Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Правда про українців з-під Ряшева

Наталя Кляшторна, “Україна молода”, 2000

Навесні 1945-го року в українських селах під Ряшевом рясно цвіли яблуні. Цвіли просто несамовито. Є в українців такий звичай: спостерігати за цвітінням яблунь. Якщо цвіт швидко облетить – не буде врожаю. Якщо цвіт триматиметься надто довго – жди біди. Та в український закуток під Ряшевом біда прийшла ще до цвітіння яблунь. Лишали все і з клунками прямували на залізничну станцію. Не бачили, як і коли облітав той рясний цвіт. Яблук зі своїх садів українці вже не коштували ніколи…

Яблуневий цвіт у краплях крові

Яблуні, посаджені українцями під Ряшевом, зустрічатимуть п’ятдесят сьому весну без своїх садівників. Останні прощалися з батьківщиною не з власної волі. Спочатку українців словесно переконували, щоб забиралися геть. Казали, що їхня батьківщина – на території УРСР, а не тут, в межах Польщі, за 100 км. від радянсько-польського кордону. Роман Совтисік, 80-річний уродженець Бонарівки, так розповідав про ці події: “Приїжджали до нас з КГБ і агітували виїздити в Україну, а ми ся з того сміяли: як це можливо – лишати свої хати і свою землю. А як зачали нападати… На село Гвоздянку напали за одну ніч і там вимордували людей, може, зо сотню… Потім вчительку замордували в польському селі Петруша Воля. Так вже тоді ми самі просилися на виїзд.”

Шанси вистояти в суцільному польському оточенні в той час у українців були невеликими. Зиновій Буцьо, уродженець Бонарівки, а сьогодні киянин, згадує своє дитинство після війни, яке важко назвати мирним: “Чоловіки організували варту в різних кінцях Бонарівки. Охорона села настільки добре була організована, що польські банди не сміли на нього напасти. Пам’ятаю один вечір тих часів. Увечері до хати зайшов сусід Кирило з гвинтівкою… Чекав, доки збереться батько на нічне чергування для самооборони села. Тато вдягнувся, провів нас у пивницю, вхід до якої був з коридору. Розміром на довжину і ширину коридору батько збив дощане покриття, яким закривав нас поверх ляди. Якби поляки увірвалися в хату, то не побачили б ходу у підвал. В підвалі стояло ліжко, на якому ми спали. Однієї ночі прокинулися від пострілів і криків: “Горі, горі!” Озброєні охоронці села перебігали в горішню частину села, де сподівалися нападу поляків. Брат батька жив на краю села, за яким було польське село Жизнів. Розповідав, як декілька разів мешканці Жизнева попереджали бонарів’ян про можливі напади польської партизанки. Часто це діяли просто грабіжницькі банди, дії яких були вигідні тим силам, що робили все можливе для виселення українців…”

В радянських документах виселення українців з території Польщі упродовж 1944-1946 років згідно міждержавного договору про обмін населенням називається “добровільною евакуацією”. Те, що сталося з українцями з-під Ряшева в 1945-му, вважається “евакуацією за проханням українського населення”. Не йшлося тоді про припинення кровопролиття і покарання убивць. Розмова з українцями була лаконічною: “Не подобається – в СРСР!”

Порадившись, бонарів’яни вирішили поїхати до радянських представників і дати згоду на переселення. Делегацію очолив сільський авторитет Ярослав Пащак. Офіцери нагадали українцям, що самі просили їх про виїзд, але почули відмову. Тоді селяни, котрі вже мали досвід спілкування з радянським військом, поставили на стіл кілька пляшок горілки. “Аргумент” виявився переконливим і офіцери пообіцяли, що організують виїзд. Делегації тоді виділили охорону, адже повертатися українці мали через польські села. Військові слова дотримали: за кілька днів склали списки, оцінили майно, землю, хати. Невдовзі майже всі українці змінили польське громадянство на радянське.

Дорога без повернення

Не один день чекали на станції в Коросні, містечку під Ряшевом. Вантажилися по 3-4 родини в вагони-товарняки. Два тижні чекали у Хирові, вже на українській території. Більше місяця везли людей на Івано-Франківщину. В одне село бонарів`ян не спрямували. Розподілили їх по трьох станціях: Отинія, Снятин, Городенка. Районна влада наказала виселенцям шукати будинки, залишені поляками, котрі виїхали до Польщі. Тільки виявилося, що вільними були крихітні або розвалені халупи. Щоб одержати пристойніше житло (про відповідність його залишеному вдома вже не згадували), довелося знову йти з хабарями до місцевого начальства...

Євгенія Оршак народилася в Чорноріках в багатодітній родині. Виповнилося їй 12, коли мати-вдова, плачучи, наказала дітям пакувати речі. “Везли нас у закритих телячих вагонах, - написала пані Євгенія у своїх спогадах. - Розвозили людей по різних станціях і ми вмлівали, коли прощалися з сусідами. Дуже довго ми їхали в Сталінську область (тепер – Донецька). Від станції нас волами довезли на хутір Шевченко в Старобешівський район, де були три землянки. Там росли бур’яни вище голови. Невдовзі вовки з’їли нашу корову - так ми залишилися голодні і холодні. Мама сказала, що будемо вибиратися, поки самі не вмерли з голоду. І ми йшли пішки в західному напрямку. В 1947 році зимували в Золочівському районі на Тернопільщині, були виснажені, заїдали нас воші. Я і 10-річна сестра перехворіли на брюшний тиф. Навесні добралися до Борислава Львівської області і там вже осіли.”

Тадей Оршак, брат пані Євгенії, повертався після праці в Німеччині на батьківщину. Уявляв, як на рідний поріг його вийдуть зустрічати мати і три сестри. Ніхто не зустрів. Коли прийшов у Чорноріки, там вже не було жодного українця. Поляки розповіли, що десять днів тому всіх вивезли в Україну. Тадей глянув на хату, що належала вже іншому господареві, взяв клунок і попрямував шукати рідних. Через кілька місяців зустрілися в Бориславі.

Родина Станіслави Терек вже нікуди не вирушала з Донеччини. Тільки щоранку, як молилися, склавши руки на лавку, благали Бога, щоб повернув їх у Чорноріки - “на свою землю до своїх людей”. Пережили в Мічуріно разом з місцевими післявоєнний голод, вивчили місцеву говірку, пристосувалися до колгоспів. А Чорноріки сняться донині. У всіх цих людей одна “медитація”: дивитися удалечінь і згадувати життя “вдома”, хоч на сході вже давно не почуваються чужими.

Замішанщина

Десять сіл – Бонарівка, Близенка, Ванівка, Гвоздянка, Коростенка, Опарівка, Петрушова Воля, Ріпник, Чорноріки і Яблуниця – висунутий найдалі на північний захід український анклав. Названі села були оточені польськими поселеннями і відрізані смугами польських сіл як від Надсяння, так і від Лемківщини. Тому людей з найвіддаленішого українського острова називали не долинянами і не лемками, а “замішанцями”. Начебто за те, що фактично замішалися в польському морі. Разом з тим, за багатьма ознаками Бонарівка, віддалена від Львова на 175 км, а від Перемишля на 80 км., була типовим галицьким селом. Зрештою, як і інші замішанські села. Діяли там читальні “Просвіти”, засновувалися українські кооперативи. Частенько в Бонарівці гостював у священика Івана Клюфаса син Івана Франка, Тарас.

Про все це можна довідатися з книги “Родимий край, село родиме”, написаної Ярославом Пащаком, і доповненої та виданої Зиновієм Буцьо. Завдяки історичним документам Я. Пащак засвідчив 500-річну історію українців у Бонарівці та навколишніх селах, називаючи цей куток північно-західним бастіоном українства. Хоч ні за австрійської, ні за польської влади українські села Замішанщини не вдалося об’єднати в одну адміністративну одиницю. Мешканці українських сіл неодноразово зверталися до Варшави з проханням створити українську гміну (громаду сіл) з центром у Ванівці. Проте польський уряд розділив ці села по чотирьох гмінах так, щоб у жодній з них українці не складали більшості населення. Тільки в структурі греко-католицької церкви вони були об’єднані в Короснянський деканат.

Ванівка, котру тепер на польських мапах позначена як Вангльовка, називалася другим Бориславом за велике родовище нафти, яку почали використовувати з 1880 р. Ванівчани називали себе не українцями, а русинами, хоч в читальні ім. Качковського красувалися портрети Шевченка і Франка. Члени підпільного гуртка комуністичної партії теж були своєрідними комуністами: співали в церковному хорі, брали активну участь в релігійних заходах. Коли священика-русофіла змінив священик-українофіл настрої в селі почали поступово змінюватися. Під час німецької окупації селяни з Ванівки вже без сумнівів визнали себе українцями.

Інше село – Чорноріки - називали місцевою Швейцарією. Там знаходилися найвищі точки Замішанщини – Суха та Королівська гори, густо вкриті лісами. Селяни в Чорноріках були знаними каменярами.

А тепер…

Колись у Бонарівці мешкали понад 220 родин, тепер – близько п’ятдесяти. Це люди з сусідніх сіл, котрі зайняли кращі українські обійстя, а також переселені з України поляки. По-сирітському стоять каплички і хати з забитими навхрест вікнами, в яких після українців так ніхто й не оселився. Стоїть і церква, споруджена 1841 р. Зиновій Буцьо відвідував батьківщину двічі. “Із земляками зі Львова був у рідній Бонарівці в жовтні 1999 року. Проїхали селом. Побачили розчищений цвинтар з кам’яними хрестами. На деяких з них можна було прочитати українські прізвища. Зайшли до церкви. Побачили, як реставрується іконопис, на поперечному сволоку відновили надпис старослов’янською мовою. Проте в селах, ближче до кордону, ми бачили понищені українські цвинтарі і розібрані церкви”.

Такі ж спогади доводилося чути від багатьох уродженців українських земель за межами України. Зараз неможливо виправити кривди і неможливо відновити неповторну культуру тієї землі, що творилася в тій частині Європи, відновити доробок десятків поколінь. Вже історія першої половини ХХ століття відходить в забуття. Однак ще є шанс, щоб бодай фрагменти тієї історії зафіксувати для нащадків. Ярослав Пащак, уродженець Бонарівки, скористався цим шансом. Не встиг тільки описати трагедію виселення і обставини, що до нього спонукали. Про те, що не встиг написати Я. Пащак, написав Зиновій Буцьо. Багато тут спогадів і особистих спостережень. Щирий, позбавлений пафосу і претензійних закидів документальний нарис може слугувати взірцем для інших краєзнавчих розвідок.

– Ярослав Пащак, нині вже покійний, зробив все, щоб залишити нащадкам бонарів`ян пам`ять, і саме правдиву пам’ять про життя їхніх пращурів в рідному селі. Як відомо, незафіксована правда не береться до уваги. Зафіксувати правду про минуле – це подвійна правда”, - говорить Зиновій Буцьо, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.

Родина дружини Бандери

Завдяки знайомству з бонарів`янами довідуємося про родовід дружини Степана Бандери. Загальновідомо, що сам він походив з Бойківщини, а дружина - із Закерзоння. Коріння Ярослави Опарівської було з Замішанщини, з сіл Бонарівка і Опарівка. Її батько, о. Василь Опарівський, загинув в лавах Української Галицької армії під час українсько-польської війни. Рано овдовівши, Юлія Ганьківська-Опарівська, мати Ярослави, не виходила заміж удруге, а все подальше життя присвятила вчителюванню і вихованню своїх дітей. В 1943 році, під час масових розстрілів української інтелігенції, гестапо знищує її сина Левка Опарівського, студента Віденського університету. В 1945 році польська боївка замордувала Юлію Опарівську в польському селі Петруша Воля. Чи знали убивці, що позбавляють життя тещу Степана Бандери, чи зробили це тільки тому, що вчителька була українкою? Події тих часів свідчать, що походження людини було цілком достатньо, щоб винести їй вирок.

Бонарів’яни, котрі мешкають на Івано-Франківщині, запевняють, що Юлія Опарівська похована не в Опарівці, а в рідному селі – Бонарівці. Довідавшись про мученицьку смерть, односельці перевезли тіло покійної з Петрушої Волі. Завдяки отцеві Івану Клюфасу поклали її в освячену землю на бонарівському цвинтарі. Очевидно, смерть вчительки була останньою краплею, котра переважила на вагах сумнівів “замішанців”, що треба рятувати себе виїздом.

Братоубивство

У різних джерелах кількість жертв у Гвоздянці називають різною - від 8 до 166 осіб. Ось яку згадку про трагічні події залишив для історії польський ксьондз Пьйонтовський: “З осені 1944 року росіяни за допомогою поляків почали заохочувати русинів ( так поляки називали українців, котрі мешкали на території Польщі – прим. Н.К.) їхати на схід. Обіцянки і заохочення результату не дали. Русини не хотіли їхати до радянського “раю”. Потім почали застосовувати суто сталінські методи. На потреби польського війська, яким керували росіяни, зобов’язали русинів здавати додатковий контингент. Хто вчасно не здав контингент, приходило польське військо і забирало коні, корови, кури, збіжжя. Людей залишали з шматком хліба в руках. Тоді польське військо, висловлюючи співчуття, пропонувало скривдженим виїзд до СРСР. Якщо і тоді зустрічали відмову, попереджали, що поляки знищать їх зовсім. Та русини ладні були сидіти на попелі, аніж їхати на схід. Невдовзі по тій акції згідно з застереженнями НКВС, в ніч з 18 на 19 березня 1945 року напала на Гвоздянку невідома банда, спалила декотрі будинки, багатьох побили, пограбували. Деякі русини після того нападу, що мав виразні ознаки акції НКВС, втекли до Ванівки, Красної.”

У примітках до книжки Зиновій Буцьо погоджується з твердженнями у сучасній польській пресі та історичній літературі, що протистояння між українцями і поляками було на користь лише гестапо і відділам НКВС.

Польські історики оцінили втрати поляків внаслідок братовбивчої війни 1939-1947 років в 75-90 тисяч. Українських жертв не порахували ще ні в Україні, ні в Польщі. Науковці двох країн нещодавно опублікували свої позиції щодо загальних втрат населення під час польсько-українського міжетнічного конфлікту в 1939-1947 рр. У розділі “Підсумки втрат” є слова про те, що сучасний стан українських і польських досліджень не дозволяє докладно підсумувати українські жертви: “Попередньо можна ствердити, що від рук поляків… згинули тисячі українців”. В той же час польський дослідник Гжегож Мотика українські жертви тільки на території сучасної Польщі упродовж 1943-48 рр. оцінює в 10-12 тисяч осіб.

Залякування, терор, брутальне насильство – все це “очистило” східні рубежі Польщі від українців. Перший наслідок цих діянь - господарчий занепад східних околиць сучасної Польщі, адже до сьогоднішнього дня регіон залишається найменш заселеним і найслабкішим економічно. Другий наслідок - глибоке відчуття кривди і особистої трагедії в пам’яті сотень тисяч українців. Подібні почуття мають поляки, народжені на Волині. Але історія – не книжка, і її не перепишеш на чистий аркуш. …В людей, котрі покидали Бонарівку в пелюшках, уже посивілі скроні. Яблуні, що їх посадили бонарівяни, вже давно засохли або стали дикорослими.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Славетну Чортомлицьку Січ, яка існувала в один із найяскравіших періодів козацької доби української історії, було засновано в 1652 р., за часів утвердження й розвитку держави. Вона не залишалася осторонь, часто суттєво впливала на політичні події, які відбувалися в складний і героїчний період - у другій половині XVII - на початку XVIII ст., і загинула в боротьбі за незалежність за гетьманування Івана Мазепи. Саме з цією Січчю пов'язані імена низки визначних кошових отаманів, найвідомішими серед яких є Іван Сірко та Костянтин Гордієнко.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka