водночас влаштовувала Яґайла, чиї власні позиції виглядали досить непевно. Передсмертна воля Ольґерда, який, умираючи (1377), заповів престол не старшому синові, а одному з молодших, та ще й від другої жінки, викликала збройну протидію старших Ольґердовичів - полоцького князя Андрія та брянського Дмитра. Водночас, розчищаючи дорогу до влади, Яґайло наказав убити свого дядька й опікуна Кейстута (1382), лідера литовських язичників, що ставило молодого князя в опозицію до Жемайтії — оплоту язичництва: саме звідси у 1383-1384 рр. за допомогою Ордену почав наступати Кейстутів син Вітовт. І хоча хиткої домовлености вдалося досягти, але перспективи Яґайлового правління складалися туманно.

У цій ситуації Яґайло радо пішов назустріч польській пропозиції. Тож 14 серпня 1385 р. в Креві [нині містечко Гродненської обл. в Білорусі], у присутності польських послів та своїх братів-свідків, Яґайло підписав пункти зобов'язання, серед яких два найголовніші - «привернути свій народ до святої Католицької Римської Церкви» й «навіки приєднати» [applicare] землі Литви й Русі до Польського королівства. Текст зобов'язання не уточнював, що йшлося про язичників Литви, а не християн грецького обряду, тож маємо тут чи не перший камінь у фундамент майбутніх непорозумінь. 15 лютого 1386 р. під іменем Владислава Яґайло прийняв хрещення за латинським обрядом, після чого був обвінчаний зЯдвіґою і коронований у Кракові pro domino et rege Regni Poloniae[ «як пан і король Королівства Польського»]. Віднині він мав об'єднувати в одній особі владу короля Польщі й великого князя литовського.

Перший пункт зобов'язання — охрестити язичників-литовців - Яґайлові вдалося виконати швидко й без ускладнень: наприкінці 1386 - на початку 1387 р. розпочалася акція схрещування останніх язичників Европи й було створене перше єпископство з центром у Вільні. Натомість політичний аспект унії уже в 1386 р. став проблематичним, наштовхнувшись на опозицію Андрія Ольґердовича, князя полоцького, а в 1389 р. - на спротив знаті Литви й Чорної Русі. Опозицію очолив Вітовт Кейстутович, двоюрідний Яґайлів брат і конкурент у боротьбі за великокняжий престол. Після низки збройних сутичок Владислав Яґайло у 1392 р. змушений був визнати Вітовта своїм довічним намісником, а 1398 р. той проголосив себе повновладним великим князем литовським під номінальною зверхністю польського короля, чим фактично розірвав Кревську унію.

Людина непересічних політичних та військових талантів, Вітовт Великий (як його прийнято називати у литовській традиції) упродовж свого майже 40-літнього (1392-1430) правління зумів поставити аморфний конґломерат земель, що склався в Ольґердову добу, у більшу залежність від великого князя. Жертвами зініційованих ним централізаторських акцій стали й володарі українських удільних князівств. Упродовж 1393-1395 рр. Вітовт одного за одним позбавляє влади вже згаданих Федора Любартовича Волинського, Володимира Ольґердовича Київського, Дмитра-Корибута Ольґердовича Сіверського, Федора Коріатовича Подільського. На їхнє місце були посаджені або намісники (як у Луцьку), або залежні від Вітовта князі-державці (як у Києві, де від кінця XIV до 30-х рр. XV ст. порядкували литвини Гольшанські: Іван, його син Андрій та онук Михайло). Так тривало до смерті Вітовта (1430 р.), який твердою рукою придушував сепаратистські настрої, а в столичному Вільні оточив себе придворною знаттю-католиками, намагаючись із Церкви зробити міцний підмурівок для держави.

Авторитету Вітовтові додавала й показна зовнішня політика. З'єднаним польсько-литовським силам (що мали у своєму складі також київську, кременецьку і стародубську корогви) вдалося розгромити рицарське військо Ордену у знаменитій битві 15 липня 1410 р. під с. Ґрюнвальдом [литовське Жальґірис; нині на території Ольштинського воєводства Польщі]. Дипломатичним відлунням цієї перемоги стала пропозиція «чеських станів» передати корону померлого в 1419 р. без спадкоємців Вацлава IV Владиславу Яґайлу, а той, своєю чергою, переадресував запрошення Вітовту. «Намісником Чеського королівства » з руки Вітовта став у 1422 р. один із мого племінників - Зиґмунт Корибутович, син Дмитра-Корибута Ольґердовича Сіверського. Чеська акція не набула розвитку, бо їй активно протидіяв німецький імператор, який, утім, запропонував як своєрідну компенсацію великому князеві литовському королівську корону, офіційно заявивши про це на так званому «з'їзді монархів» у Луцьку в році. Сам акт коронації планувався на 8 вересня 1430 р. у Вільні, куди вже навіть почали з'їжджатися високі гості: великий московський князь, обидва магістри Ордену та ін. Проте за наказом Владислава Яґайла, противника піднесення Великого князівства Литовського до ранґу незалежного королівства, послів імператора, які везли до Вільна корону, перехопили, і коронування довелося відкласти. Вітовтові не судилося його дочекатися: півтора місяці по тому, 27 жовтня р., він раптово помер.

У пам'яті мешканців Великого князівства Литовського Вітовт перетворився на символ закону й справедливості — певну точку відліку «доброї старовини», з якої розпочалося впорядкування держави. На апеляції до його авторитету натрапляємо ще й у XVI ст. - у часто вживаній документами формулі: «Як було за князя Вітовта». А невдовзі після його смерті анонімний русин, автор панегірика «Похвала князю Вітовту», називаючи покійного «славним царем», піднесено писав: „Не мощно ісповідати, ні писанію передати діла великого господаря, яко не мощно нікому испитати висота небесная й глубина морская...”

Однак володаря-спадкоємця, рівного за силою Вітовтові, не знайшлося. Відтак по його смерті негайно розпалося й збите докупи великокняжою волею державне утворення. На довгі роки країна впала у вир династичної війни, що оголила її доти тамовані внутрішні суперечності й сформувала дві протиборчі течії, очолені представниками двох гілок роду Ґедиміна. Цей розподіл опосередковано віддзеркалив неоднорідність складових частин держави, однією з яких було її первісне, переважно литовське ядро, а другою - терени колишніх руських князівств, незрівнянно більші за територією та за чисельністю населення. Показово, проте, що в цьому протистоянні вже не мало значення, що на чолі «Русі» стояли такі самі Ґедимінові нащадки, як і на чолі «Литви». Засимільовані руським оточенням, вони зберігали зв'язок із Вільном хіба у вигляді символічного династичного знаку, а насправді репрезентували інтереси та настрої місцевих еліт. Непевна рівновага політичного паритету захиталася вже тоді, коли владу обійняв ставленик «Литви » Вітовт, що висувало литовську й чорноруську знать на чільне місце. Ще більше порушила її крута політика нового великого князя, спрямована на ліквідацію удільної автономії руських околиць. А оскільки головну ставку у своїх починаннях Вітовт робив на підтримку Польщі та Католицької Церкви, це додатково посилювало незадоволення руських аристократів. Відтак, після смерті авторитетного правителя відцентровий рух швидко вилився у війну за великокняжий престол, що з 1432 по 1438 р. точилася між молодшим братом Вітовта Зиґмунтом Кейстутовичем та наймолодшим з Ольґердових синів, братом Владислава Яґайла Свидриґайлом.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Після визнання прав на адміністративну, а згодом і політичну автономію козацтва Річчю Посполитою принципово нового статусу набуло й козацьке військо, ставши ядром збройних сил нової держави, кількісно найбільшою їх частиною. Окрім суто воєнного значення, реєстрове військо посідало центральне значення в системі ціннісних орієнтирів тогочасного суспільства, виступаючи репрезентантом самої держави - «Війська Запорозького». Ополчення рицарського стану - козаків - не тільки ходило в походи, воювало й ділило здобич, а й збиралося на «кола» - Генеральні ради - на яких ухвалювалися важливі політичні рішення (вибори гетьманів, укладення договірних статей тощо)

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka