Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Витоки козацького права

Щербак В.О.,
Історія українського козацтва: нариси у 2 т. Редкол: Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім „Києво-Могилянська академія”, 2006р, Т.1. – 800 с.

Будь-яка людська спільнота, як і суспільство в цілому, потребує внутрішньої організації, відповідних правил людських взаємин, які регулюються за допомогою певної системи соціальних норм або ж права. Для середньовічного українського суспільства характерною була наявність поряд із кодифікованим звичаєвого права, яке ґрунтувалося на усних усталених звичаях та нормах. Навіть у кодексі XVIII ст. «Права, за якими судиться малоросійський народ» звичай визнавався джерелом права. Звичаєве право стало також запорукою існування далеких від державних інституцій козацьких громад. Військовий характер рицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства. Як зауважив дослідник українського права А. Ткач, «особливого значення норми звичаєвого права набули в Січі, яка були центром виникнення великої кількості звичаїв, що перетворилися згодом в норми права. Так, в Січі зародилися норми військово-адміністративної організації козацтва, правил ведення війн, деякі правила діяльності судових установ, види покарань злочинців та ряд інших норм матеріального права, яких не існувало в писаних джерелах» [409]. Отже, формування козацької верстви супроводжувалося й виробленням станового права. Генеза козацького права припадає на ті давні часи, коли перебування у небезпечних умовах степу, попри відмінності походження та характеру, змушувало козаків об'єднуватися у згуртоване товариство з притаманними йому певними звичаями і традиціями. Дії, що потребували спільних зусиль, породжували аналогічні явища: зібрання громади, обрання ватажка, поділ здобичі тощо. Через їх повторюваність формувався звичай діяти відповідним чином за схожих обставин. Найзручніші правила поведінки визнавалися серед козаків загальноприйнятними за принципом звичаєвого права. На думку О.Лазаревського, козацьке право і судочинство вироблялося самим життям, природними потребами людей без будь-яких штучних регламентацій [410].

Звичаєві норми, як риси козацького правопочуття, слугували уладнанню наявних суперечок або ж вирішенню питань, викликаних тими чи іншими вчинками. Причому вирішувати їх потрібно було як із принципового боку, так і стосовно конкретного випадку. Головним критерієм схвалення нових звичаїв і традицій визнавалася їх практична значущість для забезпечення кінцевого результату козацьких змагань. З розвитком запорозької вольниці ці традиції трансформувалися у конкретні поняття, що й стали основою козацького права. Важливим фактором його генези було існування Запорозької Січі. Порядок і форма кошового управління, зокрема, правосуддя, визначалися військовими традиціями, які передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для здійснення подвигів і здобуття слави. З іншого боку, вступ до січового товариства передбачав взяття козаком на себе певного кола обов'язків.

Складно простежити етапи становлення козацького права, оскільки за формою воно було дуже консервативним. Цілком очевидним є лише той факт, що воно формувалося на основі звичаєвого права, пристосованого до умов життя січової громади. Норми військового права (адже запорожці були насамперед воїнами) мали форму звичаїв: проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організація експедицій тощо. Вочевидь, це дало підставу Д. Яворницькому стверджувати, що «писаних законів від запорожців годі було сподіватися передусім тому, що громада козаків мала позаду надто коротке минуле, щоб виробити ті чи інші закони, систематизувати їх і викласти на папері; а також тому, що все історичне життя запорозьких козаків було сповнене майже безнастанними війнами, які не дозволяли їм надто зупинятися на влаштуванні внутрішнього ладу свого життя» Ч [411]. Разом із тим, це положення може бути яскравою характеристикою лише раннього етапу розвитку січової громади, коли запорожці основну увагу приділяли військовій справі.

Звісно, писаних норм військового права не існувало, як не мислилися вони втіленими у закінчені положення і логічні поняття. Тому й немає відшліфованих думок, притаманних для офіційного законодавства. Козацьке право розкривалося на прикладах його застосування в процесі самої правотворчості, зокрема, в окремих рішеннях зібрань.

Пізнання правових норм відбувалося найчастіше при покаранні за скоєні злочини. Найтяжчими серед них були зрада, порушення військової дисципліни і посягання на січове майно, що каралися розстрілом, повішенням на гаку, втепленням тощо. Найстрашнішим покаранням вважалося закопування злочинця живцем у землю за вбивство свого товариша: вбивцю клали живим до ями разом із убитим і обох засипали землею. Таким чином громада захищалася від злочинців, які посягали на основи січової організації і своїми діями підривали традиції, що забезпечували самостійне існування Січі або ж могли внести хаос у відносини в коші. За цих умов покарання мали якнайточніше відповідати ухваленим січовою громадою правничим нормам. Ухиляння від них розглядалося як порушення і відповідно каралося. Застосування суворого покарання змушувало козаків утримуватися від недотримання правопорядку.

Незважаючи на самобутність Запорозької Січі, її віддаленість від державних інституцій, на генезу козацького права, безперечно, впливало литовське законодавство. Адже більшість прибулих на Запорожжя раніше проживали на землях, де домінувало литовське право, що не могло не позначитися на правових уявленнях січової громади. Зокрема, положення 1, 10 і 12 артикулів 13-го розділу Першого Литовського статуту 1529 р. про покарання на смерть за кримінальний злочин застосовувалися і в практиці запорозького суду. Це не випадково, адже в основу законодавства Великого князівства Литовського було покладено й норми українського звичаєвого права.

Сувора військова дисципліна січової громади впливала на формування свідомості та поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися ігнорувати державні інстанції, спираючись лише на традиції звичаєвого права. Поступово в Запорозькій Січі викристалізувався тип людини, яка насамперед цінувала свободу і незалежність на противагу кріпацьким порядкам, що утверджувалися на волостях. Зростання запорозької громади, її успіхи у боротьбі проти татарської агресії зумовили визнання українського козацтва самостійним фактором міжнародних відносин. Усе це впливало на становлення українського козацтва як окремого соціального стану тогочасного суспільства, зростання його самосвідомості та правових уявлень.

Еволюція січової громади сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень пов'язаний із вступом запорожців на державну службу. Відтоді почалося формування своєрідного синтезу норм військового права козацтва із офіційним, яке не встигало на той час охопити цю сферу суспільного життя. Польські власті розглядали козаків як військову силу на південному прикордонні й мали намір підпорядкувати їх державним інтересам. Запорожці ж трактували одержання «козацьких вольностей» як здобуття певного юридичного статусу. І це закономірно, адже його мали інші соціальні верстви. Представництво останніх у козацьких лавах на початку 70-х років XVI ст. також впливало на становлення правових норм «людей лицарських». Безперечно, що різною мірою, наприклад, землеробський характер діяльності селян у період генези кріпосницьких відносин не давав підстав для їх козакування. Переселення селян до південних районів України навіть стимулював уряд Великого князівства Литовського, надаючи пільги при заснуванні слобод. Реальна можливість подальшого їх відходу в так зване «Дике поле» стримувала урядовців від утисків і зловживань, завдяки чому селяни почувалися вільними в межах існуючих суспільних відносин і не вдавалися до пошуків іншого статусу.

Дещо іншим було становище мешканців південноукраїнських міст. Власне ремісників у них проживало небагато, оскільки основним призначенням міст-замків була оборона від агресії кочівників. Відповідно значну частину міщан становили військові служебники - зем'яни, бояри та слуги, які несли службу при старості або магнаті. Не випадково матеріали переписів Канева та Черкас за 1552 р. свідчать, що поряд з боярами, слугами і ремісниками в цих містах проживало чимало козаків. Більшою мірою козакуванням займалися бояри та слуги, які мали професійні військові навички і вносили організуючий струмінь у заняття уходників-промисловців. Після земельної реформи, здійсненої у Великому князівстві Литовському в середині XVI ст., бояри, які не підтвердили документально своє право на володіння маєтностями, змушені була переходити до розряду селян. Вихід із становища, що склалося, ця категорія людей, витіснених зі звичного місця в суспільстві, знову ж таки вбачала у козацтві.

Зважаючи на те, що урядовці лише час від часу займалися козакуванням, зрештою залишаючись на своїх прибуткових посадах, можна констатувати, що основну масу козацтва на час державних реформ Сигізмунда II Августа становили вихідці з міст - ремісники та бояри. На відміну від селян, вони були краще обізнані з нормами тогочасної юрисдикції. Регламентували міське життя державці або окремі феодали, а служба при них також оцінювалася за досить чіткими критеріями. Перехід згаданих представників соціальних верств у козацтво вплинув на генезу його правових норм.

Уряд Речі Посполитої звільнив реєстрових від підпорядкування місцевим властям, призначивши їм старшого, водночас і суддю - шляхтича Яна Бадовського. У королівській грамоті конкретизовано його компетенцію: «...он каждому, хто бы якое діло до козаков й, гды до замков й міст наших з низу придут, міл справедливости з них чинити мает» [412]. На перший погляд, це формулювання містить суперечливі положення, адже чисельність «низових козаків» була значно більшою, ніж 300 осіб, набраних на королівську службу. Разом із тим, судочинство поширювалося нібито на реєстрових, які приходили на волості. Відповідно, Запорожжя у судовому відношенні мало залишитися поза компетенцією Яна Бадовського. Однак плани польських урядовців були значно масштабнішими.

Пояснення положень королівського указу слід шукати у ставленні уряду Речі Посполитої до Запорозької Січі та її мешканців у той період. Козаками офіційно визнавали лише реєстрових, а їх кількість передбачалося регулювати відповідно до Державних потреб. Проте, надавши певні права і привілеї реєстровим, необхідно було чітко розмежувати їх із правами інших соціальних верств. Звідси походило право старшого судити козаків у справах зі «сторонніми» людьми: селянами, міщанами, боярами. Лише кримінальні злочини, до яких були причетні козаки, розглядали гродські суди.

З погляду проведення судочинства, реформа поставила Яна Бадовського в досить скрутне становище. Знань лише чинного державного законодавства виявилося б недостатньо для компетенції у «козацьких справах». Тим більше обставини змушували старшого реєстру часто перебувати на Запорожжі, тож цілком очевидно, що він мав зважати й на козацьке право, звичаї і традиції січової громади. Приклад з його наступником Яном Оришовським є тому підтвердженням. Перебування серед запорожців вплинуло навіть на зовнішні ознаки його поведінки. Польські магнати висловлювали незадоволення «покозаченим» шляхтичем, коли старший реєстру прибув до Варшави на конвокаційний сейм 1587 р. у «грецькому» (українському) одязі й під час читання звернення до уряду сидів «по-турецькому».

Особливо турбувало владу прагнення козацтва запровадити запорозькі порядки на волостях, що означало, насамперед, встановлення власної адміністрації та судочинства. Ця тривога передавалася і вищим урядовим інстанціям Речі Посполитої. У рішенні сейму 1613 р. було зазначено: «Оскільки ці люди (козаки.-Авт.) не визнають нашої влади і самовільно вийшли з-під юрисдикції своїх панів, обравши собі своїх старшин і суддів, і не хочуть підпорядковуватися ніяким судам, окрім своїх отаманських, яких вони самі собі встановили, обравши власних суддів і старшин, що й схиляє їх до злочинів, ми ліквідуємо їх юрисдикцію як ту, що суперечить загальному праву, і зобов'язуємо підкорятися властям по місцю проживання» [413]. Під «загальним» правом тут малися на увазі норми Другого Литовського статуту, які згідно з Люблінською унією поширювалися в межах Київського, Брацлавського і Волинського воєводств. Однак суворий вердикт не вплинув на прагнення козаків бути господарями на власній землі, мати своє управління і судочинство. Тому і через три роки, під час обговорення па варшавському сеймі становища в Україні, зазначалося, що козаки «мають своїх гетьманів і власну форму справедливості, самі собі права складають, урядовців і вождів становлять» [414]. У наведених фактах ідеться, зокрема, про реакцію уряду на спроби запровадження на волостях козацького судочинства, під час якого реалізовувалися норми права, вироблені в запорозькій громаді. Безперечно, що в «чистому вигляді» вони не могли бути використаними через брак відповідних умов.

Конкретних відомостей про практику застосування козацького права на волостях у джерелах збереглося небагато. Важливим його елементом, як і звичаєвого, була наявність інституту свідків, які обиралися із заслужених козаків. Наприклад, під час запиту щодо продажу козаком Максимом Михайловичем Плоского лісу зі всіма угіддями (1615) в уряді були присутні реєстровці Яким Чернишенко та Роман Пешта, а печатку «товариську» приклав чигиринський отаман Федір Кузьминський. Аналогічний документ від 26 вересня 1630 р. засвідчили «люди віри гідні: пан Стефан Святопричиський, пан Федор Калиновим, пан Гаврило Коробка», а затвердив отаман Василь Томиленко.

На думку І. Каманіна, до компетенції отаманів козацьких громад належали обов'язки, які при королівських замках виконували старости. На підтвердження цієї тези вчений навів грамоту короля Яна-Казимира від 18 серпня 1649 р., де, зокрема, зазначалося, що у справах козацьких суд мають чинити отамани замість городових урядів [415]. Не заперечуючи думки історика, скажемо лише, що визнання широких повноважень отамани могли досягти тільки з початком Національно-визвольної війни. У попередній період не лише місцеві урядовці, а й окремі власники населених пунктів нерідко втручалися в козацькі справи, чинячи утиски адміністрації реєстрового війська. Тому про аналогію компетенцій старост і отаманів можна говорити лише із застереженням. Цілком безперечно лише, що на отаманські посади обирали заслужених і авторитетних осіб. Зокрема, Федір Кузьминський у 1632 р. виступав уже як посланець Війська Запорозького до Варшави на елекцію нового короля, а Василь Томиленко в 1636 р. фігурував як старший реєстру.

Інколи отаманської влади виявлялося недостатньо для вирішення складного питання. Яскравий приклад - універсал гетьмана Дмитра Барабаша від 7 березня 1617 р. переяславській старшині, в якому йшлося про скарг*)' козака Гаврила Колушкевича до «рады нашої зуполної», тобто до вищого уряду Війська Запорозького, про захоплення його землі козацькою родиною Саченків. «Рада зуполная» розглянула подання Колушкевича і винесла рішення про повернення позивачеві батьківського володіння. Постанова дає підставу стверджувати про здійснення радою судових функцій, можливо, навіть під головуванням гетьмана, як це мало місце на початковому етапі існування Запорозької Січі, коли суддею нерідко виступав кошовий отаман.

Втручання старшого Війська Запорозького часто потребувалося і при розв'язанні конфлікту козаків з представниками інших соціальних верств. Зокрема, в універсалі Григорія Чорного від 28 лютого 1630 р. козакам заборонялося порушувати права Києво-Печерського монастиря в межах Черкаського староства: «...же вы в пасіці монастиря Печерского, которая лежит кгрунтом в старостві Черкасском,за привилеем его королевской милости пана нашего милостивого, великие перешкоди чините: без ведомости его милости й того там брата, (который на тот час там кгрунтом й пасікою заведовати будет), в кгрунты вдершися, лис пустошите й брата, которыи высланьш бывает, зневажаєте, што се деет противко воли самого Бога й самого нашего сумления, же, место помноженыя церкви Божей, сами оную ущербляєм. Прето повагою комисии сеє, владзою гетманства моего й всего войска срокго росказуем, абысте кождый из вас кгрунтах помененного монастиря Печерского вступу жадного не міл й в лис без воли й листу его милости отца архиманд-рита й ногою не вступовал; а естли бы которнй из вас противним й упорним против сего листовного заказу нашего знайдовалсе, таковой кождый судового караня от всего войска не увойдет» [416]. Процес правотворення дістав новий імпульс з наростанням масштабів визвольного руху в Україні. У королівській інструкції на сеймики (грудень 1625 р.), наприклад, зазначалося, що козаки, «забувши віру і підданство встановлюють власну юрисдикцію, свої права». Сучасник подій польський письменник Шимон Старовольський також писав, що козаки неодноразово піднімали зброю проти Речі Посполитої і бажають бути на своєму праві. Такі самі факти спостерігалися і в ході повстань під проводом Тараса Федоровича (1630), Павла Бута, Якова Острянина та Дмитра Гуні (1637-1638). Встановлення козацьких порядків у захоплених повстанцями районах стало звичним явищем, відповідно там само під час судочинства реалізувалося і козацьке право.

*** Отже, виникнення українського козацтва стало закономірним результатом споконвічної боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками. Це протистояння тривало за доби Київської Русі, монголо-татарської навали, у початковий період існування Великого князівства Литовського. Необхідність відсічі татарської агресії в другій половині XV ст. зумовила створення контингента військово службової людності на південному при кордонні Литовсько-Руської держави. Разом із тим природні багатства степу приваблювали багатьох промисловців-уходників. Зіткнення колонізаційної хвилі українського населення з татарами покликало до життя відважних і волелюбних людей -козаків. До середини XVI ст. козакування мало форму побутового явища, характерного для людності переважно південного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнення козацтва представниками боярства і шляхти як українського, так і польського походження. Посилення соціального і національного гноблення викликало до життя таке явище, як покозачення селян та міщан. Станові ознаки українського козацтва формувалися протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.). їх правові засади дістали втілення у «козацьких вольностях», які надавалися тим, хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах су спільних відносин. Водночас власті вбачали в козаках суто військовий контингент і намагалися витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства. Економічною підоймою становлення козацької верстви було землеволодіння. Регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.

Допомога у розміщені – Довбенко Андрей




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Лютнева революція 1917 року не тільки зруйнувала Російську імперію, але й надала великий поштовх національному руху. Зачепив цей процес і величезні, військові маси, що в той час перебували на землях Поділля та Волині. В арміях, корпусах, дивізіях, полках постають українські військові громади, ради й організації, які вимагають призначення своїх командирів та створення українських частин. Такий рух охопив більшість підрозділів російської армії, де служили українці (до речі, їх на фронтах першої світової війни перебувало щонайменше 4 мільйони). Не рахуватися з цим було неможливо... Аби запобігти руйнації військ, головнокомандуючий російською армією Л.Корнілов видав наказ про українізацію окремих частин.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka