ЩербакВ.О. Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Важливим аспектом дослідження еволюції українського козацтва є питання про його землеволодіння. Зародження останнього було зумовлено насамперед колонізацією південних степових просторів України. Спершу власті не чинили жодних перешкод мисливству та рибальству. Завзяті уходники сягали навіть пониззя Дніпра, розвідуючи багаті рибою та звіром місця. Згодом на прибутковість промислу звернули увагу урядовці, які почали збирати податки з його учасників до державної казни. На середину XVI ст. більшу частину уходів уже контролювали власті.

Працюючи постійно на одних і тих самих уходах, що тяглися аж до татарських поселень, козаки освоювали їх, засновували пасіки, хутори. Окремі пасіки, за словами королівських ревізорів, коштували досить дорого, адже там були не лише посіви, а й ставки та городи. У люстраціях неодноразово зазначалося, що козацтво осідало на уходах «уставичне», тобто назавжди.

Близьке сусідство з татарами не сприяло розвитку традиційного для українців заняття, тому з певним застереженням слід сприймати ревізорський запис: «пашут черка-шене мещане й бояре на поли, где '5 хто хочет» [395]. Вочевидь, ішлося про освоєння земель поблизу Черкаського замку. На Запорожжі та Інших південних окраїнах про землеробство не знаходимо документальних свідчень аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст. шша річ - Лівобережна Україна, насамперед Чернігівщина, куди татарські полчища приходили не так часто, а власті були зацікавлені в освоєнні нових територій на межі з Московською державою, з якою Річ Посполита час від часу вела війни.

Не лише на прикордонні, а й у центральних районах обробка земель-пусток (займанщина) створювала умови для володіння ними. Однак в останньому випадку за постійної присутності представників влади важко було уникнути сплати податків. На окраїнах через віддаленість від адміністративних центрів, навпаки, це стало звичайним явищем. Певною мірою воно проникало в правову свідомість уходників. Козаки розглядали своє господарство як промисел за межами держави, поза її володіннями, тим більше, що захищати його доводилося власними силами. Від цих переконань козаки не відмовлялися і тоді, коли зайняті ними угіддя оточували землі міщан та шляхти.

У зв'язку з великим строком фактичного користування і володіння уходом право розпоряджатися ним зміцнювалося. Здобуті землі на правах займанщини козацтво прагнуло закріпити шляхом одержання жалуваних грамот від намісника, великого князя або ж короля, що стало юридичною основою формування козацького землеволодіння. Цей процес був тісно пов'язаний зі зміцненням козацького імунітету внаслідок заснування Запорозької Січі та організації реєстрового війська. Зокрема, у вищезгаданому привілеї Яну Бадовському надавалися у Білій Церкві два будинки «з огородьі, кгрунтьі й зо всими их належитостями» [396]. Одному З з його наступників на посаді старшого реєстру, Янові Оришовському король Стефан Баторій надав за військові заслуги (1577) урочища Копистерин на р. Мурафа поблизу Кучманського шляху між Баром і Брацлавом та Гайсин з Гоголевим на р. Соб зі всіма угіддями у пожиттєве володіння. Спочатку аналогічних документальних свідчень було небагато і стосувалися вони переважно старших козацького реєстру. Проте у проекті конституції, пропонованому на варшавському сеймі 1592 р., зазначалося: «Добра їх, які були надані їм як на все військо низове, так і, зокрема, окремим козацьким особам сеймовою ухвалою будь-то назавжди або ж іншими умовами від нас наданими 7 на вічні часи конфіскуємо» [397]. Є всі підстави вірити, що існували й інші умови надання маєтностей козакам, можливо, лише на час служби, як це мало місце в наступний період. Цікаво, що в другій половині XVI ст. спостерігалася генеза козацького землеволодіння і в Московській державі. Згідно з «боярським приговором» від 18 лютого 1571р. 300 сторожовим козакам із «украинных городов» надавалося по 20 четвертей (близько 10 десятин) землі кожному за охорону південного прикордоння.

