Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 24 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

«Закерзоння»...Лемківщина — Надсяння — Холмщина — Підляшшя

Юрій ГАВРИЛЮК, газета "День", №53, 26 березня 2005

КРАСА

У якій землі найбільше краси? Українці не відкажуть інакше, як — в українській! А в історично-культурному значенні українська земля це також Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя, які ще з часів Володимира Великого належали до давньоукраїнського державного простору, в яких українці були автохтонами. Тут будували вони свої оселі для мирного життя, твердині для захисту під час воєнних лихоліть і церкви для молитви Богові. Саме вони створили красу, яка хоч і понівечена часом, збереглася в неповторних обрисах дерев’яних церков та придорожніх капличок і хрестів, кам’яних пам’ятниках на могилах предків, у прикрасах сільських хат та в самому краєвиді, вписаному в душі та відображеному у творах рук та умів поколінь. СУМ

Але вже більше як півстоліття ці землі стали «Закерзонням» — територією, відсіченою від українського материка під час сталінського вирізування державних кордонів. Саме зараз, у 2004— 2006 роках, доводиться з сумом відзначати 60-ті роковини очищення Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Південного Підляшшя від автохтонного українського населення, яке проводилося під оманливою назвою «репатріації» — з використанням брутального адміністативного тиску, а згодом і солдатського багнета. Так із цієї землі вигнано близько півмільйона українців. Чорне діло знищення в 1947 році довершила акція «Вісла», під час якої під приводом боротьби з Українською Повстанською Армією виселено цих українців (150 тис. осіб), яким до цього часу вдалося вдержатися на своїх рідних місцях та розкинено їх на півночі та заході Польщі.

Єдиним нерозтерзаним регіоном залишилося Північне Підляшшя — земля на північному березі Бугу, яка межує з Біловезькою пущею (околиці Більська, Сім’ятичів, Гайнівки у сьогоднішньому Підляському воєводстві). Але тут, іще з міжвоєнного часу, застосовувався інший метод — невизнання українського етнічного характеру місцевого населення та побудова тут фасаду офіційно-шароварної білоруськості, яку, у свою чергу, не дуже підтримувано на територіях справді етнічно білоруських. Через те, що з історичних причин серед місцевого україномовного селянства було невелике почуття національного зв’язку з Україною, а також через страх перед розділенням долі українців із південних земель, українська національно-культурна активність на цій території почала набирати видимого характеру лише в 1980-х роках.

ГОЛОС МИНУЛОГО

Гей, старовино, де ти, озвися?
Хто нам розкаже про тебе,
Хто нашу думку збудить, зогріє
Та й дасть приклад, як треба?

Цими словами, надрукованими у Холмі у збірці «Заповіти рідної старовини» (1907 р.), до спадщини минулого відкликувався народний учитель і поет із Південного Підляшшя Васько Ткач (Василь Остапчук). Це ж зрозуміло — історія для народу те саме, що для кожного з нас пам’ять про прожите вже життя, без чого ми стаємо, як гнана вітром пилина в темній і страшній безодні. Цей голос минулого говорить про подвиги Володимира Великого, який відвойовував Червенські городи на лівому березі Бугу та утихомирював племена ятвягів, що були постійною загрозою для територій сьогоднішнього Підляшшя, Берестейщини, а навіть і Волині. Цей голос говорить про Володимирового сина Ярослава Мудрого, який продовжував справу утвердження західного кордону землі Руської та в 1031 році заснував на березі Сяну город Ярослав. Iз його іменем історики пов’язують також заснування таких підляських городів як Дорогичин і Більськ.

Голос минулого говорить також про Данила Романовича, наіменованого істориками Галицьким. Саме в позаминулому 2003 році відзначали ми роковини двох історичних подій — перемоги війська князів Данила та Василька Романовичів над хрестоносцями під Дорогичином (1238 р.) та коронації князя Данила на короля Русі, яка відбулася в тому ж Дорогичині в 1253 році. Це одні з вагомих подій, що вписують минуле Підляшшя в загальну історію не лише земель, об’єднаних у Галицько-Волинській державі, але і всієї України.

Протягом другої половини ХХ сторіччя зміцнювався стереотип про Буг як кордон, котрий відділяє Україну від зовнішнього світу. Але ж історія показує нам зовсім інший образ цієї ріки. Її течія сторіччями була ниткою, на яку нанизувалися землі русинів-українців — Галичина з Белзчиною, Волинь із Холмщиною, Берестейщина з Підляшшям. Персональним втіленням соборності цих земель була особа князя Данила, без згадки про котрого не можлива чесно написана історія не лише Володимира-Волинського, Галича та Львова, але і Ярослава, Перемишля, Холма, Берестя та Дорогичина. Княжий Перемишль — це найстаріше місто Галичини, вотчина Володимира Володавревича, який у першій половині ХII ст. об’єднав південно-західні українські землі в Галицькому князівстві. З кінця ХI ст. існувала тут єпископська кафедра. На початку ХIХ ст., раніше навіть за Львів, став він осередком українського національного відродження з численними культурними й освітніми установами.

Холм — місто засноване в 1230-х роках Данилом Романовичем. Спершу княжа столиця (тут 1264 року його поховали у Пречистенському соборі), а згодом культурний та релігійний центр українців Забужжя. В холмському соборі протягом кількох сторіч славилася чудотворна Холмська ікона Богородиці, недавнім часом передана вихідцями з Холмщини Українській державі. Зараз вона в Музеї Волинської ікони в Луцьку і є найстарішою іконою, яка зберігається на території України.

Саме в Холмі, в 1866 році народився корифей української історіографії, голова Української Центральної Ради та Президент Української Народної Республіки Михайло Грушевський. Тут у 1940— 1944 роках православну Холмсько-Підляську єпархію очолював митрополит Iларіон, у мирі професор Iван Огієнко (1882—1972) — мовознавець, філософ, письменник, міністр освіти і віросповідань Української Народної Республіки, перекладач Біблії українською мовою. На цвинтарі на Холмській горі, недалеко від Пречистенського собору, спочиває Пилип Пилипчук (1869—1940) — прем’єр уряду УНР на еміграції (1921—1922) та професор таємної Української Політехніки у Львові. З Холмщини до Львова переселився о. Петро Крип’якевич, батько відомого історика, учня М. Грушевського, Iвана Крип’якевича (1886— 1967), ім’ям котрого названий зараз львівський Iнститут українознавства Національної Академії наук України. На північ від Холма, над Бугом розташоване південнопідляське село Кричів, із якого йде рід Михайла Кричевського, кума Богдана Хмельницького, полковника, який у виснажливому бої під Лоєвом затримав у 1649 р. похід литовських військ на Київ, але сам загинув від ран. Південне Підляшшя — це також батьківщина Миколи Янчука (1859—1921), фольклориста, літературознавця і письменника. Він, працюючи в Москві, організував там вшанування ювілею Тараса Шевченка, а його п’єси друкували та ставили в українських театрах, зокрема в Галичині. Янчук був обдарований багатьма талантами й використовував почуті в рідному селі народні мелодії до музичного оформлювання своїх п’єс.

Але все ж таки найбільш цінним для України став музичний талант Михайла Вербицького (1815—1870), народженого на південному краї «Закерзоння» — в Улючі на Лемківщині, який у 1863 році написав музику до гімну «Ще не вмерла Україна». Довгі роки був він парохом церкви в Млинах на околиці Ярослава, біля якої й похований — на могилі стоїть пам’ятник у формі ліри з написом «Піонірові української пісні», фундований у 1934 році місцевою громадою і львівським хором «Бандурист». Стоїть і церква — дерев’яна, з половини XVIII ст., перебудована в ХХ ст. Поруч поставлені були хрести на пам’ять 950-річчя та 1000-річчя хрещення Русі-України.

Черговий великий син Лемківщини — це Богдан-Iгор Антонич (1909—1937) — найвизначніший по Франкові поет Галичини, який народився в селі Новиця на південь від Горлиць (у 1990 р. відкритий пам’ятник на місці будинку його батьків). Хоча творче життя Антонича пройшло у Львові але, як написав Д. Павличко, «..його книжки... як вікна у п’янливе повітря Лемківщини». Ось гляньмо тільки на два короткі формою та безмежні змістом вірші:          

             Рiздво
Народився Бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.
Ніч у сніговій завії
крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

                             Ярмарок
Мій брат — кравець хлоп’ячих мрій
зішив з землею небо.
Горять хустки у крамарів,
немов стобарвний гребінь.
Співають теслі, бубни б’ють.
Розкрито таємницю:
червоне сонце продають
на ярмарку в Горлицях.

Найбільшим у нашому часі співцем Лемківщини був польськомовний поет Єжи Гарасимович, збірку поезій якого «Небо лемків, або Руський ліхтар» у перекладах Iгоря Калинця видано позаминулого року у Львові. Прах поета був, згідно з його заповітом, розсипаний на одному з Бескидських перевалів, де й встановлено пам’ятний знак. Гарасимович перед смертю виразно заявив, що він — український поет, пишучий польською мовою. До цього часу назагал сприймали його, як польського письменника також українці,.

Iз дещо інших причин у ролі творця польської культури функціонує лемко Епіфаній Дровняк (1895—1968), загальновідомий як Нікіфор Криницький — найвидатніший маляр-примітивіст у Польщі, який народився у Криниці на західній Лемківщині. В 1947 році був вивезений під час акції «Вісла», але декілька разів пішки повертав до рідного міста. Тут помер і був похоронений — на його могилі встановлено пам’ятник авторства іншого лемка — Григорія Пецуха, який проживає в Закопаному.

НАДIЯ

Але українство на цій землі це не лише спогад про минуле, архітектурні і музейні пам’ятки чи твори літератури. Тут і досі, хоча в невеликому вже числі, проживають українці, які плекають свою культуру, які намагаються вистояти супроти нищівних вітрів сучасності. В кількох десятках церков і сьогодні відбуваються відправи у східному обряді, в школах відбувається навчання української мови, діють суспільно-культурні організації (Об’єднання українців у Польщі, Об’єднання Лемків, Союз українців Підляшшя тощо), виходить преса, діють самодіяльні хори та колективи, працюють митці та письменники. Щороку від Лемківщини до Підляшшя відбувається цілий ряд імпрез — «Лемківська Ватра» (Ждиня, Лемківщина), «На Iвана на Русаля» (Зиндранова, Лемківщина), «На Iвана на Купала» (Дубичі Церковні, Підляшшя), Польсько- українські музичні зустрічі (Черемуха, Підляшшя), Фестиваль української культури «Підляська осінь» (Більськ, Підляшшя) тощо. Кожного року на ці культурні заходи організатори запрошують музичні колективи з України.

Окреме місце в культурному краєвиді займають музеї просто неба з пам’ятками української народної архітектури, організовані як державою (як у Сяноку, де презентована є архітектура лемків, бойків та долинян) та виниклі з приватної ініціативи — в Зиндранові (Лемківщина), Голі (Південне Підляшшя) чи Біловежі (Північне Підляшшя).

Після 1989 року виникла можливість як відновлення існуючих у міжвоєнному періоді, так і встановлення нових пам’ятників на місцях, пов’язаних із українськими визвольними змаганнями. Хоча треба це щиро сказати, не завжди місцева польська адміністрація й польське населення ставляться до цього питання прихильно. Як видно вже з цього короткого й дуже загального ескізу — Лемківщина, Надсяння, Холмщина і Підляшшя є, незалежно від того, як пролягає зараз політичний кордон України, невід’ємною частиною українського національного простору — тут народилися люди й відбувалися події, без яких українська історія та культура були б набагато бідніші. А крім цього не можна забувати, що зараз серед громадян України можна нарахувати чи не декілька мільйонів людей, які мають своє коріння «за Бугом». Живе ще ж частина з півмільйона українців, яких переселено в 1944—1946 роках, а в кожного з них діти, онуки, правнуки, які віддано працюють для свого народу. Серед них і мої добрі знайомі та приятелі...

А сьогодення — це ж і польсько-український обмін «роками». Бо то не лише натуральна міра земного часу, а й один із засобів упорядковування духовного простору — політичні та інтелектуальні еліти, проголошуючи «роки» для вшанування визначних осіб, подій чи сусідів, розставляють орієнтири, які в своїх думках, словах і ділах повинно враховувати все суспільство.

Наголошення Президентом Віктором Ющенком на негайній потребі створення музею Голодомору чи «українського Ермітажу» стають доказом, що впорядкування українського духовного простору набере обертів. Тому, по-моєму, не зайвим було би в календарі й «рокових» заходів в Україні та Польщі вписати хоча би з один «місяць Закерзоння». Його інавгурацією могло б бути відкриття каплиці-пантеону над могилою Михайла Вербицького в Млинах, побудованої з ініціативи Львівської облдержадміністрації, науково-культурних, мистецьких об’єднань і товариств Галичини та за сприяння органів державної влади та місцевого самоврядування Підкарпатського воєводства.

У польських ЗМI Підкарпатського регіону часто згадується також факт ремонту млинівської церкви, котра після виселення українців й ліквідації тутешньої грекокатолицької парафії перейшла у власність римокатоликів, які поселилися в Млинах. Церква, побудована в XVIII столітті, була вже в дуже поганому стані, але млинівські парафіяни вирішили, що не будуть будувати нового костела, а відремонтують церкву, щоби зберегти безперервність традиції. Окрім ремонту самого будинку проводяться консеваторські праці, адже в церкві збереглися настінні розписи та старовинний іконостас. Саме він, коли потрапив до рук перемиської спеціалістки від консервації ікон Маргарити Давидюк, став свого роду сенсацією. Показалося, що половина ікон, намальованих у XVIII столітті, має ще старіші шари іконопису — з XVII, а деякі навіть з XVI століття. Обраховані на близько 300 тис. доларів США консерваторські праці фінансуються з фондів уряду Підкарпатського консерватора пам’яток старовини, а гроші на ремонт церковних стін і даху зібрали самі млинівчани, яких підтримала ґмінна управа в Радимні та фінансований державою Церковний фонд (Fundusz Koscielny). Цитований журналістом ряшівської газети «Новини» підкарпатський консерватор Маріюш Чуба підкреслює: «Ремонт церкви в Млинах та консерваторські праці при іконостасі — це добрий приклад пошанування спільної польсько-української спадщини, а водночас символ поєднання».

Українські ініціатори побудови пантеону в Млинах хотіли би його відкриття поєднати з офіційним відкриттям «Цвинтаря Орлят» у Львові, отже був би це захід з участю Президентів обох держав. Для Президента України не був би це перший тур українськими місцями Підкарпатського регіону, доказом чого є надрукований у найновішому числі видаваного у Варшаві українського тижневика «Наше слово» фоторепортаж із вересня 2003 року, де бачимо народного депутата Віктора Ющенка, який покладає квіти на могилу Никифора Криницького та зустрічається в Криниці з представниками Об’єднання українців у Польщі та Об’єднання лемків.

Думаю, що через такі заходи польському суспільству — дуже прив’язаному до польських слідів на «Кресах» — легше буде зрозуміти, що у минулому сторіччі Польща й Україна перейшли процес, дуже подібний до операції розділення сіамських сестер, і що внаслідок його також українцям довелося багато втратити. Що ствердження про те, що на другому боці державного кордону залишилися місця та пам’ятки, вписані в національну історію й культуру, це має відношення й до українського народу. I що зараз цей вцілілий із пожеж минулого історично-культурний багаж має стати взаємним вічним депозитом, про який обидві нації й держави повинні дбати, як про своє власне духовне багатство. Заради майбутнього, адже лише воно в силі знешкодити отруюючі нас найчорніші негативні флюїди й прогнати видива, які витягають свої лабети з минулого!




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

На Підляшші є дуже популярне прислів’я: «Там сторона мила, де мати родила». Отже, щоб наша сторона – Підляшшя – була мила не тільки для нас, підляшуків, але і для всіх українців, хочу коротко розказати про історію Підляшшя, про підляшуків, про їхню мову, віросповідання, а зокрема про їх народну культуру, про фольклор.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka