Незалежний інформаційно-освітній ресурс
Сьогодні 25 червня 2017 року
контакти
haidamaka@ukr.net
ICQ: 165311012
Внесок на розбудову
Гаманці web-money:
гривні - U120839574248 долари - Z638725061953
євро - E197392062209
Партнери сайту
Блог про митецтво, науку та подорожі
Жертводавці
лічилка
Новини сайту

Василь Іванис - оборонець незалежності Кубані

з книги Р.Польового, "Українська Кубань"

Народився Василь Іванис у 1889 р. в станиці Настасіївській Темрюцького відділу на Кубані. Батько його Микола Потапович та мати Марія Степанівна (в дівоцтві Болотенко) походили з давніх козацьких родів. Виростав Іванис в українському середовищі, бо в ті часи всі козаки та їхні старшини розмовляли української мовою.

Початкову освіту здобув у однокласній (ст. Настасіївська), двокласній (ст. Полтавська) та "городській" (ст. Слов'янська) школах. Середню освіту отримав, 5 років вивчаючи нафтоперегінне виробництво в середньо-технічній школі м. Ростова. Після цього навчався в Московському комерційному інституті. У 1910 р. добровольцем відбув службу в 3-му Кубанському пластунському батальйоні у Грузії. У вільний від службових обов'язків час самохіть читав козакам лекції з історії запорозького козацтва - предків кубанського козацтва.

З 1911 р. навчався у Політехнічному інституті м. Новочеркаська (фах - хімічні технології), після закінчення якого в 1915 р. вступив до Михайлівської гарматної школи. Як гарматний офіцер бере участь у боях на Кавказькому фронті. Після зайняття турецької фортеці Трапезунд був відряджений як інженер-хімік на військовий завод синтетичного фенолу на Донбасі. Тут став свідком приходу до влади більшовиків. Відтоді більшовизм на все життя викликав у Іваниса відразу і поставив його у ряди безкомпромісних борців із цим тоталітарним російським явищем. Вступивши до старшинської гарматної батареї, Іванис у складі Добровольчої армії генерала Корнілова бере участь у Крижаному поході від Ростова до м. Катеринодара, де збройні сили проголошеної 16 лютого 1918 р. Кубанської Народної Республіки зазнавали поразки від більшовицької армії. Потім разом із кубанським урядом відступив на Донщину.

Звідси уряд Кубані направив делегації до Гетьмана Скоропадського на переговори стосовно міждержавних стосунків і союзницьких взаємин у боротьбі з більшовицькою навалою. Україна погоджувалася на федерацію чи конфедерацію, обіцяла допомогу озброєнням і військовою силою (готувалась висадка на Тамань дивізії генерала Натієва). Проте більшістю членів кубанського уряду було прийнято рішення про союз із Добровольчою армією генерала Денікіна, що стало історичною помилкою, яка згубно відбилася на подальшій долі Краю.

Влітку 1918 року Іванис узяв участь у Другому кубанському поході Добровольчої армії, внаслідок якого Північний Кавказ було звільнено від червоних. У серпні від станиці Настасіївська його обрали членом Надзвичайної крайової ради, яка ухвалила Конституцію Демократичної Республіки Кубанський Край, прийняла закон про створення окремої Кубанської армії та адміністративних установ республіки. Але діяльності кубанського парламенту й уряду весь час гостро протидіяв генерал Антон Денікін зі своїм реакційним урядом що прагнув відновлення "єдиної та неділимої" Росії. Втручання у внутрішнє життя Кубані військових і цивільних представників Добровольчої армії ставало все брутальнішим. Основні сили своєї армії, в якій кількісно переважали кубанці, Денікін кинув у першу чергу на поборення єдинокровної їм Української Народної Республіки.

Вважаючи Денікіна головним ворогом Кубані, Іванис, як депутат парламенту і член уряду (міністр торгівлі і промисловості), був беззастережним оборонцем незалежності Кубані від Росії, прихильником зближення з Україною. З метою консолідації людності Краю він обстоював покозачення, тобто зрівняння в правах з козаками переважно українського некозачого населення, що становило половину всього населення Кубані. Адже безправність відкидала новгородніх до більшовицького табору.

Кубансько-денікінське протистояння досягло свого апогею з убивством денікінцями голови Крайової ради - кубанського патріота Миколи Рябовола, розігнанням самої Ради, стратою на шибениці депутата-священика О. Кулабухова і депортацією за кордон 10-ти депутатів-самостійників. Ці події викликали глибоке обурення в Краю. Козаки цілими частинами покидати фронт і повертатися додому, що великою мірою і спричинило поразку Денікіна. Армія деморалізувалася і почала швидко відходити, перетворюючись на озброєну юрбу.

В цих умовах кубанці сформували окрему Кубанську армію, створенню якої раніше протидіяв Денікін, відновили Конституцію, парламент і самостійницький уряд на чолі з Василем Іванисом, але врятувати ситуацію вже не змогли.

Під тиском червоних Кубанська армія з урядом Іваниса відступила чорноморським узбережжям до кордонів Грузії, де мала надію знайти притулок. Проте грузинський уряд, побоюючись ускладнень у відносинах із більшовицькою Росією, пустив на свою територію лише цивільних осіб, членів уряду й Законодавчої ради. В умовах відсутності харчів і боєприпасів армія була змушена здатися на ласку значно більших числом сил червоних. А Іванис із п'ятьма тисячами козаків і юнацькою школою переправився до Криму. Він перебрав булаву й обов'язки військового отамана Кубанського війська. В листопаді 1920 року, проводячи у Тифлісі нараду з депутатами Кубанської ради, Іванис дізнається про падіння Криму і їде до Стамбула, куди було евакуйовано Кубанську дивізію. Багато сил і часу витрачає на влаштування кубанців на чужині, опікується навчанням кубанської молоді. За його клопотанням 50 кубанських юнаків (серед них Михайло Теліга - майбутній чоловік поетеси Олени Теліги) навчаються в Українській господарській академії (Українській політехніці) в Подебрадах.

Оцінюючи події 1918 - 20 рр. на Кубані, Іванис гостро засуджує кубанських політичних діячів (Л. Бича, Г. Омельченка, П. Макаренка та ін.) за прихильність до російської Добровольчої армії - замість єднання з Україною. В січні 1921 р. В. Іванис налагоджує стосунки з урядом УНР, зустрічається з її прем'єром Андрієм Лівицьким, Головним отаманом Симоном Петлюрою.

Більше 10 років Іванис перебуває в Чехословаччині, де в Українській господарській академії викладає технологічні дисципліни, як лектор, доцент і професор проводить педагогічну і наукову роботу. Був довголітнім головою Союзу інже-нерів-українців у еміграції, редактором журналу "Український інженер". Співпрацював з Українським науковим інститутом у Варшаві, який видав дві його монографії. Був членом Української наукової асоціації. В 1935 - 39 рр. Іванис - професор Рільничого ліцею в Чорниці (Львівщина).

В часи німецької окупації працював технічним керівником гарбарень (шкірзаводів) і млинів на Люблінщині в Польщі. Рік перед кінцем війни жив у Празі, а по війні - в м. Ольденбург (ФРН).

У 1948 р. переселився до м. Торонто в Канаді, де співпрацював з різними науковими і громадськими організаціями. Став дійсним членом Наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Автор наукових праць з нафтопереробки, економіки України та Північного Кавказу і підручників вищої школи. Автор публіцистичних праць: "Козацтво України" (1950), "Імперіалізм Московщини, Росії та СССР" (1951), "Симон Петлюра - Президент України" (1951), "Боротьба Кубані за незалежність" (1961) і п'ятитомних спогадів "Стежками життя" (1958-1962).

Упокоївся останній прем'єр Кубанської Народної Республіки, видатний політичний діяч і несхитний прихильник єднання Кубані з Україною в далекій Канаді. Тіло його поховане на українському кладовищі в містечку Оквіл поблизу Торонто.

В журналі "Родная Кубань" (ч. 4, 1998 р.) опубліковано витяг із листа поетеси Марії Голод (Канада), в якому зазначено, що згідно із заповітом Василя Іваниса його "архів і отаманську булаву необхідно передати до Колегії св. Андрія у Вінніпезі (Семінарія православних священиків). Якщо Кубань стане частиною України, то булаву передати до Катери-нодара. Якщо Кубань не увійде до України, а Україна стане незалежною, то булаву передати до музею ім. Дмитра Явор-ницького у Дніпропетровську.

Чи здійсниться мрія Василя Іваниса про об'єднання України з Кубанню? Сподіватимемося, що так, і його булава таки опиниться в Катеринодарі...




Донщина і далі на схід
Східна Слобожанщина
Книга про Стародубщину
Лужицькі серби
Підляський архів
Джерела
Цікава стаття

Дорогичин це для українцiв з Пiдляшшя iсторичний i духовний центр їхньої Малої батькiвщини – мiсто своєю багатовiковою iсторiєю вписане не лише в регiональну, але й загальноукраїнську iсторiю. Водночас це мiсто, в якому так багато змiнилося вiд часiв, коли дорогичинський “град” був мiсцем осiдку руських князiв.

Дружні ресурси
Ідея та створення сайту - Haidamaka