У грамоті короля Стефана Баторія від 16 вересня 1578 р. про набір на державну службу 500 козаків не було прямої вказівки щодо наділення їх землею. Там ішлося лише про щорічну плату грошима та сукном. Однак запис до реєстру надавав фактично козакові право на володіння землею, якою він користувався, і підставу одержати жалувану грамоту на неї з метою узаконення землі як приватної власності. Цілком можливо, що ініціаторами появи останньої не обов'язково ставали самі козаки. Потреба уряду Речі Посполитої у дешевій військовій силі постійно зростала, а спроможність її оплати, навпаки, зменшувалась. Єдиним вагомим резервом були степові простори України, за рахунок яких король міг компенсувати прогалини державного бюджету. Саме тоді в офіційному польському діловодстві з'явився термін «Дике поле», яким позначалися території на схід від Дніпра та південніше волостей. У документах зафіксовано надання земельних наділів лише козацькій старшині, більшість якої становила українська шляхта. Згідно з сеймовою конституцією 1590 р., козацький ватажок Криштоф Косинський одержав королівську грамоту на урочище Рокитне, Войтех Чоновицький - на Бориспіль з Іванівцями, Федору Загоровському дісталася Володарка на Росі та Горошин і Сліпорід на Лівобережжі.

Фактично узаконювалося ще одне джерело зростання козацького землеволодіння - як плата за державну службу. Це явище не було новим, адже аналогічні надання в Україні одержували і раніше бояри та зем'яни. Цікаве свідчення із Литовської метрики навів М. К. Любавський за 1522 р., згідно з яким Сигізмунд І пожалував «до волі» землю Сітни в Полоцькому повіті козаку полоцькому Артему Яковлевичу, з якої давно не було ніяких служб. Оскільки у грамоті не було вказівки, що володілець мав би служити з землі попередню службу, вчений зробив висновок про надання маєтностей за службу військову або ж козацьку.

земельних угідь. Аналогічне надання отримав і Артем Яковлевич, хоча про його належність до козаків чи участь у козакуванні можна говорити лише гіпотетично. Жалуваною грамотою від 12 квітня 1542 р. князь Василь Сангушко надав зем'янину Демидові Войткевичу дворище в с. Мощеному Волинського воєводства за умови відбування військової служби. В описі придніпровських замків середини XVI ст. вказувалося на обов'язок черкаських бояр «служити конно й збройно». Тут само йдеться про володіння боярином Богушем Морозовичем зеїмлею Кашиною, а уходами на р. Псел - боярином Микитою Драбом, землею пирятииською - боярином Чайкою. Король Сигізмунд І у 1546 р. надав жалувану грамоту зем'янину Дмитрові Базановичу на володіння двома селами: Соколковим на р. Конелі та Митківцями на р. Гірський Тікич. При цьому в документі останнього названо також «звенигородским козаком». Мабуть, це свідчило про схильність зем'янина Дмитра Базановича до козацького промислу, адже в документах за 1529 р. його згадано серед охоронців державного кордону поблизу Саврані, Чечельника, Звенигорода, Кошиловців. Синові Дмитра, якого і далі пойменовано козаком, «шляхетному Богданові Дмитровичу», королева Бона в 1549 р. надала ще й селище Курилівці, хоча відомостей про його козакування або хоча б належність До козаків, що вступили на державну службу, не збереглося. Онук Федір Богданович у 1592 р. продав більшість родинної спадщини галицькому каштелянові Єжи Струсю.

Жалуваною грамотою короля Сигізмунда II Августа від 4 жовтня 1571 р. зем'янинові й товаришу низових козаків Омеляну Івановичу за охорону південного прикордоння від татар надавалася земля на р. Ворскла. В документі, зокрема, зазначалося, що він «сам, его жона, так же діти й потомки его власньиї тим правом й порядком оную землю Сиверу по обудвую сторонах Ворскли, яко ея вишей поменило, почавши от шляху Санчаровского на низ рікою Ворсклою аж до рубежа Жарковича Артемових пісков, зо всіми землями, грунти, з бори, з ліси, з деревом бортним, з ріками, а меновіте, з річками Полузорою й Кустовью, з озери, з лови звериними, пташими, рибними, з бобровими гонами й зо всіми доходами, пожитками й іх нелепеностями, так долго й широко, яко ся тая земля Сивера сама в собе в границах, пожитках й обиходех своих здавна й на сей час мает, держати й уживати, прибавляти, розширяти й всякне пожитки собі там розмножати» [399]. Можливо, Омелян Іванович перебував у першому реєстрі, організованому гетьманом Юрієм Язловецьким, і брав участь у літньому поході 1571 р. проти татар, за що й одержав «входную землю». У грамоті було також вказано, що за надані володіння польському королю мають служити на аналогічних умовах і нащадки Омеляна.

У цьому разі Дмитро Базанович і Омелян Іванович є представниками зем'янсько-шляхетської верстви, що займалися козакуванням. На думку А. Стороженка, надання їм маєтностей не стосувалося генези козацького землеволодіння [400]. Суперечать цьому твердженню відомості про перехід до козацтва представників згаданої верстви. В 1583 р. зем'яни Андрій та Іван Кішки, з родини яких, вірогідно, вийшов знаменитий козацький гетьман Самійло Кішка, володіли великими маєтностями на півдні Брацлавського воєводства. Стефан Баторій (1578) надав черкаському бояринові Михайлу Байбузі «пустелі для осадження людьми на річках Сула, Удай, Солониця», а після його смерті більшість цих володінь королівським привілеєм було закріплено за його синами Семеном і Тимошем. У люстрації Київського воєводства за 1616 р. зафіксовано заяву Федора та Євтахія Байбузів, що ґрунти на Ворсклі, а також сівруки або ж данники їх, що мешкають у Черкасах - їх дідична спадщина і до юрисдикції старости не належать, так само, як і урочище Лебедин, що підтвердили і черкаські міщани. Подимний тариф 1631 р. містить свідчення про володіння частиною Поворскля Євстахієм Байбузою і дітьми його брата Федора. Нащадки їх значно розширили свої маєтності. У реєстрі Війська Запорозького 1649 р. Євстахій (Тишко) записаний у Драгилевській сотні Черкаського полку. Разом із тим, винагорода козакам за службу шляхом надання їм земельних володінь не набула широкого розвитку до Національно-визвольної війни.

Незначний відсоток козаків, які перебували на державній службі, не вичерпував усіх земельних власників серед них. Річ Посполита майже постійно вела війни з сусідніми державами, і уряд часто вербував тисячі українських селян та міщан до війська. Перебування їх у козацьких загонах значною мірою впливало на подальше становище в суспільстві, сприяло зростанню самосвідомості. Повертаючись до власних осель, учасники експедицій оголошували себе козаками і відмовлялися виконувати феодальні повинності. Вони виходили з підпорядкування місцевих властей, залишаючи за собою право на володіння землею. За такі протизаконні дії козаків, як правило, не карали, оскільки уряд мав намір і надалі використовувати їх як дешеву та боєздатну військову силу. Зі свого боку, урядовці всіляко намагалися заволодіти козацькими маєтностями, вичікуючи загибелі або смерті запорожця, на що нерідко скаржилися реєстровці королю. У листі Стефана Баторія від 9 квітня 1582 р. з Риги до українських старост містився наказ, щоб по вмерлих їх маєтності не відбирали, а залишали родині [401]. Проте українська адміністрація не завжди зважала на королівські універсали з суворими розпорядженнями, адже так звані «козацькі свавілля» після завершення Лівонської війни дедалі частішали.

Виникнення козацького землеволодіння пов'язане також із придбанням земельних угідь у представників інших соціальних верств. У документах XVI ст. «отчичами», або ж власниками земель, названо бояр, зем'ян, міщан. Різкого розмежування між ними і козаками не існувало, тому і землі їхні могли ставати козацькими на засадах приватної власності. Наприклад, у заповіті козака Тишка Волевача від 8 серпня 1600 р. сину Антонові зазначалося, що пасіку в Мотронині купив дід Яків у Івана Безмольного, що зафіксовано документально [402]. Отже, Яків Волевач придбав землі в першій половині XVI ст., маючи юридичні підстави на їх володіння. Його нащадки доклали максимум зусиль у розвиток власного господарства.

Часто земельні володіння продавалися разом із людьми, які на них жили. Приміром, у відписці возного Василя Сосницького від 12 березня 1606 р. ішлося про продаж київським підчашим Лавріном Лоз кою села Сотники козацькому гетьманові Григорію Лободі. Запис про продаж угідь чигиринським козаком Максимом Михайловичем реєстровцеві Івану Волевачу від 5 березня 1615 р. містить примітку, що земля купується «з сінокосами й с степним полем й пахотним й с поселеніем людей; до якого Плоского ліса повинно бить дванадцать байраков, без малих байрачков, дай річка Цибульник, якая вийшла спод Плоского ліса, обі вершини зойшедшися повинни бить тож с поселением людей й сінокосами по оба боки, с пахатним й степним полем до скель й далеє; й той вишеписаний грунт зо всіми угодіями продаєм его милості пану Волевачу, жоні й потемкам его у вічность за добру монету литовской лічби за тисяч дві коп грошей без десяти; я теж себе, жену й потомков моїх й покровенних, ближніх й дальніх, вічне оддаляю» [403].

У першій половині XVII ст. реєстрове козацтво і далі поповнювалося за рахунок української шляхти. Основним типом землеволодіння був хутір, до якого зазвичай входили луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки. Крім землеробства та тваринництва, на хуторах займалися різноманітними промислами. Частину одержаної продукції козаки продавали на ринку. Працювали на хуторах самі володільці та члени їхніх сімей, а також наймані робітні люди, переважно селяни. Королівські ревізори зазначали, що поблизу Переяслава в 30-х роках козаки «засіли міські хутори», а в Корсунському старостві сіл взагалі не було, тільки «хутори козацькі» [404]. Більшість із них були невеликими, хоча існували й окремі заможні господарства. Наприклад, реєстровий козак Гурин продав міщанинові Охріму Туровичу (1638) свій хутір на Соколиних Лозах поблизу Мошен за 10 кіп литовських грошей. Козачка Федора Андрієва продала пасіку (1630) по р. Інгулець Івану Волевачу за 500 кіп. Майже аналогічні ціни на землю виставлялися і в густонаселених частинах Київщини та Волині. Зокрема, село Стара Рудка Коростишівського повіту (1623) було продане господарем за 500 кіп литовських грошей, а село Якимівка Білилівського повіту (1629) коштувало 1000 польських злотих або ж 400 кіп литовських (одна копа дорівнювала 2,5 злотих). Це свідчить, що і на південь від Тясмина в козацькому краї землі були освоєні й відповідно цінувалися. Люстратори Київського воєводства з тривогою зазначали, що козаки «беруть собі всілякі користі з піль та рік, забирають собі мало не всі ґрунти не лише в місті, але й по селах і з того немає ніяких доходів» [405]. Тобто внаслідок існування козацького землеволодіння місцеві власті втрачали значні прибутки. Адміністратори настійно вимагали від уряду ліквідувати козацькі привілеї. У петиції до вищого законодавчого органу країни коронний гетьман Станіслав Конецпольський на початку 1638 р. заявляв, що козаки володіють «такими багатствами і маєтностями, з яких мали б задармо служити королю» [406]. Зважаючи на панування «кулачного» права, великі землевласники намагалися позбавити козаків землі або ж витіснити їх у межі королівщин.

У реєстрах подимного Київського і Брацлавського воєводств (1629, 1640) наведено загальні дані про землевласників по групах без позначення їх належності до козацтва. В інших актових матеріалах містяться лише окремі згадки про земле володіння козаків. Наприклад, Петро Сагайдачний володів «батьківщиною» в селі Кульчиці на Самбірщині. Івану Судимі в 1615 р. належали земельні угіддя поблизу Борисполя, де він служив урядником у маєтностях коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. У жалуваній грамоті Федору Сулимі від 20 липня 1677 р. містилося підтвердження його прав на батьківську спадщину, де, зокрема, підкреслювалося, що «Сулиминці, Лебедин й Кучаков надал пан Жолкевский Івану Сулимі, в заслугах, у вічность...» [407]. Інвентар Острозьких латифундій (1620) фіксує в с. Озеряни Волинського воєводства козака -власника 3 волок землі. Обозний Війська Запорозького Іван Волевач (1630) володів землею на р. Макарівня. Володільцями маєтностей у Київському і Волинському воєводствах були також Богдан Хмельницький і його майбутні соратники Павло Тетеря, Антон Жданович, Іван Нечипоренко та інші. Спадкову власність Богдана Хмельницького становила земля від Лебедина до Суботова на півночі, до гирла Кам'янки, що впадала в Інгул, - на півдні. Пізніше до неї, згідно з королівськими жалуваними грамотами, були приєднані села Кам'янка і Бірки, а також містечко Медведівка. В цих маєтностях вирощувалося багато хліба, розводилася велика рогата худоба, вівці, були млини, пасіки, шинки з пивом, медом і горілкою.

Ситуація дещо змінилася з утворенням козацької держави в ході Національно-визвольної війни. Всі попередні земельні акти підлягали скасуванню, а земля стала власністю Війська Запорозького. Богдан Хмельницький мав право роздавати володіння козакам «за службу войсковую». Однак гетьман насамперед підтвердив попередні земельні права монастирів, потім землевласників, які вступили до війська, що, до речі, робили і його наступники. Зрештою, однією з форм плати за службу стали надання гетьманом, передусім старшині, «урядових», або ж «рангових» маєтностей. У перші роки Національно-визвольної війни вони не набули широкого розмаху, оскільки поява замість польської шляхти нових господарів могла викликати протест селян та рядових козаків. Проте пізніше кількість рангових надань зростала. Приміром, військовий канцелярист Кость Мокрієвич одержав села Сибереж та Ямище, слабинський сотник Іван Домонтович - села Смолин і Максилі, миргородський полковник Григорій Лесницький - містечко Шишаки, переяславський полковник Павло Тетеря - двір у Переяславі, лубенський осавул Левко Костянтинович - двір у Лубнах і сіножаті поблизу Пісочної, бихівський сотник Павло Ярмултовський - село Вербичі та маєтності в селі Горбове.

Поряд із старшиною рангові надання одержували шляхтичі. В універсалах Богдана Хмельницького за 1656 р. підкреслювалося право володіння маєтностями стародубським шляхтичам: Лаврентієві Борозні - на села Горськ, Клюси, Куршоновичі, Жолвідь, Медведове, Ярцове, Заничі, Бахаївське, Тростянське, Рощинське, Роєвське, Рарцеве, Хоромне з різними «пустощами» та будинок у Стародубі; Мартинові й Федорові Воронам - на села Савостяновичі, Буки, Вадкови-чі, Туровичі, Бурновичі; Михайлові та Іллі Рубцям - на села Курознів, Ра-женичі з млином, Бобки, Чорнооків, Брахлів з різними «отчинами», Полхів і Стобки. Цікаві дані збереглися по Чернігівському полку за 1656 р. про надання Оліферові Радченку у володіння селища Постовбиці «зо всіма ґрунтами» та вдові шляхтича Катерині Грязній - сіл Слабин, Янівка, Лукашівка, Стефанівці, Суличівка і Пересажі на Сіверщині.

Козацьке землеволодіння розширювалося і шляхом купівлі нових маєтностей. Характерним може бути придбання хутора у Припоні Кор-сунського полку 1652 р. брацлавським полковником Тимошем Носачем у пана Яроша Черепинського. Останній декларував у торговому акті, що «продав п. Тимошеві Носачу, брацлавському полковникові, хутір на Припоні з усіма приналежностями, а саме: з ставком і озером і сіножатями і полем, тобто нивами і запустами, з усім і на усім, і халупу, що належить до цього хутора, за суму триста злотих; на що були добрі і вірні гідні вище названі сусіди при усій продажі або і купівлі від пана Черепинського; що так і я, пане полковнику, панове отамани, віддаляю сам себе, жінку і дітей своїх, близьких і далеких родичів своїх від того хутора на вічні часи; вільно пану Тимошеві Носачу, брацлавському полковникові, дати, дарувати, продати і, як бажає, на найкращу свою користь повернути: що як ми погодилися і сторгували, так для ліпшої віри і більшого підпорядження надали руками своїми підписати і печать звичайну притиснути» [408]. Хутір переходив до брацлавського полковника з правом повного розпорядження ним як Тимоша Носача, так і його нащадків.

У 1655 р. родич Богдана Хмельницького Яким Сомко купив села Воронків та Рогозів, якими спадкоємці Якима користувалися вже на правах приватної власності. Розширення козацького землеволодіння відбувалося і внаслідок земельних пожалувань царського уряду. Самійлові Богдановичу-Зарудному та Павлові Тетері вдалося випросити для себе, відповідно, містечко Старий Мліїв «з селянами й зо всіми угодьями» та містечко Смілу. Зі зміцненням свого становища як генерального писаря Іван Виговський одержав аналогічні грамоти на містечка Остер, Козелець, Бобровицю, Трипілля, Станки, села Городище, Лісовичі, Ківшовате «зо всеми доходами» та місто Ромни з навколишніми селами. Значні володіння дістали і його брати: Данило - Прилуки та містечка Борисполь, Баришівку, Воронків, Басань, Білгородку, Рожів з селами, а Костянтин - Козари і Кобиняц.

Наведені актові матеріали охоплюють лише частину свідчень про виникнення та формування козацького землеволодіння. Право на землю засвідчувалося переважно самим фактом володіння нею протягом тривалого часу без документального оформлення в державних установах, тому відомостей про козацькі господарства збереглося мало.

Отже, генеза козацького землеволодіння тісно пов'язана із трудовою колонізацією південного прикордоння. З часом право на володіння землею, яке спиралося на вікові традиції, фіксувалося юридичними актами. Козацьке землеволодіння зростало внаслідок купівлі у міщан, шляхти нових угідь, а також отримання земель як плати за державну службую.