Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 23 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
В сравнении контекстная реклама и сео, кто окажется выгоднее? Ответ здесь.
лічилка
Новини сайту

Іван Виговський - від особистого писаря до гетьмана

Полководці Війська Запорізького: Історичні портрети \ Редкол: В.Смолій (відп.ред) та ін. – Київ.: Вид.дім „KM Academia”, 1998 – Кн..1 – 400 с.

Сподвижник Богдана Хмельницького, гетьман України в 1657-1659 рр. Іван Виговський народився на початку XVII ст. на Київщині. Він походив з старовинної української православної шляхти, родове гніздо якої було у Вигові, що на Овруччині в Київському воєводстві. Дане відгалуження роду називалося Лучичі-Виговські, оскільки було пов'язане ще й з Лучичами. Виговські були пов'язані також з іншими родами, насамперед знаменитими Глинськими. Серед останніх досить назвати Михайла Глинського (помер у 1534 р.) — князя, котрий на початку XVI ст. підняв повстання української та білоруської шляхти проти польсько-литовської католицької експансії. Його племінниця Олена Глинська була дружиною великого князя московського Василя III й матір'ю першого московського царя Івана IV. Щоправда, в останніх генеалогічних дослідженнях заперечується зв'язок Виговських з Глинськими і висувається гіпотеза про походження роду від Болсуна (Чорногуба) або Коркошка -вихідців з орди, що потрапили в Україну у часи князя Володимира Ольгердовича або великого князя Вітовта (кінець XIV -перша третина XV ст.) й започаткували роди Болсуновських, Давидовичів-Виговських, Лучичів-Виговських та ін. Батько майбутнього гетьмана Остап (Остафій) Виговський — син Івана Виговського, який мав герб Абданк. служив у київського митрополита Петра Могили — видатного церковного і культурного діяча України та Молдавії, джерела вказують, що О. Виговський мав у своїй власності містечко Гоголів на землях сучасної Полтавщини, де, можливо, й народився майбутній генеральний писар і гетьман. Остап Виговський підтримував міцні зв'язки з Адамом Киселем, котрий активно боровся в першій половині XVII ст. проти дискримінації православної церкви. Пізніше, в роки Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. О. Виговський осяде в Києві, де стане намісником Київського замку. Він мав чотирьох дорослих синів (Іван, Данило, Костянтин, Федір) та двох дочок.

Біографія Данила заслуговує на окреме дослідження. Ще на початку 50-х років XVII ст. він одружився з дочкою Богдана Хмельницького Катериною й тим ще тісніше зв'язав між собою два славних українських роди. Будучи хоробрим і талановитим воєначальником, він у 1655 р. займав ранг бихівського полковника та наказного гетьмана (саме тоді українські війська під проводом Данила Виговського взяли Люблін). Загинув 1659 р., потрапивши в полон до російських військ. Його піддали жорстоким тортурам (залили розпеченим свинцем очі), й він прийняв мученицьку смерть. Щоправда, деякі джерела свідчать, що Данило помер від ран на шляху до сибірського заслання.

Костянтин служив спочатку у Адама Киселя, а потім перейшов на бік повстанців, обіймав посади пінського і туровського полковника та генерального обозного. Після загибелі брата Івана Костянтин, очевидно, постригся у ченці.

Федір Виговський відзначився як дипломат Б. Хмельницького, був, зокрема, послом до Москви, брав участь У прийомі посольства від царя Олексія І. «Поменник» (1667 р.) київського Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря називає в роду І. Виговського імена Евстафія, Олени, Даниїла, Кіндрата, Тетяну». Тут мається на увазі Остап Виговський — батько гетьмана, сам гетьман, його дружина Олена й брат Данило.

Тетяна — це сестра гетьмана, яка вийшла заміж за шляхтича Івана Боглевського (Боклевського) — власника Глинського та Княжої Луки, можливо, предка художника Боклевського, відомого ілюстратора «Мертвих душ» М. Гоголя. Вона, ймовірно, померла до 1658 р. Хто такий Кіндрат — сказати важко. Можливо, це один з двоюрідних братів І. Виговського. Дослідники згадують ще одну сестру гетьмана, яка вийшла заміж за Павла Тетерю ще до Національно-визвольної війни. Двоюрідний брат І. Виговського — Самійло був його соратником, двоюрідний дядько Василь — овруцьким полковником. Можливо, родичем був і Криштофор Виговський — один з керівників повстання на Поліссі. Дехто з дальшої рідні (двоюрідний брат Юрій, двоюрідний племінник Ілля) служили на боці Речі Посполитої й лише після Гадяцького трактату перейшли, як і Василь Виговський, під українські прапори. Після поразки І. Виговського й ліквідації Москвою української незалежності до Сибіру було відправлено Данила, Василя, Самійла, Юрія та Іллю.

Про молоді літа майбутнього гетьмана майже нічого невідомо. Він дістав добру освіту, ймовірно в Києво-Братському колегіумі, чудово володів крім рідної української мови ще й церковнослов'янською, польською, латинською, непогано знав російську мову, був вмілим каліграфом. Згідно із Самійлом Величком Виговський був «вивчений вільним наукам, славився за дотепного і вправного у писарських справах». Не випадково він пізніше виступав як покровитель вище згаданого колегіуму, підкреслював своє знайомство з Феодосієм Софоновичем — ректором Києво-Могилянського колегіуму в 1653-1655 рр., ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1655-1672 рр., письменником, теологом та істориком. Не було випадковістю й те, що в ході розвитку українсько-російських відносин саме Виговському на його прохання патріарх Никон надсилав книги, а також священні посудини і ризи. З листа Виговського до Никона від 22.08.1653 р. довідуємося, що останні були йому потрібні для Свято-Троцької церкви у Чигиринському монастирі, яку генеральний писар збудував своїм коштом .

Свою військову кар'єру Виговський розпочав «товаришем» у кварцяному війську Речі -Посполитої, з якого складався кістяк польської армії. В роки правління короля Владислава IV (1632-1648 рр.) Виговський відзначився у боротьбі проти «неприятеля святого Хреста Господня», тобто — турецько-ногайсько-татарської агресії. В 1638 р. він став писарем при Яцеку Шемберкові — комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким у 1638-1648 рр. Очевидно, тоді ж Виговський познайомився та увійшов у тісніші контакти з Б. Хмельницьким— тодішнім генеральним писарем Війська Запорозького. Принаймні вони зустрічалися під час переговорів на Масловому Ставу. Приблизно наприкінці 20-х рр. ХУЇЇ ст. Виговський бере свій перший шлюб, про який, на жаль, майже нічого невідомо. Від нього він мав дочку Мар'яну, котра була одружена з українським православним шляхтичем Михайлом Гунашевським — автором відомого Львівського літопису, який служив у Генеральній канцелярії в роки Національно-визвольної війни, виконував дипломатичні доручення Б. Хмельницького, пізніше став київським протопопом (1657 р.), потім (у 1667-1672 рр.) - - перемишльським кафедральним пресвітером. Овдовівши, Виговський взяв другий шлюб 1656 р. з Оленою Стеткевич — дочкою українсько-білоруського шляхтича, новогрудського каштелянина Богдана Стеткевича — одного з покровителів Києво-Могилянського колегіуму, фундатора Кутеїнського православного монастиря, який мав маєтності в Білорусії (Оршанський повіт). Через свого тестя Виговський увійшов у родинні зв’язки з рядом відомих українських і білоруських князівських та шляхетських родів, наприклад, з князями Соломирецькими.

Початок Національно-визвольної війни поставив перед Виговським, як і перед іншими українськими шляхтичами, дилему: з ким бути? Українська православна шляхта в своїй масі підтримувала національно-визвольні тенденції війни, але вороже ставилася до соціальних. Цю дилему кожен рід, кожен шляхтич вирішував по-своєму й прийняття остаточного рішення проходило нерідко болісно та неоднозначне. Одні шляхтичі безоглядно стали на бік свого народу (Богдан Хмельницький, Данило й Іван Нечаї, Іван Богун та ін.), другі одразу зайняли ворожу щодо нього позицію і стали до лав війська Речі Посполитої (М. Зацвіліховський — кум Б. Хмельницького, сумно відомий Д. Чаплинський, Бабуза, Дзик та ін.), треті перейшли до карателів після короткої (С. Забуський, Я. Ясноборський) чи досить тривалої служби у повстанців (полковника Михайло Криса, Іван Головацький), четверті ж проробили зворотну еволюцію, наприклад, Михайло-Станіслав Кричевський. До останніх належав й Іван Виговський.

Він був спочатку ротмістром кварцяного війська і в склад авангарду карателів, очолюваного Стефаном Потоцьким, брав участь у битві на Жовтих Водах. У вирішальний момент бою біля Княжих Байраків (16 травня 1648 р.) він бився хоробро але потрапив у полон. Тричі він тікав, але невдало, й тоді його прикували до гармати. Бранця врятував Богдан Хмельницький, котрий викупив його в хана Іслам-Прея III за коня Тоді Виговський дав гетьману присягу вірно йому служити додержав її. За життя Богдана Хмельницького не бачимо якихось серйозних розходжень між ними. Виговський став спочатку особистим писарем гетьмана та ймовірно, супроводжував його у переможному поході 1648 р Під час облоги Львова Б. Хмельницький послав Виговського до трансільванського князя Д'єрдя П Ракоці, про що згадував сам гетьман у своєму листі від 27.11.1648 р. Завдання цієї місії полягало в укладенні союзу. Це було перше українське посольство до Трансільванії, й у подальшому справа таки дійде до союзу з нею (1656 р.). Будучи спочатку особистим писарем гетьмана, Виговський швидко здобуває авторитет і робить блискучу кар'єру. В квітні 1649 р. бачимо вже двох генеральних писарів Війська Запорозького: Івана Креховецького та Івана Виговського, котрого за інерцією ще називають писарем «покоєвим гетьманським». Однак уже тоді Виговський відтісняє Креховецького на другий план. Так, переговори з московським послом Г. Унковським проводили тільки Хмельницький і Виговський. Брав останній участь й у кампанії 1649 р. Тоді він став головним поряд з гетьманом упорядником «Реєстру Війська Запорозького 1649 — початку 1650 рр.» Цей же документ згадує про Виговського вже як про генерального писаря, а про Креховецького як про корсунського полкового писаря. Новий генеральний писар виступає навіть як співавтор деяких важливих універсалів Б. Хмельницького, нерідко сам пише їх з волі гетьмана.

За короткий час Виговський створив потужну та високоефективну Генеральну канцелярію. Ця установа була по суті Міністерством закордонних справ і одночасно — внутрішніх. Вона стала тим самим генератором, який згідно з волею гетьмана й ради Війська Запорозького приводив у рух численні привідні паси державної машини. Сюди надходила військово-політична інформація з усіх кінців України і зарубіжних держав, тут приймалися та звідси відправлялися численні посольства, ухвалювалися важливі рішення, котрі поруч з військовими перемогами визначали долю України. Щоб створити таку потужну державну машину й керувати нею, потрібен був величезний талант адміністратора та політика. І хоча створювали її спочатку Хмельницький та Креховецький, але саме Виговський розбудував її й поставив на рівень європейських канцелярій. Уряд генерального писаря зусиллями Виговського був піднесений до другого після гетьмана, і не випадково західні джерела називають з цього моменту генеральних писарів канцлерами. Хоча склад та механізм функціонування Генеральної канцелярії й донині залишаються недостатньо вивченими, однак можна назвати тих, хто були найближчими співробітниками Виговського. Це М. Гунашевський, про якого вже говорилося, Силуян Мужиловський, шляхтич Соболь, білорус Ярмолович, П'ясецький, ймовірно, Федір Погорецький, Захар Шийкевич — майбутній генеральний писар Лівобережної Гетьманшини у 60-х і 80-90-х рр. XVII ст. Джерела вказують на те, що в Генеральній канцелярії працювали 12 шляхтичів, котрі перейшли на бік повстанців, але на ім'я називають лише одного (П'ясецький, про якого вже згадувалося вище). Залучали до виконання дипломатичних місій також іноземців, наприклад, грека Івана «Мануйлова» та серба Василя «Данилова». Залучав Виговський до таких місій і свого батька й братів, навіть слуг та челядників, як-от: Івана Стадника, Самійла, козака Дорошенка.

Існують підстави вважати, що саме Виговський відіграв одну з провідних ролей у формуванні розвідки й контррозвідки України. Ще на початку 1649 р. полковник Максим Нестеренко послав до Польщі з Переяслава 2000 розвідників. Проте пізніше керування цими справами переходить до Виговського. Не випадково агентом останнього був татарський товмач великого візира Сефер Кази-аги, котрий під час сепаратних польсько-кримських переговорів під Кам'янием-Подільським у грудні 1653 р. передав генеральному писарю відомості про їхній зміст. Не випадково агентом Виговського в Стамбулі був серб Микола Маркевич, посланий писарем до Туреччини наприкінці 1653 р. Таким же агентом був і грек Теодозій Томкевич — львівський купець та міщанин, котрий, до речі, брав участь й у дипломатичних контактах уряду з урядами Речі Посполитої та Швеції (1658 р.). Отже, завдяки саме Виговському було створено широку агентурну мережу яка сповіщала гетьмана про все важливе, що діялося не тільки в Україні, але й у Польщі, Литві, Чехії, Моравії, Сілезії, Австрії, Османській імперії, Кримському ханстві, придунайських державах. Ця мережа української розвідки була настільки розвинутою, що навіть і через 25 років лунали скарги польських вельмож на те, що козаки (вже у часи Петра Дорошенка) знають про всі задуми короля. Вони пропонували «добре пошукати» агентів серед українців, що входили в оточення короля Яна ІІІ Собеського.

Зрозуміло, що без Виговського не обходилися найважливіші та найпотаємніші справи Гетьманщини. Досить сказати про епізод з самозванцем Тимофієм Анкудіновим (1650 р.), шо викликав переполох у Москві й змусив її бути поступливішою щодо України.

Аналізуючи взаємовідносини Хмельницького і Виговського, ми дійшли висновку: гетьман та генеральний писар діяли, як правило, узгоджено, причому кожен мав свій «імідж» і проводив відповідну лінію в ході дипломатичних контактів. Виговському, звичайно, відводилася роль «буфера», провідника нібито м'якшої, ніж у Хмельницького, лінії. Це давало змогу краще виявити наміри протилежної сторони, навіть її агентуру, створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру Б. Хмельницького.

Звичайно, не можна говорити про повну тотожність політичних позицій гетьмана й генерального писаря. Якщо перший був представником центру, то другий тяжів до поміркованих (М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та ін.), котрі прагнули досягнути компромісу з Річчю Посполитою. Через Це Виговського недолюблювали представники радикальної течії (М. Кривоніс, Д. Нечай, Л. Мозиря, М. Гладкий, С. Подобайло й ін.). За життя Б. Хмельницького на це можна було не звертати особливої уваги, але коли Виговський сам став гетьманом — це йому дорого обійшлося.

Після кампаній 1648-1649 рр. Виговський брав участь у поході 1650 р., котрий завершився взяттям столиці Молдавського князівства — Ясс. За умовами капітуляції господар Василь Лупул мав віддати свою доньку Розанду заміж за старшого сина гетьмана — Тимофія. Відзначимо, що цей шлюб було взято в 1652 р., і весільний ескорт до Молдавії очолював саме Виговський. 1651 р. він брав участь у Берестецькій битві, причому саме його з Хмельницьким насильно забрав з поля бою хан. Вирвавшись з неволі, Виговський вжив енергійних заходів для мобілізації додаткових військ, громив під Паволоччю орду, яка поверталася до Криму, обтяжена ясиром. Рішучі дії Виговського змусили ординців прискорити відновлення союзу з Україною. Він відіграв важливу роль також в організації оборони Білої Церкви, та укладенні нового мирного договору (28.11.1651 р.), що правда, тяжчого в порівнянні із Зборівським.

У 1652 р. українська армія взяла переконливий реванш над поляками за поразку під Берестечком, і в цій битві брав участь також Виговський. У 1653 р. він відіграв активну роль у переможних боях під Жванцем, але зрада хана не дала й тут можливості остаточно розгромити ворога. Це спонукало уряд України до посилення контактів з Московською державою та до укладення з нею військово-політичного союзу. Толі Виговський був одним з найпалкіших прихильників такого акту, котрий було укладено у 1654 р. Хоча російсько-український договір того року є недосконалим, незавершеним і короткотривалим, він призвів до виникнення своєрідної конфедерації двох незалежних держав. Поки договір був рівноправним, доти й успішно розвивалася боротьба проти Речі Посполитої. Досить сказати, що українська армія очистила від поляків майже всю Західну Україну. Російсько-українські війська дійшли до Любліна, Вільнюса та Риги, причому гене пальний писар бере участь у Дрожипільській битві, в поході на Львів (1655), у битві під Озерною (19-22 жовтня 1656 р.). Однак після цього Москва зрадила Україну й уклала сепаратне перемир'я з Річчю Посполитою у Вільні. Це виразно показало справжні наміри Москви, далекі від братства, та змусило Хмельницького шукати нових союзників, не загострюючи до часу відносин з царем Олексієм. Було укладено союз з Швецією, Трансільванією і Бранденбургом, внаслідок чого українські козаки брали участь разом із союзниками у взятті Варшави, Кракова, ряду інших польських міст. Річ Посполита опинилася на краю загибелі, й її хроністи з жахом згадували про літа «потопу» 1655-1657 рр. Чи варто нагадувати, що Виговський, який проводив енергійну дипломатичну діяльність, особливо, коли гетьман був тяжко хворий в останні два роки свого життя, якнайбільше прислужився до створення могутньої антипольської коаліції.

Однак фортуна відвернулася від керманичів Української держави. Погіршилася міжнародна ситуація, загострилися соціальні суперечності у середині українського суспільства. Москва дедалі менше прагнула перемоги над Польщею, намагаючись знищити незалежну Україну та перетворити її в свою колонію. У цей час помер Богдан Хмельницький (1657 р.), і це позбавило нашу Батьківщину загальновизнаного лідера.

В атмосфері гострих суперечностей та посилення московського тиску гетьманом України було врешті обрано Івана Виговського (Корсунська рада 21 жовтня 1657 р.). Але на Цій раді не було представників Січі, що дало привід опозиції поставити під сумнів правомірність обрання Виговського гетьманом. І хоча нова рада розставила крапки над «і», опозиція не заспокоїлася. В особі Виговського Українська держава мала досвідченого політика, вмілого адміністратора та дипломата, хороброго й талановитого воєначальника. І все ж він поступався Богдану Хмельницькому, хоча вмів гнучко проводити центристську лінію, особливо у гострих соціальних питаннях. Щоправда, і перехід булави до Виговського припав на складний час, коли міжнародне та внутрішнє становище України погіршувалося буквально на очах.

В 1658 р. гетьман зіткнувся з потужною опозицією, яка всіляко підтримувалася Москвою. Спочатку йому вдалося розгромити опозиціонерів, на чолі яких стояли полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Іван Барабаш - один з найбільших політичних авантюристів за всю історію України. Побачивши крах першої опозиції, Москва все нахабніше втручається у внутрішні справи Української держави. Це призводить до російсько-української війни 1658-1659 рр., яка переплелася з громадянською війною в Україні. У такій ситуації Виговський круто міняє політику. Оскільки пакт 1654 р. вже перестав фактично діяти, бо сама Москва його грубо порушила ше в 1656 р., гетьман уклав з Річчю Посполитою відомий Гадяцький договір 1658 р. На його підставі Україна (під назвою Велике князівство Руське) мала дістати ті ж права, що й Велике князівство Литовське, і входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації з Короною Польською та ВКЛ. Однак Гадяцький договір, хоча й був ратифікований сеймом Речі Посполитої, однак залишився лише на папері, бо російсько-українська війна розгорілася з новою силою. У ході її Виговський здобув блискучу перемогу під Конотопом (9 липня 1659 р.), знищивши близько 40 тис. чол. російського війська і захопивши в полон близько 15 тис. Однак ця битва не призвела до перемоги у війні, бо в Україні піднялася нова хвиля виступів опозиції, яка зробила своїм лідером молодшого сина Богдана Хмельницького — Юрія. Хоча останній був ше зовсім молодим, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун, Іван Сірко, Яким Сомко й ін. Війни на два фронти, та ще громадянської, Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий піл тиском Москви підписав Переяславський говір 27(17).10.1659 р., що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Російської імперії, причому ця автономія постійно скорочувалася.

Колишній гетьман відступив на Волинь, що перебувала тоді під контролем короля, -й дістав з волі останнього Барське староство в Київському воєводстві, звання сенатора Речі Посполитої. Він осів у Барі на Поділлі, куди згодом вирвалася з Чигирина також дружина з малолітнім сином Остапом (нар. 1657 р.). Виговський побував у Львові, вписався до Львівського православного братства, не полишив і політику. Але в цей час починається Руїна: Гетьманщина розколюється на дві частини — Правобережну та Лівобережну. Ю. Хмельницький змушений був піти у відставку й постригся в ченці, а новим гетьманом (уже тільки Правобережної України) став Павло Тетеря. Останній у цей період виступає як активний прихильник Речі Посполитої, причому дуже вороже настроєний проти Виговського. Коли Ян Казимир вдерся до Сіверської України в 1654 р., то зустрів масовий опір українців, котрі добре пам'ятали польське гноблення до 1648 р. Похід зазнав поразки, причому агресивні дії Польщі викликали протест і опір навіть правобережних козаків та їхніх вождів. Саме через це було розстріляно полковника Івана Богуна. На Правобережжі розгорталося могутнє антипольське повстання, котре було спрямоване й проти гетьмана Тетері. У відповідь той разом із своїм кумом Себастіаном Маховським та деякими іншими польськими воєначальниками (Стефан Чарнецький й ін.) жорстоко придушував народні виступи. Коли було схоплено вождя повстання на Правобережжі Дмитра Сулимку, то деякі сліди привели до Виговського, який нібито симпатизував повстанцям ' навіть був «мотором всіх нинішніх бунтів». Тому його було заарештовано й позбавлено всіх прав та привілеїв, котрі він мав у зв'язку з сенаторським титулом. Без всякого суду і слідства, навіть без королівського відома, колишнього гетьмана було засуджено до розстрілу. Виговський гідно зустрів смерть Коли 16 березня 1664 р. за ним прийшли, щоб повести на розстріл, він читав акафіст Пресвятій Богородиці. Вирок були виконано... Олена Стеткевич, дізнавшись про страту чоловіка померла від розриву серця. Колишнього гетьмана та його дружину поховали, як свідчить Чернігівський літопис, у Великому Скиті, але є певні сумніви в достовірності цих свідчень пам'ятки. Доля нащадків Виговського фактично невідома. Алe у Речі Посполитій другої половини ХVII-ХVIII ст. діяли численні Виговські, деякі з яких могли бути нащадками його сині Остапа. Це були сполонізовані шляхтичі, й важко судити, чи відчували вони себе хоча б трохи патріотами Українська держави, як їхній великий предок.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Михайло Дорошенко належить до старовинного шляхетного козацького роду. Коли народився, де здобув освіту і де пройшли його юнацькі роки, достеменно не відомо. Відомо лише, що він з молодих літ перебував на Січі, де швидко зайняв чільне місце серед козацької старшини. Дорошенко під час гетьманування Петра Сагайдачного полковником брав участь у всіх його походах, відзначився в поході на Москву та в битві під Хотином.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka