Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 29 липня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Чому помори співали українські билини?

Євген Герасименко

Добре відомо, що як в російсько-імперській так і радянській історіографії домінувала ідея подніпровського походження "братніх народів", яка б обґрунтовувала великоруське “слов’янство” та погляд на Київську Русь як протовеликоруську державу. В основі цієї теорії лежить ствердження про масове і повне переселення русів (подніпровців) на Північний Схід (Залісся) до кінця 13 століття і спустіння Подніпров’я як наслідок цих міграцій та навал сусідів, зокрема татарського спустошення. Ця давно спростована даними антропології, культурології та лінгвістики теорія тим не менш існує по сьогодні і залишає своїм головним аргументом “великоруську билинну спадщину”. Виявляється, що давньоукраїнський (руський) старинний епос зберігся лише на території сучасної РФ, але відсутній в Україні...

Ось що пише про це речник російсько-імперської історіографії Андрій Дикий:

“Любопытно и достопримечательно, что былины эти сохранились в народе на севере и совершенно отсутствуют в непосредственно прилегающим к Киеву, то-есть, на территории нынешней Украины, хотя события, о которых рассказывают былины, происходили в Киеве. Нахождение былин на севере находится в противоречии с утверждением украинской сепаратистической историографии о том, что украинцы являются прямыми и единственными наследниками Киевской Руси и ее культуры, и с великороссами ничего общего не имеют. Почему же, спрашивается, былины о Киеве и об "украинском" князе Владимире (так его называют сепаратисты) не сохранились в украинском народе, а найдены и записаны у великороссов? На Украине, как известно, народный эпос — "казацкие думы", событий до образования казачества, то-есть до начала 16-го века, не вспоминают. Не логично ли будет сделать вывод, что именно великороссы являются потомками того населения, которое жило вокруг Киева во времена князя Владимира, а украинцы — нынешнее население — появилось позденее, из отдаленных окраин мало знавших о тех событиях, которые воспеваются в былинах? (...) Приднепровье к концу 13-го века опустело”.

Наскільки ж насправді подібні ствердження можуть доводити “київську спадщину” та “слов’янське переселення”? Відразу помітимо, що основна частина билинного епосу, що складався русинами в Україні-Русі, збереглася лише на території невеликої фіно-угорської країни Поморії (Помор’я), що розташована на Північному Сході Європи і омивається Білим та Баренцовим морями. Вже в Середньовіччі Помор’я підпало під залежність від Новгородської держави, основу якої складав окремий, споріднений українцям слов’янський псково-новгородський етнос, асимільований московітами у XVI столітті. Саме під колонізаційним впливом новгородців і формувалися помори.

Так характеризує сучасних поморів радянська антропологія:

“Поморы сформировались из выходцев из севернорусских и отчасти центрально-русских областей, ассимилировав некоторые местные группы финно-угорского, саамского и ненецкого происхождения". [1]

Проте вказаний час уявного “переселення” (кінець 13 століття) жодним чином не відповідає справжньому стану речей: “...к XIV— XV вв. былин не было на всей территории Руси (всіх земель колишньої Київської Імперії – Є.Г.), кроме Новгородской земли” [2] Таким чином період існування билин в Московії (Заліссі), що об’єднала фіно-угорські країни Мерянію, Мурому і Мещеру, нараховував б лічені роки? Інакше як пояснити те, що:

“...сопоставление былинного ареала с показаниями письменных источников, антропологических, этнографических и диалектологических данных позволяет утверждать, что распространение былин на русском Севере можно связывать только с новгородскими переселенцами. В областях, заселенных из Ростово-Суздальской земли (Московії або Залісся – Є.Г.) - , былинная традиция отсутствует... что... в свою очередь позволяет сделать вывод, что населению Ростово-Суздальской земли, во всяком случае, ко времени усиленного переселения оттуда (XIV— XV вв.), былевой эпос не был известен»”. [3]

Ці висновки підтверджують сотнями фактів, зокрема використанням українських билин в Поморії сьогодні:

“...былины поют на Терском берегу везде, кроме с. Поноя. Это мне показалось загадочным,— пише дослідник билин Марков ,— но потом дело случайно разъяснилось. На пароходе я встретился с несколькими понойскими жителями, которых по одежде нельзя было отличить от богатых подмосковных крестьян; прислушиваясь к их разговору, я заметил, что говор их почти не отличается от московского. Тут же один крестьянин мне сообщил, что предки русского населения Поноя переселились из “Москвы”, то есть из центральной России. Московские выходцы не изменили своей этнографической физиономии и даже не научились старинам” [4]. Отже наукові дослідження спростовують будь-яке масове переселення русів в Залісся, як і будь-яку билинну традицію в Московії, слідів їх не видно і в пізнішому фольклорі оригінальних великорусів. Але яким чином українські билини потрапили в далеку Поморію і збереглися там протягом століть по сьогодні? Видатний дослідник Давньої Русі І.Б.Рибаков, користуючись розділом билин на цикли, які відповідають певним часовим періодам, довів, що на Північ потрапили лише ті українські билини, які були складені в часи найбільш міцних зв’язків Києва з Новгородом.

А деякі дослідники припускають можливість ранньої колонізації Помор’я українцями:

“Отводя Новгороду безусловно значительное место, мы тем не менее утверждаем, что начальный этап в освоении Севера — X—XI вв... можно уверенно называть и общерусским, поскольку в нем в качестве самостоятельных компонентов принимали участие жители Южной Руси (України – Є.Г.)”. [5] «Другая (після фіно-угорської – Є.Г.) линия западных связей культуры русских Мезени отклоняется к югу, в Поднепровье» [6]

Зокрема, невизначеним залишається походження свастики, присутньої в матеріальній культурі поморів:

”...с южнорусскими областями связаны свастические элементы орнамента, дожившие до наших дней в изделиях прикладного искусства Мезени — вязаных варежках, носках, тканых поясах и т. п.” [7]

Але з таким же успіхом свастичний знак можна пов’язати з архаїчною фіно-угорською культурою поморів, на чому наголошує відома дослідниця Дмітрієва: “Мы уже отмечали, что его появление у русских Мезени, по всей вероятности, нужно связывать с финно-угорскими соседями. В свою очередь С.П.Толстов считает свастический знак одним из многих свидетельств связей финно-угорского, особенно угорского севера Евразии с доарийской Индией (племенами дравидов и мунда)”. Окрім того, в колонізації півночі не могли брати участь великі маси русинів, але лише люди певного фаху, що були причетні до безпосередніх зв’язків з Новгородом, наприклад воїни і монахи.

Не менш важливим питанням є й те, чому не збереглися билини в Україні? І чому вони збереглися саме на задвірках європейської цивілізації, на межі слов’янського і фіно-угорського світів?

Відповідь криється у самому запитанні: «…Эпос получает наивысшее развитие в этнических окраинах. Все былинные очаги находятся в районах, представляющих, как правило, одновременно естественную границу…». [8]

Адже билинна традиція, що походить з українських земель була піддана дуже великому впливу фіно-угорського етнічного субстрату, а також примітивного сприйняття й нерозвиненості культури. Оригінально лицарський шляхетський епос був перероблений і висловлений в простонародному дусі. Що ж до основної причини відсутності билин в Україні-Русі, дослідники схожі у висновках: «...Занесенный эпос легче объективируется, принимается как поэтическое данное... чем эпос, не отрывающийся от почвы и питающийся живыми отголосками исторических событий, впервые вызвавших его к жизни» [9]

Україна завжди перебувала у вирі історії, в той час як колишні колонії залишались за її кулісами і співали спотворені пісні своїх панів. Українська ж свідомість несла форму билинної традиції, але зі змістом нового буття, а саме козацьких подвигів і звершень: «Украинские колядки, народные песни, относительно хорошо сохраняющие особенности древнерусского эпического стиля Киевской эпохи... свидетельствуют о том, что во многом близкие им по своей поэтике древнерусские былины создавались в той же народной среде». [10] Та найбільш переконливе пояснення великоруському билинному феномену дає В.С. Кузнєцова в праці «Дуалистические легенды о сотворении мира в восточнославянской фольклорной традиции»:

”...фольклорная (в нашому випадку билинна) традиция великороссов подверглась известной реархаизации под влиянием иноэтнических контактов с финно-угорскими соседями - носителями более ранних форм религии и культуры”. У всякому разі, оригінальний за змістом давній український епос зберігся лише в Поморії, хоч й в спотвореному вигляді. Билини дійшли до наших днів саме завдяки фіно-угорському ґрунту, на який вони були занесені нашими далекими предками.

Література:

  • Дебец Г. Ф. О путях заселения северной полосы Русской равнины и Восточной Прибалтики.
  • Дмитриева С. И. Географическое распространение русских былин по материалам конца XIX — начала XX в— М., 1975, с. 93
  • Там же с. 41.
  • Там же с. 48
  • Бернштам Т. А. Русская народная культура Поморья в XIX — начале XX в. -- Л., 1983, с. 6.
  • Дмитриева С. И. «Фольклор и народное искусство русских Европейского Севера» (1988), с. 228
  • Там же с. 230
  • «Русская народная культура Поморья в XIX — начале XX в.» (Л., 1983); с. 206, 207
  • Веселовский А. Н. Русский эпос и новые его исследователи — Халанский и Дамберг. — «Вестник Европы», 1888, июль, с. 153.
  • Плисецкий М. М. Героико-эпический стиль в восточнославянских колядках.— В кн.: Обряды и обрядовый фольклор. М., 1982, с. 206; Гацак В. М. Эпос и героические колядки.— В кн.: Специфика фольклорных жанров. М., 1973, с. 7—51.




  • Донщина і далі на схід
    Східна Слобожанщина
    Книга про Стародубщину
    Лужицькі серби
    Підляський архів
    Джерела
    Цікава стаття

    Лемки, як і взагалі українці у Польщі, - це не діаспора. І в прямому, і в переносному значенні слова. По-перше, вони - вихідці не з чужих, а з етнічних українських земель, які не з їхньої волі опинилися за межами України. По-друге, навіть за чаркою не вчать нас жити і не докоряють клубком нерозв'язаних проблем. Більше розуміють українські проблеми, здатні співчувати, хоча у самих не менше підстав для нашого співчуття. Чого варта лише операція «Вісла», внаслідок якої всі українці були вигнані з рідних домівок. Тепер лемків найбільше не в горах, а на заході Польщі, у Любуському воєводстві. Там ми й хотіли почути відповіді на п'ять сакраментальних запитань.

    Дружні ресурси
    Ідея та створення сайту - Haidamaka