Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 18 серпня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Руська ідея у Великому князівстві Литовському

за одноіменною статтею Олександра Ільїна, в журналі „Гістарычная брама”

Після татарської навали Київ та інші руські міста зазнали значних руйнувань. Але з часом місто почало відроджуватись і стало центром князівства, деякий час залежного від Орди. Але в XIV столітті руські землі було визволено від азійської навали, після чого вони перейшли під протекторат великих князів литовських.

Визначний український історик М.Брайчевський пише: „Литовська держава XIV-XVI століть успадкувала й продовжувала традиції Київської Русі. Більшість території її складалися із земель Білорусі (повністю) та України (переважно). Східні слов'яни становили основний демографічний потенціал країни.

Староукраїнська мова була державною мовою Литовського князівства, нею велося все діловодство. Суспільний лад Русі був перенесений сюди майже непорушний, а правові норми Київської держави діяли тут аж до XVI століття, коли з'явився так званий Литовський статут. Так само й коріння духовної культури Литви сягало давньоруської традиції. Місцевою була тільки правляча династія, яка, до речі, досить швидко асимілювалась. Гедиміновичі - нащадки Гедиміна Вітеновича - здебільшого були вже русинами. Отож недарма деякі дослідники ладні називати Литовське князівство Литовсько-Руською державою. Після битви на Синіх Водах та прилучення частини України до Литви Ольгерд поставив свого сина Володимира Ольгердовича київським (а по суті - українським) князем, передавши йому владу над землями колишньої Київскої Русі. Це було відродження української державності, правда, васальної щодо великого князя литовського. Державу Володимира Ольгердовича та його нащадків умовно називаємо другим Українським королівством, хоча його зверхники офіційно королівського титулу не мали. Проте, західні хроніки, зокрема німецькі (Генріх Латвійський та інш.), давньоруських князів (навіть удільних) називають королями. Отже, державна традиція, започоткована Данилом Галицьким не перервалася. Володіння Володимира Ольгердовича були менші за перше Українське королівство [Галицько-Волинське князівство] й охоплювали не всю Україну, а проте, в їхніх межах українських зверхник мав деякий (хоча і неповний) суверенітет. Вияв цього васального суверенітету вбачаємо в тому, що Володимир Ольгердович карбував свою монету.” Суверенітет київського князя було закріплено і в його титулі „господар-отчич”, „князь великого князства свого Киевского”.

Олександр Олелькович
Брайчевський продовжує: „У 1442 році на київській престол сів син Володимира Ольгердовича - Олександр (Олелько) Володимирович. Друге Українське королівство відновилося, але становище його було досить складне. Врядування Олелька (1442-1455) позначене відчайдушною боротьбою з татарами, які протягом першої половини XV століття і далі завдавали Україні жорстоких ударів (поразка україно-литовського війська над Ворсклою в 1399 році, погром Києва Едигеєм в 1415 року і т.д.).”

Як ц не дивно, але Олелько підтримав руського митрополита Ісидора, що підписав в 1439 році Флорентійську унію. Так, історик Русина зазначає: „Навіть на зламі XV-XVI ст. ім'я Ісидора фігурувало в помнику Києво-Печерського монастиря - і тільки згодом цей запис було знищено.”

Як зазначає далі Брайчевський: „Наступником Олелька став його син Симеон (1445-1470). За його врадування Київ увійшов у смугу помітного піднесення, зокрема культурного. XV століття можна визначити як другий період українського ренесансу, що ґрунтувався на ранньогуманістичних тенденціях. Київські зверхники з дому Олельковичів були по суті сучасниками італійського кватраченто. За Симеона Олельковича в Києві, при Софійському соборі, утворився вчений гурток - своєрідна академія, що плідно працювала на ниві просвіти та науки [...]

Помітні зрушення відбувалися і в царині образотворчого мистецтва. Відроджується мурована архітектура - жвавіше на заході, але й у Наддніпрянській Україні теж. У Києві стараннями Симеона Олельковича проводиться реставрація кількох визначних пам'яток, зокрема, пов'язаних з ім'ям Володимира Святого (Десятинної церкви, церкви Спаса-на-Берестові, яку народна пам'ять пов'язувала з просвітником Русі, хоча насправді її збудовав Володимир Мономах. А особливо - Успенського собору в Печерській лаврі)[...] Високого рівня досягала й графіка, зокрема книжкова. Видатною пам'яткою, наприклад, є Київська Псалтир 1397 року.” Відзначимо, що першим власником цієї визначної пам’ятки книжкового мистецтва був берестеєць, литовський підскарбій Абрагам Єзофович. Так, О. Русина пише: "Зі свого боку, Семен Олелькович вважав себе "князем великого князства своего Киевского", а його сусід, молдовський воєвода Стефан ІІІ, котрий у 1464 р. одружився з сестрою Семена Євдокією, навіть, називав його "київським царем" і з таким титулом він згадується в місцевих літописах. Це й не дивно - з огляду на масштаби його володінь, які простягалися від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні.”

Український філософ і літературознавець Д. Чижевський писав про стан тодішньої руської (української) літератури: „Мала обсягом та часто випадкова змістом літературна продукція 15 ст. Усе літературно цінне в ній якось нав'язується до стилістичної традиції старих часів. Відгуки нових течій, православних (гезихасти) або єретицьких - незначні та літературно мало цікаві [...] Частиною літературної діяльності є праця над утриманням старої традиції. Ця праця без широких перспектив сходить почасти на копіювання та редагування старих пам'яток. Складають молитовники з ужитком молитов місцевого походження (напр., Кирила Турівського), доповнюють Паремійник, різні збірники проповідей. Перероблюють іноді виклад, а іноді й мову, наближаючи її до народної, як напр., у Мінеї 1489 р. [переписав в Кам’янці-Литовському попович Березка із Новогрудка - О.І.], що збереглася в білоруському відписі з українського тексту. Разом з тим спрощують стилістику та композицію (та сама "Мінея", нова редакція "Скитського Патерика"). Деякі твори доповнено новим, почасти ідеологічно новим матеріалом, напр., Києво-Печерський Патерик. Переписуються обсяжні пам'ятки: Літопис, Патерик, хронографи, а також богослужбова література.”

Таким чином, руська духовна культура розвивалася тоді в руслі православного ізоляціонізму і консервації старих традицій, орієнтуючись на інші правослані держави й Афон. Це було дуже небезпечно для політичної стабільності і територіальної цілісності ВКЛ, що прекрасно розуміли краківські інтелектуали-гуманісти. Одним з перших кроків у справі зближення руської культури ВКЛ із західною, ренесансною, було, на наш погляд, видання Швайпольтом Фіолем у Кракові книг на слов'янській (руській) мові. З цього приводу М. Грушевський писав: "Видання велося, мабуть, передусім для України [Русі - О.І.], українськими руками, які задокументували себе отими наведеними вище "виходами" і технічними приписками." Історик української книги Я. Ісайович визначив, що всі краківські видання робилися з рукописів, створених на території Червоної Русі. Так, гравюри в "Тріоді Цвітній" виготовлялися за зразком підкарпатських ікон. Багато дослідників вважають, що Фіоль жив у Кракові в будинку українського магната Костянтина Івановича Острозького. Польський історик Л. Василевський категоричний: книги видавалися коштом князя Острозького.

Іван Сапіга
Нам здається, що гроші давали також і багатий купець Богдан Онків, і промисловець Ян Турзо, і православний князь Іван Сапіга, що перейшов в унію в 1491 році. Згадаємо, що в тому ж році виходить перша книга Фіоля "Октоих", що, мабуть, не випадково. Православний письменник Захарій Копистенський у своїй полемічній і історичній праці "Полінодії" (1622 р.) повідомляв, що видання Фіоля знаходяться в підляшському селі Боцьки і у Кам'янці-Литовському. Цікаво, що містечко наприкінці XV століття належало великому князеві Олександру. А його дружина Олена Іванівна подарувала Івану Сапізі село Боцьки. Історик Ю. Гаврилюк пише: "У цей період (з 1483 р.) Іван Сапіга був писарем короля Казимира Ягеллончика, повинний був часто знаходитися в Кракові." Історик М. Чубатий відзначав, що церкви у володіннях І. Сапіги були уніатськими. Містечко Кодень під Берестям стає головним центром поширення унії у ВКЛ у XVI столітті. Висловимо гіпотезу, що проведення в 1596 році уніатського собору саме в Бересті було не випадковим.

Польський історик Ю. Шуйський (можливо, що мав берестейське коріння) говорив про дружбу Швайпольта Фіоля з гуманістом Каллімахом і про те, що видання слов'янських книг було лише реалізацією виниклої в колі Каллімаха ідеї про з'єднання "схизми" і католицизму. Каллімах (Філіппо Буонаккорсі) - це відомий польський і італійський історик, поет і дипломат, вихователь королів Яна Ольбрахта, Олександра і Сигізмунда Ягеллончиків. У молодості Каллімах жив один час у Львові, де його вчителем і заступником був знаменитий гуманіст Григорій із Сянока.

Брайчевський пише: „Яскравою особистістю був Григорій Сяніцький - визначний філософ, письменник і публіцист, автор низки визначних творів. У Дунаєві біля Львова він заснував "Двір гуманістів", куди приїжджали вчені не лише з України, Польщі та Литви, а й з Німеччини, Угорщини, Італії та інших країн. Григорія Сяніцького часто вважають за польського письменника. Проте народився він в українському місті Сянку (звідси - прізвище), походив з української родини. Усе життя прожив на Україні, де сформувався як людина та ідеолог. Твори свої писав латинською мовою - як і багато його сучасників.”

Звичайно, Каллімах був у курсі всіх руських справ. За часів королі Яна Ольбрахта він керував усією зовнішньою політикою Польського королівства. Гуманіст фактично розробив і здійснював на практиці ідеологію "Польща - рятівниця християнства від турків і об'єднувачка слов'янських народів в антитурецькій боротьбі".

Маніфестом цієї політики стали написані їм латинською мовою "Записки яничара", згодом закінчені і перекладені польською, напевно, Бернатом з Любліна. Записки написані від імені серба-яничара Костянтина Михайловича (Каллі-Мах). Видання Фіоля - це був, напевно, і сигнал для Москви. Дипломат і писар ВКЛ Якуб у 80-і роки XV в. просив свого друга, московського архітектора Василя Єрмоліна, надіслати рукописні книги "Осьмогласник" (це ж "Октоїх" - перша книга Фіоля!), "Пролог", два "Творці" (можливо, дві "Тріоді" Фіоля). Е. Немировський вважає, що Якуб мав зв'язок з університетськими колами Кракова. Дипломати Каллімах і Якуб, звичайно, були знайомі. Можливо, віленский писар - це не хто інший, як друг Каллімаха Якуб з Дембина. Відзначимо, що в цей час у литовській канцелярії працював Іван Сапіга. Трохи пізніше писарем тут працював син Якуба - Адам Якубович, що навчався під час підготовки видань Фіоля в Краківському університеті.

Згідно плану Каллімаха створюється анти турецька коаліція. З метою залучення до неї союзника турків, московського володаря Івана III, з його дочкою Оленею одружується Великий князь Литовський Олександр. Білоруський історик М. Єрмаловіч писав: "Вядома ж, Іван III, аддаючы дачку за Аляксандра, меў на мэце перш за ўсё палітычныя выгады для сваёй дзяржавы. Фактычна, Алена стала адным з інструментаў правядзення яго палітыкі ў адносінах ВКЛ. Гэтак жа і Аляксандр, беручы за жонку Алену Іванаўну, найперш спадзяваўся на паляпшэнне адносін з Масквой, што яна спыніць свой наступ на дзяржаву. Аднак, усё атрымалася наадварот."

Король Олександр
Олена Іванівна стала злим демоном у польській і литовсько-руській історії, втіленням азіатського підступництва московської політики. Російський історик Я. Лур'є пише: ""Служебница и девка" Івана III, як іменувала себе Олена Іванівна в листах до батька, виявилася чудовим дипломатом і політиком: перед чоловіком і його родиною вона робила вигляд, що слізно благає батька залишити "безвинний гнів" і не воювати з Олександром, а через своїх особистих слуг повідомляла в Москву про гоніння на віру, завдаваних від дядька-архієпископа і свекрухи, і радила поставити перед ними більш тверді умови." І це королева - мати свого народу! Після смерті чоловіка Олена Іванівна продає усе своє майно і землі і намагається таємно, як іноземний резидент після успішно виконаного завдання, виїхати в Москву.

Король Олександр Ягеллончик був високоосвіченою людиною, пошановувачем наук і мистецтв. Він оточив себе освіченими і талановитими помічниками: Ян Ласький (майбутній знаменитий канцлер і гуманіст), Войцех із Брудзева (учитель Миколи Коперника), Еразм Теледо (заступник Миколи Гусовського), Якуб з Вільно, вихідці з Берестейщини Іван Сапіга, Федько Янушкевич, Лев Боговитинович, Іван Микитинич і ін. Проблема з православ'ям королеви Олени підштовхувала Олександра Ягеллончика до введення унії у ВКЛ. Головною особою в переговорах з Римом став Іван Сапіга, але інтриги Олени Іванівни провалили і цю справу.

Звичайно, Каллімах, що не знав руської мови, не міг безпосередньо готувати тексти краківських видань. Так, історик Шимон Старовольський (родом із Пружанщини) писав у 1625 році: "Я бачив у Москві багато книг Священного писання, перекладені їм [Яном із Глогова (відомим мовознавцем) - О.І.] на слов'янську мову і видані в Кракові." Але, на наш погляд, головну роль зіграв не Ян із Глогова, а відомий історик Мацей Міховський, що дуже цікавився етногенезом слов'ян, висунув гіпотезу про автохтонність слов'ян, досліджував сліди перебування слов'ян у Далмації і в прикордонних Паннонії і Хорватії. У своїй знаменитій книзі "Трактати про дві Сарматії" вчений описує Русь (Україну) у найкращих вираженнях, як багату і прекрасну країну. До речі, цю книгу він присвятив єпископові Станіславу Турзо - синові Яна Турзо. Справжнє прізвище історика Карпига - чисто руське (українська), та й Мех - одне з імен брата Руса- легендарного прабатька русів. Усе вказує на те, що Мацей Міховський був русином. Не можна цілком відкидати і думку відомого українського літературознавця і поета Богдана Кравціва ( щобуло в 30-і роки в'язнем Берез-Картузського табору): "У Краківському університеті українці не тільки вчилися: вони також були професорами й викладачами. У 1488-1489 рр. "поясняв" студентам Арістотеля православний князь Андрій Свірський. З тихнув же років професором цього ж університету був гуманіст Юрій Котермак з Дрогобича (відомий як Юрій Дрогобич), колишній його студент і бакалавр, доктор Болонського університету, у якому викладав астрономію та медицину і у 1481-1482 рр. Був його ректором." Б. Кравців вважав, що до видавничої діяльності Фіоля, крім двох вищезгаданих учених, міг бути причетний і знаменитий поет Павло Русин із Кросного. Відзначимо, що Мацей Міховський був ректором Краківського університету, коли в ньому навчався Франциск Скорина.

Ще Грушевський зазначив: „Мабуть, празьке підприємство Скорини мало за собою якусь більшу і сильнішу групу чи організацію, - можливо ту саму, яка висунула попереднє видавництво Фіоля. Може бути, що під час своїх студій у Кракові Скорина мав нагоду зв'язатися з ініціаторами Фіолевого підприємства, з тими людьми, які фактично вели цю справу. Були це, мабуть, скоріше українці, ніж білоруси, бо із Західною Україною Краків був тісніш зв'язаний ніж з Білоруссю, та й приписки й пояснення Фіолевих видань скоріше вказують на українські руки[...] На певні зв'язкі Скорининого видавництва з Фіолевим вказують і різні технічні подробиці (в друкарськім письмі і подібному), і текстуальні запозичення, і весь празький епізод діяльності...” Дійсно, Скорині матеріально допомагав купець Богдан Онків (з руським ім'ям і прізвищем), що у свій час позичав гроші королю Олександру і сіверським князям. Відзначимо, що друкар обертався в колах, близьких до короля Сигізмунда Ягеллончика: в одному з документів Падуанського університету Франциск Скорина іменується як "секретар короля Дакії", а перед цим у 1512 році Сигізмунд I одружився з Барбарою - дочкою трансільванського (дакського) князя Стефана. Крім того, у 20-і роки XVI століття просвітитель був секретарем віленського єпископа Яна (позашлюбного сина Сигізмунда I), що був одним з ідеологів литвинської ідеї (це тема окремого дослідження). Висловимо також версію, що виклик Скорини в 1535 році пруським герцогом Альбрехтом був пов'язаний зі спробою організації в Кенігсберзі друкарства литовською мовою. Але головна його книга "Библия руска" була видана Скориною для всіх русинів ВКЛ.

Іван Федоров
Величезний внесок у розвиток руської культури вніс друкар Іван Федоров. Багато таємничого в його біографії: білоруський шляхтич Іван Федорович, що закінчив усе той же Краківський університет, стає православним дияконом у Москві і друкує там книги. Загадковий і його від'їзд із Москви в Литву. Усе це можна пояснити тільки одним: Іван Федорович, шляхтич герба Рогоза, був єзуїтом. На це вказує і лист папського нунція Болоньєти (1583 р.), де говориться, що князь Острозький надав (або збирався надати?) у розпорядження Римського папи відомого типографа. У цей час творець Острозької Біблії саме знаходився в Західній Європі. У передмовах і післямовах федорівських видань немає жодного слова проти католицької церкви. Запропонована гіпотеза вимагає більш детальної подальшої розробки, як і вивчення активної діяльності єзуїтів у Московії в XVI-XVII століттях з метою залучення її в антитурецький союз і підмовляння до унії; ролі єзуїтів у розвитку слов'янських культур і ідей панславізму. Ще в XVIII столітті єзуїти підтримували великі контакти з діячами різних слов'янських культур, багато хто з яких самі були членами ордена.

У післямові до львівського "Апостолу" (1574 р.) Іван Федоров писав: " И когда вселшу ми ся в преименитом гради Львови, яко по стопам ходяще топтанным некого богоизбранна мужа, начах глаголити в себе молитву сию...". Тільки три духовних діячі підходять на роль богобраного чоловіка: у першу чергу, Григорій із Сянока і його учень Каллімах. Хоча не можна цілком відкидати майже фантастичну версію про знаменитого єзуїта Петрі Скарге. Книгознавець Е. Немировський пише: "У 1564-1568 р. Скарга був каноником у Львові. Уже тоді він вважався прославленим оратором. Пам'ять про нього була жива і десятиліття опісля, коли почалася діяльність першої української друкарні."

Таким чином, до кінця XV сторіччя у ВКЛ уже сформувався свій варіант руськоъ ідеї, яку український історик П. Сас характеризує в такий спосіб: "Отже, "руська ідея" загалом зводилася до принципу політичної і конфесіональної волі "руського народу". Ця воля прямо зв'язувалася з його політичною і культурною спадщиною, православно-релігійною традицією. Остання, серед іншого, припускала тверду орієнтацію на православний Схід і шанування місії "хрестителів" Русі, особливо князя Володимира. Обґрунтовувалась також богообраність народу. Причому виділялася його сакральна територія - богохранимий град Київ". Політичний аспект терміна "Усея Русь" відображався в тривалому суперництві великих князів литовській і московських у справі об'єднання всіх "руських" земель і їхнього населення. Уже наприкінці XVI-XVIII в. етнонім "русини" частково утрачає свій конфесійний зміст, зв'язаний винятково з православ'ям. "Руськими" та "русинами" починають називати протестантів, уніатів і навіть римо-католиків. Діяльність Каллімаха, Івана Сапіги, Швайпольта Фіоля, Франциска Скорині й Івана Федоровича була спробою повернути руську ідею убік католицького Заходу.

Видатний український мислитель В.Липинський писав: „Українська родова шляхта у XV - першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називала себе "руським народом". Масовим явищем серед українськоі шляхти поунійних поколінь був різновид свідомості типу "Gente Ruthenis natione Polonus" ("етнічного русина, політичного поляка"), в якій відчуття "руського" походження і споріднення з Руссю поєднувалося з усвідомленням власної принадлежності до Польської держави”.

Більшість людей, що мешкали тоді на території сучасної Білорусі, також вважали себе русинами. Головним провідником руської ідеї тут були князівські пологи Слуцьких (Олельковичів) і Сапіг. Український філософ і історик П. Кралюк пише:

"До кінця XVI ст. ми не спостерігаємо якихось серйозних відмінностей в культурному плані між українськими та білоруськими землями. Можна знаходити якісь регіональні відмінності, але вони не дають підстав твердити про існування тут відмінних культур. І українці, і білоруси (принаймні, їхні інтелектуальні еліти) продовжували жити давньоруським культурним спадком, розвивали його, мали єдину церковну організацію, релігійний обряд, відносно єдину літературну мову, базовану на церковнослов'янській мовній основі, спільні архітектурні, малярські традиції, в решті-решт спільний етнонім "Русь".

Тому цілком зрозуміло, що видання білоруса Ф. Скорини мали велике поширення в Україні [...]

Вихідці з України, передусім, Галичини, в кінці XVI ст. охоче їхали на територію Білорусії, зокрема у Вільно, і працювали тут у галузі культури.

Отож, є підстави вести мову про працю українських та білоруських діячів у межах одного культурного поля. Проте на початку XVII ст. це поле починає руйнуватися. Українська й білоруська нація все більше й більше дистанціювалися одна від одної. Визначальним фактором українського націогенезу в той час стає козацтво і, відповідно, підтримуване ним православ'я. Для білорусів же козацтво виступає в цілому як чуже явище. Тут замість традиційного православ'я утверждається унія. І можна говорити, що унія в той час стає важливим фактором націогенезу білорусів." Додамо, що таким же важливим фактором була і Люблінська унія (1569 р.), що розділила Русь. Незабаром висувається теза про "руський народ" як рівноправний політичний партнер двох "офіційних" народів Речі Посполитої - польського і литовського.

Були також і політичні спроби реалізації шляхецької (загалом, прокатолицької) руської ідеї. Ще наприкінці XV століття Сигізмунд Ягеллончик за підтримки своєї матері і короля Яна Ольбрахта хотів одержати руський уділ. Польський історик Б. Лимановський писав: "Але великий князь Олександр у листі до брата Ольбрахта пише, якби і хотів це зробити, то пан-рада і весь край не хочуть цього дозволити." Однак, руськаа шляхта всеодно прагнула до автономії і навіть до своєї держави. Історик В. Свербигуз вважає, що вже після Люблинскої унії Русь (Україна) одержала широку автономію в Польському королівстві, а руське шляхетство - бажане право побудови власних державних інститутів: "Українська автономія втілювалася не тільки в дії на її території місцевих джерел права, які різнилися від корінних польских, але і в тому, що українським краям надано право при додержанні певних правил виправляти і вносити зміни в діюче законодавство. Volumina legum закріплює за партикулярними сеймиками право зміни положень Литовського статуту."

Князь К.К. Острозький
У середині XVI століття лідером цього шляхецького руху став найбільший магнат, князь Костянтин Костянтинович Острозький, котрого сучасники вважали прямим нащадком і духовним спадкоємцем короля Данила Галицького. П. Кралюк пише: "Починаються "Антиграфы..." [твір (1608 г.), авторство якого приписують Мелентію Смотрицькому. - О.І.] силабічним віршем, де обігрується символіка герба Острозьких. Автор фактично трактує представників цього роду не лише як оборонців "руського" православ'я, але й як "руських" монархів. "Вітчизняне" набоженство, - писав він, - хай має патрона, в нагроді слави вічної нездоланна корона!" Як спадкоємців королівської влади розглядав Острозьких і Симон Пекалід у поемі "Про Острозьку війну під П'яткою", а також Ян Домбровський у "Дніпрових каменях". Тогочасне "руське" суспільство, принаймні аристократія, ще жила надією на відновлення своєї монархії, а, отже, й створення власної незалежної держави. (В той час державна суверенність, як правило, ототожнювалася з суверенністю монарха). Ці ілюзії (якщо не в явній, то в прихованій формі) поширювали самі Острозькі."

Так, на надгробках останніх князів Острозьких зображувалися корони, що дозволялося тільки королям. Князь К.К. Острозький зрозумів, що для створення Руського королівства необхідна національна церква. Тому він був одним з головних ініціаторів церковної унії в Речі Посполитій. І саме князь умовив свого приятеля Іпатія Потія очолити справу підготовки Бересейської церковної унії. І раптом зненацька князь Острозький стає лютим супротивником унії. Висунемо свою версію цієї історичної загадки.

Тоді в Московії стала вгасати династія Рюриковичів, і князь Костянтин згадав, що він - прямий нащадок (по батьківській лінії) Володимира Святого, а значить - і самого Рюрика. Звичайно, князь Острозький, будучи ще по материнській лінії (його мати була з роду Олельковичей) нащадком Дмитра Донського, Гедиміна й Олелька, мав куди більше прав на московський престол чим простолюдин Борис Годунов. Недарма в гербі Острозьких є присутній і московський Георгій Переможець, і литовська Погоня. Князь у якийсь момент повірив, що зможе стати монархом об'єднаної держави - Московії і польсько-литовської Русі, а для цього треба було відігравати роль захисника православ'я.

У той час, коли в угоду заняття московського престолу князь Острозький фактично відмовляється від ідеї Руського королівства, київський католицький єпископ Юзеф Верещинский (українського роду з Холмщини) розробляє проект створення Великого Руського Князівства. В. Свербигуз пише: "1594 року на Київському сеймику Верещинський підіймає питання про заходи безпеки України, для чого пропонує заснувати "лицарьску школу коронних синів на Україні." Два роки поспіль Верещинський пропонує проєкт Українського князівства Замойському з метою винесення на Вольний Сейм. І хоча його не було затверджено, з того часу в боротьбі за новий ступінь самостійності українські шляхетські депутати неодмінно посилаються на вказаний проект. На думку Верещинського Українське князівство, яке перебуває в унії з Польским королівством і Великим Литовським князівством, має бути збудованим у вигляді козацької республіки. На чолі країни стоїть князь. Він зі своїм полком має дістати на утримання місто Переяслав з "усіма хуторами". Як військовий начальник керує країною гетьман. Він має власний окремий полк, а для себе Лубни з околицями. В новітній державі шляхтичі "повині нести рівні обов'язки з Запорозьким військом." До князівства прилучається частина білоруських земель. Вказаний проект розроблено з очевидним протимосковським вістрям." Останнім, хто намагався реалізувати руську ідеї і ідеї Верещинского був, Гетьман Іван Виговський, уклавши в 1659 році Гадяцький договір, у якому говорилося про створення Великого Князівства Руського в складі народів Речі Посполитої: польського, литовського і руського.




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Віки й тисячоліття «працювали» над нашим етносом. Проте нині маємо стверджувати, що з пізньопалеолітичним періодом, який закінчився 11 —12 тисяч років тому, сучасні народи Європи мають лише логічні, апріорні зв'язки, тому що конкретні морфологічні (не кажучи вже про мовні і етнографо-археологічні) паралелі у них в комплексі не виявлені або невідомі.

Кожний народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії — антропологічний, лінгвістичний, культурний (або етнографо-археологічний), в яких часто відображені етнічні процеси у вигляді лінгвістичних, культурних, антропологічних більш ранніх субстратів, асимільованих іноетнічних компонентів і їх пізніших нашарувань. Необхідно все це вивчити й узагальнити, спираючись на дані археології, етнографії, антропології, потім перейти до всього комплексу проблем.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka