Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 30 квітня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Зовнішня політика Галицько-Волинського князівства (Королівства Руського) 20-60-х роках XII століття.

Використані джерела:
  1. М.Ф.Котляр. Галицько-Волинська Русь\ Київ, Вид.дім „Альтернативи”, 1998.-336 стор.
  2. Włodarski B. Polityka ruska Leszka Białego. Lwów, 1925. S.268
  3. B. Włodarski, Polska i Ruś 1194-1340, Warszawa 1966

У міру підсилення Данила і Ва­силька й оволодіння ними дедалі більшою територією Волинської землі в 20-х роках XIII ст. Лешко Білий став віддавати їм перевагу над інши­ми князями, насамперед — своїм давнім спільником Олександром белзьким. Приблизно 1224 р. під'юджений Олександром Мстислав Удатний пішов війною на... власного зятя! Але на той час Данило був у союзних стосунках з Лешком, про що свідчить такий фрагмент Галицько-Волинського літопису. "Данило поїхав до Польщі і привів князя Лешка і пішов проти нього" (Мстислава). Мстислав не вит­римав сильного удару об'єднаного волинсько-польського війська, а "Данило князь воював з поляками землю Галицьку".

Але вже 1227 р., коли збирання Романовичами волинської "напівотчини" наближалось до завершення, краківський князь почав остерігатися їх надмірного (на його погляд) посилення і вирішив допо­могти королю Андрієві захопити Галич, який захищали Мстислав Удат­ний і Данило Романович, котрі помирилися перед тим. Судячи з на­ступного повідомлення галицького літописця, Данило й далі вважав Лешка своїм союзником: "Лешко в той час ішов йому (королю — авт.) на допомогу. Хоча Данило заважав йому помагати королю, Лешко ще сильніше прагнув йому допомогти. Данило й Василько послали своїх людей до Буга й не дали йому (польському князеві— авт.) пройти". Війна завершилась поразкою угорського війська.

Серед численних русько-польських угод, підписаних після виснаж­ливих для обох сторін воєнних дій, можна виділити таку, що має всі ознаки договірного акта: "Присягнулись одне одному руські й поля­ки: якщо після цього станеться між ними усобиця, то не брати по­лякам руських рабів, а руським — польських". В.Т. Пашуто висловив з цього приводу слушне припущення, що галицький книжник вписав у літопис лише одну зі статей докладного договору 1230 р. Союзна угода з Краковом зберігалась, отже, й після смерті Лешка Білого (1227 р.). Під час боротьби з тамтешнім боярством за повернення Галицької землі 1235 р. "пішов Василько до Галича, взявши поляків". У той же час Данило Романович був також у союзницьких відносинах з іншим польським князем, Святополком II поморським, якому наш літописець приписав убивство Лешка. 1228 р. Данило видав за нього свою сестру Саломею.

Починаючи з 20-х років, особливо близькими були договірні стосунки між Галицько-Волинською Руссю і Мазовією. Князі остан­ньої зазвичай намагалися спертися на Романовичів у суперництві з государями інших польських земель, насамперед Малопольщі. Добрі відносини між Руссю й Мазовією беруть початок із часів мазовецького князя Конрада І й багато в чому ґрунтувалися на династичних зв'яз­ках. Сам Конрад одружився з Агафією, донькою Святослава Ігоревича, котрий певний час (1206-1208, 1210-1211 рр.) княжив у Володи­мирі Волинському. Сини Конрада І взяли в дружини дівчат із родини Романовичів. Здогадно Земовит Конрадович одружився з донькою Данила Переяславою.

Галицьке-Волинський літопис ставить початки русько-мазовецького союзу в прямий зв'язок із боротьбою за краківський престол, що розгорнулася після кончини Лешка Білого: "Після смерті брата свого (Лешка — авт.) Конрад прийняв Данила й Василька у велику любов і просив їх, щоб Ішли йому на поміч. І пішли вони йому на допомогу на Володислава..." (майбутнього краківського князя). Будучи братом покійного Лешка, Конрад І вважав свої права на краківський престол вищими від прав і Генріха Бородатого, і Воло­дислава Ласконогого. Тому мазовецький князь після того, як 1229 р. Володислав сів на престол у Кракові, вирішив укласти воєнний союз із Романовичами, що княжили тоді на Волині. У перебігу спільних дій мазовецько-волинських військ було здобуто місто Каліш, сплюндровані околиці Вроцлава, а Конрадові І дісталась частина Сандомирщини. Він не зміг оволодіти Краковом, де незабаром по тому вокняжився син Лешка Болеслав Соромливий. Напевне, той підхід закінчився 1230 р., і після цього було підписано велику русько-польську угоду, про яку йшлося вище.

Однак скоро Конрад І змінив політичну орієнтацію й почав підтри­мувати ворога Романовичів, чернігівського князя Михайла Всеволодича, котрий зазіхав на Галицьку землю. Восени 1236 р. Михайло і його васал, новгород-сіверський князь Ізяслав Володимирович, наве­ли на Данила "поляків і русь і безліч половців", як пише галицький літописець. Однак ворожа Романовичам коаліція розладналась, і Конрадові довелося рятуватися втечею.

Стосунки між Конрадом І і Романовичами ненадовго погіршились після того, як 1237 р. він самочинно віддав добжинським лицарям волинське місто Дорогичин. Втім, у березні 1238 р. Данило вибив добжиньців з того міста. По якімсь часі добрі відносини між волинсь­кими і мазовецьким князями відновилися, про що свідчить наведена нижче розповідь Галицьке-Волинського літопису.

З огляду на наближення орд Батия взимку 1240/41 р. Данило по­дався до Угорщини, звідкіля перебрався до польського міста Сандомир, в якому й дізнався про підкорення татарами Південної Русі. "Данило ж мовив так: "Недобре нам залишатися тут, поблизу від воюючих проти нас іноплеменників. Він пішов до землі Мазовецької, до Болеслава, сина Конрада. І дав йому князь Болеслав місто Вишгород". Так приймають лише союзника, котрий до того ж утратив власне князівство і, отже, підупав як політик. А коли Конрад І 1247 р. помер, Данило взяв участь у полагодженні суперечок між його синами. Після того, як скоро по тому помер старший серед них Болеслав, він перед смертю передав престол брату Земовиту, "послухавши князя Дани­ла". Все це стало відомо з Галицько-Волинського літопису.

Так хоч би якими приязними й активними були стосунки Галицько-Волинської Русі з Мазовією, в 20-х - 50-х роках перше місце серед її дипломатичних партнерів міцно посідала Угорщина, яка аж до 1245 р. не полишала спроб загарбати Галицьку землю. Короля підтримувала ворожа "отчичеві" Данилу боярська партія в самому Галичі. Бояри крутили на всі боки слабохарактерним Мстиславом Удатним і схилили його до династичного союзу з Угорщиною, щоб тільки не допустити повернення Данила на галицький стіл і неминучої централізації Галицько-Волинської Русі, яка призвела б до обмеження прав, а то й придушення боярської опозиції.

У розповіді про події 1225 р. галицький книжник відзначив: "Мстислав за порадою лукавих бояр галицьких віддав свою меншу доньку за королевича Андрія і дав йому Перемишль". Літописцю залишився невідомим укладений ще 1221 р. договір між королем і Мстиславом, за яким донька галицького князя заручувалась із коро­левичем, а після смерті Удатного Галич діставався його угорському зятеві. Під тиском бояр, що керували ним, Мстислав незабаром по тому зробив ще один нерозумний і зрадливий з огляду на руські інтереси крок.

1227 р., згідно з Галицько-Волинським літописом, верхівка воро­жого Данилові й проугорськи настроєного боярства цинічно заявила Мстиславу: "Княже! Віддай свою заручену доньку за королевича і дай йому Галич ти сам не можеш у ньому княжити, бояри тебе не хотять". Далі бояри приступно пояснили князю, якого скидали, логіку свого рішення: "Якщо віддаси королевичу, то коли захочеш, зможеш забрати у нього. Даси ж Данилові, ніколи не буде вже твоїм Галич". Старіючий і притиснутий до землі боярством Мстислав уклав ганебну й невигідну для себе угоду з Угорщиною: "Віддав Галич королевичу Андрію, а собі взяв Пониззя. Звідти він пішов до Торчеська". З літописів відомо, що Мстислав мав уділ -"часть" — у південній Руській землі, на самому півдні Київщини.

Через це в кінці 20-х — у більшій частині 30-х років у Галичі сидів із сильною залогою угорський королевич. Але Данило поступово оволодів ініціативою в суперництві за галицьке княжіння з Угорщиною й чернігівськими князями Михайлом Всеволодичем і його сином Ростиславом, прагнучи відновити Галицьке-Волинське князівство. Воєнні дії з Угорщиною в ті часи велись неодноразово, так само, як і дипломатичні переговори.

1232 р. угорський король Андрій II обложив стольний град Волині Володимир. Воєвода Романовичів Мирослав "підписав мир з королем без згоди князя Данила і брата його Василька. За угодою Мирослав віддав Белз і Червен Олександру (белзькому — авт.), а король зно­ву посадив сина свого Андрія в Галичі за згодою з підступними га­лицькими боярами". У цьому фрагменті Галицько-Волинського літо­пису відчувається існування письмового тексту русько-угорського до­говору. Однак Романовичі не затвердили підписаної під військовим тиском Угорщини угоди, закинувши Мирославу: "Навіщо ти уклав договір, маючи велике військо?"

Вирішальні зміни в русько-угорських стосунках від війни до миру настали лише 1245 р., коли Данило спочатку розгромив угорське війсь­ко, приведене його суперником Ростиславом Михайловичем, а відтак щасливо повернувся з Орди, діставши від Батия ярлик на Галицько-Волинське князівство. 1246 р. "прислав король угорський посла, кажучи: "Візьми мою дочку за сина твого Лева". Галицький літопи­сець просто пояснив несподівану приязнь Бели IV: "Він боявся Данила тому, що той був у татар, переміг побідою Ростислава і його угрів". Це визнав і сам король у листі до папи Інокентія IV. До всього, Бела IV розпочав саме тоді війну з Австрією й сподівався спертися на Романовичів.

Однак Данило Романович не поспішав приймати пропозицію Бели IV: "Данило з братом подумали і словам його не повірили". Тоді Бела скористався з перебування в Угорщині галицького митрополита Кирила і всіляко переконував його сприяти в укладенні миру з Данилом. Митрополит зажадав від короля присягнути на хресті, що той не змінить свого слова. Одержавши присягу, Кирило умо­вив Данила погодитися на шлюб сина з королівською донькою, після чого галицько-волинський князь "уклав мирну угоду з ним" (Белою IV).

Подальші русько-угорські відно­сини розвивалися значною мірою під знаком втручання обох держав до австрійських справ. У кінці 1248 - на початку 1249 рр. "прислав король угорський до Данила, прохаючи у нього допомоги, тому що в той час він вів війну з німцями" (Австрією). Данило погодився укласти з Белою IV військово-політичний союз, метою якого було оволодіння Австрією, її герцог Фрідріх II Бабенсберг загинув у війні з Угорщиною влітку 1246 р. Оскільки в герцога не залишилось нащад­ків чоловічої статі, то Австрія мала відійти як виморочний лен до сюзе­рена Бабенсберга — германського імператора Фрідріха II Гогенштауфена. Цього не хотіла більша частина австрійських баронів, які висту­пили проти віддання Австрії імператорові, їх підтримав угорський король. Однак на зустрічі Данила й Бели IV з послами імператора в Пресбургу конфлікт було тимчасово полагоджено.

Тим не менше Данило Романович не облишив планів суперництва за австрійський трон. 1252 р. "король угорський став шукати допо­моги, бажаючи захопити Німецьку землю. Він послав сказати Данилові: "Пошли мені сина свого Романа, і я віддам за нього сест­ру герцога й передам йому Німецьку землю" (Галицько-Волинський літопис). Як випливає з наступних подій, була підписана відповідна угода між Данилом і Белою IV. Йшлося про небогу покійного Фрідріха II Бабенсберга Гертруду. Права Гертруди на австрійський престол були начебто менш вагомими, ніж старшої сестри Бабенсберга Маргарити, котра до всього була ще й удовою недавно померлого Фрідріха Гогенштауфена. Але за імперським правом жінка з правлячого дому, вий­шовши заміж, вибувала з ряду претендентів на престол. Тому права Гертруди були безсумнівними, чого не можна сказати про Маргариту. Однак сталося інакше. Політика і сила взяли гору над імперськими законами. В кінці 1251 р. Маргарита одружилась із чеським королеви­чем Оттокаром-Пшемислом, котрий став вважати себе першим претендентом на австрійську корону.

Можливо, пропонуючи Данилові зро­бити його сина австрійським герцогом, Бела IV твердо розраховував цим хитрим ходом у наступному взяти Австрію собі. Данило пішов на рішучі дії зі збільшення власних володінь, незважаючи що втримати Австрію, яка не мала кордонів з його країною, буде дуже важко.

Данило Романович був тонким і обачливим політиком, але водночас і рішучим політиком та державним діячем. Виходить, що він почувався тоді настільки сильним, що розрахо­вував дійово підтримувати Романа у Відні. Хто знає, чи не мріяв князь про об'єднану Русько-Австрійську державу?! Як зазначає польський істориком Б.Влодарський цей крок Галицько-волинського государя високо підніс становище Романовичів серед руських князів, не зважаючи на той факт спроба заволо­діти Австрією вийшла не зовсім вдалою.

Одружившись із Гертрудою в першій половині 1252 р., Роман скоро після того був обложений більш численним військом Оттокара-Пшемисла в розташованому недалеко від Відня замку Гімберг. Данило з Романом сподівалися на обіцяну королем допомогу, та Бела IV "дав обіцянку велику Роману, але не виконав її. Залишив його у місті Неперці (Гімбергу — авт.) і пішов геть, дав обіцянку, але не допоміг йому. Він обманював Романа, бажаючи мати міста його" (Галиць-ко-Волинський літопис). Переконавшись у тому, що справа Романа скоріше за все не матиме тріумфального завершення, Бела IV став претендувати на ті австрійські землі, що зали­шилися під владою Гертруди, дружини галицького княжича.

Галицько-Волинський літопис свідчить, що Оттокар-Пшемисл неодноразово намагався заволодіти Гімбергом, але Роман з успіхом відбивав спроби штурму. Тоді чеський королевич вдався до іншого підходу.

запропонувавши супернику: "Залиш короля угорського... Німецька земля буде розділена між нами. Король угорський багато обіцяє, але не виконує. А я кажу правду і поставлю свідком отця мого папу й дванадцять єпископів і віддам собі половину Німецької землі". Немає сумнівів у тому, що літопис переказав зміст договірного акта, який запропонував чеський королевич. Про це свідчить, зокрема, конкретність його змісту і згадка про свідків, без участі яких у серед­ньовіччі не підписувались міжнародні угоди. Однак Роман відмовився від спокусливого і явно нещирого запрошення Оттокара-Пшемисла, заявивши йому, що дав слово угорському королю й що "гріх не викона­ти обітницю".

Благородний і прямодушний Роман Данилович не обмежився відмовою, а "передав королю всі слова, якими спокутував його герцог (чеський королевич — авт.) і просив у нього допомоги". Бела IV, що засвідчує галицький літописець, не оцінив належним чином щирого вчинку Романа. Напроти того, "він не послав допомоги йому, а вима­гав у нього міст в особливе володіння, обіцяючи дати йому інші міста в Угорській землі" (Галицько-Волинський літопис).

На думку М.С.Грушевського, в проекті запропонованого Белою IV Романові договору було зазначено щоб галицький княжич передав йому належні Гертруді замки й міста, а натомість одер­жав би міста в Угорщині. Не слід забувати, що в давньоруських джерелах термін „міста” звичайно підмі­няв поняття "землі", в якій ті міста стояли.

Під кінець 1253 р. Романові довелося поспішно залишити Австрію. Він одержав від батькового союзника — литовського князя Войшелка — Новогрудок і Слонім із землями в Чорній Русі, перетворившись із австрійського герцога на литовського удільного князя. Після цього Бела IV розділив Австрію з Оттокаром-Пшемислом.

Як і в попередньому, XII ст., відносини галицьких і волинських князів із Чехією не часто проглядаються на сторінках джерел. Це можна зрозуміти, адже Русь у ті часи не мала спільних кордонів з цією країною. Можливо Оттокар-Пшемисл потрапив у поле зору галицького літописця лише тому, що виявився суперником Романа Даниловича в змаганнях за австрійсь­ку корону.

Лише на останній сторінці Галицько-Волинського літопису зустрічаємо конкретний запис про русько-чеську угоду близько 1290 р.: "Тоді ж Лев (Данилович — авт.) поїхав до Чеської землі на зустріч з королем (Вацлавом II — авт.), тому що мав із ним велику любов. І уклали вони мир до самої своєї смерті". Напевне, зустріч государів сталася в Опаві, чеському місті. Цей союз був спря­мований проти Генріха IV вроцлавського й пояснювався втручанням Льва в суперництво за краківський престол. Русько-чеський союз діяв, мабуть, і пізніше: з однієї германської хроніки відомо, що 1299 р. Лев знову зустрівся з Вацлавом II. Але на початку XIV ст. галицький князь відійшов від чеського короля і став союзником короля польсько­го — Володислава Локетка.

Після відновлення 1245 р. Данилом Романовичем Галицько-Волинського великого князівства його стосунки з Польщею були пере­важно дружніми. Данило виступав арбітром у суперечках польських князів за Краків, проте не забував і про власні інтереси: в кінці 40-х років він приєднав до своїх земель Люблінську землю. Однак договірні відносини руських князів з польськими 40-х - початку 60-х років слаб­ко відбиті в руських і польських джерелах.

Серед нечисленних відомостей про русько-польські угоди цього часу наведемо розповідь Галицько-Волинського літопису про те, що 1262 р. "був сейм князів руських з польським князем Болеславом, і зустрілися вони в Тернаві... І вони уклали договір між собою про землю Руську і Польську і затвердили його хресним цілуванням і так роз'їхались кожний до себе". Цей з'їзд у волинському порубіжному місті, ймовірно, мав на меті об'єднати сили двох дер­жав проти литовського князя Миндовга, котрий воював проти кожної з них, а також для відбиття набігів ятвягів, що по­частішали.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Численні ж народні перекази про славні звитяги українського козацтва на крайньому сході тогочасної Європи, причому в ті самі часи, коли в західній її частині жили та діяли славнозвісні мушкетери Людовіка XIII та його сина і наступника Людовіка XIV, переконують у тому, що лише через брак уваги талановитих майстрів слова до пригод наших далеких предків Європа не має змоги порівняти їх подвиги з діяннями д'Артаньяна та його товаришів. Приклади ж численних, часом, здавалось би, зовсім неймовірних пригод українського козацтва заповнюють аннали буремної історії Європейського континенту. Містяться в них згадки і про спільні ратні подвиги запорожців і королівських мушкетерів під Дюнкерком, і про плани широкого залучення перших на службу до француженки-королеви, до речі, сучасниці Анни Австрійської — Марії-Луїзи Гонзаґи.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka