Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 19 листопада 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Лемківський ліс не продається

Наталка Кляшторна, "ПіК", 2002

Стефан Гладик витратив 12 років, аби довести, що майно його бабці в ході операції “Вісла” держава забрала незаконно. Скільки лемкові ще доведеться доводити, що мають віддати ліс, а не грошове відшкодування? Наталя Кляштор на

Влодко Гладик, польський школяр, переглядаючи пресу за останній місяць, не раз зауважував: “Знову наш тато на першій сторінці – а бен Ладен на наступній”. За кілька днів про його батька, колишнього шахтаря і теперішнього селянина, знав чи не кожен поляк. Він став першим українцем в ІІІ Речі Посполитій, якому Верховний адміністративний суд Польщі визнав права на маєток, відібраний внаслідок виселення 1947 року, відомого під назвою “Вісла”.

Дане рішення суду являється прецедентом в масштабі всієї акції “Вісла”. І хоч в польському законодавстві відсутній інститут прецеденту, рішення на користь Стефана Гладика дає надію для інших українців, що їхні права після десятиліть безправ’я нарешті будуть поновлені.

- Про те, щоб повернули наше майно, батьки писали ще в 1956 році. Безрезультатно. Я продовжив їхні намагання в 1989 році й зрозумів, що листами і проханнями справі не зарадиш, - розповідає пан Стефан, голова Об’єднання лемків у Польщі. Сидимо за довгим дубовим столом в їдальні, яка слугує і за робочий кабінет голови Об’єднання лемків і за приміщення всієї організації. Тут, в гірському селі Білянка біля Горлиць, вирішуються нагальні питання лемків у Польщі.

Багато хто думає ще й досі, що Стефан Гладик – юрист за фахом. Насправді ж до послуг адвоката він вдався лише на кінцевому етапі – перед судом. Адміністративне право стало його хобі починаючи з 1991 року. До справи підходив професійно. Перш, ніж оббивати пороги державних установ, самостійно вивчив законність експропріації у відповідності з чинними в той час правовими актами. Виявилося, що на територіях, звідки виселяли українців у 1947-му році, всі рішення про відчуження майна містили юридичні помилки, а отже, не відповідали декретам Берута. Пан Гладик довів це – і виграв у суді.

- Польські комуністи брутально депортували лемків. А тоді написали, що забрали наше майно, оскільки не могли знайти власників. І це після того, як розробили план “Вісли”, в якому розписали, куди, скільки і яких сімей треба переселити. А якою ретельною була реєстрація!

Лемківська доля

Стефан Гладик має право говорити про це емоційно. Був під серцем своєї матері, як в село зайшло військо і вигнало всіх, хто був хрещений у церкві. Тиждень тримали лемків під відкритим небом за колючим дротом. Йшов дощ і люди казали, що разом з ними плачуть гори. Чотири дні в Горлицях чекали на підводи. Потім ці підводи потрапили на ту саму платформу в Освенцімі. Там управління безпеки здійснило відбір до концентраційного табору “Явожно”. Забрали дяка, старосту, вчителя. Решту селян розділили, змішали з мешканцями інших сіл і повезли далі. Худоба ревіла від голоду і спраги.

Гладиків кинули в Нотецькі болота, в село Старий Курів. На станції лемкам кричали: “Українці, бандити, злодії”. Першу ніч провели під дубом. Надати землю безкоштовно відмовили – і Гладики викупили 8 га. Можна було йти, просити, але батько сказав: “Якщо злодій вкрав корову, хай візьме і теля”. В 1956 р. у Польщі настала політична відлига і Гладики вирішили повернутися. Здали все майно у Курові державі. Пан Стефан розповідає: “Ми залишили все без жалю і їхали в гори. Але наше село вже зайняли сандецькі ляхи. Ми найняли куток в старій хаті. Нарешті татові виділили ділянку під забудову, але вона була якраз навпроти нашої хати. Тато сказав: як я можу щодня бачити свою кривду? І ми з вузликом в руках знову поїхали на захід. Але тато наказав, щоб ми не пов’язували себе з чужиною, адже рано чи пізно ми повернемося в гори”.

Стефан Гладик працював на шахті. Неодноразово з батьком приїздили в рідне село. Хотіли викупити своє господарство, пропонували власнику кращі умови, але він не погоджувався. Батько встиг показати синові все родинне майно.

Дідівський будинок Стефан Гладик купив лише в 1991 році – за 5 років по смерті батька. Тепер там мешкає Іван, брат Стефана. З понад 16 га землі у Гладиків лишилися тільки 2.5 га. Решта належить іншим господарям.

Лемко наполягає на своєму

Рішення про відчуження майна у Гладиків прийняли лише 7 років після депортації. Згідно декрету від 1949 року про відчуження державною власністю ПНР залишеної українцями нерухомості, такі рішення мали прийматися індивідуально для кожного господарства, після оцінки його розміру і вартості. Проте такої оцінки пан Гладик ніде не побачив, бо ніхто її не проводив – визначили тільки загальну вартість майна всього села.

Саме цю помилку Стефан Гладик висунув в якості аргументу, звертаючись до воєводи Малопольського воєводства про визнання недійсним рішення 1954 р. про відчуження майна у Гладиків. Воєвода погодився з лемком. Але адміністрація державних лісів не збиралася повертати ліс і апелювала до міністра сільського господарства. Міністр визнав правоту пана Стефана, та адміністрація знову не погодилася і апелювала вже до Верховного адміністративного суду у Варшаві. 1 жовтня суд підтримав вимоги Гладика. Тепер адміністрація державних лісів не може не визнати його власником ділянки. Та все ж хазяйнувати там панові Стефану лісництво ще й досі не дозволило. Хочуть заплатити йому за 7,5 га, але лісу не віддати.

Конрад Томашевський, директор адміністрації державних лісів, після рішення суду сказав газеті “Жечпосполіта”, що колишнім власникам будуть виправлені кривди шляхом виплати відшкодування: “Зрештою, до цього зобов’язує нас статут про збереження народного характеру стратегічних природних багатств краю”.

Та пан Гладик не розуміє, чому не хочуть віддати ліс. За його підрахунками, навіть якщо ліси віддадуть всім колишнім власникам-лемкам або їхнім нащадкам, це жодним чином не вплине на ситуацію у польському лісництві. “Коли лемки повернуть 5 тисяч га дідівських лісів, то навіть цей анклав в межах Польщі буде мізерно малим, адже, наприклад, тільки лісництво Лосє має 18 тисяч га землі. Не думаю, щоб це було загрозою для природи”.

Є ще один аспект, чому Стефан Гладик, пенсіонер, батько 2 студентів і 2 школярів, не хоче і не може взяти гроші за ліси його бабці, Марії Гладик.

- 12 років я домагався лісу, нашого родинного спадку, а не компенсації за ліс. Хотів повернути дідівський маєток, а не грошей. В такий спосіб мені вдалося довести незаконність всієї операції “Вісла”, хоч два покоління до цього так і не дожили: немає бабці, немає моїх батьків…

Стефан і Марійка Гладики, як і троє їхніх дітей, народилися на вигнанні, на західних землях Польщі. І лише наймолодший Ігор – на Лемківщині, в Білянці, куди Гладики повернули 1988-го, щоб “бути хоч не на своєму, але ближче до свого”. Збудували дім на подвір’ї батьків пані Марійки, котрі повернулися раніше. В цілому на батьківщину повернули менше третини вигнаних на захід лемків.

Дев’ятирічний Ігор знає, чому всі його предки по батьковій лінії – на цвинтарі в Куньковій. “Ми не в’язалися з чужиною навіть гробами. Померла бабця – і ми привезли її мощі на Лемківщину, до Кунькової. Помер тато – теж поховали його в рідному селі, поруч з дідом Максимом. Були поважні витрати на транспортування, адже 760 км. відстані. Та покласти предків у чужу землю – це було б продовженням наруги над ними,” – говорить Стефан Гладик.

Мощі ще кількох поколінь будуть везти лемки на батьківщину? Очевидно, більшість лемків все ж залишаться поза батьківщиною – там, куди їхніх батьків вигнали з клунками в руках. У горах, на сході Польщі, важко жити, важко знайти роботу, важко реалізуватися. На західних землях більше перспектив.

Ліс без ціни

- То погодьтеся вже на ті гроші за ліс. Діти виростуть, роз`їдуться. Все одно доведеться продати… - провокую Стефана Гладика.

- А ви гадате, буду їх тримати? Най їдут, най ідут у світ! Але най самі роблят той вибір, свідомо. Лем ні хати, ні лісу они не продадут. Ніколи. То навіть ціни не має.

В Білянку я приїхала саме задля того, щоб побачити той “безцінний ліс”, задля якого пан Стефан роками сидів в архівах, бібліотеках, вивчав закони, їздив до Кракова, Варшави, наймав юристів, сварився, доводив, тішився і впадав у відчай. А ліс виявився звичайнісіньким Карпатським лісом в околицях Новосанчівського Бескиду: ялиця, бук, трохи явору, трохи ліщини. Ділянка, котру відсудив Гладик, означена межами. Отже, лісник тут вже не порядкує. Пан Стефан визнав, що тепер ліс не в ідеальному стані. Ходив між деревами і розповідав, що буде робити для його “оздоровлення”. Ліс вже став частиною його життя. Може, навіть більшою, ніж ті кільканадцять гектарів поля, які купив після повернення, і з яких, за словами Гладика, його родині не прожити. Тому пані Марійка провадить торгівлю в маленькому магазині, де переважно продовольчі товари і газети. Чим частіше з’являється на сторінках газет чоловік, тим менше дружина може розраховувати на його допомогу у бізнесі.

Стефан Гладик не приховує, що громадська робота для нього – в насолоду. Але хоч розірвися навпіл, коли під час жнив проводять збори у Варшаві чи в Перемишлі. В 41 рік він став селянином, про що мріяв з дитинства. Стефан Гладик – первісток передвоєнного війта, внук радного Горлицького повіту за австрійських часів і селянський син з діда-прадіда – знайшов себе у горах.

Окрім лісу, Гладики мали 8,5 га поля. Тепер ця земля перебуває у приватній власності інших осіб. “Сандецькі ляхи вже запитували, чи будуть лемки забирати у них землю. Я їх заспокоїв: домагатися повернення землі від приватних осіб ми не будемо. Але держава мусить заплатити нам за те, що втратили внаслідок вигнання”, - говорить Гладик. Кошти ці мають надійти від воєводи, але насамперед мають визначити вартість втраченого майна. Гладики чекають на оцінку.

Лемки починають вигравати

ХХ століття для лемків важко назвати вдалим. Цілі цвинтарі поставали після епідемій холери, тифу. Австрійська влада кидала лемків до концтабору в Талергофі за симпатії до Росії, польська - до Берези Картузької, а тоді до Явожно, філії Освенціму, за найменшу підозру в ”українських” настроях. Не збулися жодні лемківські мрії – ані тих, що тягнулися до братів-росіян, ані тих, що переймали звичаї з Наддніпрянщини, ані тих, що хотіли автономного Лемкоштату. Лишилися громадянами Польщі, яка, після довгих десятиліть культивування серед лемків свідомості відрубності від українства, по закінченні другої світової все ж ідентифікувала їх як українців, запропонувавши виїзд до Радянської України. Коли обіцянки і погрози перестали спрацьовувати, застосували насильство. Близько 30 тисяч тих, котрі уникнули “колгоспного раю”, через 2 роки під польськими багнетами поїхали на возз’єднані західні землі, звідки в аналогічний спосіб “випровадили” німців.

ХХІ століття почалося для лемків, та й українців у Польщі взагалі, поразкою. Під час останніх виборів жодного українця не було обрано до Сейму. Та про це, здається, мало згадують, відколи Стефан Гладик виграв справу у суді. Окрім того, Дмитро Сабатович з села Довге знайшов під хрестом, який поставив його дід ще в 1888 році, дві чавунні руки Ісуса Христа. І прикріпив їх там, де була колись фігура розп’ятого Спасителя. Ця картина не зворушить тільки сліпого: в селі, яке знищили, Христос, якого немає, простягає назустріч руки.

Лемки вірять, що разом з цими руками до них повернулася Божа Благодать. Господь подав їм знак: домагайтеся свого і повертайтеся на своє.

53-річний Стефан Гладик для лемків - Мойсей, який показав дорогу. 230 заяв про повернення лемкам майна, захопленого внаслідок операції “Вісла”, вже чекають на розгляд у Малопольському і Прикарпатському воєводствах. Скільки їх буде ще?

Нащадки 70-ти тисяч лемків, яких в 1945 р. вивезли за Сян, а тепер вони є громадянами України, можуть лем позаздрити Стефанові Гладику.




Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka